Смерть Юди

І явилися Томі під час цієї короткої мандрівки дивні видіння.

Розріджене невгасимою спекою повітря відривалося від землі й прозорою бурхаттю, немов кип’яча вода, піднімалося в заюжене небо; повітря залишалося над землею так мало, що не було чим дихати, й забирало воно з собою, розміщуючи в хаотично поламаних площинах – нібито стався всесвітній катаклізм і все летить, розсипається, позбувшись враз земного тяжіння, повисає, нахиляється, пливе, пропадає в безвістях, стрімголов падає і впасти не може, – забирало із землі все на ній суще, і можна було бачити у піднебессі руді гірські кряжі, що втратили своє підніжжя й плавають у космічних безвістях, не маючи більше змоги діткнутися основами до землі, й зелені оази, принесені хвилями розпеченого повітря хтозна й звідки, і похилі або зовсім повалені, ніби пилою підрізані гостроверхі кипариси, і зчудовану таким раптовим вивільненням твар дику, а ще многість людей, які розпачливо, немов знесилені плавці, гребли в повітрі руками, намагаючись приблизитись до тверді й стати на неї ногами, бо без землі їм ніяк не можна жити, – і ось один небесний полоняник таки вихопився з міражного хаосу і вчепився за земну поверхню костуром, всадивши його глибоко в пісок; він став на землю й чи то з радості, що відчув ногами твердь, а чи зі злості на світовий нелад почав горланити, й котився його громовий голос по всій Кумранській пустелі, намагаючись зударитись хоча б з єдиною людиною, яка, стоячи на землі, могла б й хотіла його вислухати.

Чоловік уже йшов пустелею, відзискавши земне тяжіння, й, розмахуючи костуром і руками, щось голосно вигукував, та слова його м’ялися в розрідженому повітрі, кремсалися, й він у розпачі від того, що його ніхто не чує, підводив голову до неба, широко розкривши рота; був чоловік одягнутий у сірий лахман з верблюжої шерсті, підперезаний на чреслах шкіряним поясом; наближаючись до Томи, він рвав на собі волосся й жмакав кудлату сиву бороду – видно, сердився, що ніхто в світі його не чує, що даремно він з таким зусиллям дістався до землі, щоб проректи свою істину, а де вони, ті люди, які б мали його вислухати, – он плавають у позаземних маревах, у позаземних вимірах, вони без супротиву піддалися хаосу, мов вітрові нетля, без жодного опору розлітаються по світах, куди їх несе гаряча буря, а на рідній землі не залишається нікого: що трапилося, що так раптово вмерла в людей прив’язаність до отчого порога й що той зруйнований поріг ніхто не береться відбудовувати, – людям стало враз байдуже, де жити, і вони не чують і чути не хочуть пророка, який волає в пустелі.

Я впізнав його, хоч ніколи й не бачив, лише вчення його про духовне й тілесне очищення збагнув ще в молодості, набираючись науки у есеїв; був це той, за яким я пішов би не вагаючись. І не з цікавості та й не з веління потойбічної сили, як це сталося під час зустрічі з Ісусом, а з власної волі, з власного запалу і невсипущого жадання свободи, якої ніде не побачив навіть здалеку, не те, що зміг би діткнутися до неї, – ні на батьківському полі, ні в помаранчевому своєму саду, ні в товаристві одинадцятьох учнів Ісуса, ані в словах самого Вчителя, які закликали до вселюдської любові, всеможної терпеливості й до нескінченного очікування благодаті під тяжким примусом беззастережної віри. А цей пророк кликав до дії: «Сокира вже біля прикорінка, – говорив він, – кожне дерево, що не приносить доброго плоду, зрубають і у вогонь кинуть».

