Самостійна дама. Femme sole. 1419–1436

Королева Йоланда прийняла гостей у дамському покої із гобеленами, що зображали життя святої Катерини. Таке майже домашнє приймання не передбачало надмірних церемоній, королева була у звичайній сукні, навіть без королівського обруча. Герцогиню Орлеанську, свою далеку родичку, її величність радо розцілувала в обидві щоки та запропонувала сісти поруч із нею на вкриту гаптованими подушками лаву.

– Рада вітати вас при анжерському дворі, – мовила королева, привітно посміхнувшись, рухи її були вишуканими та величними водночас.

Тепер граф де Вертю міг представити її величності свою племінницю та зведену сестру. Жанна бліда, як передзимова троянда, граційно підвелася, Ізабелла так і стояла, у реверансі, опустивши голову, чекаючи, поки королева до неї звернеться.

Йоланда запросила Жанну сісти поруч, адже вона доводилася рідною онукою королеві Франції, яку від народження заручили із спадкоємцем герцога Алансонського. А герцоги Алансонські завжди були союзниками герцогів Анжуйських. Потім її величність звернула увагу на другу дівчину. Їй, звісно, доповіли, що це позашлюбна дочка покійного герцога, яку виховували з колиски разом із законними дітьми, бо батько її визнав та обіцяв посаг. Окрім того, дівчина має приєднатися до її придворних дам – це було давно узгоджено із її братом, полоненим герцогом Орлеанським, у листуванні. Та королева одразу ж хотіла вказати дівчині на її місце, не звертаючи на неї надто пильної уваги.

– Моя зведена сестра, дамуазель Ізабелла, ваша величносте, – квапливо промовив граф де Вертю, розуміючи, що бідолашна дівчина, напевно, ледве тримається, завмерши перед троном у незручній позі.

Дівчина помітила лише пещену білу руку, де на кожен палець було вдягнуто по каблучці. Тонкий вказівний палець із відполірованим до блиску рожевим нігтем ледь ворухнувся, даючи дозвіл встати. Ізабелла підвелася й насмілилася подивитись на королеву. Та здивовано підвела тонку брову: шляхетна дівчина мала б дивитись у підлогу, навіть відповідати на запитання, не підводячи очей. Байстрючка герцога – що з неї візьмеш? Королева завжди дивилася на своїх придворних дам, як на інструмент досягнення власних цілей. Може, й ця на щось згодиться, як буде шанобливою та слухняною.

– Це та, котру буде заручено із молодшим Вандомом? – запитала Йоланда, примруживши світлі очі.

Вона вже втратила цікавість до дівчини, роздумуючи лише про родинні зв’язки та інтереси, яким та слугуватиме.

– Так, ваша величносте, – відповів граф де Вертю. – Така була воля монсеньйора, мого батька.

– А який за неї дають посаг?

– Ла-Ферте-Сен-Обен та Шато-Мілон, ваша величносте.

