Фрея із Семи Островів
Зрозуміло, що його мучили навмисне. Він не згадав про те, скільки пляшок свого найкращого кларета він виставив на вівтар примирення. Мабуть, вливання були рясні. Однак старий Нельсон (чи Нільсен) по натурі своїй був гостинним. Проти цього він нічого не мав; а я шкодував тільки про те, що ця чеснота звернулася на лейтенанта – командира «Нептуна». Я горів бажанням повідомити йому, що, цілком імовірно, він буде позбавлений також і відвідувань Хімскірка. Я цього не зробив тільки зі страху (безглуздого, мабуть) викликати в нього будь-які підозри. Начебто вони могли виникнути у цього простодушного комедійного батька!
Досить дивно, що останнє слово на тему про Хімскірка сказала Фрея й саме в такому сенсі. За обідом лейтенант вперто не сходив з язика старого Нельсона. Нарешті я ледь чутно пробурчав:
– Чорт би забрав того лейтенанта!
Я бачив, що дівчину також охоплював відчай.
– І він був зовсім нездоровий – правда, Фреє? – голосив старий Нельсон. – Може, тому-то він і був таким сварливим, а, Фреє? Він мав дуже поганий вигляд, коли залишив нас так раптово. Може, й печінка у нього не в порядку.
– Ну врешті-решт він видужає, – нетерпляче сказала Фрея. – І досить вже про нього турбуватися, тато. Дуже можливо, що ти довго його не побачиш.
Погляд, яким вона відповіла на мою стриману посмішку, був невеселий. За останні дві години очі її ніби запали, обличчя зблідло. Ми занадто багато сміялися. Вона перевтомилася! Схвильована наближенням вирішального моменту, щира, смілива, самовпевнена, вона, проте, повинна була, вирішивши, відчувати біль і докори сумління. Та сила любові, яка привела її до цього рішення, повинна була, з іншого боку, викликати в ній сильну напругу, що не була позбавлена, можливо, і легких докорів сумління. Вона була чесна… а тут, навпроти неї, за столом, сидів бідний старий Нельсон (або Нільсен) і дивився на неї круглими очима, такий кумедний у своїй люті, що міг зворушити найбезтурботніше серце.
Він рано пішов до своєї кімнати, щоб заколисати себе перед сном переглядом рахункових книг. Ми вдвох ще близько години сиділи на веранді, мляво обмінюючись порожніми фразами, немов були душевно виснажені нашою довгою денною розмовою на одну-єдину важливу тему. І, проте, було щось, про що вона могла сказати другові, але не сказала. Ми розпрощалися мовчки. Може, вона не довіряла моєму чоловічому здоровому глузду… О, Фреє!
Спускаючись крутою стежкою до пристані, я зустрів у тіні валунів і чагарнику закутану жіночу фігуру. Спочатку вона мене злякала, несподівано з’явившись на стежці через скелі, але через секунду мені спало на думку, що це тільки покоївка Фреї, покруч – наполовину малайзійка, наполовину португалка. Біля будинку часто миготіло її оливкове обличчя й сліпучо-білі зуби. Іноді я стежив за нею здалеку, коли вона сиділа поблизу будинку в тіні фруктових дерев, розчісуючи і заплітаючи в коси своє довге волосся кольору воронячого крила. Здавалося, це було її головне заняття у вільний час. Ми часто обмінювалися кивками та посмішками, а іноді й кількома словами. Вона була гарненьким створінням. А якось я спостерігав, як вона робить кумедні, виразні гримаси за спиною Хімскірка. Я знав від Джаспера, що вона посвячена в таємницю – як субретка в комедіях. Вона повинна була супроводжувати Фрею на її незвичайному шляху до шлюбу та щастя «до кінця життя». Але навіщо вона бродить поблизу бухти вночі – якщо не через свої власні любовні справи, питав я себе. Однак, як я знав, нікого для неї не знайшлося по всій групі Семи Островів. Раптом мені спало на думку, що вона підстерігала тут мене.
Вона коливалася з хвилину, закутана з голови до ніг, темна й сором’язлива. Я підійшов до неї, а що я відчував – до цього нікому немає діла.
– Що таке? – запитав я дуже тихо.
