Лише час підкаже
– Удачі, Гаррі! Зроби так, аби ми всі пишалися тобою.
– Прощавай, мамо, – сказав підліток, стримуючи сльози.
Мейзі обернулася і пішла назад схилом, а сльози заливали їй щоки.
Гаррі ступив уперед, згадуючи розповідь дядька про те, як він вискакував із шанців біля Іпру, кидаючись у бік ворожих позицій. «Ніколи не озирайся, інакше ти мрець».
Та Гаррі хотілося озирнутися, але він знав, що коли це зробить, то чкурне, доки не опиниться в безпеці у трамваї. Він стиснув зуби і продовжував іти.
– Як минули вакації, друзяко? – питав один хлопець іншого.
– Чудово, – відказував той. – Батечко водив мене до «Лордз»[9] на матч університетської команди.
Гаррі замислився, чи був «Лордз» церквою, а якщо так, то який матч може відбуватися в церкві?
Він рішуче ступив у шкільні ворота і зупинився, коли побачив чоловіка, котрий стояв у дверях школи з планшетом у руках.
– А ви хто, юначе? – запитав він, привітно всміхаючись.
– Гаррі Кліфтон, сер, – назвався підліток і підняв кепку так, як його навчав пан Голкомб, коли розповідав, як мають поводитися джентльмени або леді.
– Кліфтон, – повторив чоловік і провів пальцем по довгому списку імен. – Ага, є.
Він поставив галочку поряд із ім’ям Гаррі.
– Перший курс, хорист. Вітаю і ласкаво просимо до школи Святого Беди. Я пан Фробішер, ваш керівник, а це – Школа Фробішера. Залиште свою валізу в фойє, староста відведе вас до трапезної, де я буду звертатися до всіх новаків перед вечерею.
Гаррі зроду раніше не вечеряв. Чай завжди був останнім прийомом їжі в господарстві Кліфтонів, перш ніж лягати до ліжка, коли стемніє. Електрика ще не дісталася до Стілл-Гаус-лейн, а коштів, які можна було б витрачати на свічки, завжди бракувало.
– Дякую, сер, – вклонився Гаррі, перш ніж переступити поріг великого фойє, стіни якого були обшиті дерев’яними панелями.
Він поставив валізу на підлогу і поглянув на портрет старого чоловіка з сивим волоссям і густими білими бакенбардами, одягненого в довгу чорну мантію з червоним каптуром, що спадав на його плечі.
– Як тебе звати? – вигукнув голос з-за спини.
– Кліфтон, сер, – сказав Гаррі й обернувся, побачивши високого хлопця, одягненого в довгі штани.
– Не називай мене сер, Кліфтоне. А називай Фішером. Я староста, а не викладач.
– Даруйте, сер, – забувся Гаррі.
– Залиш свою валізу і йди за мною.
Гаррі підсунув свою валізу до інших, шкіряних. Вона була єдиною, на якій не виднілося жодних ініціалів. Він йшов за старостою довгим коридором, стіни якого були обвішані старими світлинами шкільних команд та обставлені вітринами, наповненими срібними чашами, щоб нагадувати наступному поколінню про минулу славу. Коли вони дійшли до трапезної, Фішер заявив:
– Можеш сідати де завгодно, Кліфтоне. Але перестань патякати в ту мить, коли до трапезної зайде пан Фробішер.
Гаррі якийсь час повагався, перш ніж вирішити, за який із чотирьох довгих столів буде краще сісти. Кілька хлопців вешталися навколо зграйками і тихо перемовлялися між собою. Гаррі повільно підійшов до далекого закутка кімнати і зайняв місце в кінці столу. Коли ж звів погляд, то побачив у залі кількох хлопців, які виглядали і почувалися так само, як він. Один із них підійшов і сів поруч із Гаррі, а інший сів навпроти нього. Вони продовжували спілкуватися один із одним, ніби нікого поруч не було.
Без попередження задзеленчав дзвіночок, і всі замовкли, коли до трапезної увійшов пан Фробішер. Він зайняв місце за кафедрою, яку Гаррі раніше не помітив, і посмикав за лацкани свою мантію.