Досить скромний посаг. Хіба що для молодшого сина. Бо герцоги Орлеанські розгубили свої маєтності й багатства за роки боротьби із герцогом Бургундським. А тепер ще потрібно зібрати й викуп за полоненого герцога. Його ще й досі не призначили, і він буде – Йоланда певна – королівським. Герцогиня Орлеанська, якби її воля, Ізабеллі посагу не виділяла б та заміж не видавала. Кожен із тих двох замків, що піде на придане, лише подовжить час повернення її чоловіка з полону. Королева завжди поділяла раціональні пояснення. Проте, як не крути, ця дівчина, як там її звуть? Ізабелла? Онука короля Франції за батьком. Коли б покійний герцог Орлеанський був живий, могла б отримати й кращого нареченого, аніж молодший Вандом. Королева згадала, як чула, що батько дівчини колись чи то жартома, чи то всерйоз поскаржився у приватній розмові, що його дружина народжує самих синів, а йому потрібні доньки, щоб одружити їх із синами короля, свого брата. Йоланда вперше і, мабуть, востаннє в житті бачила чоловіка, який висловлював своє невдоволення з такого приводу. Звичайно, у герцога були матримоніальні плани і на позашлюбну доньку, саме тому він одразу ж пообіцяв за нею посаг. Королева колись бачила при дворі і матір Ізабелли, Маріетту д’Ангієн. Її прозвали Маре, що гарно танцює. Вона була дамою дуже тонкої рідкісної вроди, але відтоді, як її видали заміж за сіра де Кані, ніхто не бачив її усміхненою. Придворні пліткували, що чоловік через ревнощі нещадно її бив. Одного дня вона, попри власну побожність, поставилася прихильно до залицянь покійного герцога Орлеанського та зникла з палацу Сен-Поль назавжди. У дами, що наважилася піти від чоловіка, було небагато варіантів вибору: або залишитись визнаною шльондрою при дворі, або ховатись у дальніх володіннях свого коханця, чи зрештою спокутувати свій гріх у монастирі. Маріетта обрала друге. При дворі її більше ніколи не бачили, казали, що герцог Орлеанський подарував їй маєтності В’єж та Фаньйоль, де вона жила в розкошах, проте ніколи не приймала гостей. Дітей од неї відразу ж забрали та віддали на виховання герцогині Орлеанській. Після вбивства герцога Маріетта сховалась у невеличкому монастирі у Кле, відтоді про неї ніхто нічого не чув. Королева марно намагалася, вдивляючись в обличчя Ізабелли, згадати витончену граційну вроду її матері, що змушувала придворних шевальє з відкритим ротом обертатись їй услід. Ні, ця простіша. Хоча, може, й вона колись своїм білим личком та пристрастю в очах задурить голову якомусь герцогу чи графу аж так, що він наважиться викрасти її від законного чоловіка.

Стара графиня де Вандом зверхнім поглядом зміряла тонку постать своєї майбутньої невістки, наче кобилу обирала зі стайні. Зрештою, немає жодного значення, як вона виглядає і чого хоче, в майбутньому шлюбі мадам графиню хвилює лише посаг. Рауль – третій син, а якби її воля, то задля отримання приданого одружила б із герцогською байстрючкою четвертого, хоч він на два роки від неї молодший.

Королева мовчки вказала Ізабеллі приєднатися до кола своїх фрейлін. Старша придворна дама, мадам де Гокур, одразу ж крижаним тоном, що не терпів ані заперечень, ані подальших запитань, почала сухо розповідати дівчині правила. Дами ночують у покої по дві, жодних чоловіків, жодних гостей, жодних легковажностей. До сну йдуть, коли ледь темніє, якщо у замку немає бенкету, прокидаються до світанку та відвідують месу. Два рази на місяць кожна дама чергує у її величності вночі: допомагає роздягнутись, прийняти ванну, змастити тіло східними оліями, розчесати волосся та зробити нічну зачіску. Потім почитати на ніч Псалтир чи роман – це вже як королева матиме бажання. Якщо її величності захочеться надвечір сиру чи паштету, то доведеться бігти через подвір’я до замкової кухні й будити кухаря та стільничого. Вино та солодощі завжди мають стояти на столі в покоях. Камін має бути запалений, в грубці – суха лаванда. Королева звикла до тепла та сухості. Усі дами мають вбиратися в однакові сукні, які шиють коштом королеви; одягнути щось інше можна лише з дозволу чи наказу її величності. Незаміжнім дівчатам дозволено не заплітати волосся та голови не покривати. До міської відьми не дозволено ходити, бо коли її величність дізнається (а вона обов’язково дізнається!) про привороти, амулети чи наведення вроків, то даму із ганьбою повернуть до родини. А якщо королева дізнається, що у відьми замовили зілля, щоб уникнути небажаної вагітності… Побачивши широко розплющені, аж круглі очі Ізабелли, мадам де Гокур зрозуміла, що це правило поки що її не стосується. До меси треба йти двічі на день, до сповіді – щонайменше раз на тиждень. Навіть якщо нездужаєш. Але краще не хворіти – королева не терпить кволих дам біля себе. Те, що наказала королева, виконується швидко, без запитань та сумнівів.

– Чи вам усе зрозуміло, дамуазель? – поцікавилася радше формально мадам де Гокур, її високий лоб аж нависав над очима, що надавало їй одвічно похмурого й невдоволеного вигляду.

Ізабелла квапливо кивнула головою, жадібно зауважуючи, у що вбрані придворні дами. З її різьблених вуст не збігала щаслива посмішка.

Життя в Анжері, попри певну стриманість, все одно здавалося Ізабеллі повним цікавостей та розваг. Після завішаного чорним сукном, похмурого, як склеп, Блуа, після безкінечних істерик герцогині Орлеанської та відсутності жодних веселощів, навіть ловів, анжерський двір королеви Йоланди видався дівчині найкращим місцем у світі.

Ізабелла, привчена з дитинства до скромного життя, завжди із заздрісним захватом задивлялась на сукні королеви Йоланди. Навіть домашні сукні, у які її величність вбирається, коли немає прийомів і вона не має наміру полишати свої особисті покої, здавалися дівчині неймовірно розкішними. Овдовіла шляхетна дама мала небагатий вибір пристойного вбрання: огидний чорно-білий вдовиний однострій, як у черниці, де біла барбетта складками закриває усю шию та навіть підборіддя, а широкі білі манжети обтинають зап’ястки, як кайданки, або ж темні сукні без жодного шиття, гаптування чи мережива, навіть узимку хутро – чорне чи темно-коричневе. І звичайно, прикрите волосся, шия та груди. Королева ж віддає перевагу коштовним тканинам та кольорам ночі: чорному чи чорнильно-синьому оксамиту, фіолетовим брокатам, темно-сірим шовкам. Проте фасони суконь завжди за останньої модою, шлейфи по три фути, і хоч без золотого шиття, проте із хутром на комірі – чорнобурки чи соболя. До того ж її величність не відмовляє собі у коштовних прикрасах: її досі прекрасні руки завжди щедро внизані перснями та каблучками, а вбрання – з коштовним поясом. Дивлячись на неї, не виникне ані сумніву, що дама в жалобі, хіба що в королівській.

При дворі Ізабеллі дозволено було зняти звикле чорне, що вона носила, скільки себе пам’ятала. Усі придворні дами королеви вбрані в її кольори: темно-сині сукні з яскраво-червоним опояском, манжетами та коміром. Червоні акценти у вбранні лише підкреслюють її юність та свіжість. Ізабелла – наймолодша, досі найменша за зростом та завжди йде в парі з мадемуазель де Буассі останньою. Це подалі від її величності та суворої мадам де Гокур, зате як легко пустити бісики придворним принца Шарля, коли той приїздить до Анжера! Як весело тоді стає при дворі! Менестрелі, музика, співи, танці. Ізабелла навіть два рази танцювала павану із дофіном. Королева пильнує, яка дама припаде до вподоби принцу. Вона прекрасно розуміє, що впливу на чоловіка від своєї доньки не дочекається. А ймовірну коханку краще тримати під наглядом та навчити негайно доповідати про все, що стосується принца.

Хоча придворні дами більше думають про молитви, гаптування та читання Псалтиря, ніж про танці та музику, однак в Анжері – справжній двір шляхетної дами. Як обійтися без соколиного полювання, прогулянок верхи, забавок на свіжому повітрі та співів менестрелів? Проте у розписаному жовто-червоними квітами дамському покої із канарками у срібних клітках відбуваються набагато цікавіші речі, ніж читання романів та гаптування шовком. Принаймні для Ізабелли. До королеви увесь час прибувають посланці; інколи вона лише мовчки читає повідомлення, негайно знищуючи його в грубці, інколи має розмову із гостем уголос чи пошепки, інколи її шамбелан та секретар, замислено хитаючи головами, сперечаються з її величністю, не завжди второпавши хід її думок. Мати, донька французької принцеси, з дитинства виховувала Йоланду володаркою. Вона часто подумки сердиться через те, що її радники не встигають за нею, отож інколи доводиться по два-три рази повторювати чи пояснювати такі прості й очевидні речі. Королева зрідка кидає стурбований погляд на придворних дам у синьо-червоних сукнях на подушках біля вікна, але їм, пустотливим та зацікавленим лише у придворних плітках, немає діла до тих політичних справ, що обговорюють біля столу із документами. Політика – геть не жіноча справа, до того ж брудна. Вона б і сама з радістю не бралася до неї! Але ж мусить. Хто, як не вона? Її майбутній зять – досі недолугий дітвак у цих іграх.

– Це все чутки, ваша величносте… Лише чутки… – закудкудакав секретар, від нервування його гладке обличчя взялося дрібними червоними плямами.

– Звідки ж вони взялися, месіре? Король без пам’яті, королева ще останнього розуму не втратила, аби так ганьбити себе… – Йоланда добіла зчепила свої тонкі, всипані каблучками пальці.

Вуста її збіглись у напружену смужку, як завжди, коли вона шукала відповіді. Усе, що стосується дофіна, безпосередньо стосується також її особисто, її дочки, її майбутніх онуків, а значить – продовження її роду.

– Як завжди, моя королево, – здійняв руки до стелі шамбелан, понизивши голос, присутність дам його все ж таки хвилювала. – Коли потрібно розпустити плітки, герцог Бургундський відкриває гаманець. Хіба хтось колись казав хоча б слово про коханців королеви Ізабо? Ви були при королівському дворі у Сен-Поль не раз і не два. Її величність – дама, схильна до надмірних розкошів та вигадливих розваг, вона завжди уникає відповідальності, проте зрадити його величність? Хто таке чув? До сьогодні?

– Історія Франції, на жаль, знає багато ганебних речей. І безсоромних королев, – зітхнула Йоланда. – Та зазвичай, коли французька королева і відважувалася взяти коханця, то вже після того, як овдовіла. Я ніколи не чула, щоб були сумніви стосовно законності королівських дітей. Хоча то справді Боже диво, як королеві Ізабо вдалося народити сімох дітей після того, як нещастя в Ле-Мані[3] забрало пам’ять та розум у нашого благословенного короля Шарля. Яка шляхетна дівчина не мріє стати королевою, та, крий Боже, бути королевою за ту ціну, що їй доводиться платити! Чи при пам’яті король зараз?

– Важко сказати, у Парижі люд його не бачить. Та коли був би, чи не спробував він тоді викорінити ті огидні речі?

– Ті огидні речі? – повторила королева, втрачаючи рештки терпіння та стриманості. – Я наказую вам, месіре, не ходити манівцями. Дофін Шарль народився 1402[4] року одинадцятою дитиною, після принцеси Катрін. Кого ті безсоромні пліткарі називають його батьком?

– Хай пробачить мені ваша величність, що я мушу повторити це неподобство у вашій присутності… Покійного герцога Орлеанського.

Ізабелла, яка попри удавання, що старанно гаптує, уважно слухала розмову, аж зойкнула. Старша придворна дама, мадам де Гокур, з обличчя якої ніколи не зникала насупленість, зміряла дівчину суворим поглядом – неначе прибила до підлоги. Ізабелла опустила очі й зсутулилась. Мадам де Гокур відповідає за те, щоб дами її величності добре затямили гарні манери. Цій, звісно, лише дванадцять чи тринадцять років, проте спершу мала б навчитись мовчати. То неважко – тримати рота на замку. Проте королева, здавалось, навіть не зауважила такої нечемності. Вона завмерла у своєму кріслі. Обличчя її скам’яніло. Підлий удар зі спини, що змушує до виправдань. Публічні виправдання завжди схожі на визнання провини. Правду кажучи, бургундські герцоги завше вчиняли так, аби зруйнувати репутацію їхніх ворогів.

– Але що ж вдіяти? Що Анжуйський дім може зробити? Ви ж розумієте, ваша величносте, – торочив секретар далі, – це на руку тільки герцогу Бургундському, який прагне лише помсти за вбивство батька. – Мертві не образяться. Герцог Орлеанський уже дванадцять років як мертвий. Можна вигадати будь-яку брехню, її нема кому спростувати. Лишень забули, що герцог хрестив сина королеви, а король – сина герцога. Занадто коштовна ціна для безсмертя душі за такий гріх.

Королева лиш іронічно підняла біляву, ледь помітну брову, люди у прагненні влади нехтували ще більшими заборонами та відважувались на страшніші злочини, ніж кровозмішання та зневага до похресних зв’язків.

– Я розумію, що молодий герцог Бургундії нині дихає лише помстою, іншого від нього й не очікують. Проте хіба англійський король не заявив про свої права на корону Франції? Кому, як не йому, вигідно, щоб з’явились сумніви у законності походження спадкоємця престолу?

– Так, ваша величносте. Англієць не просто заявив. Він хоче руки принцеси Катрін та ще й цілу Нормандію у посаг. І як доповідають наші… довірені особи… при королівському дворі, скидається на те, що він це отримає найближчим часом. Особливо якщо зможе домовитись із Філіппом Бургундським. Королева Ізабо ніколи не могла діяти самостійно в політиці. Вона пристане до табору найсильнішого. Якщо Англія увійде в союз із Бургундією, можливо, і з Бретанню, королева його підтримає в обмін на спокійну старість. Зрештою і герцог Бретонський, і герцог Бургундський – її зяті. А коли принцеса Катрін стане королевою Англії та Франції і король Генрі також стане її зятем, це й забезпечить їй спокій.

– Нехай і так. Проте ці огидні теревені про незаконне походження стосуються принцеси Катрін так само, як і всіх дітей королеви. Сам герцог Бургундський одружений із сестрою дофіна, принцесою Мішель. Якщо вже ганьбити честь королеви, то хто тримав свічку? Хто може із певністю сказати, котрий із королівських дітей бастард? Яка у тій хворобливій низці дитина короля, а яка – ні? Огидна безчесна гра, бургундець удався до неї з відчаю та через бажання негайної помсти за батька. Це я можу зрозуміти. Однак герцогу не п’ятнадцять років, його поведінка та наміри ганебні для принца крові та пера Франції. Він має усвідомлювати наслідки. Передовсім – для цілого королівства.

Аж тут королева Йоланда помітила, що її пустотливі, вбрані у синьо-червоний оксамит дами, що рідко мали серйозніші розмови про щось інше, окрім вибору вбрання, танців та пліток щодо придворних романів, сидять тихо, як миші, навіть тканка не шелесне в руках, самісінька пильна уважність. Королева лише поглядом зробила знак мадам де Гокур, і та насупилась іще дужче, як стара сова, негайно підвелася з подушки і, тричі плеснувши у долоні, промовила:

– Усі до меси та сповіді!

Дами із зітханням підводилися, розправляючи спідниці, подавали одна одній шлейфи, присідали у реверансах і парами рушили до замкової каплиці. Ізабелла, як завжди, йшла останньою із мадемуазель де Буассі, яку змалечку було заручено із найстаршим сином графа де Вандома.

– Чи ви зрозуміли, дамуазель, – запитала не надто метикована де Буассі, хапаючи Ізабеллу за обидві руки, – що казав месір шамбелан про те, що королева Ізабо мала коханця? Невже… його високість дофін… бастард?

– Які дурниці, дамуазель! Не смійте такого повторювати… – ледь чутно прошелестіла Ізабелла, тримаючи легку посмішку на вустах. Вона вже два місяці жила при дворі й цілком уторопала, що й кому можна казати, а що – ні. Анна де Буассі, попри те, що вже рік була дамою її величності, кмітливістю та розсудливістю не вирізнялась.

«Отже, якщо дофін – бастард, якого королева Ізабо прижила від коханця, – міркувала Ізабелла, – то в короля більше не залишилося живих синів. А тоді… Тоді мій брат, герцог Орлеанський, законний спадкоємець престолу. У його законності сумнівів ніколи не було. А потім мій брат, граф де Вертю. А після нього – мій брат, граф Ангулемський…»

Ізабелла, попри непосидючість, добре зналася на двох науках – історії Франції та латині. Коли Валуа сто років тому потрібно було відсторонити спадкоємців англійської королеви Ізабелли, дочки залізного короля, вони вчасно згадали приписи, які нагадували, що Франція – занадто шляхетне королівство, аби ним управляла жінка. Отож коронували племінника залізного короля, а графи Валуа з гілки королівських братів самі стали королями. Зміна династії дорого коштувала Франції, бо англійський король негайно розпочав війну за престол, який вважав своїм законним спадком. І та війна почалася того самого року, як народився король Шарль, п’ятий із цим іменем, дід Ізабелли, і тривала вже вісімдесят років. Сама Ізабелла засвоїла ті уроки історії дуже добре. Вона була тоді маленькою дівчинкою, яка мала супроводжувати свою зведену сестру Маргариту й брата Жана, отож мовчки слухала оповіді вчителів. Однак старанність у вивченні латини дозволила їй швидко й самостійно читати манускрипти та хроніки з герцогської бібліотеки. Молода герцогиня Орлеанська, що мала б опікуватись вихованням дівчинки, геть не зауважувала, що саме та читає. Зрештою, нехай читає хроніки, аніж романи. Оті лицарські романи про кохання ні до чого доброго шляхетну дівчину не доведуть. Життя шляхетної дами дуже відрізняється від того, про що пишуть куртуазні твори. Обов’язків у житті набагато більше, ніж імовірності зустріти кохання. Отож хроніки – від них для розуму та пам’яті більше користі.

Коли ж Ізабелла наважилася промовити вголос свої роздуми про права герцога Орлеанського на корону своєму зведеному братові графу де Вертю, то добряче отримала на горіхи. Із різкістю, до якої граф не мав звички, коли йшлося про спілкування із дамами, він зупинив її, його привабливі, зазвичай ласкаві голубі очі миттєво стали холодними як крига:

– Дамуазель, я наказую вам більше не повторювати цих необачних слів уголос! Ані в моїй присутності, ані у будь-чиїй. Це ганебно! Монсеньйор – наш батько, нехай пробачить Господь його душу, народився молодшим братом короля, а ми лише племінники його величності та кузени дофіна. І не було у монсеньйора, нашого батька, іншого наміру, окрім служіння інтересам корони та відданості його величності. Й у нас немає, і не буде! Ми – принци крові, і маємо забезпечити стійкість трону, а не розхитувати королівство небезпечними плітками!

– Монсеньйоре… – пробелькотіла Ізабелла, вражена різкістю брата. Від усвідомлення власної провини та недалекоглядності на її очах затремтіли сльози.

Філіпп де Вертю і сам знітився: хіба ж не його обов’язок – опікуватися сестрами, оберігаючи їх від помилок? Він м’яко обійняв Ізабеллу за плечі. Його сестри – такі тендітні створіння…

– Пробачте мені цю різкість, мила Ізабелло. Та це надто серйозне питання. Вам слід бути обережною й виваженою. Ви надто юна… Зрештою, наймолодша фрейліна королеви… Забагато відповідальності, як на ваш юний вік. Двір – не надто безпечне місце для такої відкритої дівчини, як ви. Тут дуже просто стати пішаком у чужій грі й збезчестити родинне ім’я. А вести власну гру значно важче. На жаль, я не зможу бути із вами весь час, щоб допомогти вам розібратись, що й до чого. Отож, мила сестро, щоразу, коли ви маєте якісь сумніви, поставте собі два запитання: чи не проти честі це все та чи слугує інтересам вашої родини?

– Я зрозуміла, монсеньйоре, – Ізабелла нахилила голову, проте досі не насмілювалася зустрітись поглядом із братом.

«Деяким дівчаткам спокійніше бути у дванадцять одруженими… Та й їхнім опікунам спокійніше…» – зітхнув Філіпп де Вертю, дивлячись на золотаву сестрину голівку. Особливо із такою непогамовною вдачею, що на своє лихо шукає пригод. Він би із радістю не зволікаючи негайно видав би Ізабеллу за молодшого Вандома. Та вони досі сперечаються із старою графинею де Вандом за придане, шлюбну угоду та за якого з її синів вийде Ізабелла. Звичайно, мадам де Вандом зволікає, шукаючи кращої партії для третього сина й намагаючись отримати два замки на кордоні своїх володінь, одруживши наймолодшого, якому не виповнилося ще й дванадцяти років.

Політична ситуація через вбивство герцога Бургундського стала такою складною, що граф де Вертю мусив повернутися до армії дофіна, залишивши свою юну сестру набиратися придворного досвіду самотужки. Із тяжким серцем граф прощався з Ізабеллою, полишаючи недолугу дитину в зовні прекрасному саду, проте повному отруйних квітів та гадюк.

До Анжера, Буржа та Пуатьє почали доходити новини, що величезний почет нового герцога Бургундського рушив на зустріч із королем Англії. Це був найгірший розвиток подій, який тільки можна було уявити.

Ізабелла побачила брата лише через три тижні, коли до Анжера прибули Вандоми, бо мали відбутись заручини. Політична ситуація ще більше ускладнилася, при дворі тільки й розмов було про ймовірні наслідки союзу Бургундії та Англії. І від тих розмов Ізабеллі ставало моторошно. Юна дівчина лише уважно слухала, не наважуючись висловлювати власну думку. Та й звідки їй мати оті думки щодо воєнних дій та політики? Що із нею буде? А раптом король Англії піде війною сюди, на південь від Парижа? Виграє ще дві-три битви, такі ж нищівні, як Азенкур, чи візьме ще кілька важливих міст так само безжально, як Руан, або й цілу Нормандію? Що буде із нею, коли усі брати потраплять у полон, а володіння герцогів Орлеанських захоплять та розграбують? Чи зможе майбутній чоловік її захистити? Придворні, налякані розмовами про ймовірний напад англійської армії, перешіптувалися про жахіття війни. Коли п’яні солдати захоплюють місто, вони не звертають увагу, хто саме потрапив їм до рук: селянка, городянка чи шляхетна дама. Кажуть, що англійці – такі безбожники, що й черниці в монастирях та абатствах не уникли безчестя та мученицької смерті.

Заручини та союз із Вандомами на той час мало кого хвилювали, окрім графа де Вертю. Сповнений тривожних передчуттів і відсутності новин із Бретані від своєї рідної сестри Маргарити, він хотів якнайшвидше визначитися із майбутнім Ізабелли. Зрештою, він зараз – єдиний із орлеанських братів, що не в полоні. А коли з ним щось трапиться, хто подбає про сестер? Кожного разу в боях та сутичках в ім’я дофіна він сам має бути впевненим, що його сестри та племінниця в безпеці та під захистом. Кому ж захищати жінку, як не її чоловікові?

Ізабелла, що чергувала того дня у королеви, припала до жовтуватої слюди вікна. Крізь дрібні кольорові шматочки в оправі з маленьких металевих ромбів було погано видно, проте вона не сміла відчинити вікно, бо надворі стояв холодний осінній ранок, а королева, дитина півдня, холоду не любила. Вандомівські брати – Луї, Шарль, Рауль та Анрі спішились. Троє старших мали рік чи два різниці між собою, були гарної статури, доладні й дуже одне до одного схожі. Ізабелла вандомівським братам представлена ще не була. Стара графиня де Вандом – маленька суха, вже геть сива жінка як на свої сорок років, аж розпливлась у посмішці від материнських гордощів, коли бачила їх разом в одностроях із родинним гербом. Анрі – молодший, невисокий підліток одинадцяти років, серед братів здавався дітваком. Ізабелла знала, що й мови не могло бути, щоб її, позашлюбну дочку герцога, хай і королівської крові, видали за спадкоємця чи старших синів. Скоріш за все, їй судився Рауль чи Анрі. Від придворних дам, коли мадам де Гокур виходила у справах, вона, звичайно, дізналась, що месір Рауль із шести років виховувався разом із дофіном, та допоки його не висвятять у лицарі, буде джурою у почті принца. Месір Анрі ж і досі паж, але, якщо не трапляться надзвичайні обставини, що дозволять йому виявити мужність та сміливість, лише у чотирнадцять років стане зброєносцем. Відтоді як граф де Вандом потрапив у полон до англійців під Азенкуром, у господі править його ціпка, уважна до дрібниць дружина – мадам Бланш із роду де Русі. Попри тендітну зовнішність, графиня має надзвичайно владну вдачу цікавитися всіма справами й має звичку пильно перераховувати надходження у скарбницю графства, не маючи довіри ані до скарбничого, ані до шамбеланів свого чоловіка. Від прагнення усюди пхати носа й усе контролювати мадам де Вандом виглядала значно старшою за свій вік. Граф де Вертю витратив півроку на перемовини із нею щодо посагу. Торгувалася графиня затято…