У війни не жіноче обличчя

А мені було соромно. І з такою совістю ми жили протягом всієї війни.

У медсанбаті до мене добре ставилися, але я хотіла бути розвідницею. Попередила, що втечу на передову, якщо мене не відпустять. Збиралися з комсомолу виключити за те, що не підкоряюся військовому статуту. Але все одно я втекла…

Перша медаль «За відвагу»…

Почався бій. Вогонь шквальний. Солдати залягли. Команда: «Уперед! За Батьківщину!», а вони лежать. Знову команда, знову лежать. Я зняла шапку, щоб бачили: дівчисько підвелося… І вони всі встали, і ми пішли в бій… Вручили мені медаль, і того ж дня ми пішли на завдання. І в мене вперше в житті сталося… Наше… Жіноче… Побачила я на собі кров, як заволаю:

– Мене поранило…

У розвідці з нами був фельдшер, уже літній чоловік. Він до мене:

– Куди поранило?

– Не знаю куди… Але кров…

Мені він, як батько, все розповів…

Я ходила в розвідку після війни років із п’ятнадцять. Щоночі. І сни такі: то мій автомат відмовив, то нас оточили. Прокидаєшся – зуби скриплять. Згадуєш – де ти? Там чи тут?

Скінчилася війна, у мене було три бажання: перше – нарешті я не повзатиму на животі, а стану їздити тролейбусом, друге – купити і з’їсти цілий білий батон, третє – виспатися в білій постелі і щоб простирадла хрустіли. Білі простирадла…»

Альбіна Олександрівна Гантимурова,

старший сержант, розвідниця

«Чекаю на другу дитину… Моєму синові два роки, і я вагітна. Тут – війна. І чоловік на фронті. Я поїхала до своїх батьків і зробила… Ну, ви розумієте? Аборт… Хоча це тоді заборонялося… Як народжувати? Довкола сльози… Війна! Як народжувати серед смерті?

Закінчила курси шифрувальниць, відправили на фронт. Хотіла помститися за свою дитинку, за те, що я її не народила. Мою дівчинку… Мала народитися дівчинка…

Просилася на передову. Залишили при штабі…»

Любов Аркадіївна Чарна,

молодший лейтенант, шифрувальниця

«Ішли з міста… Усі йшли… Опівдні двадцять восьмого червня сорок першого року ми, студенти Смоленського педінституту, теж зібралися у дворі друкарні. Збір був недовгим. Вийшли з міста старою Смоленською дорогою в напрямку міста Красного. Обережно рухалися окремими групами. Наприкінці дня спека спала, йти стало легше, пішли швидше, не озираючись. Озиратися боялися… Стали на привал, і тільки тоді глянули на схід. Весь обрій охопило багряною загравою, з відстані сорока кілометрів здавалося, що вона заповнила небо. Зрозуміло стало, що і не десять, і не сто будинків горять. Горить увесь Смоленськ…

Була в мене нова, така легенька сукня з оборочками. Подобалася вона Вірі, моїй подружці. Кілька разів та її приміряла. Я обіцяла подарувати ту сукню їй на весілля. Заміж вона збиралася. І хлопець у неї був хороший.

А тут раптом війна. Йдемо на окопи. Речі свої в гуртожитку здаємо комендантові. А як же сукня? «Візьми, Віро», – казала я, коли ми йшли з міста.

Не взяла. Каже, як обіцяла, то подаруєш на весілля. Згоріла в тому вогні сукня.

Ми тепер ішли і всякчас оберталися. Здавалося, що нам пече у спину. Протягом ночі не зупинялися, а зі світанком стали до роботи. Рити протитанкові рови. Сім метрів прямовисна стіна і три з половиною) метри вглиб. Копаю, а лопата вогнем горить, пісок здається червоним. Стоїть перед очима наш будинок із квітами і бузком… Білим бузком…

Жили ми в куренях на заплавній луці між двох річок. Спека і вогкість. Комарів сила-силенна. Перед сном викуримо їх із куренів, а зі світанком все одно просочуються, спати спокійно не дають.

