Лише час підкаже
Як тільки оговтався, хлопець спершу повільно побіг по дорозі, але потім прискорився і не зупинявся, доки не домчав до доків. Нічна зміна якраз поверталася з роботи, і Гаррі з полегшенням виявив, що його дядька серед них немає.
Після того, як останній вантажник зник із поля його зору, підліток повільно почимчикував уздовж набережної, повз лінію пришвартованих кораблів, що простягалася так далеко, наскільки сягало око. Він зауважив, що одна з рур була гордо позначена літерою Б, і подумав про свого товариша, котрий, мабуть, зараз міцно хропів. Чи буде він коли-небудь… Думки розсіялись, коли зупинився біля залізничного вагона Старого Джека.
Він замислився, чи спить старигань. На своє запитання отримав негайну відповідь, коли голос закликав:
– Не стійте, Гаррі, заходьте, бо замерзнете.
Гаррі відчинив двері і побачив Старого Джека, котрий чиркнув сірник і намагався запалити свічку. Гаррі впав на місце навпроти господаря.
– Ви втекли? – поцікавився Старий Джек.
Гаррі був настільки розгублений таким прямим запитанням, що відповів негайно.
– Авжеж, – сказав він і нарешті заплющив очі.
– І, без сумніву, прийшли, щоби розказати мені, чому прийняли таке важливе рішення.
– Я не приймав жодного рішення, – заявив Гаррі. – Його прийняли за мене.
– Хто?
– Його ім’я – Фішер.
– Викладач чи учень?
– Староста нашої спальні, – сіпнувся Гаррі.
І розповів Старому Джеку все, що сталося під час першого тижня його перебування в школі Святого Беди. І знову дідуган захопив його зненацька. Коли Гаррі закінчив розповідати свою історію, Джек заявив:
– Це я винен.
– Чому? – здивувався Гаррі. – Ви не могли зробити для мене ще більше, щоб допомогти.
– Ні, міг би, – заперечив Старий Джек. – Я мав підготувати вас до пошесті снобізму, який жодна інша нація на землі не повинна наслідувати. Треба було витратити більше часу на значення старої шкільної краватки, а менше – на географію й історію. Я частково сподівався на зміни після війни, що мала покласти край усім війнам, але вони явно не торкнулися Святого Беди.
Чоловік упав у задуму на якийсь час, перш ніж нарешті запитати:
– І що робитимете далі, юначе?
– Утечу в море. Завербуюсь на якийсь корабель, який мене візьме, – сказав Гаррі, намагаючись демонструвати ентузіазм.
– Гарна ідея, – визнав Старий Джек. – Чому б не зіграти на руку Фішеру?
– Про що це ви?
– Ніщо не сподобається Фішеру більше, ніж розповісти своїм друзям, що вуличний жебрак має тонку кишку. Врешті-решт, що можна очікувати від сина вантажника та матері-офіціантки?
– Але Фішер має рацію. Я йому не рівня.
– Ні, Гаррі, проблема в тому, що насправді Фішер уже збагнув, що це він вам не рівня і ніколи не буде.
– Ви хочете сказати, що мені доведеться повернутися до цього жахливого місця? – жахнувся Гаррі.
– Зрештою, тільки ви можете прийняти це рішення, – зауважив Старий Джек, – але якщо втікатимете щоразу, коли зіткнетеся з фішерами цього світу, то потрапите до мене, того, хто опинився на лаві запасних, за словами директора школи.
– Але ж ви – чудова людина! – не вгавав Гаррі.
– Я міг би нею стати, – зітхнув Старий Джек, – якби не втік, як тільки натрапив на свого Фішера. Але я вирішив знайти легкий вихід і думав лише про себе.
– А про кого ж іще треба думати?
