Зелений Змій, або Алкогольні спогади
Мені вже не хотілося бавитися в п’яного. Мене вже це не смішило. Перед очима мені все пошило. Широко роззявивши рота, я хапав повітря. Дівчата вели мене, з обох боків тримаючи за руки, але ноги мені підгиналися. Алкоголь, що я випив, мов довбнею, бив мені у серце та в голову. Якби я був квола дитина, то напевне не вижив би. Я й так був тоді так близько до смерті, що переляканим дівчатам це й не снилося. Я чув, як вони сперечалися, обвинувачуючи одна одну. Деякі з них почали плакати, бо стало їм шкода і себе, і мене, а також обурювалися вони на поведінку своїх товаришів. Але мене це не цікавило. Я задихався й хапав повітря. Іти – це була для мене мука. Від ходи я ще гірше задихався. Дівчата примушували мене йти, а додому було чотири милі. Я пригадую, що бачив затуманеними очима маленький місток через шлях, здавався він десь страшенно далеко, дарма, що до нього не було й сотні футів. Дійшовши, я впав на спину, хапаючи ротом повітря. Дівчата намагалися підвести мене, але я був безпорадний та задихався. На їхні перелякані крики надійшов Ларі, п’яний юнак років сімнадцяти. Він спробував очутити мене, стрибаючи у мене на грудях. Я невиразно пригадую це, пригадую лемент дівчат, які вовтузилися з ним, одтягаючи його геть. Далі я вже не пам’ятав нічого; потім мені казали, що Ларі, скотившись під міст, проспав там цілісіньку ніч.
Коли я очуняв, у хаті було темно. Мене принесли непритомного за чотири милі; та поклали у постіль. Я захворів. Серце та нерви були в страшенному напруженні, і я зразу ж почав маячити. Все страшне та жахливе, що ховалося в моїй дитячій голові, закрутилося в якомусь божевільному танку. Найжахливіші видива здавалися дійсністю. Я бачив убивства, за мною ганялися убивці. Я кричав, боровся, доходив до нестями. Мої муки були жахливі. І крізь це маячіння білої гарячки я чув голос матері: – Але ж його мозок. Він збожеволіє. – І знову, впадаючи в маячіння, цей вигук лунав у моїх кошмарах: мене садовили до дому божевільних, де мене били наглядачі, навколо мене з галасом кружляли хворі.
В моїй молодій пам’яті міцно засіли оповідання старших про злодійські кишіла в китайських кварталах Сан-Франциско. В своєму маячінні я блукав глибоко під землею, крізь тисячі отих кишел і за замкненими залізними дверима я страждав та помирав від тисячі смертей. А то бачив я свого батька, що сидів біля столу в цих підземних печерах та грав із китайцями на золото.
Вся моя лють тоді вибухала найогиднішою лайкою. Я підводився в ліжку, видирався з рук, що мене утримували і лаяв батька так, що аж стіни гули.
Я вибухав тою лайкою, що її наслухалась дитина, яка, живучи в примітивних умовинах сільського життя, скрізь тиняється й бігає. Ніколи я не насмілювався вимовити тих слів, а тут вони раз у раз злітали мені з язика. Я кляв батька, що сидів у підземеллі та грав із довговолосими, довгопазурими китайцями.
Превелике диво, що серце або мозок не луснули мені тої ночі. Як могли витримати артерії та нервові центри семирічної дитини той жахливий пароксизм, що корчив мене! Ніхто не спав в убогій хатині ферми тої ночі, коли Зелений Змій володів мною. Ларі під своїм мостом не маячив так, як я. Він спав собі очманілий і не бачив снів. А другого ранку прокинувся похмурий, із задурманілою головою. І якщо він живий досі, то ледве чи пам’ятає ту ніч – так мало вона для нього важила. Але в моєму мозку вона навіки залишила тавро, і тепер, через тридцять років, пишучи ці рядки, кожне видиво моїх кошмарів у спогадах таке яскраве, наче вирізьблене; ще й тепер кожен жах і біль я відчуваю так виразно, як тої ночі.
