Різдвяний сюрприз

Будиночки тут були кам’яні та двоповерхові. Це Кукутіса засмутило відразу. Ті люди, що живуть у цегляних будинках, зазвичай не такі гостинні, як ті, що живуть у дерев’яних!

Вікна ближньої садиби світилися однаковим рівним жовтим світлом, немов за кожним таким вікном однакові люди жили, і все в кімнатах їхніх також було однаковим, таким само, як і в інших кімнатах цього будинку.

Пройшов Кукутіс трохи далі стежкою і побачив, що з вікон першого поверху третього в ряду будинку на сніг більше світла падає, ніж із вікон ближніх обійсть. Наблизився і побачив яскраву вітрину кав’ярні. Всередину зайшов, озирнувся. Всі столики зайняті: де двоє, де троє чолов’яг сидять і пиво цмулять. І тільки за одним столиком із келихом білого вина – молода жінка в джинсах і синьому светрі з незвично сплетеною русявою кіскою волосся. Косичка, в яку було зібране волосся з самої маківки, опускалася, затуляючи ліве вухо, майже до самого плеча. Поруч із нею – малюк років чотирьох від народження. Хлопченя на аркуші паперу кольоровими олівцями кола малює. Захоплено та зосереджено.

– Можна біля вас? – спитав Кукутіс, із цікавістю розглядаючи її незвичайну зачіску.

Жінка підняла погляд на гостя. Кивнула, не сказавши й слова.

Присів Кукутіс за стіл, озирнувся на прилавок, за яким бородатий поляк із веселими очима стояв у кухарській білій куртці. За його спиною на прикріпленому до стіни телевізорі показували без звуку футбольний матч в якійсь теплій країні. Футболісти бігали по зеленому полю, але ніхто в кав’ярні не звертав на них жодної уваги.

– Тут самому треба замовляти, – сказала жінка Кукутісу, вирішивши, що той офіціанта чекає.

– Ага, – мандрівник кивнув. – Відпочину трохи і піду замовлю!

П’ять хвилин насолоджувався Кукутіс теплом і домашнім легким гамором, сплетеним із розмов за іншими столиками, шелестінням олівців по паперу, цоканням кухлів, горняток і ложечок, які час від часу збирав бармен зі столів і складав у мийку. Але потім піднявся, підійшов до стійки. Простягнув бармену розкриту долоню зі жменею монет.

– Тут, може, є й ваші злоті? Подивіться, а раптом на горнятко чаю вистачить?

Опустив бородатий бармен погляд на монети Кукутіса. Серед старовинних англійських шилінгів і фартингів, серед панських російських гривеників і болгарських левів побачив срібний польський гріш Зиґмунта Першого. Виловив його двома пальцями зі жмені. Подивився таємниче на одноногого клієнта, немов здогадався про щось загадкове.

– Є тут польські, – прошепотів радісно. – Навіть на вечерю вистачить, не тільки на чай! Зачекайте з півгодинки, вам моя дружина приготує!..

«Що таке півгодини в житті людини, котра не вміє вмирати?!» – подумав Кукутіс і всміхнувся.

Повернувся за стіл. Покосував поглядом на молоду жінку з незвичайною кіскою, на її малюка, що тримав у руці товстий кольоровий олівець, як досвідчені бандити тримають ножа – вістрям донизу, міцно стиснувши руків’я в долоні. Малюк продовжував наповнювати аркуш паперу грубими кольоровими колами, час від часу змінюючи кольорові олівці, але не змінюючи спосіб малювання.

– А ти спробуй квадрат намалювати, – неголосно запропонував Кукутіс хлопчикові польською.

Мама малюка обернулася. Шибеник завмер, олівець вертикально спинився на папері.

– А як це? – не збагнув малюк.

– Можна? – Кукутіс узяв коричневий олівець точно так само, як тримав його хлопчик, намалював у вільному кутку аркуша квадрат і втомлено зітхнув.

– Важко, – сказав він. – Давай я спробую інакше! – Він узяв олівець пальцями, як ручку, і легко кілька разів обвів квадрат, а опісля, помінявши кілька разів олівці, зробив його різнобарвним.

Малюк із цікавістю спостерігав за пальцями старого. Потім спробував сам узяти так олівець. Було видно, що він боїться його впустити – пальці хлопчика виявилися не привченими до тримання.

– Ви, мабуть, із Білорусі? – поцікавилася молода жінка.

– Чому ви так подумали? – здивувався Кукутіс.

– У нашого сільського старости домогосподарка з Мінська, вона також усім показує, як треба правильно робити. Довго і таємно намагалася їхнього сина з шульги на правшу перевчити, поки її не змусили книгу прочитати про те, що шульга має більше шансів стати президентом Польщі, ніж правша. Тільки тоді заспокоїлася, але досі за всіма наглядає, де б не опинилася, і поради дає!

Промовляла це все жінка з кіскою цілком привітно, без жодного натяку на невдоволення.

– Ви майже вгадали, – посміхнувся Кукутіс. – Я з Литви, а Білорусь колись також була Литвою.