– Про вашу матір для початку, – відповів Старий Джек. – Не забувайте про всі жертви, на які вона зважилася, щоб дати вам можливість кращого життя, ніж вона коли-небудь мріяла, що це можливо. А є ще пан Голкомб, котрий, коли виявить, що ви дали драпака, звинувачуватиме за це себе. І не забувайте про панну Мандей, котра телефонувала, вивертала руки та витратила незліченну кількість годин, аби переконатися, що ви достатньо фахові, щоб отримати цю хорову стипендію. А коли ви зможете зважити всі плюси та мінуси, Гаррі, то пропоную помістити Фішера на одну шальку терезів, а Беррінґтона та Дікінса – на іншу. І підозрюю, що Фішер дуже швидко зникне, а Беррінґтон і Дікінс безумовно залишаться вашими близькими друзями на все життя. Якщо втечете, вони будуть змушені слухати Фішера, котрий постійно нагадуватиме їм, що ви виявилися не тим, за кого вони вас мали.
Гаррі якийсь час мовчав. Нарешті повільно звівся на ноги.
– Дякую, сер, – сказав він, без жодного слова відчинив двері вагона і вийшов.
Гаррі повільно плентався по набережній, знову споглядав на величезні торгові кораблі, які незабаром мали вирушати в далекі порти. Він продовжував іти, доки не дістався до воріт верфі, після чого перейшов на біг і кинувся назад до міста. До того часу, коли він опинився біля шкільної брами, вона вже була відчинена, а годинник у великій залі готувався вдарити вісім разів.
Незважаючи на можливість зателефонувати, пану Фробішеру все ж довелося піти до кабінету директора та повідомити, що один із його хлопців пропав безвісти. Коли ж поглянув у вікно свого кабінету, він побачив, як Гаррі крадеться між деревами, обережно наближаючись до будинку. Хлопець відчинив вхідні двері водночас із дзеленчанням дзвоника і зіткнувся обличчям до обличчя з класним керівником.
– Вам краще поквапитись, Кліфтоне, – порадив пан Фробішер, – інакше вам забракне сніданку.
– Так, сер! – вигукнув Гаррі і побіг коридором.
Він зайшов до їдальні іще до того, як зачинили двері, і всунувся у проміжок між Беррінґтоном і Дікінсом.
– Я на якусь хвилину подумав, що цього ранку буду змушений лизати свою миску наодинці, – пожартував Беррінґтон.
Гаррі зареготав.
Того дня він не зіткнувся з Фішером і був дуже здивований, помітивши, що на вечірньому чергуванні його замінив інший староста. Уперше на цьому тижні Гаррі зміг заснути.
6
«Роллс-ройс» в’їхав у ворота особняка, подолав довгий під’їзний шлях, обабіч якого вишикувалися, немов на чатах, високі дуби. Гаррі нарахував шістьох садівників іще до того, як побачив сам будинок. Під час свого перебування у школі Святого Беди Гаррі уявляв собі, як живе Джайлз, коли повертається додому на свята, але до такого підготуватися було неможливо.
Коли хлопець нарешті побачив будинок, його рот відкрився та так і залишився відкритим.
– Гадаю, початок вісімнадцятого століття, – зауважив Дікінс.
– Непогано, – похвалив Джайлз, – 1722 рік, будівничий Ванбру. Але впевнений, що ви не зможете сказати, хто розбив сад. Даю підказку: це сталося пізніше, ніж спорудження будинку.
– Я чув про одного видатного садівника, – сказав Гаррі, все ще оглядаючи будинок. – Умільця Брауна[14].
– Ось чому ми його вибрали, – зауважив Джайлз, – просто для того, щоб мої друзі почули про нього через двісті років.
Гаррі і Дікінс засміялися, автівка зупинилася перед триповерховим особняком, збудованим із золотистого котсволдського каменю. Джайлз вистрибнув із салону іще до того, як водій встиг відчинити задні дверцята. Він збіг сходами, випередивши двох своїх не таких прудких друзів.
Вхідні двері відчинили задовго до того, як Джайлз досяг горішньої сходинки, і якийсь високий чоловік в елегантному довгому чорному піджаку з чорною краваткою і смугастих штанях вклонився, коли молодий господар промчав повз нього.
– З днем народження, пане Джайлз! – привітав він.
– Дякую, Дженкінсе. Гайда, хлопці! – вигукнув Джайлз і зник у будинку.