– Ласкаво просимо, – почав він, підіймаючи головний убір для привітання присутніх. – Це перший день вашого першого курсу в школі Святого Беди. За кілька хвилин ви насолодитеся своєю першою шкільною трапезою, і можу вам пообіцяти, що з часом вона кращою не стане.
Один чи двоє хлопців нервово реготнули.
– Після вечері вас відведуть до спалень, де ви розпакуєте свої речі. О восьмій годині почуєте інший дзвоник. Насправді це той самий дзвоник, просто він дзеленчатиме в інший час.
Гаррі всміхнувся, хоча більшість хлопців не второпали цього жарту пана Фробішера.
– Тридцятьма хвилинами пізніше той самий дзвіночок задзеленчить знову, щоб лягати до ліжок, але перед тим маєте помитися і почистити зуби. Ви ще матимете тридцять хвилин на читання до того, як згасять світло, опісля маєте спати. Всіх, кого спіймають за розмовами після вимикання світла, покарає черговий староста. Більше дзвоників ви не почуєте, – продовжив пан Фробішер, – аж до шостої тридцять ранку, коли ви вчасно підніметесь, вмиєтесь та одягнетесь, щоб прибути до трапезної на сьому. Кожен, хто запізниться, позбудеться свого сніданку.
Ранкові збори відбудуться о восьмій годині у великій залі, де до присутніх звернеться директор школи. Після цього о восьмій тридцять проведуть перший урок. Загалом проведуть три уроки по шістдесят хвилин, між якими будуть перерви по десять хвилин, що дасть вам час перейти до іншого класу. Обід відбудеться о дванадцятій. У другій половині дня буде лише два уроки перед матчами, коли ви будете грати в футбол.
Гаррі всміхнувся вдруге.
– Це обов’язково для всіх, хто не є учасником хору.
Гаррі спохмурнів. Йому ніхто не казав, що хористи не грають у футбол.
– Після гри або репетиції хору ви повернетесь до школи на вечерю, після якої отримаєте годину на виконання домашніх завдань, перш ніж знову лягати до ліжка, тоді ви знову зможете почитати, доки не вимкнуть світло, але лише книжки, схвалені матроною[10], – додав пан Фробішер. – Усе це мало б прозвучати дуже незвично для вас.
Гаррі узяв на замітку, щоб знайти це слово в словнику, який йому подарував пан Голкомб. Пан Фробішер знову смикнув за лацкани свою мантію, перш ніж продовжити.
– Але не хвилюйтесь, скоро ви звикнете до традицій школи Святого Беди. Наразі це все, що я планував вам повідомити. А тепер залишу вас насолоджуватися вечерею. На добраніч, хлопці.
– На добраніч, сер, – набралися відваги деякі хлопці відповісти до того, як пан Фробішер вийшов із зали.
Гаррі навіть не ворухнувся, коли кілька жінок у фартухах пройшлися вздовж столів, кладучи перед кожним учнем тарілку з юшкою. Він уважно спостерігав за тим, як хлопець навпроти нього узяв незвичайної форми ложку, занурив її в свою юшку і зачерпнув від себе, перш ніж піднести її до рота. Гаррі спробував наслідувати ці рухи, але лише зронив на стіл кілька крапель рідини, а коли все ж зумів підняти ложку з тим, що залишилося, до рота, то більша частина страви стекла його підборіддям. Підліток витер рота рукавом. Це не привернуло зайвої уваги, але коли він гучно лупонув по мисці, кілька хлопців перестали їсти і витріщилися на нього. Збентежений Гаррі поклав свою ложку на стіл і дозволив своїй юшці вистигнути.
Другою стравою були рибні котлети, але Гаррі їх не торкався, доки не побачив, як хлопець навпроти нього узяв виделку. Він дуже здивувався, коли помітив, що хлопець клав ніж і виделку на тарілку щоразу, коли намагався проковтнути черговий шматочок, у той час як Гаррі тримав у руках приладдя так міцно, ніби воно було вилами для силосу.