Відвезли мене звідти до санчастини. Там на підлозі покотом ми лежали. Багато хто з нас тоді захворів. Висока температура. Морозить. Лежу – плачу. Відчинилися двері до палати, лікарка від порога (далі було не пройти, матраци впритул лежали) каже: «Іванова, плазмодій у крові». Це в мене тобто. Вона не знала, що для мене страху більшого не було, як той плазмодій, відтоді ще, як я про нього в підручнику ще в шостому класі прочитала. А тут репродуктор заграв: «Вставай, страна огромная…» Уперше я тоді почула цю пісню. «Ось видужаю, – міркую, – і відразу піду на фронт».

Привезли мене до Козловки – неподалік від Рославля, притулили на лавку, сиджу, тримаюся чимдуж, щоб не впасти, чую ніби уві сні:

– Ця?

– Так, – сказав фельдшер.

– Ведіть до їдальні. Спочатку нагодуйте.

І ось я в ліжку. Ви можете зрозуміти, як це, не на землі біля багаття, не у плащ-наметі під деревом, а в госпіталі, в теплі.

На простирадлі. Сім днів я не прокидалася. Розповідали: сестри будили і годували мене, а я не пам’ятаю. А коли за сім днів прокинулася сама, прийшов лікар, оглянув і сказав:

– Організм міцний, впорається.

І я знову провалилася в сон.

…На фронті відразу потрапила зі своєю частиною в оточення. Норма харчування – два сухарі на день. Ховати вбитих бракувало часу, їх просто засипали піском. Обличчя закривали пілоткою… «Якщо виживемо, – сказав командир, – відправлю тебе в тил. Я раніше гадав, що жінка тут і двох днів не витримає. Як уявлю свою дружину…» Я розплакалася з образи, мені то було гірше смерті – сидіти в такий час у тилу. Розумом і серцем я витримувала, я не витримувала фізично. Фізичні навантаження… Пам’ятаю, як тягали набої на собі, тягали гармати по багнюці, найпаче на Україні, така важка земля після дощу або навесні, вона наче тісто. Навіть ось викопати братську могилу і поховати товаришів, коли ми всі три доби не спали… навіть те важко. Уже не плакали, щоб плакати, теж потрібні сили, а хотілося спати. Спати і спати.

На посту я ходила не зупиняючись сюди-туди і вірші вголос читала. Деякі дівчата пісні співали, щоб не впасти і не заснути…»

Валентина Павлівна Максимчук,

зенітниця

«Вивозили поранених із Мінська… Я йшла на високих підборах, соромилася, що мала на зріст. Підбор один зламався, а тут кричать: «Десант!» І я босоніж біжу, а черевички в руці, шкода, дуже гарні черевички.

Коли нас оточили і бачимо, що не вирвемося, то ми з санітаркою Дашею піднялися з канави, вже не ховаємося, стоїмо на повний зріст: нехай краще голови набоєм зірве, ніж вони візьмуть нас у полон, будуть знущатися. Поранені, хто міг встати, теж повставали…

Коли я побачила першого фашистського солдата, я не в змозі була слова вимовити, мову відібрало. А вони йдуть молоді, веселі й усміхаються. І хоч би де вони зупинилися, хоч би де побачили колонку чи колодязь, починали митися. Рукава у них завжди закасані. Миються, миються… Кров навколо, галас, а вони миються, миються… І така ненависть охоплювала… Я прийшла додому, я дві блузки поміняла. Так усе всередині протестувало проти того, що вони тут. Я не могла спати ночами. Я-а-а-ак?! А сусідку нашу, тітку Клаву, паралізувало, щойно вона побачила, як вони ступають по нашій землі. У неї вдома… Вона невдовзі померла, бо цього не подужала…»

Марія Василівна Жлоба,

підпільниця

«Німці в’їхали до села… На великих чорних мотоциклах… Я пильно вдивлялася в них: вони були молоді, веселі. Завжди сміялися. Вони реготали! Серце зупинялося, що вони тут, на твоїй землі, ще й сміються.

