Самостійна дама. Femme sole. 1419–1436

Філіпп де Вертю досить довго сперечався із мадам де Вандом, за кого саме вийде його зведена сестра. Зрозуміло: що старший син, то краща партія. Граф не був майстром перемовин, проте розумів, що вдалий шлюб посилить родинні позиції при дворі. Адже полонений герцог із Лондона вже не раз дорікав братові, що їхню сестру Маргариту, наречену брата герцога Бретонського, відправили майже у заслання після поразки під Азенкуром. І той нічого не міг із цим вдіяти. Від герцога Бретонського весь час надходять дипломатичні холодні листи і жодних обіцянок. Граф д’Етан, майбутній зять, майже весь час у війську дофіна. Занадто юна наречена його мало хвилює. Він відверто каже графу де Вертю, що не бачить нічого поганого, аби така юна дівчина виховувалася подалі від небезпек двору, поки він на війні, а дівчина не досягла шлюбного віку. Граф де Вертю із прикрістю визнавав – ці переговори він програв. Він розумів, що вигідна домовленість стосовно шлюбу Ізабелли дещо виправдає його в очах старшого брата, якому був беззастережно відданий.

Два замки герцогів Орлеанських – Ла-Ферте-Сен-Обен, Шато-Мілон та кілька сіл довкола – втиналися у землі графів де Вандом, як списи. Тож саме їх і хотіли отримати із посагом нареченої. Але при вдовуванні Ізабелли обидва замки мали залишатись у її пожиттєвій власності. І тільки після її смерті назавжди перейти до володінь Вандомів.

– А коли моя сестра забажає ще раз вийти заміж? – запитав граф. – Що ж вона візьме у посаг?

– То вже – наш головний біль, графе, – сухо відрізала мадам де Вандом. – Коли вона вийде за мого сина, то прийме владу нашої родини. Ми ж і дамо їй посаг, якщо забажаємо видати її заміж ще раз. Хоча я сподіваюсь, що мій син, хай змилується над ним Господь, проживе довго.

Граф та мадам де Вандом ще деякий час поторгувалися, аби в кожної сторони залишилося враження, що згоди було таки досягнуто. Зрештою підписали шлюбну угоду.

Коли до покою увійшли сини графині де Вандом, від хвилювання бідолашна Ізабелла сполотніла так, що граф де Вертю злякався, аби вона не знепритомніла. Він тримав сестру за руку, пальці її зробилися холодними й тремтіли. Зрештою, немає нічого дивного в тому, що юне дівча так нервує на заручинах та весіллі. Хоча він добре пам’ятав, як його друга сестра Маргарита чотири роки тому їхала до Бретані: жодної сльозинки, лише придворна церемонність, стриманість та гідність. І це у ледь десять років! Філіпп досі жалкував, що, підтримуючи ту дорослу придворну гру, навіть не обійняв сестру перед розлукою. Він боявся, що сердешна не стримає почуттів і прилюдно розридається. Тому зараз, намагаючись підбадьорити Ізабеллу, він легко стискав її долоню, показуючи, що він досі із нею й вона може розраховувати на його підтримку.

– Це, з ласки Божої, ваш наречений, моя сестро. Рауль де Вандом, – сказав Філіпп де Вертю, знаком запрошуючи шевальє у чорному підійти ближче. – Весілля буде призначене за рік.

За рік? Ізабелла досі почувалася дівчам, що робить перші непевні кроки в Анжері, лише слухає й спостерігає. Вона ще не встигла спізнати радощів придворного життя. Дівчина аж подих зачаїла. Чому ж усе так швидко відбувається в її житті? Два місяці при дворі, за цей час було не більше трьох бенкетів, одне соколине полювання. Правда, були дві павани з дофіном та кілька – з іншими шевальє. Тільки-но жалобу зняла… І от, уже заручена!