Мажордом відчинив двері ширше, щоб дозволити Гаррі та Дікінсу наслідувати приклад товариша.
Щойно Гаррі увійшов досередини, то зупинився, заворожений портретом стариганя, який, здавалося, свердлив гостя своїм поглядом. Джайлз успадкував від дідугана схожий на дзьоб ніс, яскраво-блакитні очі та квадратну щелепу. Гаррі озирнувся, щоб поглянути й на інші портрети, що прикрашали стіни. Єдині картини, які він раніше бачив, були репродукціями в книжках: «Мона Ліза», «Кавалер, що сміється» і «Нічна варта». Він роздивлявся пейзаж художника, якого називали Констеблем[15], коли до зали увійшла жінка, одяг якої Гаррі міг назвати лише балетним.
– З днем народження, мій любий, – сказала вона.
– Дякую, мамо, – відгукнувся Джайлз, коли та нахилилася, щоб поцілувати його.
Вперше Гаррі міг бачити, як бентежиться його приятель.
– Це двоє моїх найкращих друзів, Гаррі та Дікінс.
Гаррі потиснув руку жінці, яка була ненабагато вищою, ніж він сам, а та подарувала йому таку теплу посмішку, що хлопець відразу став почуватися невимушено.
– Чому б нам не перейти до вітальні і випити чаю? – запропонувала господиня.
Вона відвела хлопців із зали до великого покою, вікна якого виходили на газон.
Коли Гаррі увійшов до кімнати, то хотів не сідати, а роздивлятися картини, які висіли на кожній стіні. Проте пані Беррінґтон указала йому на канапу. Хлопець опустився на плюшеві подушки і не міг відвести погляду від вікна, де коротко підстрижений газон був таким великим, щоб на ньому можна було грати в крикет. За галявиною Гаррі міг побачити озеро, в якому задоволені качки безцільно швендяли навколо, вочевидь, у них не було потреби турбуватися, звідки візьметься корм. Дікінс сів на канапу поруч із Гаррі.
Жоден із них нічого не казав, коли якийсь чоловік, цього разу в короткій чорній куртці, увійшов до вітальні, а за ним – молода жінка в охайній блакитній уніформі, схожій на ту, яку мама Гаррі носила в готелі. Покоївка несла велику срібну тацю, яку поставила на овальний столик перед пані Беррінґтон.
– Індійський чи китайський? – запитала пані Беррінґтон, звертаючись до Гаррі.
Гаррі не був упевнений, що саме вона має на увазі.
– Ми всі питимемо індійський. Дякую, мамо, – втрутився Джайлз.
Гаррі думав, що Джайлз навчив його всього, що потрібно знати про етикет, що практикується у гарному товаристві, але пані Беррінґтон раптово підняла планку на новий рівень.
Після того як лакей налив три горнятка чаю, покоївка поставила їх перед хлопцями разом із десертними тарілками. Гаррі вирячився на гору канапок, не наважуючись їх торкнутися. Джайлз узяв одну і поклав собі на тарілку. Його мати спохмурніла.
– Скільки разів я тобі казала, Джайлзе, що треба зачекати, доки твої гості не вирішать, що їм подобається, перш ніж покласти щось собі?
Гаррі хотів сказати пані Беррінґтон, що Джайлз завжди подає приклад, щоб він знав, що має робити і, що важливіше, чого робити не треба. Дікінс вибрав канапку і поклав її на свою тарілку. Гаррі зробив так само. Джайлз терпляче чекав, доки Дікінс візьме канапку і відкусить від неї.
– Сподіваюся, що вам смакує копчений лосось, – озвалася пані Беррінґтон.
– Ще б пак, – сказав Джайлз іще до того, як його друзі зважилися визнати, що ніколи раніше не куштували копченого лосося. – У школі нам дають лише канапки, намащені рибним паштетом, – додав він.
– Тож розкажіть, чи подобається вам навчатися в школі, – запропонувала пані Беррінґтон.
– Є над чим працювати. Так, здається, Фроб описав мої зусилля, – повідомив Джайлз і взяв іще одну канапку. – Але Дікінс – попереду всіх.