Я лиш мріяла помститися. Уявляла, як загину і про мене напишуть книжку. Залишиться моє ім’я. Такими були мої мрії…

У сорок третьому році народила доньку… Це вже ми з чоловіком прийшли в ліс до партизанів. На болоті народила, в копиці сіна. Пелюшки на собі сушила, покладу за пазуху, зігрію і знову сповиваю. Навколо все горіло, палили села разом із людьми. До шкіл зганяли, до церков… Обливали гасом… Моя п’ятирічна племінниця – вона слухала наші розмови – в мене спитала: «Тітко Маня, коли я згорю, що з мене залишиться? Тільки ботики…» Ось про що наші діти в нас запитували…

Я сама недогарки збирала… Збирала своїй подрузі родину… Кісточки в золі знаходили, і де залишився шматочок одягу, хоч краєчок який, дізнавалися, хто це. Кожен свого шукав. Підняла я один шматочок, подруга каже: «Мамина кофта…» І впала. Хто у простирадло, хто в наволочку кісточки збирав. Хто що приніс. Ми з подругою – в сумочку, і половини сумочки не набрали. У могилку спільну все складали. Усе чорне, тільки кісточки білі. І кісткова зола… Я її вже впізнавала… Вона – біла-білесенька…

Після того хоч би куди мене відправляли, я не боялася. Дитинка в мене була маленька, з трьох місяців я її вже на завдання брала. Комісар мене відправляв, а сам плакав… Медикаменти з міста приносила, бинти, ліки… Поміж ручками та ніжками покладу, пелюшками перев’яжу і несу. У лісі поранені вмирають. Треба йти. Треба! Більше ніхто не міг пройти, не міг пробратися, скрізь німецькі та поліцейські пости, лише я проходила. З дитинкою. Вона у мене в пелюшках…

Тепер зізнатися страшно… Ох, важко! Щоб була температура, дитинка плакала, сіллю її натирала. Вона тоді червона вся, по тілу висип піде, вона кричить, зі шкіри пнеться. Зупинять на посту: «Тиф, пане… Тиф…» Вони женуть, щоб швидше йшла: «Век! Век!» І сіллю натирала, і часничок клала. А дитятко маленьке, я його ще грудьми годувала.

Як пройдемо пости, дійду до лісу, плачу-плачу. Кричу! Так дитиночку шкода. А за день-два знову йду…»

Марія Тимофіївна Савицька-Радюкевич,

партизанська зв’язкова

«Пізнала, що таке ненависть… Уперше пізнала це почуття… Як вони можуть ходити по нашій землі! Хто вони такі? У мене підвищувалася температура від цих сцен. Чому вони тут?

Пройде колона військовополонених, і сотні трупів залишалися на дорозі… Сотні… Тих, які падали без сил, відразу ж пристрілювали. Їх гнали, як худобу. За мертвими вже не голосили. Не встигали ховати – так багато їх було. Вони довго лежали на землі… Живі жили з мертвими…

Зустріла зведену сестру. Їхнє село спалили.

У неї було троє синів, жодного вже немає. І будинок спалили, і дітей спалили. Вона сяде на землю і хитається з боку на бік, колише свою біду. Підніметься – і не тямить, куди йти. До кого?