– Ніхто не знає, що я тут, – прошепотіла вона.
– І ніхто нас не бачить, – шепнув я у відповідь.
До мене долинув шепіт:
– Я так злякалася.
Раптом зі ще освітленої веранди на висоті сорока футів над нашими головами пролунав дзвінкий владний голос Фреї, який змусив нас здригнутися:
– Антоніє!
З приглушеним вигуком полохлива дівчина зникла зі стежки. В ближніх кущах зашаруділо, потім настала тиша. Я чекав у подиві. Вогні на веранді згасли. Почекавши ще трохи, я спустився вниз, до човна, дивуючись більше ніж будь-коли.
Мені особливо запам’яталися всі подробиці цього візиту – останнього мого візиту в бунгало Нельсона. Прибувши в Протоку, я знайшов телеграму, яка змусила мене негайно залишити службу й повернутися додому. Мені довелося відчайдушно повозитися, щоб захопити поштове судно, яке відправлялося на наступний день, але я знайшов час накидати дві коротенькі записки: одну – Фреї, другу – Джасперу. Пізніше я написав довгого листа, на цей раз одному Аллену. Відповіді я не отримав. Тоді я відшукав його брата, точніше – єдинокровного брата, лондонського адвоката, блідого спокійного маленького чоловічка, що задумливо поглядав на мене поверх окулярів.
Джаспер у батька був єдиною дитиною від другого шлюбу, який не зустрів схвалення з боку першої, вже дорослої сім’ї.
– Ви не чули про нього цілі століття! – повторив я з прихованою досадою. – Насмілюся запитати, що ви маєте на увазі у цьому разі під «століттями»?
– А те, що мені немає діла, чи почую я про нього будь-коли, чи ні, – заявив маленький адвокат, одразу стаючи неприємним.
Я не міг сварити Джаспера за те, що він не витрачав часу на листування з таким обурливим родичем. Але чому він не написав мені – врешті-решт порядному товаришу? Я намагаюся вибачити його мовчання забудькуватістю, природною в стані безмежного блаженства. Я поблажливо чекав, але так нічого й не отримав. І Схід, здавалося, випав з мого життя без всякого відгомону, як камінь, що падає в загадкову глибину бездонного колодязя.
IV
Я вважаю, похвальні мотиви є достатнім виправданням майже будь-якого вчинку. Що може бути – абстрактно – більш похвальним ніж рішення дівчини не турбувати «бідного тата» і її прагнення будь-що-будь утримати свого обранця від необачного вчинку, який може поставити під загрозу їхнє щастя? Не можна собі уявити нічого більш неясного й обережного. Слід також зважити на самовпевнений характер дівчини й небажання, що властиве всім жінкам, – я кажу про жінок розважливих, – здіймати галас навколо подібних питань.
Як вже було сказано вище, Хімскірк з’явився в бухту Нельсона через деякий час після приїзду Джаспера. Побачивши бриг, що стоїть на якорі перед самим бунгало, він відчув сильне роздратування. Він не помчав на берег, ледь якір торкнувся дна, як зазвичай робив Джаспер. Замість цього він забарився на квартердеку, бурмочучи собі під ніс; потім сердитим голосом наказав спустити човен. Існування Фреї, що приводило Джаспера у стан блаженного ширяння над землею, для Хімскірка було приводом до таємних страждань і довгих похмурих роздумів.
Пропливаючи повз бриг, він грубо гукнув його і запитав, чи є на борту капітан. Шульц, красивий і витончений у своєму бездоганно білому костюмі, перехилився через гакаборт, знайшовши це кумедним. Він з гумором подивився на човен Хімскірка і відповів із люб’язними інтонаціями своїм прекрасним голосом:
– Капітан Аллен нагорі в будинку, сер.
Однак вираз його обличчя відразу змінився, коли у відповідь на це повідомлення Хімскірк люто загарчав:
– Чого ви, чорт забирай, посміхаєтеся?
Шульц дивився йому вслід: Хімскірк висадився на берег і замість того, щоб йти до будинку, пішов іншою стежкою вглиб острова.