Ізабелла так і вклякла в центрі невеличкого прийомного покою королеви, де її величність давала аудієнції чи розбирала скарги васалів. Струнка й витончена у своєму темно-синьому оксамиті, із розпущеним волоссям, як зображення янгола, вона досі не насмілювалася підвести погляд до нареченого. Коли дівчина побачила перед собою довгі носи черевиків, бо дивилася у підлогу, вона граційно й повільно, наче у придворному танці, присіла у реверансі. Рауль вклонився у відповідь і завмер у нерішучості. Аж тут мати трохи роздратовано нагадала йому вдягти обручку на палець дівчині. Він обережно випростав тонку білу руку з темного довгого рукава і з подивом виявив, що підкладка рукава у неї червлена, як кров. Пальці в дівчини були довгі, тонкі й прозорі, наче з воску. Для заручин графиня де Вандом віддала свій перстень із рожевими перлинами. Вдягнувши його, Рауль ще на мить затримав її завмерлу нерухому долоню. Ізабелла кинула на нього швидкий переляканий погляд темних очей і знову втупилася у біло-синій паркет підлоги. Від несподіванки той випустив її руку і стояв скам’яніло, не підводячи очей. І відразу ж сам на себе розсердився: хіба йому п’ятнадцять років, аби розгубитися у присутності такої юної дівчини, нехай і гарненької?

Ізабелла теж стояла не рухаючись, зачаївши подих, з опущеним поглядом. Вона здавалась Раулю райським яблуком у своєму темному вбранні, з якого деінде проглядала червлена нижня спідниця, наче соковита оксамитна м’якота пещеного сонцем плоду. Придворне виховання диктувало юнакові щось сказати, та він, попри звичну красномовність, не міг добрати слів.

– Дамуазель, я ще ніколи не був таким щасливим… – нарешті промовив молодий Вандом дещо приголомшено, ясна посмішка трималася на його вустах.

Ізабелла повільно підвела погляд, зустрілася із його світло-блакитними очима й зрозуміла, що її воля витікає з неї, як вода з надщербленої посудини. Вона, наче захищаючись, щільно стисла вуста і втупилась у гентські шпалери на стіні. Рауль аж сяяв білозубою усмішкою, він був у такому захваті, що кожен порух її тонкого обличчя видавався йому бездоганним.

До тієї миті, коли молодий Вандом уперше побачив Ізабеллу, вона була для нього не більше ніж втіленням обіцянки двох замків, що мала принести як посаг. Він добре усвідомлював свій обов’язок перед родиною: заручитись, одружитись, отримати посаг та якнайшвидше – сина. І не зважати на якісь дурниці – чи гарною буде наречена, чи буде йому до вподоби. Ніхто не перевірятиме, скільки свічок горить у подружній ліжниці та чи горять узагалі. Зрештою, при дворі повно гарних дам. Хтось буде щасливим у шлюбі, хтось – ні. Хтось відважиться завести коханця, а хтось усе життя буде мовчки терпіти нелюбого чоловіка у ліжку. Рауль де Вандом був ще надто молодий, аби перейматися подібними думками. Кожна вродлива жінка для нього була як красива квітка, до якої тягнеться рука, щоби зірвати і, помилувавшись, жбурнути геть. У шлюбі їхнього кола мало почуттів, лиш обов’язок. Його обов’язок як чоловіка – передовсім захищати дружину. Він ще раз подивився на Ізабеллу, на її білу, як сніг, шию у високому комірі й відчув хвилювання. Коли до звичного обов’язку додасться ще й трохи задоволення, адже наречена йому до вподоби – хіба ж це погано?

І хоча для заручин було достатньо такого прилюдного обміну каблучками та ще із засвідченням духівника королеви, усі присутні спустилися до замкової каплиці, де відбулися ще й церковний обряд та меса.