Я все життя прагнув діяльності – практичної, бо єсьм селянином зроду, який до всього, що творить, дотикається пучками; так я перстом діткнувся до самого Бога і увірував; без тієї віри я був би вихолощений, як линовисько вужа, але дайте мені ще й земного вождя, який би не лише облагороджував духом, немов Мойсей гебреїв у Аравійській пустелі, а й повів полки повсталого народу на битву, як Ісус Навин, – із списами, луками, таранами й трубним звуком.

Був це Йоан Хреститель, живий во плоті, хоч і страчений на забаганку Сальомеї Іродом Антипою багато років тому: певне, воскрес Йоан, щоб прийти до народу, який загибає, – не дозволив він собі вознестися назавше в небо, щоб сісти поруч з Вітцем й погрожувати помстою за свою смерть; Йоан Хреститель вернувся на землю, щоб здерти полуду з людських очей і очолити прозрілий народ.

Я підбіг до нього, щоб вчути рятівні для мене слова, і я вчув їх:

– Тримайтеся землі своєї, не розпорошуйтесь по світу, бо ніхто ніколи не збере вас більше докупи, а як і зійдетесь колись, то немічні, розсварені, ворожі й роздерті будете й не зумієте вже побудувати справжнього юдейського царства на юдейській землі; апостоли, не втямивши Христової науки, просвіщають нині чужих владик і будують у чужих землях чертоги, в яких гебреї житимуть, погорджувані слугами: тримайтеся землі своєї, бо вона у вас єдина – завтра пізно буде повертатись, зваблені принадами чужих країв, зостанетеся в них без вух, язика, серця й лику гебрейського й братимете принизливу милостиню з рук просвіченого самими вами господаря!

– То для чого Господь зсилав на апостолів свого Духа? – запитав Тома в розпачі. – І хто ж тоді Месія – ти чи Христос?

– Христос – то Дух нашого Бога, втілений у людину, яку я хрестив на Йордані, а вести вас до земної волі мав я: де ж ви були, апостоли, коли мені стинали голову, де ж ви були, коли римські леґіонери виводили Ісуса з Гетсиманського саду? Чому ви так легко позбулися небесного й земного проводирів своїх? Хіба не втямили, що Господь послав нас обох на землю ради вашого спасіння: в один час ми були зачаті й діяли на землі одночасно – перший рятував од скверни душі, другий призначений був до земних трудів з орудою меча. Ми удвох були єдиним Месією, і ви обох дозволили вбити: одного віддали на розп’яття, а другого покинули в темниці, і зостався дім ваш порожній… Сліпці, кроти, не гідні світла й волі!

Й коли видіння Йоана Хрестителя відірвалося від землі й зникло в розпеченій бурхаті всесвітнього хаосу, застогнав Тома:

– Де істина? Де ж істина?

Та юдейської правди на обітованій землі вже не було, тут панувала істина переможця, а поза нею – страшна дійсність вигнаного народу, який усе, чим жив, втратив: Храм, Столицю, Традицію, та щонайстрашніше – Релігію, яка народилася із Христом і загинула разом з ним для юдеїв. Народ злякався витвореної ним самим нової віри і залишився із старою, що конала, знесилена пологами.

Чому – злякався? – думав Тома. – Чому юдеї враз запрагли смерті щойно прославленому Ісусові – хіба лише через марні сподівання на те, що він очолить повсталий народ? Ба ні – навпаки: зі страху, що таки очолить, і стара віра солодкого очікування свободи враз переміниться в криваву боротьбу за неї, бо таки з’явився виблаганий у Бога юдейський вождь. І закричали перед Пілатом: «Який він цар, у нас один цар – у Римі» й застерігали прокуратора: «Що тобі скаже імператор, коли ти самозваного царя помилуєш, нема в нас іншого повелителя крім римського кесаря!» Реальна ява Месії, який перервав мрійливий сон старогебрейської релігії, була страшною у своїй непередбачуваній новизні, й народ сам припинив свій поступ, віддаючи на смерть вождя й залишаючись біля конаючої матері, яка його народила.