– Помилилася, – видихнула молодиця. – Литовці інші, вони порад не дають і нікого перевчити не намагаються.

– А ви звідки так багато про литовців і білорусів знаєте?

Жінка замислилася. Подивилася на сина – той знову водив олівцем, як ножем, по папері, намагаючись не вискакувати лінією з уже багаторазово наведених кіл із грубими різнокольоровими краями.

Молоду жінку з кіскою звали Аґнешкою. Жила вона прямо над кав’ярнею на другому поверсі, і тому майже щодня спускалася сюди посидіти і послухати гамір життя. Після недовгої паузи зізналася, що про литовців тільки чула, але нічого точного про них не знає, позаяк в їхньому селі литовців немає і раніше не було. Чула тільки, що колись давно два литовці десь недалеко звідси з неба на землю впали та розбилися на смерть. Було це якоїсь ночі минулого століття. А ось білорусів бачила чимало, бачила і росіян із українцями, і навіть одного іспанця, у котрого машина якраз поруч із їхнім селом поламалася і тому довелося йому три дні у них жити.

Сіпнувся Кукутіс, почувши про двох литовців, котрі впали з неба. Згадав ту ніч, коли вони до Каунаса не долетіли. Згадав, як сам із десятками тисяч інших чекав їх із ранку на Каунаському летовищі. Але більше згадувати не став. Відволікся.

Дружина бармена зайшла в кав’ярню в синій довгій сукні зі зав’язаним поверх сукні білим фартухом. У руках несла тацю з великою глиняною мискою, над якою здіймалася пара. Галас розмов у кав’ярні стих, всі на неї гляділи, як вона до Кукутіса підходила, як перед ним миску ставила і ніж із виделкою, загорнуті в паперову серветку, клала. На круглому обличчі молодиці світилася така свіжа посмішка, яку Кукутіс раніше на старовинних рекламних листівках різних готелів бачив.

– Смачного! – видихнула оксамитово дружина бармена і тут же відійшла, не обертаючись до гостя спиною, до дверей.

Приголомшливо соковитий запах свіжозапеченої рульки наполегливо кликав Кукутіса опустити погляд вниз, на миску. Але він витримав випробування запахом свинячої ніжки й опустив свій погляд на їжу, тільки коли дружина господаря кнайпи кивнула на прощання та вийшла.

Свиняча ніжка з рум’яною скоринкою лежала на боці в оточенні печеної картоплі та печеного пастернаку, додаючи солодкості і в так багатий аромат цієї панської страви.

Кукутіс зазвичай не звертав особливої уваги на їжу, та цього разу пожвавився, підбадьорився в очікуванні трапези. Краєм вуха почув, як малюк за столом перестав водити олівцем по папері. Краєм ока помітив, що вся увага малюка тепер була прикута до свинячої ніжки, над якою здіймалася ароматна пара. Немов дітвак готувався намалювати цю ніжку. Мама хлопчика також заворожено дивилася на глиняну миску Кукутіса.

Мандрівник розгорнув серветку, взяв у руки виделку та ніж, відрізав шматочок м’яса і відправив собі до рота. Скільки разів він уже в житті ласував запеченої рулькою, але щоразу нова рулька здавалася йому найсмачнішою з усіх раніше з’їдених. Ось і зараз це відчуття мало не налякало його: адже найсмачніше людина зазвичай їсть перед смертю. Після смерті вже нічого смачного бути не може. Але думки Кукутіса про смерть і їжу хоч і з’являлися в голові час від часу, але ніколи не змушували його похмурніти чи лякатися. Кукутіс уже поховав тисячі знайомих і незнайомих людей, звикся з особливістю свого життя, що іноді викликала досаду – зі своїм тимчасовим чи постійним безсмертям. Він просто не вмів умирати. Ні батьки його, ні сусіди батьків, ні саме життя його цьому не навчили. Інші навколо вміли вмирати. Надходив час, і вони лягали на тапчан або в ліжко, кликали до себе друзів і рідних попрощатися, промовляли настанови та побажання з поділу їхнього майна, якщо таке у них було, а потім спокійно заплющували очі й помирали. Дехто, звісно, помирав не в ліжку і без прощальних слів, як ті двоє, Дарюс і Гіренас, котрі впали на землю теперішньої Польщі в часи, коли господарювали там німці, замість того, щоб приземлитися в Литві, де на них чекала вся країна, що зібралася ще з вечора і до ранку марно виглядала вогники літака в чорному небі.

Нерухомість малюка, що не зводив з рульки маленьких своїх оченят, відвернула Кукутіса й оживила його думки, змусивши забути про смерть і вмирання. Мандрівник відрізав шматочок свинячої ніжки і, наштрикнувши на виделку, простягнув хлопчикові. Той узяв пальчиками шматочок м’яса і підніс до рота, але одразу їсти не став. Мабуть, йому сподобався теплий запах свинини. А Кукутісу сподобалося, як хлопчисько акуратно затиснув подушечками трьох пальчиків шматочок м’яса – саме так, як треба тримати олівець чи ручку.

– Молодець, – сказав малюкові Кукутіс. – Добре м’ясо тримаєш!