Вандом дивився на Ізабеллу, не розуміючи до ладу своїх почуттів, уражений лише її юною красою, незвичним поєднанням кольорів, що дражнило, захоплювало й не відпускало. Визнані придворні красуні мали попелясте чи рудувате волосся, блакитні або зеленаві очі, прозору, аж голубувату шкіру. Ізабелла ж мала волосся кольору стиглої пшениці, носила його розпущеним, як дозволено незаміжній дівчині у почті королеви. А очі у неї були темно-карі на тлі ніжної шкіри обличчя. При дворі досі пам’ятали, що її мати, Марієтта д’Ангієн, була жінкою неймовірної вроди. Від неї в Ізабелли ота яскрава врода, наче маківка на пшеничному полі. Рауль раніше не звертав уваги на таких юних дівчат. Скільки їй? Чи є тринадцять? При дворі повно легковажних заміжніх дам, що відверто нудьгують, поки їхні чоловіки б’ються десь під прапорами дофіна. Ті дами не потребують ані делікатності, ані довгих упадань, пристрасть їх, як липнева спека, бажання нестримні й тішать самолюбство. Рауль завжди квапився за першої ж нагоди вгамувати тілесну спраглість. Ізабелла здавалася тендітною, як ледь розквітлий пуп’янок. Рауль здивувався власній делікатності почуттів.

Отієї присяги, що вони дали в замковій капличці, хіба не достатньо, аби ділити з нею ложе? Нащо чекати ще рік? Хоча дівчина приголомшена, у неї тремтять руки, вона не сміє подивитись у вічі й ковтає слова, коли відповідає на його запитання. Ізабелла й сама дивувалася, бо за два місяці при дворі вона гадала, що добре засвоїла придворні манери й навчилася гри у залицяння. Але поруч із Вандомом вона розгубилася, як дівча, що виховувалось у провінційному монастирі й уперше потрапило до королівського двору. Шляхетна дівчина не може так забуватися у присутності шевальє. При дворі усі грають у куртуазні ігри, кожне слово має кілька відтінків значення, просякнуте фліртом, усюди тонкі натяки й жодних обіцянок та гарантій. А в неї зрадливо тремтять руки, вона не може посміхнутись чи витримати його проникливий погляд. Звичайно, мадам де Гокур не картатиме її за такі прояви сором’язливості. Але решта більш досвідчених придворних дам напевне візьме на кпини маленьку фрейліну…

Єдине, що запам’ятала Ізабелла того дня, який розпочався з чергування у покоях її величності й скінчився надзвичайно скромною, зважаючи на жалобу родин та стан справ у королівстві, вечерею – це відчуття приголомшення. Рауля, звісно, всадовили поруч із нею. Він намагався бути чемним, пропонуючи нареченій страви чи вино. Від хвилювання Ізабелла втратила зазвичай добрий апетит, забула про гарні манери та весь час відмовлялася. Рауль, попри те, що у свої шістнадцять почувався досить досвідченим, навіть не відразу второпав, що те все – через перше враження, яке він справив. Що ж, у них ще буде час на куртуазні розмови. Зрештою, хіба котрась із дам мала привід на нього скаржитись? Від цієї думки Рауль сам собі посміхнувся й ще раз запропонував їй випити із одного келиха, що було у звичаї для наречених. Ізабелла слухняно й ніяково пригубила вино. Келих, призначений саме для заручин та весіль, був великий та важкий, з нього пили удвох. Ізабелла тримала його обома руками, а коли хотіла поставити на стіл, Рауль перехопив, на мить затримавши, й квапливо відпив саме з того місця, де торкалися її вуста.

– Майже як поцілунок, дамуазель… – прошепотів він, нахилившись до самісінького вуха.

Її розпущене золотаве волосся пахло жасминовою есенцією. Як важко опанувати себе поруч із нею! Слід пам’ятати про етикет та куртуазні манери.

– Монсеньйоре… – дівчина досі не могла вирішити, чи варто заохочувати такі відверті знаки уваги, дозволяти таку близькість.

