Знахар
Руки Баньковського натрапили на густу рідину, яка обліпила волосся. Понюхав свої пальці й запитав:
– Побили вас, чи що?
– Не знаю…
Селянин задумався.
– Так чи сяк, не будете тут здихати. Тьху!.. Вважайте, у мене є шнурок, аби ви тільки піднялися, то якось підтягнетесь.
До лежачого, мабуть, поверталися сили, бо він поворушився раз, удруге, але знову впав, хоч Баньковський підтримував його як міг.
– Нема ради, – вирішив він, – треба йти по підмогу. Напевно, вже люди поприїжджали.
Видерся з ями і через кілька хвилин повернувся з двома іншими, поясняючи їм, що якісь варшавські розбишаки побили тут Піотровського з Бучинця. Селяни без розмови взялися за роботу і незабаром витягнули пораненого та поклали на возі старого. Зрештою, врятований почувався краще, бо сам сів і почав скаржитися на холод.
– Тільки штани йому залишили, сволота, – лайнувся один із господарів.
Тра’ було б до комісаріату, – зауважив інший.
Баньковський поворушив плечима.
– Не моя справа. Підвезу його до Бучинця і так по дорозі, а там хай його сини роблять, що хочуть. Чи у відділок, чи як.
– Так, так, – підтакнули, – певне. Їхня справа.
Старий підсунув лежачому під голову мішок із сіном, сам сів на голі дошки і потягнув за віжки. Коли виїхали на шосе, він зручніше всівся і задрімав. Кобила сама добре знала дорогу.
Прокинувся, коли вже зовсім ясно стало на небі. Розглянувся і протер очі. За ним на возі, прикритий якимось рядном, лежав незнайомий чоловік. Велике, набрякле обличчя, чорне волосся, на тім’ї заліплене згустками крові. Баньковський присягнувся б, що ніколи в житті не зустрічав його. А вже на Піотровського з Бучинця зовсім не був схожий. Хіба що зростом і фігурою, бо він також був здоровим мужиком. З-під короткого, дірявого рядна виглядала тонка порвана сорочка, вимазані болотом штани і міські черевики.
– От чорт! – лайнувся він і задумався, що з тим усім зробити.
Роздумував, роздумував і врешті нахилився і потряс пасажира за плече.
– Гей, пане, прокидайся! Здорово ти хильнув! Прокидайся! Людина сама собі лихо знайде… Прокидайся!
Пасажир поволі розплющив очі і звівся на лікоть.
– Що ви за один, пане?.. – гнівно запитав селянин.
– Де я є, що це? – відповів питанням на питання пасажир.
– А на моєму возі. Не бачиш?
– Бачу, – буркнув чоловік і ледве сів, підтягуючи під себе ноги.
– Ну?
– А звідки я тут узявся?
Баньковський відвернувся і сплюнув перед собою. Треба було б подумати.
– А я знаю? – врешті повів плечима. – Я спав, я спав, а ти, напевно, заліз на віз. З Варшави, що?
– Що таке?
– Тож я й питаю, ви, пане, є варшав’янином?.. Бо якщо так, то немає чого їхати зі мною до Вульки чи до Бачинця. Я додому їду. А вам же, пане, не до Вульки. О, мені вже за тим вітряком треба повертати… Зійдете чи як?.. І так до рогатки буде з десять кілометрів…
– Куди? – запитав чоловік, а в його очах стояв подив.
– Тож кажу, до варшавської рогатки. Ви з Варшави?
Чоловік витріщив очі, обтер чоло і сказав:
– Не знаю.
Баньковського аж підірвало. Тепер він зрозумів, що має справу з мерзотником. Обережно обмацав собі груди, де був схований мішечок із грішми, і роззирнувся. На відстані, може, пів кілометра, тягнулися вози.
– Що ж ти вдаєш із себе дурня, – гаркнув він, – не знаєш, звідки ти?
– Не знаю, – повторив чоловік.
– То тобі, напевно, розум помішався. А того, хто тобі голову розбив, ти теж не знаєш?
Той обмацав собі голову і пробурмотів:
– Не знаю.
– Ну то злазь із воза! – крикнув розлючений до краю селянин. – Злазь!
Потягнув на себе віжки і кобила стала. Незнайомець слухняно звалився на шосе. Зліз і почав роззиратися на всі боки, ніби був без тями. Баньковський, зауваживши, що незнайомець, можливо, не має ніяких злих намірів, вирішив звернутися до його сумління.