І що це за народ такий – юдеї, – думав Тома, – що так ревно вміє молитися за волю, вимагає її, кричить, галасує, навіть набирається відваги стати на дорозі самого прокуратора, та коли приходить справжній провісник свободи, вмить хоче його спекатися, затуживши за принадами тихого рабства; що ж ми за народ такий, що ту голову, яка виростає з-посеред нас на вершок вище, в заздрості й злобі стинаємо, а коли над нами зводиться чужинець – так легко миримося з долею і намагаємося відшукати в чужакові коли не достоїнства, то хоч милосердя; а може, ми такий уже народ, що воліємо бути немічними, бо ж сила накладає обов’язки працювати над собою, думати, звершувати, творити?

Так розмірковував Тома серед пустелі – й постав перед його очима палац Ірода в Єрусалимі, а на балконі поміж двома колонами стоїть Понтій Пілат у червоній туніці без рукавів, заперезаний голубим поясом, й показує униз пальцем, де стоять Ісус Христос, скатований тридцятьма ударами дротяної нагайки, і вбивця римського леґіонера Варавва, закований у ланцюги, – милостиво запитує в юрби, котрого з них відпустити на волю з нагоди святої Пасхи.

І стоїть стортурований Христос перед натовпом, розлюченим на нього тільки за те, що він назвав себе Богом. А юрба не хоче мати у своєму стані Бога – хай він витає десь далеко в небі, й вона готова ревно молитися до нього; юрбі важко змиритися з тим, що ця звичайна людина – інша, ніж вони. І тому плебеї хочуть вивільнитися від неї, щоб не мати між собою кращого, бо з кращим тяжко жити поруч – за ним треба йти вчитися, удосконалюватись, повертати собі людське обличчя ціною праці і пожертв, зрештою – воювати, коли він накаже, а юрбі вигідніше скніти в лінивому й ситому рабстві… В очах Ісуса – німий докір людям і Богові. Він знає про своє безсмертя, але що з того, коли й воскресіння не може дати користі цим людям, бо вони не схочуть збагнути таємницю його месіянства. Христос свідомий того, що його виймуть нетлінного з гробу, але ж не буде він потрібен цьому людові, який не бажає ні духовного прозріння, ні матеріяльної волі. І ось кричить юрба: випусти Варавву, звільни покидька, ми в порівнянні з ним виглядатимемо кращими і вищими!.. І беруть собі вбивцю за месію, а Месія марно за них умре.

Й аж тепер Тома остаточно збагнув, чому цей самий народ, який щойно вигукував «осанна!», враз заволав «розіпни!» Бо прийшов Месія запізно – аж тоді, коли люд у неволі осліп, а мозок його розрідився, мов повітря в пустелі, тож неспроможний вже зрозуміти двоєдиності Спасителя в небесному й земному вияві: земного вождя не помітив, а духовного розіп’яв, залишивши для себе ниций обов’язок беззастережної покори кесареві й право на марне сподівання порятунку від Варавви… А ображений і розчарований у своєму народі Ісус вознісся в небеса, залишивши на землі розбурхане, та не розбуджене, зментрожене, та не прозріле стадо рабів, для яких богом став кесар, а месією – бандит.

І печалувався Тома, йдучи пустелею по воду до єрихонського джерела, що ніхто не пам’ятатиме гебрейському народові тієї хвилини духовного прозріння, коли він воздавав хвалу Месії, а водно нагадуватимуть про вбивство, і якраз ті народи будуть найбільш озлоблені на Ізраїль, яким гебреї, супроти своєї волі, подарували нову релігію, започаткувавши нею в житті людства духовну еру.

То чи добре я зробив, що всупереч волі Господній – бо ж не зійшов на мене в П’ятдесятницю Дух Святий – поніс ту релігію молодому народові над Бористеном?

Й було нове видіння Томі серед небесного хаосу: з півночі, немов розкішна багатовітрильна трієра, тихо пливла у піднебессі, розганяючи гарячу бурхать всесвітнього неладу, оаза зеленої оріянської землі: вона легко опустилася на пустелю, всю накривши, і Тома опинився в її центрі серед тирсового моря, а над ним схилилася русява богиня Лада.

