Гріхи батьків

7

Єдине, що дідусь Емми прищепив їй із раннього віку, – це ніколи не спізнюватися на побачення. «Це справляє хибне враження, – казав він онуці. – Адже ти хочеш, аби до тебе ставилися серйозно».

Зважаючи на це, Емма того ранку вийшла із садиби о дев’ятій двадцять п’ять і в’їхала у ворота верфі Беррінґтона рівно за вісім хвилин до десятої. Автомобіль зупинився біля адміністративного приміщення за шість десята. На той час, коли вона вийшла з ліфта на п’ятому поверсі та підійшла коридором до кабінету голови правління, було за дві десята.

Панна Біл, секретарка сера Волтера, відчинила двері його кабінету, коли годинник на його коминку почав відбивати десяту. Господар усміхнувся, підвівся з-за столу і пройшов кімнатою, щоби привітатися з Еммою поцілунком в обидві щоки.

– Як там моя улюблена внучка? – запитав він, проводячи гостю до зручного фотелю біля вогню.

– У Ґрейс усе просто чудово, дідусю, – відповіла Емма. – Досягла блискучих успіхів у Кембриджі, як мені сказали, і посилає тобі запевнення в своїй любові.

– Не жартуй зі мною, люба, – посміхнувся він. – А як справи у Себастьяна, мого улюбленого правнука, усе гаразд?

– Вашого єдиного правнука, – уточнила Емма, сідаючи у глибоке шкіряне крісло.

– Позаяк ти не взяла його із собою, висновую, що маєш серйозну тему для бесіди?

Вступна частина закінчилася. Емма розуміла, що сер Волтер може виділити обмежену кількість часу на цю зустріч. Адже панна Біл повідомила їй, що відвідувачам надають п’ятнадцять, тридцять хвилин або годину – залежно від того, наскільки важливою є їхня справа. І родичі не становлять винятку з цього правила, хіба в неділю. Емма приготувала кілька запитань, сподіваючись, що їй дадуть щонайменше півгодини. Вона відкинулася на спинку, намагалася розслабитися, бо не хотіла, аби дідусь збагнув справжню причину, чому вона захотіла з ним побачитись.

– Пригадуєш, як ти приїжджав до Шотландії, – почала вона, – щоб повідомити мені, що Гаррі загинув у морі? Боюся, що була тоді в такому шоковому стані, що не усвідомлювала всього. Тому сподіваюся, що ти зможеш розповісти мені трохи більше про останні кілька днів його життя.

– Звісно, люба, – співчутливо сказав сер Волтер. – Будемо сподіватися, що моя пам’ять ще працює. Хочеш дізнатись щось конкретне?

– Ти казав, що Гаррі записався четвертим офіцером на «Девонець» після того, як приїхав із Оксфорда.

– Так. Мій давній приятель, капітан Гейвенс, зробив це можливим, і він був одним із небагатьох, хто пережив цю трагедію. Коли я нещодавно навідав його, він сказав про Гаррі багато теплих слів. Описав його як мужнього юнака, котрий замість того щоб рятувати своє життя після влучання в корабель торпеди, пожертвував своїм, намагаючись врятувати головного механіка.

– Капітана Гейвенса також підібрала «Зірка Канзасу»?

– Ні, то був інший корабель, який виявився неподалік. Тому, на жаль, він більше ніколи не бачив Гаррі.

– Отже, він не був свідком того, як Гаррі поховали у морі?

– Ні. Єдиний офіцер із «Девонця», котрий був із Гаррі, коли той загинув, був американець – лейтенант Томас Бредшоу.

– Ти казав мені, що доктор Воллес привіз пані Кліфтон листа від лейтенанта Бредшоу.

– Саме так. Доктор Воллес був корабельним медиком «Зірки Канзасу». Запевнив мене, що він і вся команда зробили все, що від них залежало, щоби урятувати Гаррі життя.

– Бредшоу і тобі писав?