Охоплений пристрастю голландець знайшов старого Нельсона (або Нільсена) у його сараях, де той спостерігав, як збирають тютюн. Тютюн у нього був надзвичайно якісним, хоча врожай – невеликий. Старий насолоджувався від щирого серця, але Хімскірк швидко поклав край цій невинній розвазі. Він сів поруч зі старим і, завівши розмову, яка, як йому було відомо, найкраще досягала мети, швидко увігнав його в піт і довів до стану прихованого хвилювання. Це була жахлива розмова про «владу», а старий Нельсон намагався захищатися. Якщо він і мав справу з англійськими купцями, то тільки тому, що йому доводилося якось розподіляти свою продукцію. Він говорив найбільш запобігливим тоном, і здавалося – саме це й розпалило Хімскірка, який почав сопіти, і гнів його все зростав.
– А цей Аллен гірше за них усіх, – гарчав він. – Ваш близький друг, а? Ви залучили сюди цілу купу цих англійців. Не слід було дозволяти вам тут селитися! Не слід було. Що він тут робить?
Старий Нельсон (або Нільсен), сильно хвилюючись, оголосив, що Джаспер не належить до кола його близьких друзів. Він зовсім йому не друг. Він – Нельсон – купив у нього три тонни рису для своїх робітників. Хіба це доказ дружби? Нарешті Хімскірк випалив те, що його гризло:
– Так! Продає три тонни рису й фліртує три дні з вашою дочкою. Я вам кажу, як друг, Нельсоне: так не годиться. Вас тут тільки терплять.
Старий Нельсон був захоплений зненацька, але оговтався досить швидко. Не годиться! Зрозуміло! Звичайно, так не годиться! Остання людина у світі. Проте його дочка байдужа до цього хлопця й занадто розважлива, щоб у когось закохатися. Він дуже серйозно намагався вселити Хімскірку свою власну впевненість у цілковитій безпеці. А лейтенант, кидаючи навсібіч недовірливі погляди, все ж схильний був йому вірити.
– Багато ви знаєте, – пробурчав він, однак.
– Проте я знаю, – наполягав старий Нельсон із тим більшим завзяттям, що хотів заглушити сумніви, що виникли в його власній голові. – Моя власна дочка! У моєму власному домі, й щоб я нічого не знав! Та що ви! Славна була б штука, лейтенанте.
– Здається, вони непогано розважаються, – похмуро зауважив Хімскірк. Імовірно, вони й зараз разом, – додав він, відчуваючи гострий біль, що змінив його глузливу посмішку – такою він уважав її сам – в дивну гримасу.
Змучений Нельсон замахав на нього руками. У глибині душі його зачепила ця наполегливість, а безглуздість її навіть почала його дратувати.
– Дурниці! Дурниці! Ось що я вам скажу, лейтенанте: ідіть ви в будинок і випийте перед обідом краплю джину. Покличте Фрею. Я повинен простежити, щоб останній тютюн прибрали до ночі, але я швидко прийду.
Хімскірк почув цю пропозицію. Вона відповідала його таємному бажанню, але думав він не про спиртне. Старий Нельсон дбайливо крикнув услід широкій спині, щоб він комфортно влаштовувався – на веранді стоїть ящик із манільськими сигарами.
Старий Нельсон мав на увазі західну веранду, ту, що слугувала вітальнею бунгало й була із жалюзі з індійського очерету найкращої якості. Східна веранда – його власний притулок, де він вдавався до тривожних роздумів і пишався собою, – була завішана щільними шторами з парусини. Північна веранда, власне кажучи, зовсім і не була верандою – вона більше нагадувала довгий балкон. Вона не сполучалася з двома іншими верандами, і потрапити на неї можна було тільки через коридор усередині будинку. Таке розташування робило її найкращим місцем для тихих дівочих роздумів, а також для бесід, ніби й безглуздих, але, протікаючи між хлопцем і дівчиною, сповнених глибоким, невимовним змістом.