Я довго хворів після того, і зайві були застереження матері уникати Зеленого Змія в майбутньому. Мати була страшенно вражена моїм вчинком. Вона казала, що я вчинив дуже, дуже погано, наперекір тому, чого вона мене вчила. І як я міг, я – я, кому інколи не дозволялося суперечити, кому бракувало потрібних слів, щоб пояснити свою психологію – як міг я сказати матері, що саме те, чого вона мене вчила, і спричинилося до мого пияцтва. Якби не її теорія про чорні очі та вдачу італійців, то я б ніколи й уст не вмочив у кисле, гірке вино. І, лише ставши дорослою людиною, я щиро розповів їй, які були внутрішні мотиви мого негарного вчинку.
Після хвороби мені стали незрозумілі деякі моменти і дуже зрозумілі інші. Я почував себе винним, але разом з тим і скривдженим. Вчинок мій був негарний, але не з моєї провини. Тоді я твердо постановив не торкатися алкоголю. Скажена собака так води не боїться, як боявся я алкоголю.
Але навіть і цей жахливий випадок не вберіг мене від близького знайомства із Зеленим Змієм. Усі навколо, навіть тоді, силоміць штовхали мене до нього. Насамперед здавалося мені, що, за винятком матері, завжди сталої у своїх поглядах, усі дорослі поблажливо дивляться на цей випадок. Те, що трапилося, тільки смішний жарт. Не було в цьому нічого ганебного. Навіть хлопці та дівчата крадькома сміялися, згадуючи, як брали участь у цій справі, і, смакуючи, оповідали, як Ларі стрибав мені на груди та спав під мостом, як хтось спав між кучугурами тієї ночі, та що трапилося з тим парубком, який впав до рівчака. І вони зовсім не бачили тут нічого ганебного. Це було щось веселе, надзвичайне, гарно-блискучий, яскравий епізод у одноманітному житті хліборобів цієї похмурої, туманом вкритої країни.
Фермери-ірландці жартівливо докоряли мені за мій вчинок та плескали мене по плечі. І нарешті я почав думати, що вчинив щось героїчне. Пітер, Домінік та решта італійців пишалися моєю витривалістю в пияцтві. Ніхто не гудив пияцтва, бо, до речі, всі пиячили. В нашій околиці не було членів товариства тверезості. Навіть учитель нашої маленької сільської школи, сивий чоловік, який мав років із п’ятдесят, одпускав нас додому в тих випадках, коли, змагаючись із Зеленим Змієм, почував себе переможеним. Тут не було ніякого психічного впливу. Моя огида до алкоголю була чисто фізіологічна. Я не любив проклятого питва.
V
Ця фізична огида до алкоголю не зникала у мене ніколи. Але я перемагав її. І до останнього часу, п’ючи, я завжди мушу поборювати огиду. Смак ніколи не перестає повставати проти алкоголю, а смакові треба вірити, бо він знає, що є корисне для тіла. Та люди п’ють не тому, що алкоголь на тіло впливає, а тому, що він впливає на мозок. Якщо на цьому терпить тіло, то тим гірше для нього.
До того ж, незважаючи на мою фізичну огиду до алкоголю, найяскравіші спогади мого дитячого життя пов’язані з салуном. Сидячи, бувало, на важкому, картоплею навантаженому возі, ноги тобі затерпали, туман навколо, а коні поволі тюпають грузьким піскуватим шляхом поміж кучугур, – і ось спалахне яскравий образ, і шлях тобі вже не видається таким довгим. Цей яскравий образ був салун у Колмі, куди батько, та й взагалі всі заходили випити, як доводилося їздити тим шляхом. Я заходив погрітися там біля великої печі та з’їдав содового коржика. Один коржик – це казкова розкіш. Добре, що є на світі салуни. Знов їдучи кіньми, я цілу годину буду гризти того коржика. Я одкушу манюсінький шматочок, не упустивши навіть і крихти, і жуватиму його доти, поки він не зробиться ріденькою смачною кашкою у мене в роті. Але я ніколи зразу не ковтав цієї кашки. Я її поволі смакував і, повертаючи язиком, підгрібав то під ліву, то під праву щоку, аж поки нарешті, крапля за краплею, вона прослизне мені непомітно в горло. Найкраща на світі річ оті содові коржики!