Ми пішли до лісу всі: тато, брати і я. Ніхто нас не агітував, не змушував, ми – самі. Тільки мама залишилася з коровою…»

Олена Федорівна Ковалевська,

партизанка

«Я навіть не замислювалася… Я мала спеціальність, яку потребував фронт. І я ані секунди не роздумувала і не вагалася. Взагалі мало тоді траплялося таких людей, які хотіли б пересидіти той час. Перечекати. Одну пам’ятаю… Молоду жінку, нашу сусідку… Вона мені відверто зізналася: «Я люблю життя. Я хочу пудритися і фарбуватися, я не хочу вмирати». Більше жодного разу не бачила таких. Мабуть, вони мовчали, таїлися. Не знаю, що вам відповісти…

Пам’ятаю, що винесла квіти зі своєї кімнати і попросила сусідів:

– Поливайте, будь ласка. Я невдовзі повернуся.

А повернулася за чотири роки…

Дівчата, які залишалися вдома, нам заздрили, а жінки плакали. Одна з дівчат, яка їхала зі мною, стоїть, усі плачуть, а вона – ні. Потім узяла й помочила водою собі очі. Раз-другий. Носовичком. А то, мабуть, незручно, всі плачуть. Хіба ми розуміли, яка та війна? Молоді… Це тепер я прокидаюся вночі зі страху, коли мені присниться, що я на війні… Літак летить, мій літак, набирає висоту і… падає… Я розумію, що я падаю. Останні хвилини… І так страшно, доки не прокинешся, доки цей сон не випарується. Стара людина боїться смерті, а молода сміється. Вона – безсмертна! Я не вірила, що помру…»

Ганна Семенівна Дубровіна-Чекунова,

гвардії старший лейтенант, льотчиця

«Закінчила медучилище… Приїхала додому, у мене хворів батько. І раптом – війна. Запам’ятала, що був ранок…

Я дізналася про ту страшну новину вранці… Ще роса на листі дерев не висохла, а вже сказали – війна! І оцю росу, яку я раптом побачила на траві та деревах, так чітко побачила, – я і на фронті згадувала. Природа перебувала в контрасті з тим, що коїлося з людьми. Яскраво світило сонце… Розквітли ромашки, мої улюблені, їх була сила-силенна на луках…

Пам’ятаю, ховаємося десь у пшениці, день сонячний. Автомати німецькі – та-та-та-та – і тиша. Тільки чуєш, як пшениця шумить. Знову німецькі автомати – та-та-та-та… І гадаєш: чи почуєш ти колись, як пшениця шумить? Цей шум…»

Марія Опанасівна Гарачук,

військфельдшер

«Евакуювали нас із мамою до тилу… До Саратова… Десь за три місяці вивчилася там на токаря. Дванадцять годин на день стояли біля верстатів. Голодували. На думці одне – потрапити на фронт. Там бодай якийсь харч. Будуть сухарі й солодкий чай. Дадуть масло. Від кого ми це почули, не пригадую. Може, від поранених на станції? Рятувалися від голоду, ну, і, звісно, були комсомолками. Пішли з подружкою до військкомату, але не зізналися там, що працюємо на заводі. То нас би не взяли. А так записали.

Відрядили до Рязанського піхотного училища. Випустили звідти командирами кулеметних відділень. Кулемет важкий, на собі його тягнеш. Як кінь. Ніч. Стоїш на посту і ловиш кожний звук. Як рись. До кожного шереху дослухаєшся… На війні, кажуть, ти наполовину людина, а наполовину звір. Це так…

В інший спосіб не вижити. Якщо будеш тільки людиною – не вцілієш. Довбешку знесе! На війні треба щось про себе згадати. Щось таке… Згадати щось із того, коли людина ще була не зовсім людиною… Я не дуже вчена, простий бухгалтер, але це я знаю.

До Варшави дійшла… І все піхом, піхота, як кажуть, пролетаріат війни. На пузі повзли… Не розпитуйте вже мене… Не подобаються мені книжки про війну. Про героїв… Йшли ми хворі, кашляли, сонні, брудні, погано одягнені. Часто голодні… Але ж перемогли!»