Між хлопцем навпроти і його сусідою зав’язалася бесіда на тему верхогонів. Гаррі до них не приєднався, частково тому, що єдиним його досвідом їзди верхи була прогулянка на віслюку до Вестон-Сюпер-Маре колись давно.
Після того, як тарілки позабирали, їх замінили пудинги, або те, що його мама називала ласощами, адже підліток не куштував їх надто часто. Ще одна ложка, ще один смак, ще одна хиба. Гаррі не розумів, що банан не схожий на яблуко, тому на здивування всіх навколо спробував з’їсти ще й шкірку. Для решти хлопців їхній перший урок розпочнеться завтра о пів на дев’яту, але для Гаррі він уже відбувся.
Після того як прибрали вечерю, повернувся Фішер і повів своїх підопічних до широких дерев’яних сходів, що тяглися до спалень на другому поверсі. Гаррі увійшов до кімнати з тридцятьма ліжками, що стояли рівно в три ряди, по десять у кожному. У кожного учня була своя подушка, два простирадла і дві ковдри. Гаррі ніколи не мав нічого по два.
– Це спальня новаків, – поінформував Фішер. – Тут ви будете залишатися, доки не станете цивілізованими. Ви знайдете свої імена в алфавітному порядку на спинці кожного ліжка.
Гаррі з подивом виявив свою валізу на ліжку і здивувався, хто її туди поклав. Хлопець поруч із ним уже розпаковувався.
– Я Дікінс, – назвався він, посунувши окуляри глибше на ніс, щоб уважніше поглянути на Гаррі.
– А я Гаррі. Ми сиділи поруч під час іспитів минулого літа. Не можу повірити, що ти відповів на всі запитання всього за годину.
Дікінс зашарівся.
– Тому він і стипендіат, – промовив хлопець по той бік від Гаррі.
Той обернувся.
– Ти також стипендіат? – запитав він.
– Господи, ні, – заперечив хлопець, продовжуючи розпаковувати свої речі. – Єдиною причиною, чому мене прийняли до Святого Беди, було те, що мій батько і дідусь навчалися тут до мене. Я третє покоління, яке відвідує цю школу. Твої батьки випадково тут не навчалися?
– Ні, – вигукнули Гаррі і Дікінс в унісон.
– Годі плескати язиком! – гримнув на них Фішер. – І продовжуйте розпаковувати свої валізи.
Гаррі відчинив свою й узявся викладати звідти одяг та акуратно складати його у дві шухляди біля ліжка. Його мати поклала між сорочками плитку шоколаду «П’ять хлопчиків Фрая». Він сховав її під подушку.
Задзеленчав дзвоник.
– Час роздягатися! – оголосив Фішер.
Гаррі зроду не роздягався перед жодним іншим хлопцем, не кажучи вже про повну кімнату підлітків. Він обернувся до стіни, повільно зняв одежу та швидко натягнув піжаму. Після того, як зав’язав поясок свого халата, пішов за іншими хлопцями до лазнички. Ще раз уважно поспостерігав за тим, як інші вмивали обличчя фланелевими губками, перш ніж почистити зуби. У нього не було ні фланелевої губки, ні зубної щітки. Хлопець із сусіднього ліжка покопався у своєму мішечку та подарував йому зовсім нову зубну щітку і тюбик із зубною пастою. Гаррі не хотів брати подарунок, доки хлопчик не заспокоїв:
– Моя мати завжди все кладе по два.
– Дякую, – зрадів Гаррі.
Хоча почистив зуби швидко, він усе одно одним із останніх повернувся до спальні. Шугонув у ліжко – два чистих простирадла, дві ковдри і м’яка подушка. Озирнувшись, побачив, що Дікінс читає підручник із латини Кеннеді, а інший хлопчик сказав:
– Ця подушка тверда.
– Хочеш помінятися зі мною? – запропонував Гаррі.
– Гадаю, що вони всі однакові, – промовив хлопець з усмішкою, – але все одно спасибі.
Гаррі витягнув шоколад з-під подушки і поділив плитку на три частини. Одну вручив Дікінсу, а другу – хлопцеві, який подарував йому зубну щітку та пасту.
