Смерть Юди

Року 37 до народження Ісуса реґіментар Юдеї Ірод за сто талантів, вручених Кассію, отримав титул юдейського царя: настав час золотого розквіту юдейських міст й тихого щоденного винищення народу. Відбудовується єрусалимський храм, поруч виростає цитадель на честь римського полководця Антонія, закладається портове місто Кесарія; в новозбудованому єрусалимському театрі, оздобленому римськими орлами, відбуваються поєдинки людей з левами, в лазнях з голубого мармуру збирається на ради чужоземна знать, римські леґати везуть до Рима багаті подарунки від Ірода, – довколишній світ славить юдейського царя за щедрість і розум, а в столиці липучий страх неміччю сковує містян… Вирізано членів старого синедріону, нишпорки снують по Єрусалиму, вказуючи римським лікторам зрадників, у підвалах Антонії ночами страчують людей, запідозрених у змові проти Ірода. Ірод наказує вбити улюблену дружину Маріямну, яка докоряла цареві за жорстокість; юдейський цар, зляканий власними злочинами, ховається в схронах Антонії; щоб уникнути помсти від рідних синів, наказує їх знищити, а перед самою своєю смертю велить замкнути в тюрми єрусалимську знать, заповівши всіх убити після свого скону – щоб народ не радів на похороні тирана, а мусив проливати сльози за найпишнішим цвітом Юдеї… Не знав гебрейський народ такого лиха навіть у вавилонській неволі – і стерпів.

А ось цього стерпіти не міг… За Ірода Антипи, тетрарха ґалілейського – наслідника Ірода Великого, Юдея стала римською провінцією, прилученою до Сирійського намісництва, і правив нею римський прокуратор, обравши своєю резиденцією Кесарію. За імператора Тиберія став прокуратором Понтій Пілат, який замінив Аннія Руфа; зухвалий молодий вельможа і знати не хотів про звичаї й закони правовірних юдеїв, він навіть не підозрював, що цей народ має свої релігійні традиції, що вшановує свого Бога, а тому проголосив богом усіх намісництв і провінцій неосяжної імперії – Тиберія. А щоб юдейське плем’я мало можливість повсякчас бачити божество й молитися до нього, Пілат звелів різьбярам витесати з мармуру погруддя імператора й установити в притворі єрусалимського храму.

Заворушилася Юдея, заклекотів народ, мов розворушене необачним хлопчиськом шершневе гніздо, і стали враз єдиними вічно розсварені буквоїди-садукеї, які пішли на угоду з римською владою, й вільнодумні фарисеї й есеї, котрі не визнавали первосвящеників, й аскети назореї, проповідники-катехити й жебраки, торгівці, ремісники й бунтарі-зелоти, яких очолили Юда ґалілеянин і – потаємно від Ісуса – апостол Симон Каноніт, прозваний потім Зе- лотом.

Такої наруги не міг стерпіти юдейський народ: вносити будь-яке зображення до синагоги, де панує лише дух Божий, втілений у Торі, вважалося найбільшим гріхом, а вимагати поклонінь камінному погруддю лютого тирана Юдеї – було нечуваним блюзнірством: після такого святотатства осквернений храм мусив би згоріти, й самі гебреї стерли б із лиця землі його слід.

Тільки-но виїхав із Кесарії Понтій Пілат у позолоченому повозі, попереду якого вилаштувались преторіянці й ліктори, що двигали на ношах погруддя імператора, як на всій дорозі – скільки її від Єрусалима до резиденції намісника, а не менше п’ятисот стадій – суцільною процесією рушив безмовний народ і загородив намісникові проїзд, й ніяка сила, навіть смерть, не змогла б завернути людей назад. Пілат підвівся у повозі – обличчя його налилося кров’ю – і змахнув рукою: гикнули центуріони – й помчали вершники обабіч дороги. Тратуючи людей, вони проривали суцільну колону, ділили її на частини й дротяними нагайками з уплетеними в них свинцевими кульками лупцювали безборонних, загортаючи й женучи їх поперед собою юрбами – до мурів міста, на іподром.

Понтій Пілат врізався повозом у натовп, що безконечно напливав і його не меншало, він викликав мовчазний народ на відвертий бунт, та юрба була німою: ні криків, ні погроз, ані благань не почув намісник; ця тиша бентежила його, й він спитав урешті:

– Чого ви хочете?