Ні, це не Марія, отямився Тома, оріянська діва нітрохи не схожа на святу грішницю з Маґдали, проте вродою, якби її можна було покласти на ваги, дорівнювали б одна одній – кожна увібрала в себе образ рідного краю: Марія – знівеченого, потоптаного й глибинного своєю історією, мов чаша Генісаретського озера, Лада – молодого, буйного й непорочного, як необжитий оріянський степ.

– Хто ж ти? – спитала Лада.

– Апостол, – відказав Тома, нітрохи не сподіваючись на те, що дівчина його зрозуміє.

– Посланець? – здивувала апостола своєю обізнаністю оріянська діва.

Вражений Тома підвівся й простягнув до неї руки; вона не відступала, ніби чекала його дотику, руху, пориву.

– Чому ти не боїшся мене? – спитав Тома.

– Нині заходять у нас русалії, й мене має знайти мій Ладо. Може, це ти?

– Не я. Ладо твій буде з цього краю. Я гебрей.

– З Єрусалима?

– Так, посланець Христа.

– Того, котрого розп’яли?

– Того… Але звідки ти все це знаєш?

– Край мій – при битих дорогах, що йдуть з півдня на північ і зі сходу на захід – усі по них ходять: траки, скіфи, роксоляни, сармати – й новини нам приносять. А ще кожної осені дві наші оріянські послушниці із Святошинського храму манджають з хліборобськими дарами аж на острів Делос до святинь Артеміди й Деметри, що є посестрами нашої Великої Матері-Купали… А ти хочеш розповісти оріянському люду про розіп’ятого Бога?

– Я приніс вам його науку.

– Як же звати твого Бога?

– Ісус Христос.

– А скіфи мають Ормузда, який відвічно бореться з духом зла, брехні й темряви Аріманом, ми ж знаємо єдиного Рода – і вже й сармати почали йому поклонятися. А у вас Ісус… Різні імена, а Бог один.

– Не зовсім так, Ладо. Ваші боги поганські, а я був апостолом у справжнього єдиного Бога на землі.

– Який ти дивний, – засміялася Лада, – говориш те саме, що і я, а ніби сперечаєшся. Так, Бог єдиний для всієї землі, тільки по-різному його називають… Якби богів було багато, то вони, напевне, й воювали б між собою, перемінившись з богів добра у божків зла, – і тоді загинув би світ. Ти уявляєш, усе, це, що бачиш довкола, спалахнуло б ураз синім вогнем! – Лада заперечливо похитала головою, наче й думку таку допускати до себе боялася, і Тома теж, глянувши на степ, над яким підводилося сонце, прошепотів:

– Ні, такого не повинно статися.

– А ти прийшов нам розповісти про Ісуса? – все ще допитувалася дівчина.

– Ми вчора поблагословили ваш край і хреста поставили на найвищій кручі над Данапром. Сам верховний волхв Богодан дозволив нам відправити святе дійство.

– Та це ж мій вітець!.. Добре, а ти підеш зі мною на русалії?

– Не гоже слузі Христовому бувати на поганських ігрищах, – відказав Тома, боязко оглянувшись, начебто за спиною в нього міг стояти й слухати Андрій Первозваний.

– Як же ти проповідуватимеш Христову науку в Оріяні, не знаючи оріянських обрядів?

– Обряди ваші заникнуть, коли пізнаєте правдивого Бога, – далі говорив Тома з чужого, Андрієвого, голосу.

– Ніколи! – заярілася дівчина. – Якщо твій Бог справжній, то він прийме й освятить все те, що протягом віків створили наші люди!

– Але ж тоді та віра не буде юдейською…

– А чому вона має бути юдейською, адже Бог єдиний для всього світу, і кожен народ одягає Бога в свої шати.