– То я з тобою по-людськи, по-християнськи, а ти як до пса. Тьху, міське стерво! Питаю, чи з Варшави, то навіть відповідає, що не знає. То, може, також не знаєш, що тебе мати породила?.. Може, й не знаєш, що ти за один і як тебе звати?..
Незнайомець дивився на нього широко розплющеними очима.
– Як?.. мене звати?.. Як?.. Н-не знаю… не знаю…
І на його обличчі м’язи скоротилися ніби зі страху.
– Тьху! – сплюнув Баньковський і раптово свиснув батогом по хребті кобили. Віз покотився вперед.
Від’їхавши зо дві стаї[15], господар оглянувся: незнайомець ішов краєм шосе за ним.
– Тьху! – повторив і вдарив кобилу, що аж почала бігти риссю.
Розділ II
Зникнення професора Рафала Вільчура зворушило усе місто. Передовсім у всьому цьому була якась таємничість. Усі ті, хто роками зустрічався з професором і добре його знав, запевняли, що будь-які припущення на тему самогубства були абсурдними. Вільчур відзначався надзвичайним життєлюбством, любив свою роботу, любив родину, любив життя. Його фінансовий стан був надзвичайно добрим. Його слава росла. У лікарському світі його вважали знаменитістю.
Убивство видавалося також справою, яку слід було відкинути з простої причини: у професора не було ворогів. Єдиним мотивом, який можна було б узяти до уваги і який був схожий на правду, – пограбування. Але й тут з’явилися великі сумніви. Дуже просто було доведено, що того критичного дня професор мав при собі якусь тисячу злотих. Усі також знали, що він носив звичайний простий годинник і навіть не носив обручки. Через те спланований напад з метою пограбування і вбивство, як результат такого нападу, не сприймалися правдоподібно. У випадку катастрофи або випадкового вбивства тіло швидко було б знайдено.
Залишалась іще одна версія: втрата пам’яті. Оскільки минулого року поліції вдалося знайти п’ятеро осіб, які пропали безвісти через втрату пам’яті, більшість газет у численних повідомленнях висували саме таке припущення.
Проте якщо у тих інформаціях побіжно, то у приватних розмовах обговорювалися таємничі обставини зникнення професора Вільчура і називалися зовсім інші причини.
Зовсім даремно репортери штурмували віллу професора на Алеї Бузку. Вони просто довідалися про те, що дружини професора разом із семилітньою донечкою немає у Варшаві, слуги ж ніби набрали в рот води і відмовлялися надавати будь-яку інформацію. Більш нахабних журналістів відсилали до двоюрідного брата зниклого, до голови апеляційного суду Зигмунта Вільчура. Він же з непохитним спокоєм повторював:
– Життя мого родича з дружиною було надзвичайно щасливим. В очах багатьох друзів вони незмінно вважалися щасливою сім’єю. Тож пов’язувати зникнення професора, яке мене потрясло до глибини душі, з його сімейними справами, є і залишиться, – говорив він з притиском, – недоречним.
– Чи може пан голова нам сказати, де зараз перебуває пані Беата Вільчур? – запитували журналісти.
– Так, так. Я готовий повторити вам те, що чув із уст мого двоюрідного брата саме того дня, коли він востаннє вийшов із дому. Він мені заявив, що відправив дружину з дитиною за кордон.
А мета такої поїздки?
Голова з усмішкою на вустах зробив рукою невизначений жест.
– Зізнаюся вам, панове, що я не питав про це. Правдоподібно, йшлося про поїздку на лікування. Наскільки я собі пригадую, дружина мого двоюрідного брата не найкращим чином переносила нашу осінню сльоту. Зрештою, вона досить часто відпочивала за кордоном.
– Одначе такий несподіваний виїзд у день або за кілька днів до бенкету, на який вже було розіслано запрошення…
– Любі мої. У людей по-різному складаються обставини. Окрім того, ми не були в таких близьких стосунках, щоб я міг знати про всі їхні домашні справи. Якби ви мені дозволили, панове, був би вам надзвичайно вдячний за те, щоб ви не роздували цю справу до розмірів нездорової сенсації. А особливо я сподіваюся на те, що не прочитаю у пресі ніяких домислів про родинне життя мого двоюрідного брата. Я надзвичайно на це розраховую. За це я поділюся з вами, панове, моїм особистим баченням цього випадку. Не виключено, що професор мав намір поїхати з дружиною. Його у Варшаві затримала надзвичайно важлива операція, про яку так багато писали всі газети. Після її успішного завершення мій брат міг виїхати вслід за дружиною.