– Ні. Лише найближчій родичці, якщо я правильно згадав слова доктора Воллеса.

– А тобі не здається дивним, що він не написав мені?

Сер Волтер якийсь час помовчав.

– Знаєш, я зроду не задумувався над цим. Можливо, Гаррі ніколи не згадував тебе при Бредшоу. Знаєш, наскільки він був втаємниченим…

Емма часто думала про це, але зараз вирішила продовжити:

– Ти читав листа, який отримала пані Кліфтон?

– Ні, але бачив його на коминку, коли заходив до неї наступного дня.

– Гадаєш, доктор Воллес знав, що саме Бредшоу написав у цьому листі?

– Авжеж. Він мені сказав, що це лист-співчуття від колеги, котрий служив із Гаррі на «Девонці».

– А чи могла б я зустрітися з лейтенантом Бредшоу? – закинула Емма вудочку.

– Навіть не знаю, як це можна влаштувати, люба, – замислився сер Волтер. – Може, Воллес підтримує з ним зв’язок.

– Маєш адресу доктора Воллеса?

– Лише на «Зірці Канзасу».

– Але, безумовно, вони припинили рейси до Бристоля, коли оголосили війну?

– Ні, адже в Англії ще живуть американці, готові платити шалені гроші за те, щоб повернутися додому.

– Хіба це не ризиковано, коли стільки німецьких човнів патрулює Атлантику?

– Ні, бо Америка зберігає нейтралітет, – спростував сер Волтер. – Останнє, чого хоче Гітлер, – це розпочати війну з янкі, лише тому, що один із його човнів потопив американський пасажирський корабель.

– А чи тобі відомо, коли «Зірка Канзасу» найближчим часом повернеться до Бристоля?

– Ні. Але це можна хутко з’ясувати.

Старигань піднявся з крісла і повільно підійшов до свого столу. Він узявся гортати сторінку за сторінкою щомісячного розкладу швартування.

– Ага, ось воно! – сказав він нарешті. – Корабель відбуває з Нью-Йорка за чотири тижні, а в Бристолі його очікують п’ятнадцятого листопада. Якщо сподіваєшся контактувати з кимось на борту, попереджаю, що стоянка буде недовгою, оскільки це місце, де він буде надзвичайно вразливий.

– А мене пустять на корабель?

– Ні, якщо ти не член екіпажу і не шукаєш роботу. Відверто кажучи, я не бачу тебе в ролі матроса або стюардеси.

– А як я тоді зможу побачити доктора Воллеса?

– Доведеться просто зачекати на пристані, сподіваючись, що він зійде на берег. Майже всі це роблять після тижневого плавання. Тож якщо він на кораблі – я впевнений, що ти його спіймаєш. Але не забувай, Еммо: вже рік минув відтоді, як Гаррі помер, тож Воллес може більше не бути їхнім лікарем.

Емма закусила губу.

– Але якщо захочеш, аби я влаштував тобі приватну зустріч із капітаном, я був би тільки радий…

– Ні-ні! – заперечила Емма. – Це не настільки важливо.

– Якщо передумаєш, – почав було сер Волтер, раптом второпавши, наскільки це важливо для Емми.

– Дякую, не треба, дідусю, – сказала вона підводячись. – Спасибі за те, що витратив на мене стільки свого часу.

– Не так уже й багато, – спростував старигань. – Я лише хочу, щоби ти заїжджала до мене частіше. Й обов’язково привези із собою Себастьяна наступного разу, – додав він, проводжаючи гостю до дверей.

У сера Волтера більше не залишилося сумнівів, чому саме його онука приїздила до нього.

У салоні автівки, що поверталася до садиби, Емма згадувала одне речення, що врізалося їй у пам’ять. Вона програвала ці слова знову й знову, немов грамофонна голка, що застрягла на платівці.