Я любив салуни. І особливо салуни в Сан-Франциско. Там можна було дістати ласощі напрочуд смачні: дивних булочок, коржиків, сиру, ковбаси, сардин, – страву, таку розкішну, якої вдома ніколи не подавали на наш убогий стіл. А одного разу – пригадую – господар салуну дав мені содової води з солодким сиропом. Мій батько нічого за це не заплатив. Господар мене просто почастував, і відтоді він для мене став ідеалом доброї, лагідної людини. Я його згадував цілий рік. Хоч було мені тоді тільки сім років, але ще й досі уявляю собі його чітко й яскраво, дарма, що бачив його в житті лише раз. Салун був на південному кінці Базарної вулиці в Сан-Франциско. Містився він на західному боці вулиці. Як увійти в двері, прилавок був ліворуч, а праворуч, вздовж стінки, стіл із даровою закускою. Це була довга вузька кімната, а в глибині її, поза барилами з пивом, стояли маленькі круглі столи та стільці. Господар салуну мав блакитні очі та ясне шовковисте волосся, що вибивалося з-під чорної шовкової ярмулки. Пригадую також, що був на ньому рудуватий, вовняний плетений жакет, і добре пам’ятаю, звідки він брав пляшку з червоним сиропом: стояла вона серед цілої батареї інших пляшок. Господар та батько довго розмовляли, а я смоктав своє солодке питво та захоплено дивився на нього. Минали роки, а я побожно шанував його пам’ять.
Незважаючи на два нещасливі випадки зі міною, всюди, де я не обертався, був непереможний та привабливий Зелений Змій, що надив та спокушав мене. Порівнюючи з глибоким враженням, що витавровував салун у дитячій душі, всі ті нещасні випадки набували другорядного значіння. Дитина, в якої тільки-но почали формуватися погляди на життя, вважала салун за найкраще, найзвабливіше на світі місце. Ні крамниці, ні громадські будинки, жодні інші притулки ніколи не відчиняли дверей переді мною, щоб дати погрітися біля їхніх вогнів, ніколи не частували мене їжею богів із вузьких поличок, що тяглися вздовж стін, їхні двері завжди були зачинені переді мною. І тільки двері салунів завжди були навстіж. Будь-якої пори і по всіх усюдах, – і на битому шляху, і на вузьких суточках, і на залюдненій діловій вулиці, – скрізь натрапляв я на ті салуни. Ясно освітлені, веселі, теплі взимку та темні й затишно-прохолодні влітку. Так, чудові, прекрасні місця були ті салуни-шинки.
Було мені десять років, як батьки мої кинули хліборобство та переїхали жити до міста. І тут, хлопчисько десяти років, я почав продавати на вулиці часописи. Одна причина була та, що потрібні були гроші. Друга – мені потрібний був рух. Я знайшов шлях до нештатної громадської книгозбірні та почав читати аж до повної нервової перевтоми. На бідному ранчо, де я досі жив, не було книжок. Якимось, справді, дивним способом я дістав чотири книжки, чудові книжки, які я просто проковтнув. Одна – життєпис Гарфілда; друга – мандрівки Африкою Поля дю Шайю; третя – новели Уйда, де бракувало останніх сорок сторінок; та четверта – Ірвінгова «Альгамбра». Цю останню дала мені шкільна вчителька. Я не був сміливою дитиною і не міг так, як Олівер Твіст, попрохати ще книжку. Повертаючи «Альгамбру», я сподівався, що вчителька дасть мені якусь іншу книжку. А як вона цього не зробила, радше недооцінила мене, то я проплакав усю дорогу додому. А від школи до ранчо було три милі. Я все ж таки сподівався та палко прагнув другої книжки, навіть ладен був попросити в учительки, але так і не зважився.