Малий сам придивився до своїх пальців. Потім поводив довгим шматочком м’яса над папером, уявляючи, що тримає в руках олівець, а потім не втримався і відправив свинину до рота.

Запропонував Кукутіс шматочок свинини і його мамі, але та, всупереч своєму погляду, що показував до м’ясної смакоти найкращі почуття, відмовилася від частування. Правда, після цього так глянула на свого сина, що допетрав Кукутіс: відмовляється вона від м’яса на користь хлопчика. І тоді відрізав мандрівник ще шматок свинини та простягнув на виделці малюкові.

– Ви не знаєте, де тут у вас переночувати можна? – спитав Кукутіс Аґнешку, закінчивши трапезу, розділену з малюком, ім’я якого він і досі не знав.

– Гадаю, що Марек із Ядвігою, – вона кивнула на власника генделика, – вас поселять на ніч. А якщо бажаєте, можете у нас переночувати. У нас просторіше. А вони з двома дітьми живуть. До того ж у дальньому під’їзді.

– Тоді я краще у вас, – кивнув вдячно Кукутіс.

Уранці, коли Кукутіс прокинувся на вузькій канапі в досить просторій кухні, за вікном ще панувала темрява. У квартирі було тихо, хоча перед тим, як розклепити повіки, крізь знесилений під ранок сон, чув мандрівник кроки, поскрипування дверей і брязкіт посуду. Цікавість до точного часу Кукутіс вважав забавою молодих і смертних. Тому навіть неточний час його не цікавив, тому кишеньковий годинник, циферблат якого захищала кругла накривка з вензелями і написом німецькою «Повертайся з перемогою!», так і залишився у кишені пальта, що висів у коридорі.

Сівши на тапчані, Кукутіс дістав з-під нього свою дерев’яну ногу з причіпними ремінцями. Прикріпив її надійно до культі, після чого натягнув холошу спочатку на дерев’яну ногу, а потім і здорову в ліву штанину просунув. Пововтузився звично, підтягуючи штани вгору, застебнув всі ґудзики на них і зав’язав мотузяний пояс. Тільки після цього озирнувся і помітив у темряві на кухонному столику, що під віконцем стояв, два банячки і білий прямокутник паперу, придавлений круглою скляною сільничкою.

«На роботу пішла, чи що?!» – подумав про господиню.

Ввімкнув світло, пересів на стілець, взяв у руки записку.

«Даруйте, що так вийшло, – писала господиня квартири акуратним шкільним почерком. – Я подумала, що вам усе одно добре б відпочити з дороги, тому залишаю вас у квартирі зі Сташеком до вечора. Мені давно треба було в місто з’їздити за покупками – одяг синові купити, та й мені також. Від нас до міста – дві години, і назад дві години. Раніше вечері не повернуся, але на вечерю привезу щось. Не сердьтеся! Відпочивайте. Сташеку і вам я на сніданок млинці в банячку залишила. На обід у холодильнику журек є і вінегрет. Аґнешка».

– Підступні в Польщі жінки! – прошепотів, усміхнувшись, мандрівник. – Не встигнеш у неї заночувати, а на ранок тебе вже відповідальним за дитину роблять! Гаразд!..

Вийшов із кухні, зазирнув за наступні двері – там, у кімнаті трохи більшого розміру, ніж кухня, на тапчані спав, сопучи уві сні застудженим носом, хлопчисько. Ліворуч – застелене залізне ліжко, праворуч під вікном – письмовий стіл.

«Сташек, отже», – подумав Кукутіс, акуратно замикаючи за собою двері перед тим, як повернутися до кухні.

За вікном уже світлішало, коли двері в кухню відчинилися і сонний хлопчик у піжамі звично пройшов до столу і сів на табуретку.

– Ну, привіт, – сказав йому польською Кукутіс. – Будемо снідати?

Сташек, не здивувавшись присутності гостя, кивнув.

Кукутіс поклав на тарілку хлопчика круглий млинець, полив його полуничним варенням. Сташек провів пальчиком по краю тарілки, немов перевіряючи її на круглість – на обличчі у нього з’явилася посмішка. Ранкова сонливість полишила хлопчика. Зіскочивши з табуретки, він проляскотів голими п’ятами по лінолеуму підлоги до кухонної тумбочки, витягнув зі шухляди два ножі та дві виделки і повернувся за стіл. Однак взявши в руки ніж і виделку, завмер нерішуче, не зводячи очей із червоної плями варення.

– Знаєш що, – звернувся до нього Кукутіс. – Я тобі відкрию одну таємницю, яка потім у житті не раз допоможе! Хочеш?

Сташек кивнув.

– Усе, що можна скрутити в рульку, треба обов’язково скручувати! І їжу, й одяг. Їжа так легше в рот проходить, а одяг так легше із собою возити. Ось дивись!

І він, розмазавши варення по всьому своєму млинцю, скрутив його в «сигару», взяв у руку і відкусив кінчик.

Сташек опустив виделку і ніж на стіл і почав зосереджено скручувати в рурку свій млинець.

– Молодець! – похвалив його мандрівник. – У тебе з першого разу вийшло!!!