Різдвяний сюрприз
– Ти що, діда Йонаса боїшся? – всміхаючись, спитала Рената.
– Ні, що ти! – Вітас відволікся від черевиків. – Але він якось дивно дивився на мене тоді, «Шенгенської ночі»!
– Не дивно, а пильно! – виправила його Рената. – Він на всіх так дивиться, бо має зір поганий. Та й очі його всім здаються занадто великими і невдоволеними, це – через лінзи окулярів! Гайда!
У коридорі ближніми до виходу стояли чоботи діда Йонаса і біля них виблискувала калюжка талого снігу. Отже, виходив на двір, поки внучки вдома не було.
Роззувшись, обоє пішли на половину Ренати. Вітас тільки озирнувся на багато разів перефарбовані двері, що провадять до діда Йонаса, в його життєвий простір.
– Щось у нього тихо! – підозріло виголосив Вітас, сівши на тапчан.
– А чому у нього має бути голосно? – здивувалася Рената. – Він рок не слухає, телевізор не дивиться! Люди похилого віку взагалі намагаються жити непомітно для оточуючих!
– Авжеж, – погодився Вітас, але по його погляду Ренаті стало зрозуміло, що думає він уже про щось інше. – То через які думки ти мало в мій автобус не врізалася? – спитав він після короткої паузи.
Рената присіла поруч, закинула руку Вітасові на плече, поцілувала в щічку. Він хотів уже було обійняти кохану і поцілувати по-справжньому, але тут вона його зупинила.
– Ти хочеш цілуватися чи дізнатися, про що я думала?
– Дізнатися, звісно! – закивав той і трохи відсунувся.
– Я думала, що нам ще зарано кудись їхати, – серйозним тоном промовила вона і глянула йому в вічі, чекаючи на реакцію.
– Чому? – щиро перейнявся Вітас.
– Скільки часу ми знайомі? – спитала молода господиня половини хутірського будиночка.
– Ну, майже п’ять місяців або навіть трохи більше!
– А скільки днів провели разом? – продовжила вона важливий допит.
Вітас задумався.
– Сім? – невпевнено спитав він.
– Шість, – підказала дівчина правильну відповідь. – А скільки ночей ми провели разом?
– Три.
– Чотири, – виправила вона його знову. – Чи ти «Шенґенську ніч» до уваги не береш?
– Не беру, ми ж були з іншими.
– Бачиш, – дівчина знову всміхнулася. – Для тебе ніч – це секс, а для мене – бути разом! Але це нічого, це, мабуть, у всіх так… Але річ у тім, що якщо я поїду, то дід залишиться сам-один. І якщо він занедужає або щось трапиться, то нікого поруч не буде! Я з ним уже кілька разів про Італію балакала, і про тебе… Йому вже багато років і просто страшно залишатися самому. Я це відчуваю.
– Зараз самотність перестала бути страшною, – Вітас стенув плечима. – Є мобільник, є інтернет, є, врешті-решт, «скайп», яким можна з усіма в світі контактувати.
– Знаєш, у нас тут іноді зникає електрика. Три тижні тому вітер звалив гілку сосни на дроти і ми два дні жили при свічках. Самотність «скайп» не лікує!
– То ти хочеш сказати, що в Італію зі мною не поїдеш? – Вітас нарешті наважився поставити запитання руба, бо воно вже кілька хвилин просилося на язик.
Рената заперечно похитала головою.
– А як же ми? Як же наші плани? – поцікавився він.
– Я поки що звідси виїхати не можу. Якщо хочеш, аби ми були разом, переїжджай до мене! – З голосу Ренати стало зрозуміло, що вона хвилюється. Її очі зволожилися.
– А давай я з ним побалакаю, – запропонував раптом Вітас. – По-чоловічому потеревеню! Він мене зрозуміє! Його старість не має заважати нашій молодості!
Рената явно не очікувала таких слів і негайно нічого відповісти не змогла.
– Точно, – осмілів Вітас. Піднявся з дивана. – Я піду і побалакаю з ним! А ти тут посидь! Можеш обідом зайнятися.
