Книга У війни не жіноче обличчя - читать онлайн бесплатно, автор Светлана Александровна Алексиевич. Cтраница 6
bannerbanner
Вы не авторизовались
Войти
Зарегистрироваться
У війни не жіноче обличчя
У війни не жіноче обличчя
Добавить В библиотекуАвторизуйтесь, чтобы добавить
Оценить:

Рейтинг: 0

Добавить отзывДобавить цитату

У війни не жіноче обличчя

Командир побачив, як я йду, викликав зі строю:

– Смирнова, як ти ходиш стройовим? Що, тебе не вчили? Чому ти не піднімаєш ноги? Оголошую три наряди поза чергою…

Я відповіла:

– Так, товаришу старший лейтенант, три наряди поза чергою! – Повернулася, щоб іти, і впала. Випала з черевиків… Ноги були до крові стерті…

Тоді й з’ясувалося, що ходити я вже не в змозі. Ротному шевцю Паршину дали наказ зшити мені зі старого плащ-намету чоботи тридцять п’ятого розміру…»

Нонна Олександрівна Смирнова,

рядова, зенітниця


«А скільки траплялося кумедного…

Дисципліна, статути, відзнаки – уся та військова премудрість не давалася відразу. Стоїмо, охороняємо літаки. А в статуті сказано, якщо хто йде, треба затримувати: «Стій, хто йде?» Подружка моя побачила командира полку і гукає: «Стійте, хто йде? Вибачайте, але я стрілятиму!» Уявіть собі. Вона гукає до нього: «Вибачайте, але я стрілятиму!» Вибачайте… Ха-ха-ха…»

Антоніна Григорівна Бондарева,

гвардії лейтенант, старший льотчик


«Дівчата приїхали до училища з довгими косами… Із зачісками… У мене теж коси, викладені навкруг голови… А як їх промити? Сушити де? Щойно ви їх помили, як тут тривога, вам треба бігти. Наш командир Марина Раскова звеліла всім коси зістригти. Дівчата стригли і плакали. А Ліля Литвяк, яка згодом стала прославленою льотчицею, ніяк не хотіла зі своєю косою розлучатися.

Я йду до Раскової:

– Товаришу командир, ваш наказ виконаний, лише Литвяк відмовилася.

Марина Раскова, попри жіночу м’якість, була дуже суворим командиром. Вона мене вирядила:

– Який ти парторг, якщо не можеш домогтися виконання наказу! Кругом, кроком руш!

Сукні, черевички на підборах… Як нам шкода їх, у мішечки поховали. Удень у чоботях, а ввечері хоч трошки в черевичках перед дзеркалом. Раскова побачила – і за кілька днів наказ: весь жіночий одяг відправити додому поштою. Отак! Але ж новий літак ми вивчили за півроку замість двох років, як то було б у мирний час.

За перші ж дні тренувань загинули два екіпажі. Поставили чотири труни. Усі три полки, усі ми ридма ридали.

Виступила Раскова:

– Подруги, витріть сльози. Це перші наші втрати. Їх буде багато. Тримайте своє серце в кулаку…

Утім, на війні ховали без сліз. Перестали плакати.

Літали на винищувачах. Сама висота вже була страшним навантаженням для всього жіночого організму, іноді живіт аж до хребта притискало. А дівчатка наші літали і збивали асів, та ще й яких асів! Отак! Знаєте, коли ми йшли, на нас чоловіки дивилися з подивом: льотчиці йдуть. Вони захоплювалися нами…»

Клавдія Іванівна Терехова,

капітан авіації


«Восени мене викликали до військкомату… Зустрів військком і питає: «Стрибати вмієте?» Я зізналася, що боюся. Довго він агітував щодо десантних військ: гарна форма, шоколад щодня. Але я з дитинства боялася висоти. «Хочете в зенітну артилерію?» А хіба я знаю, що це таке – зенітна артилерія? Тоді він пропонує: «А відправімо вас до партизанського загону». – «А як мамі звідти писати до Москви?» Він бере і надписує червоним олівцем на моєму направленні: «Степовий фронт…»

У поїзді закохався в мене молодий капітан. Усю ніч у нашому вагоні простояв. Він уже був обпалений війною, кілька разів поранений. Дивився-дивився на мене та й каже: «Вірочко, тільки не опускайтеся, не робіться грубою. Ви така тепер ніжна. Я вже всього надивився!» І далі щось подібне, що, мовляв, важко вийти чистим із війни. Із пекла.

Місяць добиралися ми з подругою до четвертої гвардійської армії Другого Українського фронту. Нарешті наздогнали. Головний хірург вийшов на кілька хвилин, подивився на нас, завів в операційну: «Ось ваш операційний стіл…» Санітарні машини одна за одною підходять, машини великі, «студебекери», поранені лежать на землі, на ношах. Ми лише спитали: «Кого брати першими?» – «Тих, які мовчать…» За годину я вже стояла за своїм столом, оперувала. І пішло… Оперуєш доба за добою, після трохи придрімаєш, хутенько протреш очі, вмиєшся – і знову до свого столу. І через двох кожен третій – мертвий. Не встигали всім допомогти. Третій – мертвий…

На станції в Жмеринці потрапили під страшенне бомбардування. Ешелон зупинився, і ми побігли. Замполіт наш, учора йому вирізали апендицит, а він сьогодні вже біг. Усю ніч просиділи в лісі, а ешелон наш рознесло на друзки. Під ранок на поземному польоті німецькі літаки стали прочісувати ліс. Куди подінешся? У землю, як кріт, не полізеш. Я обхопила березу і стою: «Ох, мамо-мамочко! Невже я загину? Як виживу, буду найщасливішою людиною на світі». Хоч кому, бува, розповідала потім, як за березу трималася, усі сміялися. Адже нічого не варто було в мене влучити. Стою на повний зріст, береза біла… Сміх та й годі!

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

Так мільйони убитих задешево

Протоптали стежину в пітьмі…

Вы ознакомились с фрагментом книги.

Для бесплатного чтения открыта только часть текста.

Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:

Полная версия книги