– Минуло вже стільки днів, – зауважив один із репортерів, – не повірю, щоб до професора не дійшла стурбованість усієї преси. Він дав би про себе знати.
– Напевно. Якщо занепокоєння до нього дійшло. Одначе існує стільки таких закутків за кордоном, тихеньких пансіонатів у горах, відлюдних місць відпочинку, куди варшавські газети не потрапляють.
– Повідомлення про зникнення професора публікувала вся західна преса, – стояв на своєму журналіст, – ну, і радіо, зрештою.
– Радіо можна не слухати. Я сам, наприклад, не терплю радіо. А скільки людей під час відпочинку не беруть у руки газет. Не кожен має бажання їх читати в якомусь Тіролі або Далмації.
– Так, пане голово. Але є ще одна обставина. Професора немає ані в Тіролі, ані в Далмації, ані за кордоном узагалі.
– І що дає вам підстави так стверджувати? – з усмішкою запитав голова.
– Це не було важко. Просто я перевірив у Міністерстві закордонних справ. Закордонний паспорт професора Вільчура було видано лише на один рік. Термін дії паспорта, власне, завершився два місяці тому і не був продовжений.
Запала мовчанка. Врешті голова розвів руками.
– Без сумніву, це не проста справа. Все ж прошу мені вірити, що докладу всіх зусиль, аби допомогти розгадати цю загадку. Над цим працює і поліція. В усякому разі, ще раз нагадую вам про своє прохання.
На прохання, висловлене людиною, яка обіймає всіма шановану в суспільстві посаду, а також через всебічну симпатію до зниклого професора, преса відмовилася від порпання в його особистому житті. Однак це не завадило появі нових пліток, які циркулювали серед знайомих і незнайомих по всій Варшаві. Вони ж, без спеціальної підтримки свіжими відомостями, поступово почали втрачали силу.
Поліція також не сиділа, склавши руки. Комісар Гурни, якому було доручено цю справу, протягом кількох днів зумів установити ряд деталей. Перевірка персоналу лікарні виявила, що того дня професор Вільчур їхав додому в прекрасному гуморі і віз дорогу шубу, яку придбав у подарунок для дружини на восьму річницю шлюбу. Нічого не вказувало на те, що він сподівався на раптовий виїзд дружини. Із зізнань слуг виходило, що він дізнався про від’їзд тільки з залишеного йому листа, який приголомшив професора. Він був сам не свій, нічого не їв. Сидів у темному кабінеті. Листа ж насправді не знайдено. Неважко було здогадатися, що у ньому було рішення про розірвання шлюбу. Таке припущення також висловив і голова Вільчур, який не скупився перед слідством на найдрібніші деталі та надав вичерпний звіт про свій візит до брата.
Із подальших зізнань слуг не випливало нічого чіткого. Пані Беата щодня вранці їздила машиною на довгу прогулянку до парку Лазєнки[16]. Водій залишався в авто перед входом і ніколи не бачив нікого, хто б супроводжував пані. Зате сторожі парку на показаній їм фотографії відразу впізнали пані, яка тут щодня зустрічалася з молодим худеньким блондином у дуже пошарпаному вбранні. Опис того блондина не вирізнявся якоюсь особливою прикметою.
Вивчення листів і особистих паперів дружини професора також не навело на жоден слід. Підтверджено, що вона залишила велику суму грошей і свої коштовності. Також не взяла хутряних речей і ніяких цінностей, які можна легко продати.
У письмовому столі професора комісар Гурни знайшов револьвер із набоями.
– Це дає мені підстави зробити висновок, – казав він голові Вільчуру, – що професор однозначно не мав наміру вчинити самогубство. В іншому разі взяв би зброю. Він також прихопив би її з собою, якби мав намір розправитися зі спокусником дружини.
– Чи ви думаєте, пане комісаре, що він міг знати, де його шукати?
– Ні. Припускаю, що він навіть не здогадувався про його існування. Такого юнака ніхто зі слуг не бачив в Алеї Бузку. Разом з тим я переконаний, що, розшукавши цю пару, ми зможемо отримати відповідь на питання, що сталося з професором.
Згідно з цією концепцією, комісар спрямував слідство на пошук пані Беати. Після довгих розшуків до нього привели шофера таксі, яке у той злощасний день від’їхало від дому професора. І він також не мав багато що сказати. Пригадав, що відвіз з Алеї Бузку на Головний вокзал молоду пристойну пані з маленькою дівчинкою. Вона розплатилася, сама взяла валізки і зникла у натовпі. Вивчення розкладу руху поїздів також не надто допомогло. Між дванадцятою і першою в полудень з Головного вокзалу відходить кільканадцять поїздів у різних напрямках.