Ця північна веранда була оповита ліанами. Кімната Фреї виходила на неї, і дівчина влаштувала тут свій будуар за допомогою кількох очеретяних стільців і такого самого дивана. На цьому дивані вона і Джаспер сиділи поруч так близько, як тільки можливо в цьому недосконалому світі, де одне тіло не може перебувати одночасно у двох місцях, а два тіла не можуть бути в одному місці в один і той же час. Так просиділи вони цілий день, і я не кажу, що їхня розмова була позбавлена сенсу. До її любові домішувалося легке, цілком зрозуміле занепокоєння, – як би він у своєму піднесеному настрої не розбив своє серце об якусь невдачу, – і Фрея, звичайно, говорила з ним дуже розважливо й тверезо. Він, нервовий і різкий, коли був десь далеко від неї, тепер здавався зовсім підлеглим їй завдяки великому чуду бути коханим. Коли він народився, батько його був старий; рано втративши матір, його, зовсім молодого, відрядили в море, щоб не стояв на заваді батьку, і у своєму житті мало бачив ніжності.
На цій відокремленій, заплетеній ліанами веранді в цей вечірній час він нахилився і, оповитий руками Фреї, цілував їх – то одну, то іншу, а вона посміхалася й дивилася вниз, на його опущену голову, співчутливо і схвально. У цей самий момент Хімскірк наблизився до дому з півночі.
З цього боку на сторожі стояла Антонія, але вона вартувала не дуже-то добре. Сонце сідало, – вона знала, що її молода господиня й капітан «Боніто» незабаром повинні розлучитися. З квіткою у волоссі вона бродила туди-сюди по сутінковому гаю й наспівувала напівголосно, як раптом на відстані фута від неї з-за дерев виринув лейтенант. Як перелякана лань, вона відскочила в бік, але Хімскірк, зрозумівши, що вона тут робить, кинувся до неї і, схопивши її за лікоть, своєю товстою рукою затулив їй рота.
– Якщо ти хочеш здійняти галас, я тобі шию скручу!
Це образливий вислів сильно злякав дівчину. Хімскірк ясно бачив на веранді золотисту голову Фреї і поруч, дуже близько від неї, іншу голову. Він потягнув за собою обхідним шляхом дівчину, що навіть не намагалася чинити опір, і злобно штовхнув її до бамбукових хатин, де жили слуги.
Вона була дуже схожа на вірну камеристку з італійської комедії, але у цей момент, онімівши від жаху, стрілою помчала від цього товстого, коротенького чорноокого чоловіка з пальцями, що стискали її, як лещата. Тремтячи всім тілом, страшно перелякана, але вже готова сміятися, вона здалеку бачила, як він увійшов до хати із задніх дверей.
Усередині бунгало було розділене двома коридорами, що перетиналися посередині. Дійшовши до цього місця, Хімскірк злегка повернув голову ліворуч й отримав доказ «розваги», який так суперечив запевненням старого Нельсона, що він похитнувся, і кров ударила йому в голову. Дві білі фігури, що чітко виділялися проти світла, стояли в позі, що не викликала сумніву. Руки Фреї обвилися навколо шиї Джаспера, а голова її притискалася до його щоки. Хімскірк пішов далі, давлячись прокльонами, які раптово підступили до самого горла. Опинившись на західній веранді, він, як сліпий, натрапив на один стілець, а потім впав на інший, немов земля захиталася в нього під ногами. Він занадто довго потурав звичці подумки вважати Фрею своєю власністю.
«Так ось як ти розважаєш своїх гостей, – ти…», – думав він, до такої міри обурений, що навіть не міг знайти досить принизливого епітета.
Фрея ворухнулась і відкинула голову.
– Хтось увійшов, – шепнула вона.
Джаспер, притискав її до своїх грудей і дивився вниз на її обличчя. Він спокійно відповів:
– Твій батько.
Фрея спробувала звільнитися, але в неї рішуче забракло духу відштовхнути його.
– Мені здається, це Хімскірк, – шепнула вона йому.
Він, у тихому захваті занурюючись у її очі, почувши його ім’я, слабо посміхнувся.
– Цей осел завжди скидає мої буї в гирлі річки, – прошепотів він.
Ні з якого іншого боку він Хімскірком не цікавився; але Фрея ставила собі запитання, чи бачив їх лейтенант…
– Пусти мене, дитя, – зажадала вона пошепки – її тон не допускав заперечень.
Джаспер негайно підкорився і, відступивши назад, став споглядати її обличчя під іншим кутом.
– Я повинна піти подивитися, – стурбовано сказала вона собі.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
Полная версия книги