І ось тепер, опинившись в Окленді, я на полиці безкоштовної книгозбірні знайшов неосяжний широкий світ, що лежав поза моїм видноколом. Тут були тисячі книжок, таких гарних, як і мої чотири чарівні книжки. Були деякі навіть ще кращі. Книгозбірні в ті часи не дбали за дітей, і частенько мені до рук потрапляло не те, що треба. Пригадую, я зацікавився в каталозі нашою «Пригоди Перегріна Пікля» та й занотував цю книжку на аркушику. Бібліотекар дав мені повну збірку творів Смоллета в одному величезному томі. Я читав усе, але переважно історію і пригоди, та всі давні мандрівки. Я читав уранці, вдень і ввечері. Читав у ліжку і за столом. Читав, як ішов до школи та вертався додому; читав під час перерв, коли інші хлопці бавилися. Я читав до того, що почав «зачитуватися», кожному, хто підходив до мене, я казав: «Іди геть. Ти нервуєш мене».
Десяти років мене послано на вулицю продавати газети. Тоді вже ніколи було читати. Я почав захоплюватись боксом: учитися, як робити вибіг, хапати під руку та замірятися не туди, куди хочеш ударити. Мене цікавило все, що робило тіло гнучким та могло мене розвинути фізично. Але не менше я цікавився й салуном. Бував у багатьох. Пригадую, в ті часи на східному боці Бродвея, між Шостою та Сьомою вулицями, від ріжка до ріжка, була ціла низка тих салунів.
У салунах життя було різноманітне. Люди розмовляли дуже гучно, гучно реготали, – і взагалі у всьому почувалася якась широчінь, щось відмінне від звичайного, буденного, на події бідного існування. Це життя було надто жваве, часами навіть жахливе: частенько виникали колотнечі, лилася кров, і тоді з’являвся рослий полісмен, протискаючи собі шлях крізь юрбу. Великі то моменти для мене: в голові моїй роїлися картини диких свавільних боїв та цікавих пригод на морі й суходолі. Не було цих великих моментів, коли я, тюпаючи вулицею, розносив по хатах газети. Але в салуні тупоокі пияки, які, хитаючись, падали на стіл або лежали в кутку у тирсі, були для мене повні дивної таємниці.
Салуни ж дозволені законом. Батьки міста санкціонували та дозволяли їх. І не такі вони страшні, як казали мені хлопчаки, яким не траплялося випадку, як мені, взнати їх. Салуни могли бути страшні, але тим-то вони й були страшенно цікаві. А все страшенно цікаве я хотів знати. Розбійники, загибель кораблів, війна, хіба не були страшні? Але хто з нормальних, здорових хлопців не віддав би своєї безсмертної душі, щоб самому взяти участь у тих пригодах?
У салунах я бачив репортерів, видавців, правників, яких знав, як з обличчя, так і на прізвище. Одвідуючи салуни, вони клали штамп громадського визнання на них. Вони виправдували моє власне зачудовання салуном. Може й вони шукали тут чогось іншого, того невиразного, чого й я прагнув. Я й сам не знав, чого. Але якась принада мусила там бути, бо липли ж ці люди до салуну, наче мухи до меду. Я ще не знав лиха, і світ здавався мені радісним. Звідки міг я знати, що ці люди шукають тут забуття після виснажливої праці та важких турбот?
Я ще не випивав тоді. Від десяти до п’ятнадцяти років майже не куштував алкоголю, але був у тісних стосунках із п’яницями та шинками. Не пив же я тільки тому, що мені не подобався алкоголь. За той час я працював підручним, розвозячи кригу, хлопцем при кегельбані та ще підмітав по неділях загородні салуни.
Весела пухка Джозі Гарпер мала шинок на розі Телеграф-авеню та Тридцять дев’ятої вулиці. Я цілий рік носив туди вечірню газету. Перший місяць, коли я розраховувався з Джозі Гарпер, вона налила мені шклянку вина. Я посоромився одмовитись і випив його. Але потому я завжди пильнував нагоди розрахуватися з шинкарем, коли її не було поблизу.