– Заверни назад лікторів з ідолом, тоді розійдемося, – виступив наперед вождь зелотів Юда з ґалілеї.

– Неймовірно… Немислимо!! – заревів прокуратор. – На самого імператора руку підняли? Та чи ви знаєте, бидло, що цим ви образили весь римський народ і заслуговуєте кари? – Пілат знову змахнув рукою й скомандував: – Рубати їх!

А тоді сталося те, чого прокуратор сподіватися не міг: весь натовп, немов за єдиним наказом, повалився на землю, люди оголили спини.

Незворушно стояв німотою вражений прокуратор, врешті кволо кивнув лікторам, що несли погруддя Тиберія, й ті миттю зникли з ношею за мурами міста.

– Перемога, юдеї! – гукнув Юда ґалілеянин. – Перемога!

Й натовп галасливою процесією подався назад до Єрусалима.

Була п’ятниця – останній день перед пасхальною суботою: до столиці Юдеї стікалися прочани з усіх світів. Понтій Пілат, стривожений непокорою підданих, узяв із собою додаткові когорти й розмістив їх гарнізоном у Антонії, сам же оселився в палаці Ірода Великого…

На початку місяця адара[5] сказав до Ісуса брат Яків – назорей, який ніколи не стриг волосся, не їв м’яса, а коліна мав мозолясті, мов у верблюда, бо цілими днями молився навколішки в синагозі за людські гріхи.

– Приходили посланці від Юди ґалілеянина і втретє: якщо ти Месія, мовили вони, то маєш повести народ проти римлян… А ти твердиш водно, що прийшов до нас не від світу цього. І через тебе соромлять нашу родину сусіди, а тебе називають блаженним. Твоя мати Марія вже й по воду до джерела піти не може: кепкують з неї… То йди з ґалілеї в Юдею. Нехай і там побачать люди ділá, що ти їх робиш. Ніхто ж бо не чинить нічого таємного, коли сам явним бажає бути. Якщо ти Месія, то яви себе світові.

І сказав тоді Ісус:

– Настав мій час.

Я чув цю розмову, й слова Учителя додали до моїх вічних сумнівів переконаності, що не Бог він, а лише Божий посланець на нашу згорьовану землю – з печаттю пророка і вождя. Я побачив теж, як завзяття, змішане з невимовною радістю, зблиснуло в очах Симона Каноніта, Зелотом потім прозваного, – і впав він на коліна перед Ісусом, кажучи побожно:

– Загину разом з тобою… Усі загинемо!

– Істину речеш, Симоне, – мовив Ісус, підводячи апостола з колін. – Прийде лихо, якого не було від початку світу аж донині, а коли те станеться, не залишиться в нашому краю каменя на камені.

– І хай під тим камінням пропадуть вороги! – вигукнув Симон.

– І рід цей не перейде, як станеться лихо, – закінчив свою думку Ісус, не звернувши уваги на патетичний заклик Симона.

Ми всі рушили з ґалілеї дорогою понад Йорданом, щоб на пасхальну суботу прибути до Єрусалима. Йшли не кваплячись, ніби передчували, що там, у Єрусалимі, чекають на нас тяжкі випробування, які можуть освятитися і славою, і смертю.

Апостоли перемовлялися зрідка між собою про ворохобництво Юди ґалілеянина в Юдеї. По дорозі нам зустрічалися прочани, що з ґалілеї й Самарії виходили на Єрихонський шлях, поспішаючи на Пасху до столиці, й у всіх на устах була мова про бунт на Кесарійському тракті, а ще хтось пустив чутку, що первосвященик Кайяфа – правда це чи не правда, а якщо так, то, певне, мав на увазі Юду ґалілеянина – сказав на засіданні синедріону, мовляв, не можна допустити, щоб за ним пішов народ, бо римляни весь Ізраїль в пустелю перетворять, і ліпше буде, коли один помре, а не весь люд загине…

Почувши це, Ісус сказав Петрові щось таке тривожне й загадкове про свою смерть і воскресіння в Єрусалимі… Ішов він попереду понад Йорданом, що прорив звивисте русло поміж шуварами, ховаючись в тінях акацій, кипарисів і тополь, і, може, думав Учитель про те, що ось на цьому місці, недалеко від Єрихона, де в старі часи Ісус Навин перебрідав з гебреями ріку, заходячи в обітовану землю, благословив його йорданською водою Йоан Хреститель – й відтоді розпочався в Icyca месійний чин, а нині вже – кінець…