Любов Іванівна Любчик,

командир взводу автоматників

«Мого батька, я знала, вбито… Брат загинув. І загину чи не загину – вже не мало для мене значення. Шкода було лише нашу маму. З красуні вона миттю перетворилася на літню жінку, яку доля гірко образила, вона не могла жити без тата.

– Навіщо ти йдеш на війну? – спитала вона.

– Помститися за тата.

– Тато не витримав би, коли б побачив тебе з гвинтівкою.

А тато мені в дитинстві коси заплітав. Банти зав’язував. Він і сам любив гарний одяг більше, ніж мама.

Служила я в частині телефоністкою. Найкраще запам’ятала, як командир кричав у трубку: «Поповнення! Прошу поповнення! Викликаю поповнення!!!» І так щодня…»

Уляна Йосипівна Немзер,

сержант, телефоністка

«Я – не героїня… Я була вродливою дівчинкою, мене в дитинстві балували…

Прийшла війна… А вмирати не хочеться. Стріляти страшно, я зроду не думала, не гадала, що стрілятиму. Ой, та ну що ви! Я темряви боялася, густого лісу. Звісно, звірів боялася… Ой… Не уявляла, як можна зустрітися з вовком чи диким кабаном. Навіть собак змалку боялася, маленькою мене вкусила велика вівчарка, і я їх боялася. Ой, що ви! Така я… А всього в партизанах навчилася… Стріляти навчилася – з гвинтівки, пістолета і кулемета. І тепер, якщо треба, покажу. Згадаю. Нас навіть учили, як діяти, якщо немає ніякої зброї, крім ножа або лопати. Темряви вже не боялася. І звірів… Але змію обійду, до змій не звикла. Уночі в лісі часто вили вовчиці. А ми сиділи у своїх землянках – і нічого. Вовки злі, голодні. У нас були такі маленькі землянки, як нори. Ліс – наша домівка. Партизанська домівка. Ой, що ви! Я стала боятися лісу після війни… Я тепер уже не їжджу в ліс…

Але протягом усієї війни думала, що змогла б оце просидіти вдома, біля мами. Моєї вродливої мами, мама була дуже гарною. Ой, що ви! Я б не наважилася… Сама – ні. Не наважилася б… Але… Нам сказали… Місто взяли німці, і я дізналася, що я – єврейка. А до війни ми всі жили дружно: росіяни, татари, німці, євреї… Були однакові. Ой, що ви! Навіть я не чула цього слова «жиди», бо жила з татом, мамою і книжками. Ми стали прокаженими, нас звідусіль гнали. Боялися нас. Навіть деякі наші знайомі не віталися. Їхні діти не віталися. А сусіди нам казали: «Залиште всі свої речі, вони все одно вам уже не потрібні». До війни ми з ними дружили. Дядя Володя, тітка Аня… Що ви!

Маму застрелили… Сталося це за кілька днів перед тим, як ми мали переселитися до гетто. Скрізь по місту висіли накази: євреям не дозволяється – ходити тротуарами, стригтися в перукарні, купувати щось у магазині… Не можна сміятися, не можна співати… Ой, що ви! Мама до такого ще не звикла, вона завжди була неуважною. Напевно, не повірила… Може, вона зайшла до магазину? Їй щось лихе сказали, і вона засміялася. Як вродлива жінка… До війни вона співала у філармонії, її всі любили. Ой, що ви! Я уявляю… Якби вона не була такою гарною… Наша мама… Була б вона зі мною чи з татом… Я повсякчас про це думаю… Чужі люди принесли нам її вночі, принесли мертвою. Уже без пальта і черевиків. Це був кошмар. Жахлива ніч! Жахлива! Пальто й черевики хтось зняв. Зняв золоту обручку. Татів подарунок…