Першого дня, як я почав працювати при кегельбані, господар, згідно зі звичаєм, покликав усіх нас хлопців та запропонував випити, а опісля ми мусили кілька годин працювати біля кеглів. Усі хлопці попросили пива, а я імбирового елю. Хлопці засміялися, а я спостеріг, що господар якось чуйно, допитливо, подивився на мене. Але все ж таки відкрив пляшку імбирового елю. Потім, уже біля кегельбану, хлопці сказали мені, що я образив господаря. Пляшка імбирового елю коштує значно дорожче, аніж шклянка пива. І коли я хочу працювати, то повинен пити пиво. До того ж пиво споживне. Після нього легше працювати, а з імбирового елю нема ніякого наїдку. Коли я не міг викрутитися, то пив пиво, дивуючись, як воно людям смакує. Мені воно не подобалось.
Що я справді любив тоді – це ласощі. За п’ять центів я міг купити п’ять «гарматних набоїв», величезних та надзвичайно смачних, і міг жувати одного цілісіньку годину. Був ще там мехіканець, який продавав величезні тягучки по п’ять центів. Треба було жувати чверть дня, щоб упоратися з одною. І часто траплялося, що така тягучка була мені замість сніданку. З неї справді був наїдок, не то що з пива.
VI
Настав час, коли я розпочав другу низку своїх сутичок із Зеленим Змієм. Мені минав чотирнадцятий рік. У голові моїй повно було оповідань старих мандрівників, а в уяві жили тропічні острови та далекі морські береги. Я придбав собі маленького човна та плавав ним затокою Сан-Францисько та Оклендським лиманом. Хотілося мені плавати по морю. Хотілося мені спекатися свого одноманітного безбарвного оточення. Я був саме у розквіті юності, прагнув усіляких пригод, мріяв про дике життя у дикому мужньому світі. Я й не здогадувався тоді, що вся тканина цього мужнього світу просякнута алкоголем.
Одного дня, розпускаючи вітрило на човні, я побачив Скоті. Це був юнак років сімнадцяти, юнга, дезертир з англійського корабля в Австралії, як сказав він мені. Він допіру скінчив строк на іншому кораблі, що прибув до Сан-Франциско. Тепер він хоче знайти собі роботу на китолові.
По той бік затоки, там, де заякорились китолови, близько них стоїть яхта-шлюп Айдлер. За сторожа там гарпунер, який «має намір їхати з китобійним кораблем Бонанца. Чи не перевезу я його, Скоті, своїм човном, до того гарпунера?
Чи не перевезу я?! А хіба це не я наслухався всіляких чуток та оповідань про цього Айдлера – величезний шлюп, що прибув із Сандвічевих островів, куди возив контрабандою опіум. А гарпунер, що там за сторожа! Як часто я бачив його й заздрив йому та його волі. Він ніколи не лишав корабля. Він щоночі спав на борту Айдлера, тоді як я мусив висаджуватись на берег та йти спати додому. Гарпунерові було лише дев’ятнадцять років. Я не знав, про нього нічогісінько, – тільки, що він гарпунер; але він був такий пишний, такий недосяжний для мене, що я не насмілювався заговорити до нього і тільки здалека об’їздив навкруги його яхту. Чи перевезу я Скоті, матроса-втікача, щоб побачитися з гарпунером на яхті контрабандного опіуму Айдлер? Чи перевезу я!?