Ізабелла підвела переляканий погляд на графа де Вертю, який щось жваво обговорював із старшими братами Рауля. В її житті ще жодна особа чоловічої статі, окрім братів, не наближалася до неї так близько, не сиділа поруч так довго і не вимагала від неї спілкування аж із такою наполегливістю. Ізабелла добре затямила, як має поводитись на людях шляхетна дівчина: бути скромною, чемною, привітною, вміти розважити бесідою чи грою в шахи, танцями чи співом. Проте ніколи не виказувати зацікавлення, бажання чи ініціативи першою.

– Коли я зможу вас знову побачити, дамуазель?

– Це не мені вирішувати. Запитайте дозволу у її величності, монсеньйоре, я тепер її придворна дама, – додала вона не без задоволення.

– А ви, дамуазель, хотіли б?

Ізабелла нарешті насмілилась підвести погляд. Щоки аж палали, і їй здалося, що Рауль із задоволенням читає її, як відкриту книгу.

– Так… – ледь чутно прошелестіла вона.

Проте доручення дофіна змусили молодого Вандома найближчого вечора залишити Анжер. Рауль ще кілька разів озирнувся до своєї приголомшеної нареченої та поострожив коня. Життя до нього привітне! Хіба ж не щастя мати таку дівчину за дружину?

Молодий герцог Бургундський ридма ридав. Канцлер Бургундії, месір Ролен, завбачливо виставив почет та придворних до сусіднього покою. Мадам Маргарита, овдовіла герцогиня, зміряла сина трохи втомленим поглядом без найменшого сліду співчуття чи розуміння, проте промовчала, стуливши гарні вуста. Вона мала по смерті чоловіка сім тижнів сидіти у вдовиному покої, проте син звільнив її від цього обов’язку, бо потребував її порад та допомоги. Як дивно, що у матері, сухої практичної німкені, та батька – герцога з криці та ненависті, такий тонкосльозий син! Вона занадто добре знала вдачу свого сина, щоб кидатись заспокоювати чи намагатись привести його до тями. Істерику Філіппа слід просто перечекати. У будь-якому разі це вже не так страшно, як тоді, у вересні, коли за три дні подолавши відстань у двісті льє від Труа до Гента, лихі вісники повідомили молодому герцогу про підступне вбивство батька. Філіпп тоді на три дні впав у істерику із нападами вогнів святого Віта[5], коли в нього тремтіли руки так, що не могли тримати навіть кубок із водою, очі вилазили з орбіт, обличчя ставало синьо-червоним, зуби скрипіли, а з рота йшла піна. Овдовіла герцогиня, що бачила такий напад у свого сина лише раз у житті, під час бунту кабош’єнів[6], змушена була особисто віддавати накази канцлеру та радникам. Присутнім при бургундському дворі послам делікатно повідомили, що герцог так вражений тим, що сталося з його батьком, що не має сил ні на що, окрім молитов в особистих покоях.

Не час для почуттів, не час для сліз. Владу над ретельно зібраними докупи землями потрібно втримати, думала герцогиня. Негайно прийняти васальні присяги, поновити себе як графа Фландрського. Фламандці завше були бунтівними, а що як вирішать, що новий герцог – людина слабка, безвольна, не спроможна тримати їх у страху та покорі? Треба зібрати родинну раду в Маліні чи Аррасі. Надіслати посланців до короля Франції із вимогами правосуддя, а також листи до європейських дворів. Герцога вбили без покаяння та сповіді, слід замовити заупокійні служби: спасіння його душі – перший обов’язок його спадкоємців. За півтора місяця після вбивства із допомогою незламної волі герцогині Маргарити Філіпп потроху переймав важелі правління. Чим більше минало днів від жахливої звістки, тим упевненіше герцог поновлював звичні для себе якості характеру – високодумність, хитрість, корисливість, підcтупність. Овдовіла герцогиня видихнула із полегшенням, пізнаючи свого єдиного сина за вчинками та словами. Менше сліз, де не треба, більше дій та прилюдних виявів сили. Його батько спирався лише на свою силу, міць свого війська та скарбницю. Дарма не послухався астролога. Про всяк випадок, герцогиня піддала віщуна тортурам, аби впевнитись, що не було змови серед своїх.