Ісус ішов попереду, а ми, пригноблені й зажурені, тяглися за ним, мов журавлі, крутими стежками і, певне, кожен по-своєму трактував слова Учителя, мовлені впівголоса Петрові, а я був, як ніколи дотепер, роздвоєний, роздертий, розшарпаний: усе своє життя чекав початку повстання проти римлян, кожну мить виглядав вождя, який поведе мій народ на битву, і сам готовий був іти серед перших на смерть за волю батьківщини, а тепер тривога перед кровопролиттям, яке візьме життя сотень тисяч людей, пронизала душу: адже волі ми не здобудемо – Рим непереможний, перед Римом упало на коліна півсвіту, а Юдея – то ж мізерний клаптик землі, який не вмістить на собі й кінноти римської. То чи не краще вичекати, чи не краще визнати Ісуса Месією, а не земним вождем, і йти за ним, куди він кличе – до Царства Божого, і на тій дорозі підрости, викшталтуватися, духовно зміцніти й фізично – теж, а потім мирно перемогти здеморалізованих сваволею римських варварів – своєю моральною перевагою…

У мене зродилася думка – в критичну мить врятувати Ісуса. Я поглянув на Юду Іш Каріота – він ішов поруч зі мною з перекинутою через плече торбою, в якій тримав випрошені в людей харчі і гроші; його зизуваті очі начебто виминали мій погляд, та потім їдко вчепилися в мене й зблиснули злобною радістю: він зрозумів, що я не вірю в божественність Ісуса так само, як і він, що ми – однодумці, тож треба нам спільно виходити з цієї небезпечної гри, в якій зайшли надто далеко, – поки не пізно; наші зчеплені погляди помітили й інші апостоли, на нас почали падати їхні скрадливі позирки, і я побачив у них той самий страх, зневіру й бажання мерщій розійтися по домах. Я засоромився, бо те, що апостоли готові були так радо розділити мої сумніви, засвідчило, що мої вагання – то не розважливі думки мужа, а страх ницого боягуза; я глянув на Андрія й заспокоївся: первозваний апостол був побожний і врочистий, як завжди, і в очах його не чаїлося й дрібки зневіри чи страху.

Тоді мені подумалося вельми крамольне, й пройняв моє серце біль за мій народ, уособлений нині в його вибранцях – апостолах. Якщо вилучити з-посеред нас одержимого Андрія і скептичного, який хто знає про що думає, Матея, то учні Ісусові горнуться до Вчителя виключно з користі, бо він їх нагодовує, напоює й обіцяє щасливе життя. Навіть якщо брати спонадіяного на повстання Симона Зелота, то і його сподівання суто земні, і мої – теж. Усі ми, весь наш народ – ще не готові зрозуміти того, що проповідує Христос: свято душі, можливість бачити в житті щось вартіснішого від їжі, безмежну радість усвідомлення своєї відмінності від тварі, здатність мислити, любити й страждати, щомиті виявляючи свою духовну сутність – таку близьку до сутності Божої. Не доросли ми ще до цього…

Але ж прагнуть дорости хоча б одиниці. Ось проходять апостоли дорогою, що розділяє старий Єрихон, зруйнований Ісусом Навином, і новий, розбудований Іродом Великим – з іподромом, амфітеатрами, царськими палацами і басейнами; з цього розкішного міста вибігають дивні люди з простягнутими вперед руками, начебто вони сліпі… А вони і є сліпці – і просять Ісуса, щоб зробив їх зрячими, вони прагнуть прозріти, а не можуть, бо не вміють повірити у святу субстанцію, що називається Духом, не знаходять її в собі… Тільки трьом, які увірували, повертає зір Христос. Та чи зможе просвітити весь народ, не ставши його вождем, не здобувши йому свободи, – бо лише на волі можливе духовне прозріння.

Ми йшли з Ісусом вузькою долиною з Єрихона до Єрусалима між випаленими сонцем горбами, а за нами тягнулася валка прочан, які й гадки не мали прозрівати. Вони пізнали вмільця, котрий умів паралізованого поставити на ноги, п’ятьма хлібинами нагодувати тисячну юрбу, а воду перемінити у вино, – й зажадали від нього чудес. Нахабніші підбігали до Ісуса, смикали його за поли й випитували, чи він насправді Син Божий, та Христос мовчав, з болем поглядаючи на незрячих, і нахаби сміялися з нього.