На наш оклик гарпунер вийшов на палубу і запросив нас на борт. Я хотів показати, що не гірше за матроса тямлю справу і причалив так, щоб не пошкодити білої фарби яхти. Лишивши човна за кормою, на довгій кодолі, та закріпивши її двома вузлами, ми зійшли вниз. Це було перше приміщення на морі, яке я коли бачив. Одяг, що висів на стіні, неприємно дхнув кислим. Але що з того? Хіба це не був справжній морський одяг – шкіряні куртки, підбиті смугастим оксамитом, блакитні сорочки з грубого сукна, непромокальні капелюхи та плащі, морські чоботи! Вузькі лавки, складні столи, неймовірно малі шахвочки – видно було, що економили місце. Були там і компас, і морські лампи на мідяних кільцях, блакитна мапа, недбайливо загорнута та кинута геть, прапорці, якими подають гасла, складені в абетковому порядку, морський циркуль, встромлений у дерев’яну перебірку, щоб тримати календар. Нарешті я жив. Я вперше за своє життя сидів тут на контрабандному кораблі, як рівний з рівними, з оцим гарпунером та англійським матросом-дезертиром, який сказав, що його звуть Скоті.
Дев’ятнадцятирічний гарпунер та сімнадцятирічний матрос хотіли показати себе справжніми чоловіками і поводилися так, як подобає поводитися чоловікам. Гарпунер сказав, що дуже хоче випити, а Скоті почав нишпорити по кишенях, шукаючи грошей. Тоді гарпунер побіг та купив десь з-під поли пива, бо в тій околиці не дозволяли салунів. Ми пили шклянками дешеве, поганеньке пиво. Хіба ж я був не такий дужий та сміливий, як гарпунер та матрос? Вони були чоловіки, доводячи це тим, що пили. Бо хіба ж не пияцтво перша ознака мужності? Я теж пив із ними шклянку за шклянкою, й оком не змигнувши. Прокляте питво й рівняти не можна було до тягучки, або смачного «гарматного набою». За кожним ковтком я аж здригався, й горло мені стискало, але я й знаку не подавав.
Не раз довелося бігати по пиво. Я мав усього двадцять центів і всі їх віддав, як і подобає справжньому чоловікові, хоч думкою пошкодував, бо яку силу-силенну ласощів міг би я на них купити. Хміль усім нам ударив у голови. Скоті та гарпунер розмовляли про далекі мандрівки, про бурі біля мису Горн, про люті південно-західні вітри поблизу берегів Південної Америки, про бризи, про урагани, що лютують в гирлі Ла-Плати, та затерті кригою китобійні кораблі.
Нема аніякої спромоги плисти в крижаній воді, – сказав мені гарпунер. За хвилину тебе скрутить від холоду вдвоє і ти підеш на дно. Коли кит розіб’є човна, треба зразу ж лягати черевом на весло. Тоді, хоч тебе й скорчить, але ти все ж таки будеш плисти.
– Авжеж, – згодився я, з таким виглядом, ніби теж полював на китів у Північному Льодовитому океані, та мені розбивало човни. Але я справді запам’ятав його дуже цінну пораду та пам’ятаю її досі.
Спочатку я майже не балакав. Мені тільки минав чотирнадцятий рік, і я ніколи не був ще серед океану. Я міг лише слухати розмову двох морських вовків та виявляти своє геройство, сумлінно перехиляючи шклянку за шклянкою.
Алкоголь розібрав мене. Розмова Скоті з гарпунером у тісній каюті Айдлера, немов проймала мені мозок поривами вільного вітру просторів. У своїй уяві я жив цим диким, вільним життям, що так і рясніло різноманітними пригодами.
Ми розтанули. Стриманість та мовчазність десь зникли. Ми почували себе так, наче знаємо один одного багато років, і присяглися надалі мандрувати разом. Гарпунер розповів про свої нещастя та таємниці. Скоті плакав та оповідав про свою бідноту, стару матір у Единбурзі. Вона ганського роду, запевняв він. Відмовляла собі в усьому, платила купу грошей судновласникам за його науку. Мріяла бачити його офіцером торговельного судна та джентльменом, а він розбив їй серце, дезертувавши в Австралії з корабля, та пішов іншим шляхом, працюючи за простого матроса. Скоті витяг з кишені її останнього листа і плакав, читаючи його вголос. Гарпунер та я плакали разом з ним та заприсягалися, що ми всі троє наймемося на китобійне судно Бонанца і, коли одержимо платню, всі разом поїдемо до Единбурга та віддамо старенькій леді наші гроші.