– За винятком англійської, – додав Дікінс, уперше подавши голос. – У ній на кілька відсотків мене випереджає Гаррі.
– А ти в чомусь маєш першість, Джайлзе? – поцікавилася мати.
– Він зайняв друге місце з математики, пані Беррінґтон, – сказав Гаррі й підсунувся до Джайлза. – Він має природну схильність до цифр.
– Так само як і його дідусь, – зазначила пані Беррінґтон.
– Гарний ваш портрет висить над каміном, пані Беррінґтон, – спробував змінити тему Дікінс.
Жінка всміхнулася.
– Це не я, Дікінсе, це моя люба матінка. – Дікінс знітився, і пані Беррінґтон хутко додала: – Але який чарівний комплімент! Її вважали справжньою красунею свого часу.
– А хто його намалював? – запитав Гаррі, щоб вирятувати Дікінса.
– Ласло[16], – відповіла пані Беррінґтон. – А чому ви питаєте?
– Оскільки зацікавився, чи не міг намалювати один і той самий маляр і портрет джентльмена в залі.
– А ви спостережливі, Гаррі, – похвалила пані Беррінґтон. – На портреті, який ви бачили в залі, намальований мій батько, і його справді також намалював Ласло.
– А чим займається ваш батько? – поцікавився Гаррі.
– Гаррі ніколи не перестає розпитувати, – пояснив Джайлз. – До цього просто треба звикнути.
Пані Беррінґтон посміхнулася:
– Він імпортує вина, зокрема, хереси з Іспанії.
– Так само як «Гарвіз», – сказав Дікінс з повним ротом сендвічів із огірками.
– Так само як і «Гарвіз», – підтвердила пані Беррінґтон.
Джайлз усміхнувся.
– Ось іще одна канапка, Гаррі, – указала пані Беррінґтон, помітивши, що очі хлопця вступилися в тарілку.
– Дякую, – сказав Гаррі, не спроможний вибрати між копченим лососем, огірком, яйцем і помідорами. Але все ж зосередився на лососі, дивуючись його смаку.
– А як же ви, Дікінсе?
– Дякую, пані Беррінґтон, – сказав той і взяв іще одну канапку з огірками.
– Я не можу називати вас Дікінсом, – схаменулася мати Джайлза. – Це звучить як ім’я одного зі слуг. Скажіть мені своє ім’я.
Дікінс знову знітився.
– Краще називайте мене Дікінсом, – запропонував він.
– Його ім’я Ел, – підказав Джайлз.
– Таке гарне ім’я, – сказала пані Беррінґтон, – хоча мені здається, що ваша мати називає вас Аланом.
– Ні, ні, – сказав Дікінс, усе ще похнюпивши голову.
Двоє інших хлопців, здавалося, були здивовані цим відкриттям, але нічого не сказали.
– Моє повне ім’я Елжернон, – нарешті зізнався він.
Джайлз засміявся, але пані Беррінґтон не звернула уваги на вибрик свого сина.
– Ваша мати, вочевидь, була шанувальницею Оскара Вайлда, – припустила вона.
– Авжеж, – підтвердив Дікінс. – Але я волів би, щоб вона назвала мене Джеком або навіть Ернестом.
– Я б не стала цим турбуватися, – зауважила пані Беррінґтон. – Зрештою, Джайлз також страждає від подібного приниження.
– Мамо, ти ж обіцяла, що не будеш…
– Ви маєте вмовити Джайлза назвати вам його друге ім’я, – сказала вона, ігноруючи протест.
Коли Джайлз не відповів, Гаррі і Дікінс із надією поглянули на пані Беррінґтон.
– Мармадюк, – зітхнула вона. – Як і його батько, і дід до нього.
– Якщо хтось із вас розповість це, коли ми повернемося до школи, – сказав Джайлз, поглянувши на двох своїх друзів, – то присягаюся, що я вас повбиваю, не сумнівайтеся.
Обидва хлопці засміялися.
– А у вас, Гаррі, є друге ім’я? – запитала пані Беррінґтон.