Комісар Гурни вже замислювався над тим, щоб подати у розшук Беату Вільчур, коли раптом нове відкриття зіштовхнуло слідство на іншу колію.
Власне, під час проведення періодичного обшуку, здійсненого в одного зі скупників краденого на вулиці Кармелітській, серед купи речей знайдено чорне пальто, піджак і жилет надзвичайно великих розмірів. Хоч ярлики з прізвищем кравця були відпороті, легко вдалося відшукати кравецьку майстерню, де ці речі були пошиті, й таким чином встановлено, що вони належали зниклому професорові. Притиснутий до стіни, барига зізнався, що він їх придбав у якогось Фелікса Жубровського.
Жубровський, усупереч припущенням комісара, ніколи не притягався за будь-які злочини. Він жив на вулиці Привісляній з дружиною і чотирма дітьми, з Вісли добував і продавав пісок. Він зізнався, що того фатального дня одяг знайшов на березі, коли вранці повертався з пиятики. Кілька свідків сумнівної репутації підтвердили його алібі. В усякому разі, йому нічого не можна було закинути, і через три дні Жубровського випустили з-під варти. Про його невинуватість говорило і те, що Вісла у цьому місці була глибока, а самогубство професора Вільчура було вельми правдоподібним.
Протягом наступних днів безрезультатно було обшукано русло ріки на відстані кількох кілометрів. У морг шість разів привозили слуг із Алеї Бузку і голову суду Вільчура, щоб упізнати не ідентифіковані трупи. Власне кажучи, це було зайве: зниклий професор був зростом, який кидавсь у вічі, – близько метра дев’яносто і вагою майже сто кілограмів.
– Ми ще не знайшли труп, – пригніченим голосом говорив комісар Гурни, – може, весною спливе. На Віслі є багато ям і не раз буває, що лише через кілька місяців випливають потопельники.
– Отже, ви підтверджуєте мої побоювання? – запитував голова.
– Дуже багато обставин говорить на користь самогубства. Про всяк випадок я розіслав фотографії професора до всіх поліційних відділків.
– Тож ви припускаєте можливість втрати пам’яті?
– Якщо я маю бути відвертим, то не вірю в це. Допоки труп не спливе, не маю права відкидати й таку можливість. З того ж приводу я б не відкинув також гіпотезу про вбивство. Хоча я майже переконаний, що може йтися тільки про самогубство. Це точно. Вийшов із дому прибитий нещастям і тому ще не прийняв ніякого рішення. Довго ходив містом, може, пив, щоб утопити горе…
– Він ніколи не пив, – перервав голова.
– Так чи інакше, він вирішив укоротити собі віку. Бо хто ж мав його вбити?.. Потрібно було б троє-четверо, щоб без галасу впоратися з ним. Це ж була людина виняткової фізичної сили. А постріли?.. Ну, не виключено, але стрілянина завжди приверне чиюсь увагу і прибрати труп також треба попотіти. На пальто і на піджаку немає найменшого сліду крові. Можливо, що його заманили в пастку і здійснили вбивство у замкненому приміщенні. Умисне вбивство. Отже, кому могло на тому залежати, хто на цьому вигравав?.. Ніхто. Професор не залишив заповіту. За законом, все, що він мав, перейшло б дочці й дружині. Ви ж, пане голово, запевняєте, що вдова є найбільш безкорисливою жінкою на світі. Залишається ще її коханець, якому, судячи з його зовнішності, не велось якнайкраще. Але й це більш ніж сумнівне. Якби він хотів здобути грошей, зумів би вмовити дружину професора забрати готівку, хутро та коштовності. Бо все це становило суму, від якої відмовлятися не можна, яка побіжно оцінюється у сімдесят тисяч злотих. А жінку, яка кохає, спритник може намовити на будь-що…
– Сумніваюсь. Беата була жінкою принципів…
– Пане голово, ви, як досвідчений суддя, знаєте краще від мене, де у жінки починається кохання, там закінчуються всякі принципи. Але про невинуватість цієї пари свідчать також інші речі. Отже, прімо: вони б не ховалися, щоб уникнути підозри. Секундо: вони б тут же з’явилися після зникнення професора, бо вся преса розтрубила про цю подію. Та й вони були б останніми дурнями, якби думали, що поліція раніше чи пізніше їх не знайде, коли б вважала їх винуватцями вбивства. Маючи таку велику приманку, як спадщина професора, вони з’явилися б через кілька днів, а тут вже другий місяць минає. Їхня совість мусить бути чистою.