– Бачу, що твоя матінка набагато розумніша, ніж моя, – сказав той після того, як відкусив шматочок.
Ще один дзвоник.
– До речі, моє ім’я – Джайлз Беррінґтон. А твоє?
– Кліфтон. Гаррі Кліфтон.
Гаррі довго не міг заснути, насамперед тому, що ліжко було незвично зручним. Чи можливо таке, що Джайлз був пов’язаний із одним із трьох чоловіків, котрі знали правду про те, як насправді помер його батько? Якщо так, то чи був він виліплений із того ж тіста, що і його батько або дідусь? Раптом Гаррі стало дуже самотньо. Він відкрутив кришечку зубної пасти, яку йому дав Беррінґтон, і став смоктати її, доки не заснув.
* * *Коли наступного ранку о пів на сьому задзеленчав уже знайомий дзвоник, Гаррі повільно піднявся з ліжка, почуваючись геть хворим. Він почовгав за Дікінсом до вбиральні, щоб знайти там Джайлза, який пробував воду.
– Як гадаєте, в цьому місці хоча б чули про гарячу воду? – запитав він.
Гаррі вже намірявся відповісти, коли почувся голос старости:
– Нема чого просторікувати у вбиральні!
– Він гірший за прусського генерала, – зауважив Беррінґтон і клацнув закаблуками. Гаррі засміявся.
– Хто це був? – запитав Фішер, лупаючи очима на двох хлопців.
– Я, – негайно ж відгукнувся Гаррі.
– Прізвище?
– Кліфтон.
– Ще раз роззявиш пельку, Кліфтоне, отримаєш на горіхи.
Гаррі не мав уявлення, про які горіхи йдеться, але мав відчуття, що це не буде приємно. Після цього він почистив зуби, швидко повернувся назад у спальню й уже мовчки одягнувся. Нарешті він закінчив зав’язувати свою краватку – цей ритуал він іще не зовсім освоїв – і наздогнав Беррінґтона з Дікінсом, коли ті спускалися сходами вниз до трапезної.
Ніхто не сказав і слова, адже не були впевнені, що їм дозволено розмовляти, коли перебувають на сходах. Коли ж сіли за сніданок у трапезній, Гаррі прослизнув між двома своїми новими друзями і спостерігав, як перед кожним учнем ставлять миски з кашею. Він із полегшенням виявив, що перед ним лежить лише одна ложка, і цього разу помилитися було важко.
Гаррі так швидко наминав свою кашу, ніби боявся, що з’явиться дядько Стен і відбере в нього миску. Він закінчив першим, без жодних застережень поклав ложку на стіл, узяв миску і став вилизувати її. Кілька інших хлопців споглядали на нього глузливо, дехто вказував пальцем, а інші – хихотіли. Він почервонів, як буряк, і поставив миску на стіл. Він навіть розплакався б, якби Беррінґтон не взяв свою миску і не став її облизувати.
5
Преподобний Семюел Оукшотт, оксфордський маґістр, стояв посеред сцени, широко розставивши ноги. Він доброзичливо оглядав свою паству, бо, схоже, саме він був директором школи Святого Беди, котрий оцінював учнів. Гаррі сидів у першому ряду та глипав на лячну постать, що височіла над ним. Доктор Оукшотт був заввишки понад шість футів, мав на голові густу сиву чуприну та довгі густі бакенбарди, які робили його ще неприємнішим. Глибокі блакитні очі пронизували присутніх, і він, здавалося, ніколи не моргав, а павутина ліній на чолі натякала на велику мудрість. Він прочистив горло перед тим, як звернутися до хлопців.
– Друзі бедіанці, – почав він свою промову. – Ми знову зібралися разом на початку нового навчального року, без сумніву, готові зустрітися з усіма прийдешніми викликами. Старші хлопці, – він звернув увагу на задні ряди, – не можуть гаяти час надаремно, якщо сподіваються, що їм запропонують місце в школі на їхній вибір. Ніколи не погоджуйтесь на інше місце. Для середніх класів, – його погляд помандрував на середину зали, – це час, коли ми виявимо, хто з вас призначений для чогось більшого. Коли ви повернетесь наступного року, то станете старостами, наглядачами, старшинами або капітанами команди. Чи просто будете серед тих, хто лише просиджує штани?