Зелений Змій розпалив і мою уяву, розтопивши мою стриманість і несміливість, бо це він говорив у мені, мій брат-близнюк, моє друге я, отож і собі я встряв у розмову та почав оповідати, вихваляючись та розводячись про те, як я човном переїхав затоку Сан-Франциско в таку бурю, коли навіть матроси зі шхун не зважувались на таке. Далі я – або Зелений Змій, бо це однаково, – сказав Скоті, що, може, він і добрий матрос, і знає до останньої всі снасті на великому кораблі, але коли б довелося керувати маленьким вітрильним човном, то тут вже я покладу його на лопатки та ще й об’їду тричі навколо нього.
Вихваляючись так, я, власне, казав правду. Я б ніколи не зважився з моєю мовчазністю та скромністю говорити про це Скоті та порівнюватись до нього. Але це вже властивість Зеленого Змія – розпустити язика та вибалакувати всякі потаємні думки.
Скоті, або Зелений Змій в ньому, звичайно, образився на мої слова. Та я не злякався. Я можу дати чосу всякому матросові-дезертирові, хоч би й мав він сімнадцять років. Ми зі Скоті спалахнули гнівом, наче ті півники, але гарпунер, наливши ще по шклянці пива, помирив нас. Ми обнялися та почали заприсягатись у приязні на віки вічні, – нестеменно, як Чорний Мат та Том Морісей у кухні ранчо в Сан-Матео! – пригадав я. І пригадуючи, я був певний, що й я тепер чоловік, незважаючи на свої чотирнадцять років. Такий же чоловік, як і ті двоє струнких велетнів, які сварилися того давнього, пам’ятного недільного ранку.
А тоді нам закортіло співати, і я почав підтягувати Скоті та гарпунерові, що в захваті вигукували морських пісень. І це в каюті Айдлера я вперше почув: «Людину з ніг збиває», «Хмарки летючі» та «Віскі, Джоні, віскі». О, це було знаменито! Я почав похоплювати зміст життя. Тут не було ні мого безбарвного оточення, ні Оклендського лиману, ні виснажливої біганини з газетами по чужих порогах, ні розвозки криги, ні кеглів. Увесь світ належав мені, всі його стежки були у мене під ногами. Зелений Змій розворушив мою уяву пригодами, яких я так прагнув.
Ми не були звичайні хлопці, а троє молодих п’яних богів, – мудрі надміру, геніальні, безмежно могутні.
– О! – я кажу це й тепер, по багатьох роках, – якби Зелений Змій міг завжди нас вдержати на такій височині, я й однієї хвилини не був би ніколи тверезий. Але у світі невільно нічого брати дурно, – за все треба платити за залізним рахунком. Кожен вибух сили доводиться врівноважувати кволістю. Кожному зльотові відповідає падіння вниз, за кожну химерну мить, що підносить тебе до богів, заплатиш, плазуючи, наче гадюка, в поросі. За одну хвилину божевільно-розкішного буяння духа, яка містить у собі безліч днів і годин, доводиться платити вкороченням життя свого – і часто платити зі скаженою лихварською надбавкою.
Напруження та довговічність такі ж одвічні вороги, як вогонь та вода. Вони взаємно знищують одне одного. Вони не можуть разом ужитися.
І Зелений Змій, могутній чарівник, такий же невільник органічної хімії, як і ми, прості смертні. Ми платимо за все, що здобуваємо, і Зелений Змій не може звільнити нас від цієї розплати. Він може звести нас на високості, але не може нас втримати там, бо інакше ми б усі були богорівні. То не богорівність, а плата за божевільний танок під сурму Зеленого Змія.
Всі ці міркування виникли у мене пізніше. Вони не зринали у свідомості чотирнадцятирічного хлопця, який сидів у каюті Айдлера разом із гарпунером та матросом, ніздрями вбираючи в себе п’янкі пахощі цвілої морської одежі та горланячи разом з ними: