Фрея із Семи Островів

I

Якось – це було багато років тому – я отримав довгого, багатослівного листа від одного з моїх старих приятелів і товаришів по бродяжництву в східних водах. Він усе ще був там – придбав сім’ю та сивину віку. Я представив його собі – погладшав, втягнувся в рутину домашнього життя. Кажучи коротко, його піймала доля, спільна для всіх за винятком тих улюбленців богів, яких рано б’є по голові життя, які вмирають молодими. Лист нагадував послання типу «а ти пам’ятаєш?..» – сумний лист, звернений до минулого. Між іншим, там значилося: «Напевно, ти пам’ятаєш старого Нельсона…»

Пам’ятати старого Нельсона! Звичайно ж. І почати слід з того, що його звали зовсім не Нельсоном. Англійці з Архіпелагу звали його Нельсоном, – гадаю, так їм було зручніше, а він ніколи не протестував проти цього. Це було б порожнім педантством. Справжнім же його прізвищем було – Нільсен. Він поїхав на Схід до появи телеграфного кабелю, служив у англійських фірмах, одружився з англійкою, протягом багатьох років був одним із нас: довгі роки торгував й у всіх напрямках зборознив Східний архіпелаг – уздовж і впоперек, по діагоналі й перпендикулярно, колами, напів колами, зигзагами і вісімками. Так тривало роки й роки.

Не було жодного закутка в цих тропічних морях, куди б тишком-нишком не проник із наймиролюбнішими намірами підприємливий старий Нельсон (чи Нільсен). Його сліди, якщо нанести їх на мапу, покрили б, наче павутиною, всю карту Архіпелагу – всю за винятком Філіппін. Він ніколи не наближався до цієї дивної місцини. Його утримував якийсь незрозумілий страх перед іспанцями, точніше – перед іспанською владою. Важко сказати, чого він побоювався. Може, у якийсь момент свого життя він читав розповіді про інквізицію.

Однак він узагалі боявся того, що називав «владою». Мова йде не про англійську владу: до англійців він ставився з довірою і повагою. Йдеться про дві інші нації, які правили в цій частині світу. Вони викликали у нього неприязнь і страх. Голландці лякали його менше, ніж іспанці, але він ставився до них із ще більшою недовірою: справді, надзвичайно підозріло. Голландці, на його думку, здатні були «зіграти погану штуку з людиною», яка мала нещастя їм не сподобатися. В них були свої закони і правила, але вони не мали й гадки про належне їх застосування. Шкода було бачити, з якою тривожною настороженістю звертався він до тих чи тих офіційних осіб, але не варто забувати, що цей самий чоловік безстрашно тинявся селом канібалів у Південній Гвінеї (зауважте, що він усе життя був людиною в тілі й, смію сказати, здавався вельми апетитним шматочком), пропонуючи бартер, прибуток від чого не перевищував п’ятдесяти фунтів.

Пам’ятати старого Нельсона! Ще б пак! Правда, жоден із мого покоління не знав Нельсона в дні його розквіту. В наш час він уже «відійшов від справ». Купив, а можливо, орендував у султана частину маленького острівця з невеликої групи, званої «Сім Островів», що лежала трохи на північ від Банки. Вважаю, це була законна угода, але я не маю жодного сумніву, що, будь він англійцем, голландці знайшли б підставу викурити його звідти без всяких церемоній. У цьому разі справжнє його прізвище послужило йому вірну службу. Голландці дали йому святий спокій як невибагливому данцю, чия поведінка була цілком нормальною. Вклавши всі свої гроші в обробку землі, він, природно, намагався не викликати навіть тіні непорозуміння і, керуючись саме цими розсудливими міркуваннями, не надто прихильно поглядав на Джаспера Аллена. Однак про це – пізніше. Так! Усі ми добре пам’ятаємо великий гостинний бунгало, споруджений на схилі острова, всі ми пам’ятаємо старого Нельсона – його огрядну фігуру, одягненого завжди в білу сорочку й штани (у нього вкоренилася звичка за будь-якої нагоди знімати свій альпаковий піджак), його круглі блакитні очі, розпатлані пісочно-білі вуса, що стирчали на всі боки, як голки розсердженого дикобраза, його манір несподівано сідати й обмахуватися капелюхом. Проте не має сенсу приховувати те, що найкраще ми пам’ятаємо його дочку, яка в той час приїхала на острів, оселилася з ним і стала такою собі Леді Островів.

Фрея Нельсон (або Нільсен) була однією з тих дівчат, які зостаються в пам’яті надовго. Овал обличчя був прекрасний. У цій чарівній рамці гармонійне розташування всіх рис і яскравий рум’янець справляли враження здоров’я, сили і, якщо можна так висловитися, несвідомої самовпевненості – чудової примхливої рішучості. Я не хочу порівнювати її очі з фіалками – вони були променисті й не такі темні. Розріз очей був широкий, і вона завжди дивилася на людей відкрито й прямо. Я ніколи не бачив цих довгих темних вій опущеними, – гадаю, їх бачив Джаспер Аллен як особа привілейована, – але я не сумніваюся, що вона справляла приємне, чарівне враження. Вона могла, – Джаспер розповідав мені про це якось зі зворушливим ідіотським захопленням, – сісти на своє волосся. Так, це можливо, цілком можливо. Мені не судилося спостерігати ці чудеса. Я задовольнявся тим, що милувався її витонченою зачіскою, що дуже пасувала їй, підкреслюючи красиву форму її голови. У напівтемряві, коли жалюзі на західній веранді бували опущені, або в тіні фруктових дерев біля будинку, її пишне блискуче волосся, здавалося, випромінювало своє власне золотаве світло.

Вона зазвичай одягалася в біле й вдягала короткі спідниці, які не заважали ходьбі й відкривали її витончені, зашнуровані коричневі черевики. І тільки блакитна обробка іноді оживляла її костюм. Ніякі фізичні зусилля начебто не втомлювали її. Я якось бачив, як вона вийшла з човна після довгої прогулянки на сонці (вона багато гуляла): подих її був, як і раніше, рівним, і жодна волосинка не вибилася з її зачіски. Вранці, коли вона виходила на веранду, щоб подивитися на захід, у бік Суматри, вона здавалася такою ж свіжою й осяяною, як крапля роси. Однак крапля роси – це явище одного моменту, феномен вельми ефемерний, а Фрея була жива й зовсім не ефемерна. Я пам’ятаю її округлі сильні руки з тонкими зап’ястками, широкі й міцні, здібні кисті рук із тонкими пальцями.

Я не знаю, чи справді вона народилася на морі, але мені відомо, що до дванадцяти років вона плавала зі своїми батьками на різних кораблях. Після того як старий Нельсон втратив дружину, перед ним постало серйозне питання – що робити з дівчинкою. Одна добра леді з Сінгапуру, розчулена його німим горем і скрутним становищем, запропонувала взяти на себе турботу про Фрею. Ця угода тривала шість років, а тим часом старий Нельсон (або Нільсен) «відійшов від справ» і влаштувався на своєму острові. Ось тоді й було вирішено (оскільки добра леді їхала в Європу), що його дочка має приєднатися до нього.

Як першу й найважливішу підготовку до цієї події старий замовив негайно через свого сінгапурського агента «величезний» рояль Штайна і Ебгарта. Тоді я командував маленьким пароплавом, який торгував з островами, і мені було дещо відомо про «величезний» рояль Фреї, бо на мою долю випало відвезти його до неї. Насилу вивантажили ми величезний ящик на пласку поверхню скелі серед чагарників, і під час цієї морської операції ледь не вибили дно в одній із моїх шлюпок. Участь у цьому підприємстві брала вся команда, разом із механіками й кочегарами, і, вклавши сюди всю свою винахідливість, вдавшись до важелів, канатів, валів і нахилених площин із намилених дощок, працюючи на сонці, подібно до стародавніх єгиптян, що споруджували піраміди, ми дотягли його до дому й поставили на західній веранді, що була в бунгало за вітальню. Потім ми обережно вибили дошки ящика, і перед нами, нарешті, постало це масштабне чудовисько з рожевого дерева. З побожним хвилюванням ми дбайливо присунули його до стінки і вперше за цілий день зітхнули вільно. Безсумнівно, це був найважчий предмет на всьому острові з дня створення світу. Гучність звуків, які він видавав у цьому бунгало (що відігравав роль деки), була воістину дивовижною. Він солодко гримів прямо над морем. Джаспер Аллен казав мені, що рано вранці на палубі «Боніто» – його дивно швидкого й гарного брига – він абсолютно чітко чув, як Фрея розігрує гами. Правда, цей хлопець завжди кидав якір нерозважливо близько від берега, про що я йому не раз казав. Звичайно, ці моря спокійні до одноманітності, а Сім Островів – особливо тихе й безхмарне містечко. Але все ж іноді полуденна буря над банком або навіть один із тих лиховісних густих шквалів від далекого берега Суматри раптово влаштовували вилазку на острови, заволікаючи їх на дві-три години вихорами й синювато-чорним мороком – надзвичайно зловісним. Тоді опущені очеретяні жалюзі відчайдушно стукали від поривів вітру, все бунгало здригалося дощенту, і тоді Фрея сідала за рояль і в сліпучих спалахах громовиці грала дику музику Вагнера, а навколо обрушувалися громові удари, від яких волосся ставало дибки. В такі хвилини Джаспер застигав на веранді, милуючись її гнучкою, стрункою фігурою, дивним сяйвом її білявого волосся, швидкими пальцями на клавішах, білизною її шиї… а там, біля мису, бриг здіймався, натягуючи канати у якійсь сотні ярдів від небезпечних, до блиску чорних скель. Ух!

І причина цього, якщо хочете, була одна: коли він повертався вночі на борт і опускав голову на подушку, то відчував, що він так близько від своєї Фреї, яка спала в бунгало, як тільки можливо за цих обставин. Чи чули ви про щось подібне? І, зауважте, цей бриг мав стати будинком – їхнім будинком – плавучим раєм, який Джаспер поступово споряджав, як яхту, щоб блаженно проплавати на ньому все своє життя разом із Фреєю. Дурень! Проте хлопець завжди ризикував.

Пам’ятаю, якось я спостерігав із веранди разом із Фреєю, як бриг наближався з півночі до мису. Мабуть, Джаспер побачив дівчину у свою довгу підзорну трубу. І що ж він зробив? Замість того щоб плисти милю-іншу вздовж берега, а потім за всіма морськими правилами кинути якір, він знайшов просвіт між двома огидними старими зубчастими рифами й раптово повернув кермо, стрілою пустивши туди бриг. Усі вітрила його тремтіли й тріщали так, що цей тріск ми могли чути на веранді. Мушу вам сказати, що я свиснув крізь зуби, а Фрея вилаялася. Так! Вона стиснула свої міцні кулаки, тупнула ніжкою в красивому коричневому черевику й сказала:

– Чорт забирай!

Потім, глянувши на мене, злегка почервоніла, правда, не дуже сильно, сказала:

– Я забула, що ви тут, – і засміялася.

Так і було, так і було. Коли з’являвся Джаспер, вона забувала буквально про все. Стривожений цієї божевільною витівкою, я не втримався, щоб не звернутися за співчуттям до її здорового глузду.

– Ну чи не дурень він! – з почуттям сказав я.

– Повний ідіот, – гаряче погодилася вона, прямо дивлячись на мене своїми широко розкритими серйозними очима, а на щоках її грали усміхнені ямочки.

– І все це, – наголосив я, – тільки для того, щоб зустрітися з вами на якісь двадцять хвилин раніше.

Ми чули, як опустився якір, а потім вона вдала себе дуже рішучою й загрозливою.

– Зачекайте хвилинку. Я навчу його.

Давши мені інструкції, вона пішла у свою кімнату й зачинила двері, залишивши мене одного на веранді. Задовго до того, як на бригу були прибрані вітрила, з’явився Джаспер, стрибаючи через три сходинки. Він забув привітатися й нетерпляче поглядав туди й сюди.

– Де Фрея? Хіба її щойно тут не було?

Коли я пояснив йому, що він буде позбавлений радості бачити міс Фрею протягом цілої години з однією тільки метою «провчити його», Джаспер заявив, що, безсумнівно, це я її налаштував проти нього, і він боїться, як би йому не довелося пристрелити мене якогось прекрасного дня. Вона і я дуже подружилися. Потім він кинувся на стілець і почав розповідати мені про своє плавання. Однак правда в тому, що хлопець по-справжньому страждав. І це було помітно. Голос у нього обірвався, і він сидів мовчки, дивлячись на двері з виразом обличчя, повним страждань. Це факт… А ще смішніше було те, що менше ніж через десять хвилин дівчина спокійнісінько вийшла зі своєї кімнати. І тоді я пішов. Я відправився розшукувати старого Нельсона (або Нільсена) на задній веранді – його власному куточку, що дістався йому після розподілу будинку, – з благим наміром втягнути його в розмову, щоб він не надумав, чого доброго, бродити навколо кімнати, і не проліз би через незнання туди, де в ньому наразі не було потреби.