Після повернення додому вона зайшла до Себастьяна в дитячу кімнату. Йому довелося злазити зі свого коника-гойдалки, але до того малюк пролив трохи сліз. Після обіду він згорнувся клубочком, як задоволене кошеня, і міцно заснув. Нянька вклала його спати. Емма викликала водія.

– Я хочу повернутись у Бристоль, Гадсоне.

– Куди саме, панно?

– До «Ґранд-готелю».

– І що ти хочеш, щоби я зробила? – запитала Мейзі.

– Взяли мене офіціанткою.

– Але навіщо?

– Вважаю за краще не казати.

– Але ж ти й уявлення не маєш, наскільки важка ця робота!

– Ні, – зізналася Емма, – але я вас не підведу.

– А коли ти хотіла б почати?

– Завтра.

– Надовго?

– На один місяць.

– Спробуємо розібратися, – сказала Мейзі. – Ти хочеш, аби я вивчила тебе на офіціантку, починаючи від завтра, і звільнишся через місяць, так і не назвавши мені причини?

– Десь так…

– І ти очікуєш зарплати?

– Ні, – похитала головою Емма.

– Ну, це вже легше.

– Тож коли мені починати?

– Завтра о шостій ранку.

– О шостій? – повторила та з невірою.

– Це для тебе несподіванка, Еммо, але у мене є клієнти, котрих потрібно нагодувати до сьомої, аби вони встигли на роботу до восьмої. Тож доведеться приходити на робоче місце не пізніше шостої.

– Себто моє робоче місце?

– Я все поясню, якщо з’явишся ще до шостої.

Усі наступні двадцять вісім днів Емма не спізнювалася на роботу. Можливо, тому, що Дженкінс щоранку стукав у її двері, а Гадсон висаджував її за сотню ярдів від службового входу до «Ґранд-готелю» о п’ятій сорок п’ять. Панна Дікенс, – під цим іменем її знали інші співробітники – була змушена вдатися до своїх акторських здібностей, щоб ніхто не дізнався, що вона – Беррінґтон.

Пані Кліфтон не дала Еммі поблажки, коли та пролила трохи юшки на постійного клієнта. А коли впустила стопку тарілок, що розбилися посеред ресторану, ще й нагримала на неї. Втрати зазвичай вираховували з платні – якби вона її мала. Минув якийсь час, поки Емма навчилася підпирати плечем подвійні двері, що відчинялися на кухню в обидва боки, і не зіткнутися з офіціанткою, котра виходила їй назустріч.

Незважаючи на це, Мейзі незабаром виявила, що треба лише раз сказати щось Еммі, і вона вже ніколи цього не забуває. Жінка також була вражена тим, як шпарко Емма могла накрити на стіл, хоча зроду цього раніше не робила. І хоча для більшості офіціанток знадобилося кілька тижнів, аби оволодіти майстерністю цієї служби, – а деякі так і не змогли її опанувати, – Еммі більше не потрібен був подальший нагляд вже до кінця другого тижня.

Наприкінці третього Мейзі засумувала, що та звільниться. До кінця четвертого вже кілька постійних відвідувачів наполягали на тому, щоб їх обслуговувала лише панна Дікенс.

Мейзі переживала: як вона пояснить управителю готелю, що панна Дікенс влаштувалася лише на місяць?

– Ви можете сказати панові Герсту, що мені запропонували кращу роботу та більшу зарплату, – порадила Емма, коли складала свою форму.

– Йому не сподобається, – зітхнула Мейзі. – Було б набагато простіше, якби ти виявилася ледачою або хоча б кілька разів спізнилася.

Емма засміялася і востаннє акуратно поклала свою маленьку білу шапочку на складений одяг.

– Чи можу я ще щось зробити для вас, панно Дікенс? – поцікавилася Мейзі.

– Аякже! – відгукнулася Емма. – Мені потрібна рекомендація.

– Подаєш заявку на іншу неоплачувану роботу, так?

– Щось таке… – відповіла Емма, відчуваючи певну провину, що не може довіритись матері Гаррі.