У гетто в нас не було домівки, нам дісталося горище в чужому будинку. Тато взяв скрипку, найкоштовнішу нашу довоєнну річ, тато хотів її продати. У мене була важка ангіна. Я лежала… Лежала з високою температурою і не могла розмовляти. Тато хотів купити якихось продуктів, він боявся, що я помру. Помру без мами… Без маминих слів, без маминих рук. Я, така балувана… Улюблениця… Чекала я його три дні, поки знайомі не передали, що тата вбили… Сказали, що через скрипку… Не знаю, чи була вона цінною, тато, йдучи, сказав: «Добре, якщо дадуть банку меду і шматок масла». Ой, що ви! Я – без мами… Без тата…

Пішла шукати тата… Хотіла знайти його хоча б мертвого, щоб ми були вдвох. Була я світла, а не чорна, світле волосся, брови, і мене в місті ніхто не зачепив. Я прийшла до базару… І зустріла там татового друга, він уже жив у селі, у своїх батьків. Теж музикант, як і мій тато. Дядя Володя. Я все йому розповіла… Він посадив мене на віз, накрив кожухом. На возі пищали поросята, кудкудакали кури, їхали ми довго. Ой, що ви! До вечора їхали. Я спала, прокидалася…

Так потрапила до партизанів…»

Ганна Йосипівна Струмиліна,

партизанка

«Був парад… Наш партизанський загін з’єднався з частинами Червоної армії, і після параду нам сказали, щоб здали зброю і йшли відновлювати місто. Нам на думку не спадало: як це – ще йде війна, ще лише Білорусія визволена, а ми маємо віддати зброю. Кожна з нас хотіла йти воювати далі. І ми прийшли до військкомату, всі наші дівчата… Я сказала, що я медсестра і прошу відправити мене на фронт. Мені пообіцяли: «Гаразд, ми вас поставимо на облік, і якщо буде потреба, то викличемо. А поки йдіть і працюйте».

Чекаю. Не викликають. Знову йду до військкомату… Багато разів… І нарешті мені відверто сказали, що немає такої потреби, вже достатньо медичних сестер. Треба ось цеглу в Мінську розібрати… Місто в руїнах… Які у нас були дівчата, питаєте? У нас була Чернова, вже вагітна, вона несла міну на боці, де поряд билося серце майбутньої дитини. Ось і розбирайтеся, що то були за люди. Навіщо нам у цьому розбиратися, ми такими були. Нас виховали, що Батьківщина і ми – це одне і те саме. Або ще одна моя подруга, вона водила містом свою дівчинку, а в тієї під сукнею тіло було обгорнуте листівками, і вона піднімала ручки і скаржилася: «Мамо, мені жарко. Мамо, мені жарко». А на вулицях всюди німці. Поліцаї. Німця ще можна обдурити, а поліцая важко. Він – свій, він твоє життя знає, твоє нутро. Твої думки.

І навіть ось діти… Їх ми до себе забрали, до загону, бо це ж діти. Як врятувати? Вирішили відправити за лінію фронту, так вони з дитячого приймальника бігли на фронт. Їх ловили в поїздах, на дорогах. Вони знову виривалися, і знову на фронт.

Історія протягом сотень років розбиратиметься: що воно таке? Що це були за люди? Звідки? Ви уявляєте: вагітна йде з міною… Ну, чекала ж вона дитину… Любила, хотіла жити. І, звісно, боялася. Але вона йшла… Не заради Сталіна йшла, а заради своїх дітей. Їхнього майбутнього. Вона не хотіла жити на колінах. Скоритися ворогові… Мабуть, ми були сліпими, і навіть не буду заперечувати, багато чого ми тоді не знали і не розуміли, але ми були сліпими і щирими водночас. Ми складалися з двох частин, з двох життів. Ви маєте це зрозуміти…»

Віра Сергіївна Романовська,

партизанська медсестра

«Починалося літо… Я закінчила медучилище. Отримала диплом. Війна! Одразу викликали до військкомату – і наказ: «Ось вам дві години. Лаштуйтеся. Відправляємо на фронт». Я склала все в одну маленьку валізку.