Проте вранішня поминальна церемонія у церкві Сен-Вааст в Аррасі геть вибила чутливого герцога зі стану рівноваги. Він досить спокійно вистояв на колінах месу, пишну службу за упокій душі батька. Потім ченці-картузіанці, кожен з яких отримав по півфранка, читали Псалтир. Поруч були його дружина, мати, сестри, зяті та племінники, усі вбрані у найкоштовнішу жалобу – чорний генуезький оксамит, навіть кожен срібний ґудзик обтягнуто чорною тканиною, аби навіть така дрібниця не зіпсувала загального враження: вся родина гірко та віддано оплакує того, кого прозвали Безстрашним Жаном. Людину, яка сама боялась усього та якої до нестями боялись інші, знаючи її підступність, підлість та непередбачуваність. Проте тіло його не було виставлено у труні із восковим чи дерев’яним зображенням ані в соборі, ані в родинній усипальниці. Герцог знав, що відбуває службу за упокій душі батька, а тіло його досі без належного поховання, без бальзамування, абияк закопане у Монтеро. Дихання його враз стало уривчастим, руки затремтіли, і він ледь стримував початок істерики. Волю почуттям він дав у герцогському палаці.

– Як? Як ваш брат наважився на таке? – крізь ридання ледь можна було розібрати, що говорить герцог дружині.

Мішель Валуа із червоним від плачу обличчям лише хитала головою. З-під її білої полотняної, як у черниці, барбетти вибилися кучеряві пасма рудуватого волосся. Мішель виглядала неохайно та занедбано. Овдовіла герцогиня мовчки стисла вуста, ледь стримуючись, аби не виказати свого презирства. Коли її старша дочка, Маргарита, поховала свого чоловіка-дофіна, жодна складка не лежала криво на її жалобному вбранні, жодна волосинка не вибилася з-під удовиного покривала, жодної сльози не було зронено прилюдно. Хіба це не приклад, як має поводитись шляхетна дама у жалобі?

Юна герцогиня Бургундська знала, що її покійний свекор – страшна людина, він наказав вбити її дядька, герцога Орлеанського. І хоча в її присутності покійний герцог завжди виказував надмірні знаки поваги до її королівського походження, ніколи не говорив до неї інакше, як схиливши коліно, Мішель аж сахалась, коли свекор до неї наближався. Але після того як секретар герцога привіз звістку про вбивство на мосту Монтеро, Мішель аж трусило від усвідомлення того, що її рідний брат, дофін, причетний до такого жахливого злочину. Вже майже два місяці вона засинала і прокидалася із цією думкою, геть втративши спокій. Від нестачі сну у неї паморочилось у голові, і щоразу, коли герцогині потрібно було підвестися з ліжка чи крісла, дві придворні дами підхоплювали її під лікті.

Овдовіла герцогиня важко видихнула, густий чорний серпанок, що прикривав її обличчя, аж колихнувся. Шлюб із донькою короля Франції, який спочатку здавався міцним підґрунтям у посиленні влади її чоловіка, виявився тепер чи не карою небесною. Філіпп, її єдиний син, уже десять років одружений із принцесою Мішель. За цей час у них народилася лише одна донька Аньєс, вона померла до року, так і не навчившись сидіти, голова її була незвично великою, тіло кволе, сердешне дитя весь час кричало, наче страшний біль не полишав його. Ще чотири рази Мішель втрачала дитя на ранньому терміні, її покоївки, прибираючи покій, удавали, що в юної герцогині просто місячна кровотеча. Проте герцогиня Маргарита швидко второпала що й до чого, вона приставила до Мішель віддану даму, та вже достеменно знала: якщо у її сина буде живе дитя від цієї жінки, то це Господь явить диво. Від самого лише усвідомлення, що її рід може занепасти через те, що молодий герцог одружений із принцесою королівської крові й ніколи не зможе взяти собі іншої дружини, її серце стискалося каменем у грудях. Та й сам Філіпп, такий сластолюбний, що рідко проводив ніч наодинці, відвідував подружню ліжницю раз чи два на місяць, у день, коли його астролог та старша придворна дама герцогині вказували на ймовірність зачаття. Бліда, аж прозора, Мішель нагадувала герцогові медузу, що її море викинуло на піщаний берег. Ані привабливості, ані характеру, ані бажань. Герцог полюбляв жінок із яскравою вродою, як-от рудоволосих фламандок, білошкірих, з високою талією та пишними персами, що рвуться із сукні, жінок веселих, покірних та безвідмовних. Після смерті доньки герцогиня геть перестала дбати про свій зовнішній вигляд, а під нижнім платтям завжди носила власяницю. Тому щоразу, як Філіпп ділив із нею подружнє ложе, йому здавалося, що він ґвалтує черницю.