І, немов боячись, що Рената зараз же стане його зупиняти, поспішив до виходу в коридор.
Зупинився перед зеленими, багато разів фарбованими дверима. Постукав. Не почувши відповіді, взявся за ручку, потягнув на себе. Двері подалися, прочинилися, і Вітас зазирнув у щілину. Побачив у лівому кутку кухню з маленьким віконцем, столиком і висячими на стіні пательнями і кришками для каструль. Побачив вікно кімнати – більше за кухонне. Стіл під ним. Чайне горнятко і закриту книжку. Праворуч від столика і стільців – прикрашена іграшками ялинка.
Прочинив двері ширше і зазирнув у правий бік кімнати. Там, на старій канапі, на боці спиною до стінки й обличчям до вікна дрімав дід Йонас, трохи підібгавши ноги.
Вітас ступив у кімнату та зупинився. Тут, на цій половині будинку, йому в ніс вдарив інший, незнайомий запах. На половині Ренати повітря здавалося стерильним, очищеним від будь-яких ароматів і запахів. Тут же запах був присутній, і чим більше Вітас намагався збагнути його, тим складнішим і багатопричиннішим він здавався. Коли Вітас дивився на сплячого діда Йонаса, то в запаху з’являлися відтінки старої шкіри – тапчан, на якому лежав дід, був оббитий коричневою шкірою. На ближньому до дверей кутку шкіра була протерта до дірки. Коли Вітас перевів погляд знову на кухоньку, то відчув у запаху нотки старого сиру та запах комори, в якій живуть миші. Але коли зупинив погляд на вікні, то запахи зникли, немов у якійсь дуже розумній комп’ютерній грі, немов запах був підказкою віку чи призначення предмета, на який падав погляд.
Вітас хитнув головою. Захотілося вийти звідси. Цей світ був йому чужим, занадто старим, напівмертвим. Але все ж він зайшов сюди сміливо і з конкретною метою – погомоніти з дідом, сказати йому, що він не може і не має права вирішувати за внучку, що їй робити, а що – ні!
Вітас наблизився до канапи. Під його ногами рипнула дошка підлоги, і дід Йонас розплющив очі.
Глянув на Вітаса невдоволено та здивовано. Повільно, крекчучи, сів на тапчані.
– Добридень, – поспішив сказати Вітас. – Ви мене пам’ятайте? Я до Ренати приїжджав.
– Так, так, – дід кивнув. – А що, знову треба щось із кухні?
– Ні, я хотів тільки спитати…
– Ти ж Вітас, ветеринар! – допетрав дід Йонас. – Спасибі, що зайшов! Отже, Рената тобі сказала!
– Що сказала? – не втямив хлопець.
– Ну, здоров’я Барсаса перевірити, мого собаки! Він якийсь сумний останнім часом!
Дід Йонас звівся на ноги і сонною ходою підійшов до вікна. Поглянув на сніг, на яблуню, що росла метрів за три від будинку. На стіну комори, що виднілася ліворуч, і червону машину Ренати, що стояла під нею.
– Він там, – показав дід Йонас рукою у вікно. – Будка за коморою, її звідси через машину не видно!
Вітас підійшов, також у вікно визирнув. Уся його рішучість кудись зникла. Натомість яскравіше відчув він у цьому місці запах кухні, до якого додалися відтінки спаленого молока. Він кинув погляд ліворуч і побачив на плиті черпак із довгою металевою ручкою, і подумав, що молоко втекло саме з цього ковша. Розмовляти з дідом Йонасом про Італію та Ренату зараз не мало сенсу.
– Так, я подивлюся на нього, на Барсаса, – пообіцяв Вітас. – Зараз, ми перекусимо тільки, й я вийду!
– Ну, дякую! – втішився Йонас. – А я по лісу пройдуся. Сніг під ногами послухаю! Кірка у нього зараз, мабуть, тверда! Вітер її шліфував, добряче вітер дув в останні дні.
– Ну що, побалакав? – спитала Рената Вітаса, коли той повернувся на її половину.