Він знав про прибуття брига, але не знав, що Джаспер уже з його дочкою. Мені здається, він думав, що за цей час неможливо дійти до бунгало. Будь-який батько вчиняв би так, як він. Він підозрював, що Аллен закоханий у його дочку. Птиці в повітрі й риба в океані, більшість торговців Архіпелагу і всі жителі Сінгапуру про це знали. Але він нездатний був зрозуміти, до якої міри дівчина захоплювалася ним. У нього склалося враження, ніби Фрея занадто розумна, щоб захопитися ким би то не було – захопитися, я хочу сказати, до такої міри, коли ніякий контроль здорового глузду вже неможливий. Ні, не це змушувало його сидіти на задній веранді й нишком страждати під час візитів Джаспера. Його турбувала голландська «влада». Річ у тім, що голландці косо дивилися на Джаспера Аллена, власника й шкіпера брига «Боніто». Вони вважали його занадто заповзятливим у торгових справах. Не знаю, чи вчиняв він будь-що протизаконне, але, мені здається, його палка енергія була неприємна цим тугодумним, повільним людям. Нехай там як, на думку старого Нельсона, капітан «Боніто» був справним моряком і славним хлопцем, але знайомство з ним швидше було небажаним для нього. Воно, бачте, дещо компрометувало його. З іншого боку, він не хотів просто попросити Джаспера забратися геть. Бідолаха Нельсон сам був славним хлопцем. Я думаю, він посоромився б образити почуття навіть якогось кудлатого канібала – хіба що під впливом сильного роздратування. Я кажу – почуття, але аж ніяк не тіло. Коли в хід пускалися списи, ножі, сокири, дубини або стріли, старий Нельсон умів постояти за себе. У всіх інших відносинах душа його була боязкою. Отже, він сидів зі стурбованою фізіономією на задній веранді й усякий раз, як до нього долинали голоси його дочки і Джаспера Аллена, роздував щоки, а потім похмуро зітхав із виглядом вкрай пригніченої людини.

Зрозуміло, я висміював його страхи, якими він почасти зі мною ділився. Він до певної міри рахувався зі мною і поважав мої думки – не за мої моральні якості, але за те, що я підтримував нібито добрі відносини з голландською «владою». Я знав напевно, що головне джерело його страхів – губернатор Банки – чарівний, запальний, добросердний контрадмірал у відставці, – без сумніву, симпатизував йому.

Я завжди акцентував його увагу на цій втішній гарантії, й чоло старого Нельсона (або Нільсена) зазвичай на секунду прояснялося. Але потім він починав похитувати головою з таким виглядом, ніби хотів сказати: все це чудово, але в самій природі голландської влади приховані такі глибини, що ніхто, крім нього, не може їх пізнати. Яка безглуздість!

У той день, про який я кажу, старий Нельсон був особливо дратівливий. Я намагався розсмішити його веселою і дещо скандальною історією, що трапилася з одним із наших спільних знайомих у Сайгоні, як раптом він несподівано вигукнув:

– Якого біса йому тут потрібно? Навіщо він сюди прийшов?

Зрозуміло, що він не чув жодного слова. Це мене розлютило, бо анекдот справді був хороший. Я пильно подивився на нього.

– Заспокойся! – вигукнув я. – Невже тобі невідомо, навіщо Джаспер Аллен сюди приходить?

Це був перший зрозумілий натяк, який я будь-коли робив, – натяк на справжній характер стосунків між Джаспером і його дочкою. Він вислухав його дуже спокійно.

– О, Фрея – дівчина розумна, – неуважно пробурмотів він, а його уявний погляд був, без сумніву, прикутий до «влади». Ні, Фрея недурна. Щодо цього він не турбувався. Він рішуче нічого проти не мав. Вона просто проводила з ним час; хлопець її розважає, і більше нічого.

Коли проникливий стариган перестав бурмотіти, в будинку запанувала тиша. Ті двоє проводили час дуже тихо і, безсумнівно, від щирого серця. Яку більш поглинальну й менш гучну розвагу вони могли знайти, ніж будування планів на майбутнє? Сидячи поруч на веранді, вони, мабуть, дивилися на бриг – третього учасника в цій захопливій грі. Без нього не було й майбутнього. Він був для них і щастям, і будинком, і великим вільним світом. Хто це порівнював корабель із в’язницею? Нехай мене з ганьбою повісять на нок-реї, якщо це справедливо. Білі вітрила цього судна були білими крилами – мабуть, «крилами» звучить поетично, – білими крилами їхнього легкого кохання. «Легкого» – це стосується швидше Джаспера. Фрея, як всі жінки, міцніше трималася мирських умовностей.