– Тоді я продиктую текст, ти його запишеш, а я підпишу, – сказала молодиця, передаючи Еммі аркуш бланка готелю. – Для тих, кого це може стосуватися, – почала Мейзі. – За короткий час…

– Чи можу не писати «короткий»? – запитала Емма.

Мейзі всміхнулася.

– За той час, коли панна Дікенс працювала у «Ґранд-готелі», – Емма написала «панна Беррінґтон», але не сказала про це, – вона виявилася працьовитою, ефективною та популярною як серед клієнтів, так і серед персоналу. Її вміння офіціантки вражає, а її вміння вчитися під час роботи переконує мене, що будь-який заклад матиме за честь вітати її в складі свої команди. Нам буде шкода втрачати її, і якщо вона коли-небудь захоче повернутися в цей готель, ми радо візьмемо її знов.

Емма всміхнулася, повертаючи аркуш паперу Мейзі. Та накреслила свій підпис над словами «управитель ресторану».

– Велике спасибі, – подякувала Емма, обіймаючи неофіційну свекруху.

– Навіть не здогадуюся, що ти задумала, любонько, – зронила Мейзі, коли Емма її відпустила. – Але що б це не було – бажаю тобі удачі.

Еммі хотілось сказати, що вона вирушає на пошуки її сина і не повернеться, доки не знайде його.

8

Емма стояла на пристані вже більше години, коли помітила «Зірку Канзасу», що торувала свій шлях до порту. Але минула ще одна година, перш ніж корабель зміг причалити остаточно. За цей час Емма обміркувала прийняте рішення і вже почала замислюватися: чи стане їй сміливості здійснити задумане. Вона намагалася позбутися думки про затоплення «Атенії»[4] кілька місяців тому, а ще ймовірність узагалі не потрапити до Нью-Йорка…

Вона написала довгого листа матері, в якому намагалася пояснити, чому буде відсутня кілька тижнів (щонайбільше три) і лише сподівалася, що та її зрозуміє. Але вона не могла написати листа Себастьяну, щоб повідомити, що мама вирушає на пошуки його батька, котрий пропав безвісти. Вона постійно намагалася переконати себе, що робить це для сина не менше, ніж для себе.

Сер Волтер знову запропонував познайомити її з капітаном «Зірки Канзасу». Але Емма ще раз ввічливо відмовилася, оскільки це не вписувалося в її план залишатися інкогніто. Він також дав їй розпливчастий опис доктора Воллеса, і, звісно, ніхто з тих, хто зійшов із корабля того ранку, навіть приблизно його не нагадував. Однак сер Волтер зміг повідомити ще дві цінні звістки. «Зірка Канзасу» вирушила того ж вечора з відпливом. Крім цього, доглядача зазвичай можна знайти в його каюті між другою та п’ятою годиною щодня, бо в цей час він заповнює корабельну документацію. І що іще важливіше: саме він відповідав за працевлаштування нових членів екіпажу.

Напередодні Емма написала дідусеві, щоб подякувати йому за допомогу, але вона не зізналася, що намірилася вчинити, хоча й відчувала, що він і сам здогадується.

Після того як годинник на будівлі Беррінґтон-хаусу вдарив двічі, а доктор Воллес так і не з’явився, Емма підхопила свою маленьку валізку і вирішила, що настав час прогулятися до доглядача. Коли вона нервово ступила на сходи, то запитала першого ж чоловіка в уніформі, як знайти потрібну каюту. Їй повідомили, що вона міститься нижче на кормі.

Вона помітила пасажира, котрий сходив униз широкими східцями, і подалася за ним туди, де, на її думку, був нижній рівень, але оскільки вона не мала уявлення, де розташована корма, то стала в чергу до інформаційного бюро.

За стійкою стояли дві дівчини, одягнені в темно-сині однострої та білі блузки. Вони намагалися відповідати на всі запитання пасажирів, зберігаючи обличчя привітними.