– І я так вважаю.
– А ще й оце! З досвіду знаю, що злочинцеві майже ніколи не терпиться. Кожному з них кортить здобути те, що спонукало його на злочин. Він завжди обирає тактику бути на видноті під носом поліції. Більш упевнено злочинець почувається тоді, коли світиться, ніж коли ховається в тінь, що може привернути до нього підозру.
– То правда.
– Поза сумнівом. Я розглядав ще одну версію: випадкове вбивство. Скажімо, професор їх знайшов і під час сутички був убитий. У такому разі знову ж мусимо взяти до уваги й те, що на його вбранні не було ані крові, ані слідів після виведення плям крові. Неможливо також припустити, щоб той щуплий і досить хирлявий молодик зумів убити такого велетня без застосування зброї. Власне тому я й не стаю на голову, щоб їх відшукати.
Голова підтакнув.
– Може, краще було б, коли б ми їх не знайшли… Принаймні до моменту, поки справа до кінця не з’ясується.
– Може, й краще, – зізнався комісар.
Зрештою, він нічого іншого не міг сказати, бо до цього часу поліція не могла вийти на найменший слід Беати Вільчур, її дочки і того незнайомця.
Минали місяці, безупинна суєта великого міста поступово призвела до забуття про професора Рафала Вільчура і про його таємниче зникнення. Фоліанти справ слідства у шафах повільно вкривалися службовим пилом. Потім на них звалилися стоси наступних справ. Лиш через рік їх було складено в коробки й передано в архів.
Відповідно до закону, розпоряджатися майном неприсутнього суд призначив куратора, а адвокат Шенк, якому було довірено цю функцію, не мав підстав нарікати на неї. Платня надходила постійно, роботи ж було не надто багато. Віллу в Алеї Бузку він здав в оренду, капітал розмістив у цінних паперах, керівництво лікарнею доручив надзвичайно здібному докторові Добранецькому, який викликав довіру і був найближчим співробітником зниклого.
У лікарні справи йшли за правилами, які ще визначив професор Вільчур. Протягом кількох місяців було завершено нове приміщення, а наплив пацієнтів, який попервах серйозно зменшився, повернувся до норми. Зміни, які запровадив доктор Добранецький, були незначні. Хіба що він скасував оті безплатні місця для бідних дітей, а кілька співробітників покинули лікарню, від чого справа не зазнала шкоди. Першим після досить неприємної суперечки з шефом через тих дітей звільнився асистент доктор Скожень, після нього було звільнено бухгалтера Міхаляка і секретарку панну Яновичівну, яка мала вигляд сірої гуски і дозволяла собі втручатися в розпорядження доктора Добранецького, а на додаток ще й дратувала його своєю поведінкою, насміхалася над його манерами.
Її поведінка особливо впадала у вічі після того, як новий начальник різко посилив дисципліну в лікарні, де до цього часу панували надто патріархальні порядки. Водночас його особиста позиція різко зросла – і не тільки в інституції, якою він керував. На виборах у Хірургічному товаристві його було обрано на посаду голови, а через рік він отримав кафедру після загиблого з професорським титулом. Будучи досить здібним лікарем і дієвою людиною, доктор Добранецький поступово заробляв майно і славу.
З плином літ назва «Лікарня професора доктора Вільчура» щоразу ставала все більш необґрунтованим анахронізмом. Тому нікого не здивувало, коли врешті, за згодою куратора, ту назву було змінено на «Лікарню імені професора доктора Вільчура». У цьому зв’язку вийшла з друку досить розлога біографія колишнього засновника і господаря лікарні, написана професором, доктором К. Добранецьким, під назвою «Професор Рафал Вільчур – геніальний хірург».
Ця праця закінчувалася словами:
«Складаючи шану пам’яті незабутній, чудовій Людині, мудрому Вчителеві і великому Вченому, польський лікарський світ перебуває у жалобі у зв’язку з його трагічним зникненням, яке, напевно, назавжди залишиться вкрите мороком болючої таємничості».