Однак Джаспер відірвався від землі того самого дня, коли вони разом дивилися на бриг, і між ними простяглося мовчання – те мовчання, яке є однією-єдиною досконалою формою спілкування між істотами, наділеними даром мови, – і коли він запропонував їй розділити з ним володіння цим скарбом. Звичайно, він презентував їй бриг весь, цілком. Проте його серце було віддано бригу з тієї хвилини, коли він купив його в Манілі в літнього перуанця у скромному чорному сукняному костюмі, загадковому й велемовному. Може, той вкрав його біля берегів Південної Америки, звідки, за його словами, приїхав на Філіппіни «за сімейними обставинами». Це «за сімейними обставинами» звучить виразно добре. Жоден справжній кабальєро не стане далі розпитувати після такої заяви.

А Джаспер, звичайно, був справжнім кабальєро. Бриг же був весь чорний, загадковий і дуже брудний: потьмяніла перлина моря, або, точніше, занедбаний твір мистецтва. Так, він, без сумніву, був художником, цей невідомий будівельник, який надав бездоганні обриси корпусу з найтвердішого тропічного дерева, скріпленого найчистішою міддю. Одному Богу відомо, у якій частині світу був побудований цей бриг. Сам Джаспер не міг дізнатися його історію від свого красномовного похмурого перуанця – якщо хлопець був перуанцем, а не переодягненим чортом, як жартівливо стверджував Джаспер. На мою думку, бриг був такий старий, що міг належати останнім піратам або торговцям невільниками; а можливо, він був кліпером, який перевозив опій, а колишніми господарями були, відповідно, торговці опіумом або контрабандисти.

Хоч би що там було, бриг був повністю справним, як того дня, коли його вперше спустили на воду. Він плавав-літав, як відьма, добре слухався керма, немов маленька гичка, ходив під вітрилами, як чарівне судно, і, подібно до красивих жінок, які прославилися в історії своїм бурхливим життям, здавалося, зберігав секрет вічної молодості. Тому нічого неприродного не було в тому, що Джаспер Аллен поводився з ним, як закоханий. Таке поводження повернуло бригу блиск його краси. Джаспер покрив його кількома шарами кращої білої фарби так дбайливо, майстерно, артистично накладеної й підтримуваної в такій чистоті його заляканим екіпажем із добірних малайців, що дорогоцінна емаль, якою користуються ювеліри для своїх виробів, не могла мати кращий вигляд і бути ніжнішою на дотик. Вузька позолочена облямівка оперізувала його витончений корпус, і своєю красою бриг легко затьмарював будь-яку професійну яхту для прогулянок, що колись з’являлася в ті дні на Сході. Повинен сказати, що я особисто віддаю перевагу темно-малиновій облямівці на білому корпусі: вона виділяється більш рельєфно і коштує дешевше. Так я і сказав Джасперу. Але де там! Він визнавав тільки краще листкове золото, хоча, по суті, ніяка прикраса не могла бути досить достойною для майбутнього житла його Фреї.

У його серці почуття до брига й до дівчини були нерозривно злиті: так можна сплавити в одному тиглі два дорогоцінних метали. А полум’я було гаряче, можу вас запевнити. Воно викликало в ньому якесь шалене внутрішнє хвилювання, що виявлялося як у вчинках, так і в бажаннях. Сухорлявий, довготелесий, із тонким обличчям, хвилястим каштановим волоссям, із напруженим блиском сталевих очей і швидкими, рвучкими рухами, він іноді нагадував мені блискучий відточений меч, що безперестанку виймається з піхов. І тільки коли він перебував біля дівчини, – коли він міг на неї дивитися, – ця дивна напруженість змінювалася серйозною відданою увагою, з якою він стежив за найменшими її рухами й словами.

Її холоднокровне, тверезе, добродушне самовладання, здавалося, зміцнювало його серце. А може, на нього так заспокійливо діяла чарівність її обличчя, її голосу, її поглядів? Однак доводиться думати, що саме все це й запалювало його уяву, якщо джерела любові лежать в уяві. Проте я не такий, щоб досліджувати глибше подібні таємниці, й мені здається, ми забули про бідного старого Нельсона, що сидить на задній веранді й тривожно роздуває щоки.