– Чим можу вам допомогти, панно? – запитала одна з них, коли, врешті-решт, дійшла Еммина черга.

Дівчина припустила, що вона пасажирка, й Емма справді розглядала варіант оплати проїзду до Нью-Йорка. Але вирішила, що з більшою ймовірністю дізнається те, що їй потрібно, якщо стане членом екіпажу.

– Де можна знайти каюту доглядача? – поцікавилася вона.

– Другі двері праворуч від цих східців, – відповіла дівчина. – Ви їх не пропустите.

Емма пішла у вказаному напрямку, а коли дійшла до дверей із табличкою «Доглядач», глибокого вдихнула і постукала.

– Заходьте.

Емма відчинила двері і зайшла досередини. Елегантний офіцер сидів за столом, заваленим документами. Він був одягнений у накрохмалену білу сорочку з відкритим коміром і кітель із золотими еполетами на плечах.

– Чим можу бути корисний? – запитав він із акцентом, якого вона зроду не чула і навряд чи втямила все зі сказаного.

– Я шукаю роботу офіціантки, сер, – повідомила Емма, сподіваючись, що її голос звучить так, як в однієї з покоївок у садибі.

– Даруйте, – сказав він озираючись. – Нам більше не потрібні офіціантки. Єдина вакансія – в інформаційному бюро.

– Я була б рада працювати там, – запевнила Емма, повертаючись до свого природного голосу.

Господар каюти придивився до неї уважніше.

– Оплата невисока, – попередив він її, – а години праці – ще гірші.

– Я звикла до всього, – видихнула Емма.

– І я не зможу запропонувати вам постійну посаду, – продовжив доглядач, – бо одна з дівчат чекає на березі в Нью-Йорку і після цього рейсу знову повернеться на корабель.

– Це не проблема, – відгукнулася Емма без пояснень.

Доглядач усе ще не виглядав переконаним.

– Ви вмієте читати та писати?

Емма хотіла б повідомити йому, що здобула стипендію в Оксфорді, натомість обмежилася простим:

– Так, сер.

Не зронивши більше жодного слова, він відсунув шухляду, витягнув звідти довгу анкету, подав їй авторучку та звелів:

– Заповніть це.

Коли Емма розпочала відповідати на запитання, офіцер також додав:

– І мені ще буде потрібна ваша рекомендація.

Як тільки Емма заповнила анкету, вона взяла торбинку та простягнула рекомендаційний лист Мейзі.

– Вражаюче… – присвиснув він. – А ви впевнені, що хотіли б стати адміністраторкою?

– Це буде моя наступна посада у «Ґранд-готелі», – заявила Емма. – Мені потрібен вишкіл, аби стати керівницею.

– Тоді навіщо відмовлятися від такої можливості і приєднуватися до нас?

– Моя тітка живе в Нью-Йорку. А мати хоче, щоби я залишилася з нею до кінця війни…

Цього разу доглядач, здається, вдовольнився, оскільки вже не вперше люди наймалися, щоби втекти з Англії.

– Тоді зараз же й почнімо, – сказав він, схопився і вийшов із кабінету, щоб подолати з новою працівницею короткий шлях до інформаційного бюро.

– Пеґґі, я знайшов, ким замінити Дейну в цьому рейсі. Отож буде краще розпочати негайно.

– Дякувати Богові, – відгукнулася Пеґґі, підіймаючи стійку, щоб Емма могла зайти до неї за бар’єр. – Як тебе звати? – запитала вона з тим же майже нестерпним акцентом.

Емма нарешті збагнула, що мав на увазі Бернард Шоу, коли заявив, що англійців та американців розділяє спільна мова.

– Емма Беррінґтон.

– Ну, Еммо, а це моя помічниця Труді. Оскільки ми зараз дуже зайняті, то, може, тобі буде краще зараз просто спостерігати? А ми спробуємо заповнити прогалини в процесі роботи.