Кілька хлопців схилили голови.
– Наш наступний обов’язок полягає в тому, щоб привітати новаків і зробити все можливе, щоб вони почувалися, як удома. Вони долучаються до естафети, яка розпочинає довгий марафон. Якщо темп виявиться занадто вимогливим, одного чи двох із вас можуть відправити на лаву запасних, – попередив директор, свердлячи поглядом три перші ряди. – Школа Святого Беди – не для легкодухів. Тому не забувайте слова великого Сесіля Родса[11]: «Якщо вам пощастило народитися англійцем, ви вже витягли щасливий квиток у лотереї життя».
Зібрання вибухнуло спонтанними оплесками, коли директор покинув сцену, а за ним потягнулася вервечка викладачів, котрих він повів проходом посередині та вивів із великої зали на вранішнє сонце. Гаррі затамував подих і вирішив не засмучувати директора. Він вийшов із зали за старшими хлопцями, але тієї миті, коли ступив на дитинець, усе його захоплення вмент вивітрилося. В одному кутку товпилися хлопці старших класів, встромивши руки до кишень, аби продемонструвати, що вони тут головні.
– Ось він, – сказав один із них, вказуючи на Гаррі.
– То ось як виглядає вуличний жебрак, – озвався інший.
Третій, у котрому Гаррі впізнав Фішера, старосту, який чергував напередодні, додав:
– Він тваринка, тому наш прямий обов’язок – забезпечити, щоб він повернувся до свого природного середовища якомога швидше.
Джайлз Беррінґтон побіг за Гаррі.
– Якщо їх ігнорувати, – сказав він, – їм скоро набридне, і вони візьмуться за когось іншого.
Гаррі не повірив і побіг у клас, де зачекав, доки Беррінґтон і Дікінс не приєднаються до нього.
За мить до кімнати увійшов пан Фробішер. Першою думкою Гаррі було, чи й він думає про нього, як про вуличного жебрака, недостойного місця в школі Святого Беди?
– Доброго ранку, хлопці, – привітався пан Фробішер.
– Доброго ранку, сер, – відповіли учні, поки їхній класний керівник займав своє місце перед дошкою.
– Ваш перший урок цього ранку, – повідомив він, – історія. Оскільки я прагну якнайшвидше познайомитися з вами, то почнімо з простої перевірки, щоб дізнатися, як багато ви вже навчилися, або, можливо, мало. Скільки дружин мав Генріх VIII?
Кілька рук піднялися вгору.
– Еббот, – сказав він, поглянувши на список на своєму столі та вказуючи на хлопчика в першому ряді.
– Шість, сер, – негайно відповів той.
– Гаразд, але чи може хтось їх назвати? Кліфтон?
– Катерина Арагонська, Анна Болейн, Джейн Сеймур, а потім ще одна Анна, – сказав він і задумався.
– Анна Клевська. Чи може хтось назвати решту двох?
У повітрі залишилася лише одна рука.
– Дікінс, – сказав Фробішер, звірившись із документом.
– Катерина Говард і Катерина Парр. Анна Клевська і Катерина Парр пережили Генріха.
– Дуже добре, Дікінсе. А тепер повернімо годинник на кілька століть назад. Хто командував нашим флотом у Трафальгарській битві?
Всі руки в класі стрибнули догори.
– Метьюз, – сказав учитель, киваючи особливо наполегливій руці.
– Нельсон, сер.
– Правильно. А хто тоді був прем’єр-міністром?
– Герцог Веллінґтон, сер, – сказав Метьюз, уже не настільки впевнений.
– Ні, – сказав пан Фробішер, – не Веллінґтон, хоча він і був сучасником Нельсона.
Вчитель оглянув клас, але тільки руки Кліфтона і Дікінса залишалися піднятими.
– Дікінс.