– Що ви взяли з собою на війну?

– Цукерки.

– Як?

– Повну валізу цукерок. Мені там, у тому селі, до якого мене після училища розподілили, дали підйомні. Гроші були, і я на всі ті гроші купила повну валізу шоколадних цукерок. Я знала, що на війні гроші мені не знадобляться. А нагору поклала фотографію курсу, де всі мої дівчатка. Прийшла до військкомату. Військком запитує: «Куди вас відправити?» Я йому кажу: «А подруга моя куди піде?» Ми з нею разом до Ленінградської області приїхали, вона працювала в сусідньому селі за п’ятнадцять кілометрів. Він сміється: «І вона те саме спитала». Узяв мою валізу, щоб піднести до полуторки, яка везла нас до станції: «Що у вас там таке важке?» – «Цукерки. Повна валіза». Він замовк. Уже не всміхався. Я бачила, що йому ніяково, навіть якось соромно. Це був літній чоловік… Він усвідомлював, куди мене проводжає…»

Марія Василівна Тихомирова,

фельдшерка

«Моя доля відразу вирішилась…

У військкоматі висіло оголошення: «Потрібні шофери». І я закінчила курси шоферів… Шестимісячні… Навіть не зважили, що я вчителька (до війни в педтехнікумі навчалася). Кому під час війни потрібні вчителі? Потрібні солдати. Нас багато дівчаток було, цілий автобат.

Одного разу на навчаннях… Я не можу цього без сліз чомусь згадувати… Була весна. Ми відстрілялися і поверталися. І я нарвала фіалок. Маленький такий букетик. Нарвала і прив’язала його до багнета. Так і йду.

Повернулися до табору. Командир вишикував всіх і викликає мене. Я виходжу… І забула, що в мене фіалки на гвинтівці. А він мене почав лаяти: «Солдату слід бути солдатом, а не рвати квіти». Йому було невтямки, як за таких умов можна про квіти думати. Чоловікові було незрозуміло… Але я фіалки не викинула. Я їх нишком зняла і в кишеню засунула. Мені за ті фіалки дали три наряди поза чергою…

Стою якось на посту. О другій годині прийшли мене змінити, а я відмовилася. Відправила змінника спати: «Ти вдень постоїш, а я зараз». Згодна була простояти всю ніч, до світанку, аби послухати птахів. Тільки вночі щось нагадувало колишнє життя. Мирне.

Коли ми відправлялися на фронт, йшли вулицею, люди стояли стіною: жінки, старі, діти. І всі плакали: «Дівчата йдуть на фронт». Нас ішов цілий батальйон дівчат.

Я – за кермом… Збираємо після бою вбитих, вони по полю розкидані. Усі молоді. Хлопчики. І раптом – дівчина лежить. Убита дівчина… Тут усі замовкають…»

Тамара Іларіонівна Давидович,

сержант, шофер

«Як я лагодилася на фронт… Ви не повірите… Гадала, що ненадовго. Невдовзі ворога переможемо! Взяла єдину спідничину, причому улюблену, дві пари шкарпеток і одні черевички. З Воронежа ми відступали, але я пам’ятаю, як ми забігли до магазину і я купила там собі ще одні черевики на високих підборах. Ось пам’ятаю, що відступаємо, все чорне, димить (але магазин відчинений – диво!), і мені чомусь захотілося купити черевики. Як тепер пам’ятаю, такі вишукані черевички… І парфуми ще купила…

Важко відразу відмовитися від життя, що було раніше. Не серце лише, а весь організм пручався. Пам’ятаю, що радісна вибігла з магазину з тими черевичками. Приємно збуджена. А всюди дим… Гуркіт… Я вже була на війні, але про війну ще думати не хотіла. Не вірила.

А навколо все гриміло…»

Віра Йосипівна Хорева,

військовий хірург