Емма відступила оддалік і стала спостерігати, як дві дівчини витримують усе, що випало на їхню долю, при цьому ще й якось ухитряючись всміхатися.

Уже за годину Емма знала, в який час і де саме пасажири мають шикуватися для завантажування в рятувальні шлюпки, на якому поверсі розташований ресторан, наскільки далеко вони мають вийти в море, перш ніж пасажири зможуть замовити собі напої, де вони можуть знайти собі партнера для бриджу по обіді й як дістатися до горішньої палуби, якщо заманеться помилуватися заходом сонця.

Упродовж наступної години Емма вислуховувала більшість тих самих запитань, які ставили знову і знову. А на третю вона зробила крок уперед і сама взялася відповідати допитливим пасажирам, лише іноді звертаючись до тих двох дівчат.

Пеґґі була ошелешена, а коли черга зменшилася до кількох пізнюків, сказала Еммі:

– Час показати тобі твою каюту та перехопити щось, поки пасажири цмулять трунки перед вечерею.

Вона обернулася до Труді й додала:

– Я повернусь близько сьомої, щоб тебе замінити.

Відтак підняла стійку і вийшла. Труді кивнула. До них підійшов ще один пасажир.

– Можете мені сказати, чи обов’язково сьогодні перевдягатися до вечері?

– Першого разу – ні, сер, – почулася тверда відповідь, – але надалі – так.

Пеґґі теревенила без упину, коли вела Емму довгим коридором, приступаючи до східців, відгороджених ланцюжком із табличкою, на якій грубими червоними літерами було написано: «Стороннім вхід заборонений!».

– Це коридор до наших кают, – пояснила вона, відстібаючи ланцюжок. – Тобі доведеться ділити каюту зі мною, – додала Пеґґі, коли вони сходили вниз. – Адже ліжко Дейни єдине вільне зараз.

– Ну, то й добре, – погодилася Емма.

Униз і ще раз униз спускалися вони, а східці ставали все тіснішими. Пеґґі переставала плескати язиком лише тоді, коли якийсь член екіпажу зупинявся, щоби пропустити дівчат. Іноді вона нагороджувала їх теплою посмішкою. Емма в житті не зустрічала таких, як Пеґґі: настільки та була незалежна, водночас залишаючись жіночною, з її підстриженим світлим волоссям, у спідниці, яка ледве прикривала коліна, і в тісному жакеті, який не залишав сумнівів щодо того, якою звабливою була її постава.

– Це наша каюта, – сказала вона нарешті. – Тут спатимеш увесь наступний тиждень. Сподіваюся, ти не очікувала чогось схожого на палац?

Емма зайшла до каюти, меншої за будь-яку кімнату в садибі, навіть за шафу для мітел.

– Жах, чи не так? – зауважила Пеґґі. – Та насправді ця стара комірчина має одну перевагу.

Еммі не потрібно було питати, в чому вона полягає, адже Пеґґі мала звичку одразу ж відповідати як на запитання Емми, так і на свої власні.

– Такого співвідношення між чоловіками і жінками немає ніде більше на землі, – засміялася Пеґґі й додала: – Як бачиш, тут бракує місця для двох людей водночас, якщо хтось із них не перебуває в ліжку. Я залишу тебе розпаковуватися та повернуся за півгодини, щоб відвести вниз до їдальні на вечерю.

Емма замислилася: чи може бути тут щось іще нижче. Але Пеґґі зникла, перш ніж вона змогла запитати про це. Жінка сіла на своє ліжко, ще не зовсім отямившись. Як можна змусити Пеґґі відповісти на свої запитання, якщо та патякає без упину? А може, це виявиться й перевагою, і та сама з часом розбовкає те, що Емма хоче знати? Врешті-решт, є ще цілий тиждень, аби про все дізнатися. Тому вона вирішила, що може дозволити собі набратися терпіння. Жінка взялася перекладати своє манаття у шафку, яку Дейна звільнила раніше.