Поблизу Вітанії, за п’ятнадцять стадій від Єрусалима, побачили в розлогому сикоморі, що випустив коріння з гілок на дорогу, митаря Закхея, який – скільки мав голосу – закликав Ісуса й апостолів зайти до нього в гості й ревно каявся, що не вірив досі в Сина Божого. Ісус погодився, а незрячий люд і собі потягнувся на Закхеєве подвір’я й почав вимагати від Месії проголошення земного царства – уже в цю мить, бо скільки можна чекати й самими обіцянками жити: якщо він насправді Месія, то чому відкладає благо на потім?

І врешті заговорив Ісус. Він розповів нетямущим притчу про три таланти, про невсипущу працю над помноженням скарбів, переконував, що готового ніхто ніколи не дасть, й царство земне і Боже мусить кожен будувати сам. Бог посилає тільки роботящим, а лінивим і бездарним не дає нічого, – й почулося ремство в сліпому натовпі. Ми ж вірили, мовляв, що ти спошлеш нам Господні блага, адже десятки літ мучимося у римській неволі, то чей заслужили на винагороду, – ти ж примушуєш нас самих братися за будову. А хто дасть матеріял, хто нагодує будівничих – чи ж то такого Месії ми ждали; подібну мудрість ми могли б почути і від Закхея; не потрібне нам твоє царство, в якому ще невість-скільки бідувати доведеться, краще вже залишатися під Римом, в римській державі хоч їсти є що: раб працює і раба годують!

Пасхальної суботи ми досягли Єлеонської гори, де зібралися тисячі люду – віруючих і роззяв, – цікавих побачити Месію; незрячі паломники ще не встигли збунтувати народ – Ісуса чекав тріумф. На схилі Єлеонської гори, в Кедронській долині й біля Золотої брами хиталося людське море, готове розступитися перед вождем і вітати його. Юда ґалілеянин із зелотами сновигали поміж натовпом, заохочуючи й підбадьорюючи: «Звеселися, дочко Сіона, се цар твій гряде, осанна!» З вежі Антонії зорила за юрбою римська залога, готова рубати люд мечами, якщо б він ринув до палацу Ірода, де резидує Понтій Пілат.

Ісусові привели ослицю, і я не міг збагнути: насміхаються з нього сліпці чи це сам Вчитель чинить зухвалий виклик пихатим римським вершникам, що стоять, ніби вилиті статуї, в Кедронській долині й біля Золотої брами храму; Ісус сів верхи на ослицю, і розступився натовп перед ним – печальним пілігримом з обличчям янгола, улюбленцем наївних простаків і мудрецем, якого за розум зненавиділи гордовиті книжники.

Я вбирав у себе його образ і бачив, як ця людина вмить оголюється перед тисячоокою публікою у своїй природній простоті й водночас закривається перед усім світом в шкаралупу недосяжного аристократизму. Ісус пробирався верхи крізь екзальтований натовп, який вистелював перед ним дорогу пальмовими галузками й одягом; грали флейтисти, сурмили сурмачі, гриміли барабани; Ісус був розчулений і водночас насторожений: ця юрба могла на перший поклик ватажка черні висміяти й розтерзати його за те, що насмілився приймати вселюдську почесть, сидячи на ослі, а теж – і піти за ним на смерть… Я ж боявся за Ісуса, знаючи, що нема гіршого ворога, ніж натовп.

– Благословен, хто гряде в ім’я Господнє, осанна во вишніх! – ревів натовп, а перелякані фарисеї благали Ісуса, щоб заборонив юрбі вітати його, адже кожної миті можуть вихопитися з Антонії леґіонери, щоб посікти народ, і каміння тоді заговорить… Я ще не міг знати, що за кілька днів ця сама юрба буде домагатися в Пілата кари для облудника, який всує царем себе назвав, і не сліпці будуть у цьому винні, а він, Ісус, бо прийшов до народу як Син Божий, не розуміючи того, що народ його приймає за ватажка земного і ніхто про Царство Небесне й не помислює.