– Ні. Він одразу попросив його собаку оглянути! Якось уже було недоречно про Італію…
Рената зітхнула з полегшенням.
– Ну й добре, – сказала. – Зараз подивишся, чи спочатку поїмо?
– Давай спочатку поїмо, – попросив Вітас. – Я до тебе шість годин їхав!
Їли мовчки.
– Не треба з ним балакати, – рішуче порадила Рената вже за чаєм. – Я все одно не поїду звідси, поки він живий. А потім, – вона озирнулася на двері, що вели в коридор, – потім – байдуже куди. Можна в Італію, можна в Іспанію…
– А скільки дідові років? – поцікавився Вітас і тут же засоромився запитанням, що прозвучало так, ніби він спитав: «А коли ж цей старий помре нарешті?»
– Багато, – відповіла Рената. – Дуже багато. Майже дев’яносто.
Вони чули, як дід вийшов у коридор, як нахилявся, взував чоботи і брав цинкові цебра для снігу. Чули, як грюкнули двері.
До Барсаса вийшли вдвох. Той лежав у будці і тільки його коричневий ніс стирчав назовні.
– Ну що, песику? – спитала, присівши навпочіпки, Рената.
Барсас піднявся і вибрався неспішно на сніг.
– Це Вітас, – показала вівчуру рукою Рената на хлопця в джинсах і синій куртці, котрий стояв метри за два від них. – Він уміє лікувати собак і кішок. Він свій! Підійди! – останню команду вона віддала Вітасу.
І той сів навпочіпки поруч, підсунув долоню під ніс Барсаса, щоб вівчур «записав» його запах у список запахів «своїх».
– То що тебе хвилює, дідусю? – спитав по-дружньому Вітас, погладивши вівчура по загривку. – Тобі скільки років?
– Йому тринадцять, – відповіла за собаку Рената. – Й останнім часом він майже нічого не їсть.
– Ха! – вирвалося у Вітаса. – Та це вже граничний вік! Що ж тут дивитися?
Однак усупереч своїм словам, Вітас простягнув руку і м’яко штовхнув лежачого на животі Барсаса на бік. Вівчур повалився, лапи вбік простягнув, потім стиснув. Вітас взявся обмацувати пальцями живіт собаки, натискаючи на нього в різних місцях.
Барсас раптом заскиглив, і Вітас відвів руку, почекав із півхвилини і знову натиснув на те ж місце. І знову собака заскиглив і спробував зіп’ястися на лапи.
– Лежи, лежи! Більше не буду, – заспокоїв тварину Вітас.
Обернувся до Ренати.
– Знаєш, цьому собаці стільки ж років, скільки й твоєму дідові! Лікувати його, навіть якщо це не просто старість і слабкий кишечник, не має жодного сенсу! Якщо б ми були зараз у Каунасі, то можна було б зробити рентген, але ми ж за сто кілометрів від будь-якої цивілізації…
– То що ти скажеш дідові з приводу Барсаса? – спитала Рената.
Вітас зітхнув.
– Скажу, що вашому Барсасу, як будь-якому старому, треба давати їсти тільки м’яку та теплу їжу і жодних кісток! От і все!
Вітас піднявся на ноги і помітив ліворуч трохи віддалік шість повздовжніх горбочків із частково визираючими з-під снігу табличками.
– А це що у вас тут за кладовище? – здивувався він.
– Там собаки дідусеві поховані, – пояснила Рената, також піднявшись на ноги і провівши поглядом Барсаса, що повернувся всередину будки. – Шість собак у нього було від народження. Барсас – сьомий.
– Сьомий? – перепитав Вітас. – Сім собачих життів – це й є одне людське. Гаразд. Я тобі напишу ліки для пса, замовиш по інтернету, й апетит до нього повернеться.
– Ти тільки діда заспокой зараз, скажи, що у собаки проблеми від віку, а не від хвороб! – попросила Рената. – Він це зрозуміє!
До вечора на хутір діда Йонаса та його внучки посипався сніг. Все стало білим, навіть червона машинка Ренати повністю зникла під снігом. І падав він якось незвично гамірно, немов великі сніжинки терлися одна об одну, поки летіли чи розмовляли.