– Напевне, так, – мовив Тома в задумі. – Ходімо, веди мене у свій світ.

…З повним глеком цілющої води, зачерпнутої з єрихонського джерела, вертався Тома оазою далекого оріянського світу, з яким за двадцять три роки свого перебування над Данапром і Россю встиг зріднитися й полюбити його – працьовитого, наївного й безтурботного. І дивувався, й неспокій мучив його не раз: надто легко приймали оріяни нову віру – так само, як надто довірливо впускали на свою землю і до своїх хат номадів-зайд, що безупину перекочовували перехресними дорогами по степовому краю: заходили в Оріяну сармати, скіфи й роксоляни, а теж і роші, яким апостол Андрій показав з півночі дорогу, – і віру в оріян приймали і запановували тут.

Тож пробував Тома вселити в оріян бодай краплю свого невір’я: їхня гостинність була для них згубною; вони цього не знали й купалися в своїх обрядах і співали й прославляли вже поганськими піснями Томиного вчителя Ісуса, в будні не розгинали спин на полі, а чужинець тим часом у їхніх весях кермував громадами й, віру християнську приймаючи, примушував оріянський люд по-християнському любити ворогів своїх, а оріяни й раді були, що провід мають, бо за роботою й піснями не мали часу пізнавати науку кермаництва…

Минали роки, і все частіше повіювало з далекого півдня солоним запахом пустель, змішаним із солодом помаранчевих гаїв, та ще держала Тому в своїх обіймах і випускати не хотіла оріянська земля, народ якої жадібно всмоктував проповідь християнської віри, злютовуючи її в єдиний сплав із власним обрядом, – і ставало свято народження сонця днем Різдва Христового, а весняне свято Ярила празником Христового Воскресіння; зеленосвятні русалії – пам’яттю про зішестя Святого Духа на апостолів; назви свят мінялися, а предковічні ритуали залишалися, і не бачив Тома в цьому гріха, і рідним здавався Томі оріянський образ Христової релігії… Й не випустила б благословенна Оріяна дванадцятого апостола із краю, якби якось не зустрівся Томі на бористенському шляху купець-християнин з Ольвії, від якого Тома дознався, що апостол Андрій, повернувшись з гіперборейського Словіна, де мало не зазнав смерті від напівдиких рошів, подався в грецьке місто Патри, навернув там у християнство силу-силенну мешканців і навіть дружину патраського архонта Максиміллу просвітив; за це архонт ув’язнив апостола й наказав його розіп’яти. Промучившись три дні на хресті, скінчив Андрій своє життя 62 року після рождества Христового… Нові думки вдерлися тоді в душу Томи: а чи не осквернив він віри Христової, прищепивши її на поганській дичці, чи не вчинив Тома непрощенного гріха, за який прокляв би його Андрій?

Й однієї ночі долинув до Томи з небес голос апостола Андрія:

«Я загинув в ахейській Патреї за Христову віру, а ти споганився в Оріяні; хіба не мовив я, коли ми вирушили в гіперборейські краї: нема на тобі знаку Божого! Невже не бачиш, якою стає наша віра в оріянському краю?»

Тома вийшов з хати надвір і тужно вдивлявся в зоряні розсипи на Єрусалимському шляху й чув, як кличе його дорога, що мчала небом з Оріяни до Юдеї.

«А якою стала б наша віра в Юдеї, якби ми її не покинули?.. Про всіх подумали, лише не про свій край. А він хіба не вартий Ісусової науки, що всі ми розбрелися по чужаницях? Сусідів навчаємо, а чи вберегли себе?» – відказав Тома Андрієвому голосу.

Й поманила його небесна дорога, що тягнулася від Єрусалима, пуповини земної, до межі світів над Данапром. Не вертаючись до зчужілої раптом оріянської домівки, попрошкував Тома навмання з півночі на південь попід Єрусалимським шляхом: вертався додому, мов блудний син.