Думав я: якщо ти, Ісусе, і справді Бог, то в цю хвилину мусиш стати людиною, якій повірив би народ… Благав його в душі: зійди з осла й поклич людей за собою! Я вже не боявся крові, сам готовий був піти з ним на битву, бо зрозумів остаточно: спочатку воля, а потім Царство Духа. Та не знав я ще тоді, що народ, який волав «Чудо вчини, чудо!», й не чекав поклику до бою, а готової волі…

Ісус не звертав уваги на захоплені вигуки, заклики й благання: чим більше йому слави додавалося, чим вищий ставав його тріумф, тим більше він замикався в шкаралущу своєї таємниці – чужий і цьому світові не належний. Він в’їхав у навстіж отворену Золоту браму, за якою зводився до неба храм, обведений ста п’ятдесятьма коринфськими колонами, покритий золотою бляхою, а спиці срібні й ворота теж сріблом ковані.

Христос зупинив ослицю й ступив на землю. Він підвів руки до молитви, та враз затулив долонями обличчя, й сльози хлинули крізь пальці – ніхто не знав, чому плаче чоловік, якого Месією називають, але плач був зловісний, і на мить стихла юрба, яка чекала – хто готового блага, хто заклику до битви, тільки не сліз. Та нічого не бачив тепер Ісус – крім величної святині, над якою звершувався відлік часу, і відчинилися перед Месією двері храму.

Ісус ступив крок, другий і зупинився, вражений побаченим. У притворі, де стояв жертовний вівтар, було людно й гамірно, й ніхто тут не молився. За ослонами сиділи крамарі й продавали різний крам для справляння треб і пожертв: чотки, ладан, лампади, оливу, баранів, голубів, ягнят; попід стіною стояли рундуки, в яких міняйли обмінювали шекелі на динари; йшли тут завзяті торги – звичайні, звичні і прадавні. Господній Дух витав десь там, у Святилищі храму, а тут ніхто до святощів діла не мав – у притворі кишів брудний базар: торгівці захвалювали товар, дурили покупців, базарні злодійчуки сновигали поміж рядами й спритно набивали, де тільки могли, кишені – крамом і грішми; тут ніхто не хвалив Господа, всюди смерділо тваринним послідом, і сторопілий Ісус стояв на порозі притвору із затиснутою в долоні пугою, якою поганяв ослицю.

Він випростався, став вищий, високий, маєстатичний; я аж тепер помітив, що в рисах його обличчя немає нічого гебрейського, що він – леґат небесних світів, якого Провидіння послало з найдальших глибин космосу на землю тільки для того, щоб побачив він цей грішний содом, який вчинили в домі молитви бездушні люди, – і покарав їх або вмер за їхнє спасіння. Ще хвилину тому я підозрював, що Ісус давно домовився з Юдою ґалілеянином, й вони влаштували парадне видовище для того, щоб зібрати докупи й згуртувати народ; я навіть дивувався якоїсь миті, як уміло увійшов Ісус у відведену йому роль, і аж тепер зрозумів, що Месія навіть не бачив натовпу: нічого не бачив, поки не уздрів наруги над святинею і збагнув ту глибину прірви, в яку безслідно канув людський дух.

Розгніваний посланець Господній підвів караючу десницю й із затиснутим у долоні батогом кинувся до столів. Він перевертав їх, зсував руками крам на долівку й шмагав торгівців по головах і спинах; Ісус був один, а крамарів сотні, і що їм було зім’яти, побити, вбити напасника, та вони втікали стрімголов із притвору, пройняті несусвітним страхом – Месія карає! – і доганяв їх громовий голос мужа, з якого заговорив Бог:

– Се мій дім молитви, а ви зробили з нього вертеп розбишак!

І тут пролунав за балюстрадою, де належало стояти жінкам, голос. То заговорила Божа жінка Анна, яка щойно вкинула в карнавку все, що мала – дві лепти на пахучу оливу для Месії, знала ж бо, що помре він на хресті: хай вкладуть його, намащеного пахощами, до святого гробу… Божа жінка Анна простояла тут мовчки з дитинства, а нині вперше заговорила про те, що правдиво знала тільки вона. А знала, що Ісус – Син Божий, ще відтоді, як Богородиця восьмого дня після народження Ісуса принесла немовля до храму, щоб представити його перед Господом і за п’ять шекелів відправити над ним обряд обрізання. Ніхто б і не помітив матері з дитиною, якби не старий Симеон, який усе життя простояв у храмі, чекаючи утіхи для Ізраїля: він упізнав у дитяті Месію в той момент, коли могель звершив акт обрізання – по крику немовляти впізнав і сказав урочисто, а слова ці чула Анна: «Нині, Владико, можеш відпустити слугу свого в мирі, бо мої очі бачили Спасителя – світло на просвіту поганам і на славу ізраїльського люду». Того дня помер старий Симеон, і знала тайну немовляти лише Божа жінка Анна, яка нині вперше заговорила, впізнавши в розгніваному Ісусові Месію:

– Це Син Божий, і поклоніться йому, народи!