Рената і Вітас, утомившись від взаємної ніжності та відпочивши від неї потім, піднялися і голими стояли в темній кімнаті перед вікном, за яким темна ніч продовжувала вкриватися білим снігом. У теплу кімнату звідкілясь просочувалося холодне зимове повітря і час від часу його тонкі потоки наче торкалися кінчиками голки то руки Вітаса, то щоки Ренати. І вони, намагаючись захиститися від цих невидимих протягів, стали до них спинами, обійнялися, що було сили, втиснулася один в одного так, що якби хтось побачив їхні обриси в темряві, то подумав би, що стоїть у кімнаті один чоловік більший за середнього, або одна жінка, котру також худенькою не назвеш.
– Ти на завтра залишишся? – шепіт Ренати зігрів вухо Вітаса.
– Ні, мені треба назад! – прошепотів той у відповідь. – Якщо ми не їдемо до Італії, отже, треба щось скасувати… І багато чого обміркувати.
На словах «ми не їдемо до Італії» Рената ще сильніше притиснула до себе Вітаса. Її губи торкнулися мочки його вуха.
Розділ 16. Лондон
Клаудіюс втомився вертіти головою, намагаючись вихопити поглядом то гарну церквицю, то старовинний особняк. Поки мотоцикл їхав нешвидко, раз по раз зупиняючись на світлофорах, роздивляння лондонських визначних пам’яток, що пропливали повз них, навіть додавало задоволення. І це незважаючи на явну незручність, адже сидів парубок за спиною мотоцикліста, обхопивши останнього спереду, на животі, руками. Руки терлися об штучну шкіру комбінезона, і це тертя приємним назвати ніхто б не наважився. Найменш приємним, проте, для Клаудіюса було те, що він зовсім не пам’ятав обличчя мотоцикліста. А зараз на голові у того був шолом. Клаудіюс пам’ятав, що волосся – русяве, й обличчя худе, витягнуте. З тих кількох фраз, які почув, стало ясно, що хлопець розмовляє англійською зі слов’янським акцентом. Але зараз, коли центральний Лондон залишився позаду, а з боків потягнулися індустріальні майданчики, склади, паркани, в думках у Клаудіюса з’явився неспокій.
Їхали вони хвилин із сорок—п’ятдесят. Нарешті мотоцикліст скинув швидкість і став триматися поглядом правого боку. За черговим довгим парканом промайнув пустир із руїнами не надто старої будови, далі за новим парканом із металевої сітки стояли нескінченні ряди мобільних будинків-караванів. На майданчик для торгівлі це місце схоже не було, та й каравани були старенькими, брудними, запорошеними. Клаудіюс із цікавістю розглядав ці брудні вагончики на колесах, і раптом помітив, як в одному з них відчинилися дверцята і назовні вигулькнув нечесаний, голий по пояс стариган. Почув, як там же, десь поруч із старим, загавкав собака. Побачив димок, що підіймається звідкілясь з-за будиночків-караванів. Клаудіюса взяла цікавість.
– Це також Лондон? – спитав він англійською мотоцикліста, нахилившись уперед і майже вклавши своє запитання в праве, затулене шоломом вухо.
Та мотоцикліст почув.
– Так, це ще Лондон, – підтвердив він.
Коли поле, зайняте містечком мобільних будинків, залишилося позаду, мотоцикліст пригальмував та обережно в’їхав у відкриті ворота наступної обгородженої території. Зупинився біля складених у три поверхи один на одного морських контейнерів.
Клаудіюс зістрибнув із мотоцикла і розім’яв ноги.
Водій, не знімаючи шолома, притулив свій двоколісний транспорт до контейнера, потім жестом закликав Клаудіюса за собою.
Вони пройшли метрів із п’ятдесят, після чого мотоцикліст зупинився, стягнув із голови шолом і обернувся до Клаудіюса.
– Ми зарано, доведеться чекати, – сказав він.
– А як тебе звати? – спитав литовець.