– Пітт-молодший, у 1783–1801 і 1804–1806 роках.
– Дуже гарно, Дікінсе. А коли був прем’єр-міністром Залізний герцог[12]?
– З 1828-го по 1830 рік, і знову 1834-го, – відповів Дікінс.
– А хто може мені сказати, якою була його найвідоміша перемога?
Уперше піднялася рука Беррінґтона.
– Ватерлоо, сер! – заволав він ще до того, як пан Фробішер устиг вибрати когось іншого.
– Авжеж, Беррінґтоне. І кого ж побив Веллінґтон під Ватерлоо?
Беррінґтон мовчав.
– Наполеона, – прошепотів Гаррі.
– Наполеона, сер, – упевнено промовив Беррінґтон.
– Правильно, Кліфтоне, – усміхнувся Фробішер. – А Наполеон також був герцогом?
– Ні, сер, – сказав Дікінс після того, як уже ніхто не прагнув відповісти на це запитання.
– Він заснував першу Французьку імперію та призначив себе її імператором.
Пан Фробішер не був здивований реакцією Дікінса, оскільки той був стипендіатом, але був вражений знаннями Кліфтона. Адже той був стипендіатом хору, і за багато років педагог переконався, що обдаровані хористи, як і талановиті спортсмени, рідко демонстрували глибокі знання в інших галузях. Кліфтон довів, що є винятком із цього правила. І пану Фробішеру було цікаво дізнатися, хто навчав цього хлопчика.
Коли дзвоник задзеленчав про закінчення заняття, пан Фробішер оголосив:
– Ваш наступний урок – географія з паном Гендерсоном, а він не той викладач, хто любить змушувати себе чекати. Тому рекомендую під час перерви дізнатися, де саме розташований його клас, і розсядьтесь по своїх місцях задовго до того, як він увійде до кімнати.
Гаррі вирішив триматися Джайлза, який, здавалося, знав, де міститься все. Коли вони разом перетинали дитинець, Гаррі помітив, що деякі хлопці стишували свої голоси, коли проходили повз них, а один чи двоє навіть обернулися, щоб поглянути на нього.
Завдяки незліченним суботнім ранкам, проведеним зі Старим Джеком, Гаррі почувався впевнено на уроці географії, але в математиці, останньому вранішньому уроці, ніхто не міг зрівнятися з Дікінсом, і навіть учитель був змушений визнати його тямущість.
Коли вони втрьох сіли обідати, Гаррі відчув, як сотні очей спостерігають за кожним його рухом. Він зробив вигляд, що не помічає цього, і просто копіював усе, що робив Джайлз.
– Приємно знати, що можу тебе чомусь навчити, – сказав Джайлз, коли чистив яблуко своїм ножем.
Гаррі сподобався його перший урок хімії пізніше того ж дня, особливо коли вчитель дозволив йому запалити пальник Бунзена[13]. Але він не досяг успіху в природознавстві, останньому уроці дня, адже Гаррі був єдиним хлопцем, у якого не було саду.
Коли пролунав останній дзвоник, решта класу пішли грати у футбол, а Гаррі подався до каплиці на свою першу репетицію хору. Він знову виявив, що всі витріщаються на нього, але цього разу це було вже з іншої причини.
Коли ж невдовзі він вийшов із каплички, то підлітка одразу ж піддали обструкції хлопці, які поверталися з футбольного поля.
– Хіба це не наш маленький вуличний жебрак? – сказав один із них.
– Шкода, що у нього немає своєї зубної щітки, – додав інший.
– Такі ночують у доках, як мені казали, – докинув третій.
Джайлза і Беррінґтона ніде не було видно, тому Гаррі поквапився повернутися до головного будинку, уникаючи будь-яких хлопчачих гуртів.
Під час вечері ворожі очі спостерігали за ним уже не так очевидно, але це лише тому, що Джайлз дав усім зрозуміти, хто його чув, що Гаррі – його приятель. Але Джайлз не зміг допомогти, коли всі пішли до спальні після виконання домашніх завдань, а Фішер стояв біля дверей, явно чекаючи Гаррі.