Розділ III
Начальник поліції в Хотимові сержант Віктор Каня бездіяльно сидів за канцелярським столом, застеленим чистим зеленим папером і час від часу позіхав, поглядаючи у вікно. Відділок розміщувався в останньому будинку на краю містечка і з вікон відкривався розлогий краєвид на навколишні поля, вже вкриті густою зеленню, на берег озера, де саме розвішували сіті, на чорну смужку лісу, з-під якої курився димар тартака Гасфельда, і на дорогу до того тартака, якою саме в цей час ішов заступник Кані, дільничний поліцейський Собчак із якимось високим, худим бороданем.
Собчак широко розставляв ноги, перехилявся, ніби качка, з боку на бік і під пахвою ніс великий шмат фанери для того свого вирізання лобзиком. Бородань мав би бути робітником із тартака і то віднедавна. Начальник Каня вперше його бачив, бо в Хотимові та в довколишній місцевості на відстані десяти кілометрів він знав усіх. А те, що Собчак сам ніс фанеру, наводило на роздуми. Напевно, не вважав за потрібне скористатися послугами супутника. Значить, із тим чоловіком не все було гаразд: видно, Собчак супроводжував його не з доброї волі.
До відділку в Хотимові приводили різних людей. За бійку по селах, за дрібну крадіжку в лісі та в полі, за браконьєрство. Часом вдавалось упіймати якусь більшу рибку, бандита або контрабандиста, який, уникаючи великих доріг, намагався бічними шляхами дістатися німецького кордону.
Бородань же, якого супроводжував Собчак, окрім велетенського зросту, вочевидь, не викликав у дільничного поліцейського ніякої небезпеки і, напевно, йшлося про якусь дрібничку.
Через деякий час двері відчинились, і ті двоє увійшли. Бородань зняв шапку і став біля дверей. Собчак віддав честь і відрапортував:
– Цей чоловік прийшов найматися на роботу на тартак Гасфельда. Його прийняли, але виявилося, що у нього немає ніяких документів і він не знає, як його звати і звідки він родом.
– Зараз подивимось, – буркнув сержант Каня і кивнув рукою у бік бороданя. – Маєте якісь документи?
– Не маю.
– Собчак, обшукай його.
Дільничний поліцейський розстебнув грубу, пошарпану вдяганку, обшукав кишені, виклав перед начальником на столі все, що знайшов: невеликий дешевий складний ніж, кілька грошів, кусок шнура, два ґудзики і бляшану ложку. Обмацав халяви, але й там нічого не знайшов.
– Звідки ж ви тут узялися? Га? – спитав начальник.
– Я прийшов із Чумки у Сурському повіті.
– Із Чумки?.. А чому ви прийшли?
– По роботу. У Чумці я працював на тартаку. Його закрили. Люди казали, що тут, у Хотимові, знайду роботу і платню.
– А як звали власника тартака в Чумці?
– Фібіх.
– Ви там довго працювали?
– Пів року.
– А ви також народились у Сурському повіті?
Бородань стенув плечима.
– Не знаю. Не пам’ятаю.
Начальник грізно поглянув на нього.
– Ну, ну! Тільки не мені будете крутити голову! Писати вмієте?
– Так.
– Отже, де ви ходили до школи?
– Не знаю.
– Ваше ім’я і прізвище? – гукнув нетерпляче Каня.
Бородань мовчав.
– Ви глухий?
– Ні, пане начальнику, і не гнівайтесь на мене, бо я нічого не зробив.
– Ну, то кажіть правду!
– Правду кажу. Не знаю, як мене звати. Може, взагалі ніяк не називаюсь. Усі мене про це питають, а я не знаю.
– Знаєте що! Ніколи у вас не було документів?
– Ніколи.
– То як вас брали на роботу? Без паперів?
– У містах скрізь вимагали папери і не хотіли прийняти. А по селах то не кожен на це зважав. Ось назвуть, як хочуть, як кому вигідно, і все. Тут, у цьому тартаку, я теж назвав ім’я, яким мене в Чумці називали: Юзеф Брода. Але панові дільничному поліцейському я сам сказав, що це прізвисько. Я нічого поганого не вчинив, і сумління моє чисте.
– Побачимо.
– Пан начальник може написати до тих, де я працював. Я ні в кого нічого не вкрав.
Начальник замислився. Вже не раз у своїй практиці він мав справу з різними типами, які приховували своє прізвище і завжди називали якесь придумане. Цей же вперто твердив, що не має прізвища.
– А де ваша сім’я?
– Не маю. Не маю ніякої сім’ї, – глухо відповів бородань.
– А вас суд карав?
– Так точно.
Начальник широко розплющив очі.