– Адам, – неохоче відповів хлопець.
Через хвилин п’ятнадцять на територію заїхала крита вантажівка. Чорношкірий водій доїхав до крайніх синіх контейнерів із написом «Maersk». Там зупинився, вийшов із кабіни. Побачивши двох чоловіків, котрі наближаються до нього, привітно махнув рукою.
Вони втрьох скинули з вантажівки на вкриту сніжком землю кілька десятків чорних сміттєвих мішків, щільно зав’язаних і не дуже важких. Машина поїхала. Адам розв’язав пластиковий мішок, клацнув витягнутою з кишені комбінезона запальничкою та засунув її палаючу всередину мішка. У повітрі запахло паленим папером.
– Це все нам треба спалити? – спитав Клаудіюс, дивлячись на звалені на землю мішки.
– Ага.
– То краще висипати все в купу і…
– Якщо висипати, то частина згорить, а частина полетить за вітром, – спокійно пояснив Адам. – А наше завдання – щоб усе згоріло.
– А що це? – поцікавився Клаудіюс.
– Бухгалтерія, – Адам стенув плечима. – Цифри, літери, печатки…
– Ага, – кивнув Клаудіюс. – А я думав, що тепер уся бухгалтерія в комп’ютері зберігається!
– Зазвичай так. Тобто «біла» – в комп’ютері, а «чорна» ось так, на папірцях.
– «Чорна»? – здивувався Клаудіюс. – В Англії?!
– А яка різниця: в Англії чи Угорщині?! – усміхнувся білявий Адам. – Глобалізація – штука серйозна! Я в Будапешті барменом працював, то у нас по «чорній» бухгалтерії в тридцять разів більше грошей проходило, ніж по «білій»! Але «чорну» після всіх розрахунків і ділення знищують, а «білу» зберігають. По цих папірцях, вочевидь, уже все поділили! Хоча я собі пакетик такого сміття забрав би, – Адам запитально зазирнув у вічі Клаудіюсу. – Часу вільного вистачає. Можна вивчити, розуму набратися! «Чорний бухгалтер» – класна професія!.. Ти ж мовчатимеш, якщо я один мішечок візьму собі?
Клаудіюс завмер. Він згадав напуття Тані.
– Мені сказали, щоб я за тобою стежив, – зізнався він. – Щоб ти нічого звідси, – він кивнув на чорні мішки, – не взяв…
– А мені сказали: стежити за тобою, щоб ти нічого не взяв, – розвів руками Адам. – Та мені байдуже! Якщо хочеш, можеш узяти!
У розмові зависла пауза. Адам, зачекавши ще з хвилину на відповідь Клаудіюса і не дочекавшись, розв’язав другий мішок, витягнув звідти кілька аркушів паперу, пробіг поглядом. Потім підпалив один із них запальничкою і підніс вогонь до документів, що стирчали з горловини чорного пластикового мішка.
– А ти ким у себе вдома працював? – знову обернувся він до напарника.
– Діджеєм, вантажником на пивзаводі. Батькові допомагав – у нього автомайстерня. На курси масажистів хотів піти…
– О-о! А навіщо тоді поїхав?
– У нас, у Литві, жодної перспективи…
– Що, масаж робити нікому?! – Адам реготнув. – Перспектива, вона для тих, хто залишається. А їдуть за мрією! Зазвичай – за безперспективною.
Поки сичав полум’ям другий лантух, перший здувся, пластикова шкіра на ньому розплавилася і розповзлася, а наостанок ще й спалахнула синім полум’ям. Зотлілий і згорілий папір ще димів.
Адам зі знанням справи взявся за ті мішки, щоразу, перед тим, як запустити всередину вогонь, витягуючи з них і переглядаючи швидким поглядом ближні до горловини документи. Передостанній мішок своїми папірцями викликав у нього неприхований інтерес. Перші ж витягнуті документи після короткого ознайомлення він закрутив у рурку і засунув за пазуху комбінезона. Туди ж він засунув через кілька хвилин ще одну паку паперів, вже не скручуючи їх, позаяк стосик виявився ґрунтовнішим. Відсунувши розкритий мішок убік, узявся за останній. Сунув усередину палаючу запальничку. А передостанній мішок після цього зав’язав, підняв, ніби приміряючись до його ваги, поплескав по боках, ніби підрівнюючи і утрамбовуючи вміст.