Я вказав йому, що Джаспера не можна назвати частим відвідувачем. Він і його брат плавали по всіх водах Архіпелагу. На це дідуган Нельсон відповів тільки – і відповів стурбовано:

– Сподіваюся, Хімскірк сюди не загляне, доки тут стоїть цей бриг.

Він уже ставився до Хімскірка наче до страхопуда! Хімскірк! Справді, йому бракувало терпіння…

II

Ну хто, скажіть, будь ласка, був цей Хімскірк? Ви відразу побачите, яким нерозумним був цей страх перед Хімскірком… Звичайно, чоловік він був досить шкідливий. Це відразу впадало в очі, досить було послухати, як він сміється. Ніщо не викриває ясніше таємних властивостей людини, ніж необережний вибух сміху. Але – боронь боже! – якби ми здригалися від кепського реготу, немов заєць від будь-якого звуку, нам нічого іншого не залишалося б, як самотності пустелі або відокремленого скиту відлюдника. І навіть там нам довелося б терпіти неминучу присутність диявола.

Однак він – персона значуща, він знав кращі дні й високо стояв у ієрархії небесного воїнства. Проте в ієрархії земних голландців Хімскірк, чиї ранні роки навряд чи відрізнялися особливим блиском, був всього-на-всього сорокарічним флотським офіцером, без будь-яких особливих знайомств чи здібностей, якими можна похвалитися. Він командував «Нептуном» – маленьким канонерським човном, що ходив у водах Архіпелагу й стежив за торговцями. Справді, не надто високе положення. Повторюю, це був звичайнісінький лейтенант, середніх років, який чесно прослужив двадцять п’ять років і, ймовірно, в недалекому майбутньому збирався вийти у відставку. От і все.

Він ніколи не обтяжував своєї голови роздумами про те, що робиться на Семи Островах, доки не почув із розмов у Мінтоці або Палембанзі про красиву дівчину, що оселилася там. Думаю, цікавість спонукала його заглянути на Острови, а раз побачивши Фрею, він взяв собі за правило заїжджати до Нельсона щоразу, як перебував на відстані полудня шляху від Островів.

Я не хочу сказати, що Хімскірк був типовим голландським флотським офіцером. Я бачив їх у достатній кількості, щоб не допустити цієї безглуздої помилки. В нього було велике, гладко виголене обличчя з пласкими смуглявими щоками, а між ними розташовувався пухкий рот. У його чорному волоссі сріблилися білі нитки, а його неприємні очі теж були чорними. У нього була погана звичка кидати на всі боки косі погляди, не повертаючи голови, низько посадженої на короткій, круглій шиї. Товстий круглий торс у темній куртці із золотими джгутами на плечах був поставлений на парі розчепірених товстих круглих ніг у білих діагонально скроєних штанів. Його круглий череп під білим кашкетом також здавався надзвичайно товстим, але мізків у ньому було досить, щоб виявити та злісно використовувати страх бідолахи Нельсона перед тим, що було наділено хоча б мізерною краплею влади.

Хімскірк висаджувався на мисі й, перш ніж з’явитися в будинку, мовчазно обходив всю плантацію, немов це була його власність. На веранді він вибирав кращий стілець і залишався до сніданку або до обіду, не чекаючи навіть натяку на запрошення.

Його слід було б вигнати вже за одне його ставлення до міс Фреї. Будь він голим дикуном, озброєним списами й отруєними стрілами, старий Нельсон (або Нільсен) вийшов би на нього з кулаками. Але цих золотих джгутів на плечах – до того ж голландських джгутів – було досить, щоб налякати старого. Він дозволяв негідникові ставитися до нього з тупою зневагою, пожирати очима його дочку й спустошувати пляшки з його маленького винного льоху.

Дещо не вислизнуло від моєї уваги, та якось я спробував висловитися з приводу цього питання. Шкода було бачити страх, що з’явився в круглих очах старого Нельсона. Насамперед він заявив, що лейтенант – його добрий друг, дуже славний хлопець. Я не спускав із нього пильного погляду, і нарешті він став заїкатися й зізнався, що, звичайно, Хімскірк не справляє враження людини життєрадісної, але все ж у глибині душі…

– Я ще не зустрічав тут життєрадісних голландців, – перебив його я. – Врешті-решт, життєрадісність великого значення не має, але невже ти не бачиш…