Гаррі вже намірявся відповісти, коли двері вітальні відчинилися і до покою з великим згортком зайшов чоловік, якого було неможливо помилково прийняти за слугу. Гаррі поглянув на чоловіка, котрий міг бути лише паном Г’юґо. Джайлз зістрибнув на підлогу і побіг до батька, який вручив йому пакунок і сказав:
– З днем народження, синку.
– Дякую, тату, – відказав Джайлз і негайно ж узявся розв’язувати стрічку.
– Перед тим як відкрити свій подарунок, Джайлзе, – сказала його мати, – можливо, спершу треба познайомити гостей із батьком?
– Даруй, тату. Це двоє моїх найкращих друзів, Дікінс і Гаррі, – представив Джайлз хлопців, поклавши подарунок на стіл.
Гаррі помітив, що батько Джайлза мав таку ж спортивну статуру та бурхливу енергію, як і його син.
– Приємно познайомитися з вами, Дікінсе, – сказав пан Беррінґтон, тиснучи руку.
По тому він обернувся до Гаррі.
– Доброго дня, Кліфтоне, – додав він, перш ніж сісти в порожнє крісло поруч із своєю дружиною.
Гаррі здивувався, що пан Беррінґтон не потиснув йому руку. І звідки він знав, що його прізвище Кліфтон?
Після того як мажордом подав пану Беррінґтону горнятко чаю, Джайлз зняв обгортку зі свого подарунка і радісно вигукнув, коли побачив приймач «Робертс радіо»[17]. Він встромив штепсель у розетку і почав налаштовувати прилад на різні станції. Хлопці аплодували й сміялися з кожним новим звуком, який лунав із великої дерев’яної скриньки.
– Джайлз мені розповів, що зайняв друге місце з математики у цьому триместрі, – повідомила пані Беррінґтон, звертаючись до свого чоловіка.
– Зате став гіршим майже у всіх інших дисциплінах, – відповів той.
Джайлз намагався приховати збентеження і продовжував шукати якусь іншу станцію у своєму радіоприймачі.
– Але ви мали бачити гол, який він забив у ворота «Ейвонгерсту», – заступився за приятеля Гаррі. – Ми всі впевнені, що він стане капітаном команди наступного року.
– М’ячі не допоможуть вступити до Ітона, – зауважив пан Беррінґтон, не дивлячись на Гаррі. – Настав час братися за розум і працювати як слід.
Упродовж якогось часу ніхто нічого не казав, доки мовчанку не порушила пані Беррінґтон:
– Ви – той Кліфтон, який співає в хорі у церкві Святої Марії у Редкліффі? – запитала вона.
– Гаррі – справжній соліст, – сказав Джайлз. – Насправді він хоровий стипендіат.
Гаррі усвідомив, що батько Джайлза зараз споглядає на нього.
– Гадаю, я вас впізнала, – зауважила пані Беррінґтон. – Ми з дідусем Джайлза якось відвідали месу в церкві Святої Марії, коли хор школи Святого Беди приєднався до виступу Бристольської ґімназії. Виконання «Я знаю, що мій Спаситель живий»[18] було просто бездоганним, Гаррі.
– Дякую, пані Беррінґтон, – зашарівся Гаррі.
– Ви плануєте вступати до Бристольської ґімназії після того, як закінчите школу Святого Беди, Кліфтоне? – запитав пан Беррінґтон.
«Знову Кліфтон», – подумав Гаррі.
– Тільки якщо отримаю стипендію, сер, – відповів він.
– Але чому це настільки важливо? – поцікавилася пані Беррінґтон. – Напевно вам запропонують місце, як і будь-якому іншому учневі?
– Позаяк моя мати не зможе дозволити собі заплатити, пані Беррінґтон. Вона працює офіціанткою у «Королівському готелі».
– А ваш батько…
– Він помер, – сказав Гаррі. – Його вбили на війні.
Він уважно спостерігав, як відреагує пан Беррінґтон, але, як хороший гравець у покер, не видавав своїх почуттів.
– Мені шкода, – сказала пані Беррінґтон. – Я не знала.