– А король, мій батько? – так само тихо запитувала Мішель, навіть не намагаючись привести до ладу своє вбрання. – Ви ж бачились із ним, монсеньйоре?

Стара герцогиня із подивом зауважила, що у невістки руки вимазані жовтим шафрановим соусом та бруд під нігтями й вона не вимила їх зранку. Колись давно герцогиня бачила її батька, короля, під час нападу безумства: найбільше її вразила неголеність, рештки їжі в бороді та бруд під нігтями. А що як і Мішель – не сповна розуму? Кажуть, то в них – від покійної королеви Жанни з роду Бурбонів, а там чимало було схибнутих.

– Його величність без пам’яті. Я бачив його лише кілька хвилин. Великий шамбелан каже, що і Різдво, і Хрещення королівський двір проведе в Труа. Королева, ваша матінка, страшенно налякана. Зачинились у Труа, бо і англійці, й арманьяки хочуть захопити його у полон. – Філіпп потроху повертався до тями.

– У полон? – не зрозуміла Мішель.

– У кого король – той може удавати, що править від його імені, – встряла у розмову стара герцогиня. Свого часу вона змушена була жити під пильним наглядом своїх владних свекрів, і, попри те, що то були не найкращі роки її життя, Маргарита слухала, робила висновки та добре навчилася розбиратися у політичних інтригах. Більше того: вона сама за деякий час почала власну гру задля посилення влади свого чоловіка.

Проте молодого герцога трусило не лише від приголомшливого відчуття безсилля через те, що його батька по-зрадницьки вбито, а вбивць його не те що не покарано, а, як доносять його шпигуни при особі дофіна, їх навіть винагороджено. Філіпп розумів, що найближчим часом йому доведеться відважитись на досить сумнівний політичний союз. Уже три чи чотири дні герцогська рада детально обговорювала переваги та недоліки угоди з королем Англії.

Для французького принца крові будь-яка домовленість із англійцями завжди матиме присмак зради. Підтримати короля Генрі у його нестримних амбіціях та бажанні отримати французьку корону є зрадою пера Франції. Проте Філіпп згадував, яке жалюгідне видовище являв собою король Шарль, особливо коли для придворної церемонії мав сидіти на троні, а його лікар не мав змоги підійти й заспокоїти. У кращому разі його величність завмирав у кріслі, підібгавши ноги, – не зовсім пристойне видовище: божевільний скляний погляд старечих очей втупився в одну точку, скривлений рот, геть без зубів, відкривався, і з нього капала слина. Король мав вигляд старця років дев’яноста. Скільки він ще проживе? А що потім? Коронують дофіна, його ворога? А якщо той сконає через кволе здоров’я чи поляже в бою, ще гірше – корона дістанеться полоненому герцогу Орлеанському…

Замислена наслідками альянсу із Англією, герцогиня Маргарита подумала вголос, неначе відповівши на сумніви свого сина:

– Король Генрі битиметься за французьку корону будь-якою ціною. Для людини його штибу краще вмерти, ніж відмовитись від задуманого. Після Азенкура ані у короля, ані у дофіна немає достойника, якому можна віддати меч конетабля. Однак Англія заслабка, щоб упоратися з Францією без союзників. Нехай заплатить за невтручання Бургундії найвищу ціну. Бургундія колись давно була незалежним королівством. Саме цього прагнув ваш батько, хай примуть янголи його праведну душу. Настав час відновити нашу могутність.