Два довгих гудки долинули до її вух, і за мить корабель сіпнувся. Хоча в каюті не було ілюмінатора, щоби визирнути, але дівчина змогла відчути, що вони зрушили з місця.

Вона сіла на ліжко і намагалася переконати себе, що прийняла правильне рішення. Хоча Емма й планувала повернутися до Бристоля упродовж місяця, Себастьяна їй уже бракувало.

Емма уважніше роздивилася навколо, адже це приміщення буде її прихистком на цілий тиждень. До стін каюти обабіч кріпилися вузькі ліжка, розміри яких передбачали, що будь-який її мешканець буде нижчим за середній зріст. Вона лягла і випробувала матрац, в ньому не було пружин, і поклала голову на подушку, наповнену поролоном, а не пір’ям. Ще була невелика раковина з двома кранами. З обох лилася однаково тепла вода.

Вона одягла уніформу Дейни і намагалася не засміятися. Але Пеґґі, повернувшись, стриматися не змогла. Дейна, либонь, була щонайменше на три дюйми нижчою і, безумовно, на три розміри ширшою, ніж Емма.

– Будь вдячна, що це лише на тиждень, – резюмувала Пеґґі, коли вела Емму на вечерю.

Вони спустилися ще нижче в надра корабля, щоби приєднатися до інших членів екіпажу. Кілька молодиків та двоє старших запрошували Пеґґі сісти за їхній стіл. Вона обрала своєю жертвою довготелесого парубка, котрий, як вона прошепотіла Еммі, був механіком. Емма поцікавилася: чи не тому його волосся (і не тільки) змащено мастилом? Усі троє стали в чергу до баняків. Механік поклав у свою тарілку всього потроху. Пеґґі наповнила свою наполовину, в той час як Емма, відчуваючи ще непевність, вдовольнилася печивом та яблуком.

Після вечері Пеґґі з Еммою повернулися до інформаційного бюро, щоби звільнити Труді. Оскільки обід пасажирам подавали о восьмій, мало хто з них підходив до них, хіба що ті, хто не знав, як потрапити до ресторану.

Упродовж наступної години Емма дізналася про Пеґґі набагато більше, ніж про «Зірку Канзасу». Коли о десятій годині закінчилася зміна, вони опустили решітку, і Пеґґі повела свою нову напарницю до східців нижнього поверху.

– Не хочеш випити чогось у їдальні для персоналу? – запропонувала вона.

– Ні, дякую, – відмовилася Емма. – Я втомилася.

– Зможеш сама знайти дорогу до каюти?

– Нижній поверх номер сім, каюта один-один-три. Якщо не буду в ліжку на той час, коли повернешся, висилай пошукову команду.

Як тільки Емма зайшла до каюти, то швидко роздяглася, умилась і прошмигнула під єдине простирадло та ковдру. Вона лежала на ліжку, намагаючись знайти зручну позу, коліна підібрала майже під підборіддя, але через хитавицю корабля не могла залишатися в тому самому положенні довше, ніж кілька секунд. Останні думки перед тим, як вона занурилася у приємний сон, були про Себастьяна…

Емма прокинулася раптово. Було так темно, що перевірити час на годиннику навіть не варто було намагатися. Спершу вона припустила, що рейвах спричинив рух корабля. Аж тут її очі трохи призвичаїлись, і вона змогла розгледіти два тіла на ліжку навпроти, що ритмічно рухалися то вгору, то вниз. Одне з тіл мало ноги, які вилазили далеко за межі ліжка і впиралися в стіну. Вочевидь, це був механік. Емма ледве погамувала сміх, але лежала нерухомо, поки Пеґґі не випустила довге зітхання, і вовтузитись перестали. За кілька секунд довгі ноги торкнулися підлоги і стали втискатися в якийсь старий комбінезон. Невдовзі двері каюти тихо зачинилися. Емма пірнула в глибокий сон.