За спиною Гаррі відчинилися двері, і зайшов лакей, який ніс двоповерховий торт, спечений зумисне до дня народження, на срібній таці, і поставив посеред столу. Після того як Джайлзу вдалося задути всі дванадцять свічок одним подихом, усі зааплодували.
– А коли у вас день народження, Кліфтоне? – поцікавився пан Беррінґтон.
– Був місяць тому, сер, – відповів Гаррі.
Пан Беррінґтон відвернувся від нього. Лакей повибирав свічки, перш ніж вручити молодому господареві великого ножа для розрізання торта. Джайлз узявся до роботи і поклав п’ять нерівних шматочків на блюдця, які покоївка поставила на стіл. Дікінс з’їв грудки глазурі, що попадали в його тарілку, перш ніж відкусити сам торт. Гаррі наслідував приклад пані Беррінґтон. Він узяв маленьку срібну виделку, що лежала біля тарілки, відкраяв маленький шматочок своєї порції і поклав виделку назад на тарілку. Лише пан Беррінґтон не торкнувся свого шматка торта. Раптом він без попередження піднявся зі свого крісла і мовчки вийшов.
Мати Джайлза навіть не намагалася приховати своє здивування від поведінки чоловіка, але нічого не сказала. Гаррі не відводив очей від пана Г’юґо, поки той не вийшов із приміщення, а Дікінс, прикінчивши свій шматок торта, знову зосередив свою увагу на канапках із копченим лососем, явно не розуміючи, що відбувається навколо нього.
Щойно двері зачинилися, пані Беррінґтон продовжила бесіду, ніби нічого й не сталося:
– Я впевнена, що ви отримаєте стипендію Бристольської ґімназії, Гаррі, особливо враховуючи все те, що Джайлз розповів мені про вас. Ви, либонь, дуже розумний хлопчик, а також обдарований співак.
– Джайлз має звичку все перебільшувати, пані Беррінґтон, – сказав Гаррі. – Можу вас запевнити, що лише Дікінс може бути впевненим, що отримає цю стипендію.
– А хіба Бристольська ґімназія не пропонує ґранти для музикантів? – здивувалася вона.
– Але не хористам, – сказав Гаррі. – Вони не ризикнуть.
– Не впевнена, що зрозуміла вас, – сказала пані Беррінґтон. – Ніщо не може відібрати у вас хорової підготовки, яку ви набували роками.
– Це правда, але, на жаль, ніхто не може передбачити, що станеться, коли голос почне ламатися. Деякі дисканти виявляються басами, а баритони стають тенорами, це неможливо спрогнозувати заздалегідь.
– Чому так? – запитав Дікінс, уперше зацікавившись розмовою.
– Є багато співаків, які не змогли отримати навіть місце в місцевому хорі після того, як їхній голос зламався. Запитайте в Ернеста Ло[19]. Усі в Англії чули, як він співає «На крилах пісні»[20], але після того як його голос зламався, всі про нього забули.
– Тобі просто доведеться працювати старанніше, – зауважив Дікінс. – Не забувай, що ґімназія щороку виділяє дванадцять стипендій, а я можу виграти лише одну з них, – додав він.
– Не в цьому проблема, – сказав Гаррі. – Якщо я докладатиму більше зусиль, мені доведеться покинути хор, і без моєї стипендії мені доведеться покинути й школу Святого Беди, тож…
– Ти опинишся між молотом і ковадлом, – закінчив Дікінс.
Гаррі зроду раніше не чув цієї фрази, тому вирішив пізніше запитати Дікінса, що вона означає.
– Ну, одну річ можна стверджувати напевно, – визнала пані Беррінґтон: – Джайлз не зможе виграти стипендію в жодній школі.
– Можливо, ні, – визнав Гаррі. – Але Бристольська ґімназія швидше за все не відмовиться від лівого захисника такого класу.
– Тоді нам доведеться сподіватися, що Ітон вважатиме так само, – резюмувала пані Беррінґтон, – бо його батько хоче, щоб син потрапив саме туди.