Коли хлопці стали роздягатися, Фішер гучно проголосив:
– Мені шкода за цей запах, панове, але один із учнів жив у будинку без ванни.
Один чи двоє хлопців реготнули, сподіваючись догодити Фішеру. А Гаррі його проігнорував.
– Не тільки без ванни, а й навіть без батька.
– Мій батько був хорошою людиною, він воював за свою країну на війні, – гордо промовив Гаррі.
– А чому ти вирішив, що я говорив про тебе, Кліфтоне? – запитав Фішер. – Якщо, звісно, ти також той, чия мати працює, – він зробив ефектну павзу, – офіціанткою в мотелі.
– У готелі, – виправив його Гаррі.
Фішер схопив капець.
– Ніколи не переч мені, Кліфтоне! – сердито сказав він. – Нахились і вчепися в ліжко.
Гаррі підкорився, і Фішер вдарив його шість разів із такою люттю, що Джайлзу довелося відвернутися. Гаррі заліз у ліжко, намагаючись стримати сльози.
Перед тим як Фішер вимкнув світло, він додав:
– Я з нетерпінням чекатиму нашої наступної зустрічі завтра ввечері, коли продовжу розповідати перед сном свою байку про Кліфтонів із Стілл-Гаус-лейн. Зачекайте, ви ще почуєте про дядька Стена.
Наступного вечора Гаррі вперше дізнався, що його дядько провів вісімнадцять місяців у в’язниці за крадіжку зі зламом. Це одкровення було навіть гіршим, ніж попереднє лупцювання. Він лягав до ліжка, запитуючи себе, чи може його батько ще бути живим і сидіти у в’язниці, й це була справжня причина, чому ніхто вдома зроду про нього не згадував.
Гаррі майже не спав уже третю ніч, і жодні успіхи на уроках або захоплення в каплиці не могли змусити його припинити думати про чергову неминучу зустріч із Фішером. Найменша причина: крапля води, що впала на підлогу у ванній кімнаті, подушка, яка не лежала прямо, шкарпетка, що зсунулася вниз щиколоткою – усе гарантувало, що Гаррі може отримати шість гарячих від чергового старости; екзекуція, яку будуть здійснювати перед рештою учнів, але не раніше, ніж Фішер розповість іще один епізод із Кліфтонських хронік. До п’ятої ночі для Гаррі всього було досить, і навіть Джайлз і Дікінс більше не могли його втішити.
Під час виконання домашніх завдань у п’ятницю ввечері, коли інші хлопці гортали сторінки підручника з латини Кеннеді, Гаррі проігнорував Цезаря і галлів, аби обміркувати план, який би гарантував, що Фішер більше ніколи не турбуватиме його. До того часу, як він ліг у ліжко цього вечора, і після того, як Фішер виявив обгортку від шоколаду біля ліжка і ще раз йому всипав, план Гаррі оформився остаточно. Він довго лежав, прикидаючись, що спить, після вимикання світла, а тоді переконався, що всі в кімнаті поснули.
Гаррі навіть уявлення не мав, о котрій годині покинув ліжко. Він одягнувся, не зронивши жодного звуку, потім пробрався між ліжками і дістався до дальнього закутка кімнати. Відчинив вікно, і приплив холодного повітря змусив хлопчика на найближчому ліжку перевернутися. Гаррі виліз на пожежну драбину і повільно зачинив вікно, після чого спустився на землю. Він пройшов краєм газону, ховаючись у тіні, щоб уникнути сяйва повного місяця, який, здавалося, світив на нього, немов прожектор.
Гаррі з жахом виявив, що шкільні ворота замкнені. Він пішов уздовж стіни, шукаючи якусь хоч найменшу тріщину або заглибину, що дозволила б йому видертися на вершину та вибратися на свободу. Нарешті підліток помітив місце, в якому була відсутня цегла, зміг підтягнутися й осідлати мур. Він перекинувся вниз із іншого боку, чіпляючись за край кінчиками своїх пальців, промовив мовчазну молитву, а тоді відпустив. Приземлився не надто вдало, але, здається, нічого собі не зламав.