На Клаудіюса він більше уваги не звертав. Та й сам Клаудіюс раптом збагнув досконалу необов’язковість своєї присутності. Навіщо йому підкинули цей заробіток? Із гуманізму? Адже білявий Адам і сам би міг впоратися зі знищенням мішків із непотрібними папірцями.
Спантеличений, він стежив за вилітаючим із відкритої горловини мішка димом. Вітер, що набирав до вечора потуги, розривав цей легкий димок на шматки, змішував із повітрям. І ось уже смак диму осідав на язик, лоскотав ніздрі Клаудіюса. Цей же вітер став розсипати по мерзлій землі паперовий попіл, і не було вже поруч білого снігового покрову, що знайшов їх тут. Ранні зимові сутінки додали непривітної похмурості в барви, якими були пофарбовані контейнери. Клаудіюсу захотілося виїхати звідси якнайшвидше. Занепокоєння, яке виникло в душі, навіть не намагалося пояснити причину своєї появи. Необов’язковість своєї присутності в думках Клаудіюса поступово трансформувалася у відчуття повної своєї недоречності тут, у цьому дивному безлюдному місці.
– Послухай! – голос Адама змусив Клаудіюса сіпнутися. – Я все одно старший. Адже це я тобі маю заплатити!
Й Адам простягнув напарнику кілька банкнот.
– Ось, п’ятдесят фунтів за роботу, – продовжував він повільно. – А ось це – десять фунтів на дорогу додому. Утрьох із мішком ми на байку не помістимося. Ти пройдеш до містечка знедолених, а там навпроти в’їзду по інший бік дороги є зупинка. Автобус ходить щогодини, довезе до метро. Там уже розберешся!
– «Містечко знедолених?» – перепитав Клаудіюс.
– Білі «каравани» за парканом…
Клаудіюс згадав, кивнув.
Адам зміцнив стягуючими ременями чорний сміттєвий мішок на задній частині сидіння. Натягнув на голову шолом, одягнув рукавички і махнув напарнику рукою.
Червоний задній вогник мотоцикла хитнувся ліворуч і зник за крайніми, збудованими в три поверхи контейнерами. Звук двигуна також зник. А вітер став ще сильнішим, і вже щоками та носом Клаудіюс відчув неприємний, вологий холод зимової лондонської ночі, що наблизився вже впритул.
Озирнувся навсібіч, відійшов під контейнерну «стіну», ховаючись від цього вітру. Поглянув угору, на небо, яке не видавало себе ні зірками, ні місяцем. Просто сіре повітряне напинало, важке, готове впасти вниз, де все, що не було чорним, також здавалося сірим.
Маленький чорний предмет, що визирав із висоти горішнього контейнера, привернув на мить увагу Клаудіюса. Придивившись, він збагнув, що це – камера CCTV[14].
Відійшов убік, розглядаючи її. Втямив, що об’єктив спрямований якраз на той майданчик, де вони палили чиюсь «чорну» бухгалтерію. Подивився під ноги, він якраз на ньому стояв. Попіл ледь чутно шелестів під ногами.
По-хлоп’ячому Клаудіюс вдарив по гірці найближчого попелу носком черевика. Запах гару відчувся сильніше.
– Англія! – саркастично гмикнув Клаудіюс і, кинувши прощальний погляд на відеокамеру, прикручену до горішнього контейнера, попрямував до кутка контейнерної «стіни», за якою хвилин із десять тому зник червоний задній вогник мотоцикла білявого Адама.