– Я не хочу вступати до Ітона, – заперечив Джайлз і відклав виделку. – Хочу до Бристольської гімназії, щоб залишитися з друзями.
– Я впевнена, що ти знайдеш багато нових друзів в Ітоні, – запевнила його мати. – А якщо не підеш стежкою свого батька, це його дуже засмутить.
Лакей кашлянув. Пані Беррінґтон визирнула з вікна і побачила автівку, що під’їжджала до ґанку.
– Гадаю, настав час вам усім повертатися до школи, – сказала вона. – Я, звичайно, не хочу бути відповідальною за ваше запізнення на підготовку до уроків.
Гаррі сумно поглянув на велику тарілку з канапками та недоїдений торт, але неохоче підвівся зі свого місця і пішов до дверей. Один раз він озирнувся і міг би заприсягнутися, що бачив, як Дікінс запхав канапку до кишені. Він перевів погляд на вікно і зі здивуванням побачив незграбне дівчисько з довгими косами, яке зіщулилося в кутку, читаючи якусь книжку.
– Це моя сестра Емма, – пояснив Джайлз. – Вона ніколи не покидає читання. Просто ігноруй її.
Гаррі всміхнувся Еммі, але вона не дивилася на нього. Дікінс також навіть не поглянув на неї. Пані Беррінґтон відпровадила хлопчиків до вхідних дверей, де потиснула руки Гаррі та Дікінсу.
– Сподіваюся, що ви обоє знову нас навідаєте, – сказала вона. – Ви так позитивно впливаєте на Джайлза.
– Дякую вам за те, що пригостили чаєм, пані Беррінґтон, – сказав Гаррі.
Дікінс просто кивнув. Обидва хлопчики відвели погляди, коли мати обійняла сина і поцілувала його.
Коли водій виїжджав довгою доріжкою до воріт, Гаррі дивився крізь заднє вікно на будинок. Він не помітив, як зникає Емма, яка з вікна глипала на автомобіль.
7
Шкільна крамничка була відчинена з четвертої до шостої години пополудні кожного вівторка та четверга. Гаррі рідко навідувався до «емпорію»[21], як її називали учні, оскільки кишенькових грошей мав лише два шилінґи і знав, що його матір не втішать якісь додаткові витрати, які з’являються в рахунку наприкінці року навчання. Однак у день народження Дікінса Гаррі зробив виняток із цього правила і вирішив придбати на пенні шоколадну помадку для свого приятеля.
Незважаючи на рідкісні візити Гаррі до крамниці, ввечері кожного вівторка та четверга на його столі з’являлася плитка шоколаду «П’ять хлопчиків Фрая». Хоча й існувало шкільне правило, що жоден хлопчик не може витратити більше, ніж шість пенсів на тиждень у магазині, Джайлз також залишав пуделко асорті лакриці для Дікінса, давши зрозуміти своїм друзям, що нічого не чекає навзамін.
Коли у вівторок Гаррі зайшов до крамниці, то приєднався до довгої черги хлопців, які чекали на обслугу. Його рот наповнився слиною, коли він споглядав на акуратно складені ряди шоколаду, печива, мармеладу, лакриці й останнього захоплення – картопляних чіпсів «Смітс». Він зважив, чи не купити пакетик і для себе, але нещодавнє знайомство з паном Вілкінсом Мікобером[22] не залишило сумнівів щодо вартості шести пенсів.
Коли Гаррі оглядав скарби «емпорію», він почув голос Джайлза і помітив, що той стоїть за кілька учнів попереду в черзі. Він уже було хотів привітатися зі своїм товаришем, коли побачив, як Джайлз бере з полиці плитку шоколаду і кладе її до кишені штанів. За кілька секунд туди ж помандрував і пакетик жувальної гумки. Коли ж підійшла черга Джайлза, він поклав на ляду пуделко асорті з лакриці за два пенси і пакетик чіпсів за один пенс, які пан Свайвелз, завідувач магазину, акуратно записав до своєї книги навпроти прізвища Беррінґтона. Дві інші речі лишилися в кишені Джайлза невиявленими.