Проте народ мовчав, і було це передгрозове мовчання. Остигли враз захоплення і екзальтація – люди прийшли сюди не для поклонів, а за порятунком: ось увійшли у двір храму римські леґіонери – варвари осквернили своєю присутністю святиню, і ніхто не наважується вигнати їх; а ти, посланцю небесний, проганяєш ні в чому не повинних крамарів й не бачиш і бачити не хочеш ні леґіонерів, ні пекла на землі – Царство Боже заступило тобі зір!..

Я подумав у цю мить про Йоана Хрестителя: саме нині вперше відлунився б його голос, який досі звучав серед людської пустелі. Та його немає, він у тюрмі… І ніби у відповідь на мою перелітну думку хтось у юрбі загорланив пропитим хриплим голосом:

– Хрестителя вбили в Тиверіяді! Ірод Антипа подав його голову на тарілці розпусній Сальомеї!

Викрикнув ці слова чорний чоловік без сорочки, волохатий і брудний, який вихопився з юрби і став перед народом.

– Варавва… Варавва! – заталанів народ стривожено: був це покидьок, знайдений у пустелі, безродний байстрюк, приречений на злодійства й убивства, бо ж не просився він на світ, а жити не мав за що і працювати не навчився; люди боялися його, проте тепер повторювали, ніби кликали: – Варавва, Варавва! – і добувався з їх тривожних вигуків стогін останньої надії.

– Убито нашого пророка, нашого вождя! – ревів Варавва й показував пальцем на Ісуса: – А цей вчить любити ворогів наших! Он там наш ворог, – змахнув рукою в бік леґіонера, – і я його задушу в своїх любовних обіймах!

Біля воріт стояв на варті з алебардою в руці римський вояк – стояв, розставивши ноги, немов законний господар цієї землі, він був упевнений у своїй силі і на крик голодранця не звертав уваги. А голодранець знав лише одне: зжирає завойовник те, що він, Варавва, міг би з’їсти, і ніякий месія не порятує від ворога, сам Варавва себе порятує, – він кинувся на леґіонера, мов звір, звалив його на долівку й кулачищем переламав горлянку.

Убивцю тут же схопили ліктори й повели, а народ почав розбігатися, викрикуючи «Варавва, слава Варавві!» – і вже не пробивався страх крізь волання, а тільки зловтіха: хтось таки заступився за знедолених, а ми, дурні, слухали баєчки Месії про любов; брехня, не любити, а вбивати треба!.. Не міг у цей мент народ ждати Царства Небесного, обіцяного Христом.

Я зрозумів, яка небезпека нависла над Ісусом, – усе тепер звалять на нього, адже він розпочав бучу в храмі, – і шепнув Юді:

– Підкупи двох леґіонерів, хай вони виведуть його в безпечне місце.

Та Ісус сам пробрався крізь натовп до Гетсиманського саду, а мій задум про те, що треба заховати Христа від людей і закону, запав іншою мислею в темну голову Іш Каріота.

…У степу світало. Набухлі від роси шовкові китиці тирси обважніло схилялися над чолом Томи, якого перед світанком сон здолав. Китиці м’яко дотикалися до його обличчя, немов пестили, і йому було від цього невимовно втішно.

Розплющив урешті очі: над ним стояла, схилившись, дівчина у широкій лляній сорочці, підперезаній барвистою крайкою, й віночку з польових квітів, а русяве довге волосся перетягнула на чолі золота діядема; може, це прийшла до нього оріянська богиня – Тома не знав, та обличчя її було знайоме, воно всюди йому ввижалося, і він збагнув нарешті, що за ним ходить образ жінки, намальованої рукою Луки.

– Ти Марія? – прошепотів Тома, виборсуючись із сну.

– Ні, я Лада, – відказала дівчина.