Герцогиня Мішель підвела на свекруху переляканий погляд безбарвних очей, круглих, як у сови, й знову розридалася від страху перед майбутнім та власної неспроможності бодай якимось чином впливати на події.

Розпочинаючи воєнні дії на континенті два роки тому, король Англії міг сподіватися лише на свою армію, відданість молодших братів та власну волю. Слава азенкурського переможця (чи то безжального ката, як казали французи) досі огортала його, як непробивна криця. Іноді замки на шляху його армії опускали прапор та здавалися лише тому, що під мурами стояв сам король Генрі.

Він навіть не сподівався на те, що розбрат серед французького дворянства посилиться ще більше, і арманьяки та бургіньйони зчепляться одне з одним іще дужче попри зовнішню загрозу, а дофін, спадкоємець французького престолу, зробить йому неочікуваний подарунок, влаштувавши саме в цей час вбивство герцога Бургундського.

За всі роки війни на континенті король Генрі, людина виважена та раціональна, добре затямив, що в такої маленької країни, як Англія, забракне сил, солдатів, грошей та провіанту, аби довго воювати із Францією. Тому потрібно захоплювати цілі провінції, аби збирати податки та грабувати населення. Або укладати угоди, отримуючи від союзників списи та кошти чи обіцянки невтручання. А щоб утримувати ті захоплені провінції у покорі, треба ще більшої армії. Саме тому після Азенкура король Генрі доклав усіх зусиль, аби відірвати герцога Бретонського від союзу із Францією, попри те, що той одружений із дочкою короля Франції. Політична угода та ненапад Бретані дозволять англійцям спокійніше почуватися у такому бунтівному краї, як Нормандія, де за кожним деревом найпідліший вілан ладен підняти кілок та сокиру, щоб чинити спротив до кінця.

Генрі добре усвідомлював свої цілі: корона Франції, яку він вважав законним спадком, рука принцеси Катрін, останньої незаміжньої дочки короля Шарля, – аби заспокоїти сумління тих французів, що ладні його підтримати. Йому було начхати на саму принцесу, байдуже, гарна вона чи ні, яку має вдачу. Для нього вона була уособленням королівської крові, що, поєднавшись із ним на шлюбному ложі, мала посилити його спадкові права.

Настрої у Парижі, як доповідали англійцю, останнім часом були не на користь дофіна. Казали, що поважні містяни навіть дозволяють собі хто вголос, а хто під ніс казати, що краще підтримати герцога Бургундського та відкрити міські брами перед англійською армією (за певних гарантій, звичайно), ніж бути захопленими дофіном та його людьми, що називають себе арманьяками. Хіба ж арманьяки – не земне втілення сатани?

Літо та осінь були неврожайні, багато полів у Нормандії та Іль-де-Франсі було сплюндровано під час воєнних дій, а тому ціни на харчі підскочили у кілька разів. Не вистачало ані вугілля, ані дров на опалення помешкань, тому навіть дозволили рубати дерева у Венсенському лісі, що завжди був недоторканним мисливським угіддям короля. Безперечно, такі випробування налаштовували парижан на думки про здачу англійцям. Мешканці столиці занадто добре пам’ятали, як наводять лад у місті арманьяки, як черговий радник божевільного короля починає вигадувати нові способи швидкої наживи та грабунку, бо ж знає, що довго на посаді не протримається. І герцог Бургундський, і англійці не обійдуться Парижу дешево, проте вони зможуть сподіватися на те, що в місті буде забезпечено порядок та принаймні якесь дотримання законів і звичаїв. І, зрозуміло, коли місто не перебуває у стані облоги чи не готується до війни, дешевшають і хліб, і м’ясо, і вино, оскільки баржі вільно постачають по річці з півдня та заходу тисячі товарів на міські ринки.