Розділ 17. Бжежніци. Мазовецьке воєводство
Бавилася снігом зима, то засипаючи польські дороги і села, то оголошуючи в своїй холодній виставі антракт і дозволяючи людям-глядачам зими лопатами помахати, та свої звичні шляхи-стежки прочистити. Знову виходив Кукутіс на узбіччя шосе, по краях якого нескінченні снігові вали тягнулися, знову озирався в бік, звідки йшов, в очікуванні хоч якогось транспорту, готового його підібрати та відвезти далі в європейську глибинку, туди, де мови змішуються.
Вчора підкинув його вперед кілометрів на сто латиш-далекобійник. З латишами Кукутісу завжди було легше – як-не-як, а мови у них родинні, хоча загальних чи схожих слів у литовській і латиській усе ж бракує, щоб бесіду підтримувати. Балакали вони тому спочатку німецькою, а коли втомилися – мовчали кожен на своїй.
Юрґіс-латиш насамперед поцікавився у Кукутіса, чи бував то у Біржаї.
– Природно, бував! – відповів йому Кукутіс. – Бував і не раз!
– Там моя сестра живе, Айва! Може, стрічали?
– Може, й стрічав! Але всіх зустрінутих не згадаєш!
Юрґіс віз цілий контейнер «Ризького бальзаму». У кабіні в бардачку навпроти сидіння Кукутіса також лежала знайома своєю формою керамічна пляшечка. Водій ввічливо запропонував супутнику сьорбнути. Мандрівник пригубив. У роті тепліше стало.
– Гарна штука! – похвалив бальзам Кукутіс. – Скільки років живу, а його смак не змінюється!
Юрґіс кивнув. Запропонував пасажирові ще випити.
– Я краще з собою візьму! – Кукутіс сунув пляшку в кишеню сірого пальта. – Будь-що взимку трапитися може!
– Атож, – погодився водій. – Взимку треба до всього бути готовим!
А потім бігли уздовж дороги снігові поля та навалені бульдозерами по узбіччях замети. Бігли, миготіли, мерехтіли під їхнє обопільне мовчання ще годинки зо дві, поки не загальмував Юрґіс на розвилці.
– Мені на Ґданськ! – сказав він. – А вам треба прямо!
Подякував мандрівник далекобійнику. Сказав йому кілька добрих слів, відпровадив поглядом звернувшую праворуч фуру і знову пригубив бальзаму. Озирнувся, огледівся. Годинника з кишені витягнув і час перевірив. Час у годиннику, на жаль, зупинився. Підкрутив його Кукутіс, і знову зацокав він, показуючи тепер уже свій власний час, що зі загальним часом нічого спільного, крім стрілок, не має. Ранній зимовий вечір наближався і навіював думки про нічліг, змушуючи Кукутіса уважніше в краєвиди вдивлятися. Ще трохи, і потемніють, наблизяться горизонти, спалахнуть лампочки у вікнах будинків, які зараз зі сніговими полями змішалися і наразі невидимі.
Але поки сталося це, як трапляється кожного сніжного дня року, встиг Кукутіс уздовж дороги не один кілометр прочалапати, а може, й усі три! Й як тільки молочні сутінки опускатися стали на білу землю, від шосе, узбіччям якого йшов Кукутіс, відшарувалася вузька асфальтована доріжка і подалася праворуч до вогників невідомого мандрівникові селища. Й як тільки ступив Кукутіс на цю дорогу, зупинився поруч «малюх» – стара італійська мікролітражка, і відчинив водій перед одноногим старим дверцята.
– До Бжежніци? – спитав.
Мандрівник не знав, як це селище називається, але в машину сів, хоч і довелося пововтузитися з негнучкою дерев’яною ногою перш, ніж дверцята з його, Кукутіса, боку зачинитися змогли.
Їхали вони хвилин із сім, і за ці миті встиг Кукутіс зігрітися і про себе трохи розповісти. Хотів було навіть на нічліг до доброго водія – старіючого ґазди років шістдесяти – напроситися, та не зробив цього. Ось якщо б вони довше їхали! А так, сім хвилин знайомства – не привід на нічліг проситися!
Біля першого ж будинку селища попросив Кукутіс зупинити машину. Вийшов. А «малюх» далі поїхав і звернув на якусь іншу, невидиму вже дорогу, що втікала праворуч від селища.