Lustrum

Коли я підійшов до дверей, хазяїн гукнув мене:

– Надішли раба знайти Гібриду, нехай запросить його повернутися до Риму в моїй повозці, аби ми могли обговорити наші домовленості. Мені необхідно дістати їхнє письмове підтвердження до того, як до Гібриди дістанеться Цезар та переконає змінити думку.

Так, за деякий час я опинився в екіпажі, сидячи поруч з одним консулом та навпроти іншого. Поки ми трусилися в повозці по via Latina[5], я намагався записати пункти їхньої угоди. Попереду скакав ескорт лікторів. Гібрида дістав невелику флягу з вином і регулярно до неї прикладався, щоразу тремтячою рукою протягуючи її Цицерону, який завжди відмовлявся. Ніколи мені не вдавалося спостерігати за Гібридою з такої близької відстані. Його колись шляхетний ніс був червоним та розплющеним – консул казав всім, що це сталося в бою, та всі знали, що бій цей стався в таверні. Щоки його були багряними, і від нього так несло алкоголем, що я побоювався, як би не сп’яніти, просто вдихаючи одне з ним повітря. Бідолашна Македоніє, подумав я, то ось хто тобою керуватиме за рік! Цицерон запропонував просто помінятися провінціями – це дозволяло уникнути голосування в Сенаті («Як забажаєш, – сказав Гібрида, – це ж ти в нас юрист»). В обмін на Македонію Гібрида погодився виступити проти закону популярів та стати на захист Рабірія. Він також погодився виплачувати Цицерону чверть від своїх доходів. Зі свого боку Цицерон пообіцяв, що зробить все можливе, аби строк Гібриди на посаді губернатора був продовжений на два чи три роки, а також виступити захисником, якщо Гібриду намагатимуться притягнути до відповідальності за корупцію. Щодо останнього пункту Цицерон вагався, оскільки, знаючи Гібриду, усвідомлював, що вірогідність такого звинувачення вкрай висока, та, зрештою, поміркувавши, погодився – і я записав і цей пункт.

Після того, як їхні торги добігли кінця, Гібрида знов дістав свою флягу – і цього разу й Цицерон погодився зробити ковток. За виразом його обличчя я зрозумів, що вино не було розбавленим, і йому не сподобалося, та він зробив вигляд, що воно йому до душі – а потім обоє консулів відкинулися на спинках, задоволені, вочевидь, тим, що зробили.

– Я весь час думав, – промовив Гібрида, здавлюючи гикавку, – що ти підтасував результати жеребкування, коли ми розподіляли провінції.

– І як би мені це вдалося?

– Ну, існує безліч способів, особливо якщо цим вирішує зайнятися консул. Ти міг би сховати виграшний жетон в руці – та підмінити на нього той, який витягнеш. Або ж це міг для тебе зробити консул, коли оголошував переможця. То що, ти дійсно чесно виграв?

– Так, – дещо обурено відповів Цицерон. – Македонія належала мені по праву…

– Правда? – Гібрида зригнув та підняв фляжку. – Ну що ж, тепер ми все виправили. Випиймо за долю.

Ми виїхали на рівнину, і тепер вздовж дороги тягнулися голі поля. Гібрида почав щось наспівувати собі під ніс.

– Скажи, Гібрида, – після короткого мовчання спитав Цицерон. – Ти п’ять днів тому не губив хлопчика?

– Кого?

– Хлопчика. Років дванадцяти.

– А, то от ти про що, – недбало кинув Гібрида, ніби як губити хлопчиків для нього – річ буденна. – І ти теж про це чув?

– Я не тільки чув, але й бачив, що з ним зробили, – раптом Цицерон вперився в Гібриду дуже пильним поглядом. – Розкажи мені, на честь нашої нової дружби, що там сталося.

– Не знаю, чи варто, – Гібрида кинув на Цицерона лукавий погляд. Він-то, може, й був алкоголіком, але здатності мислити не втрачав, навіть коли був під градусом. – Раніше ти говорив про мене дуже неприємні речі. Треби звикнути до того, що я можу тобі довіряти.

– Якщо ти побоюєшся, що сказане тобою вийде за межі цього екіпажу, то дозволь мені тебе заспокоїти. Що б між нами не відбувалося раніше, тепер ми з тобою пов’язані. Я не робитиму нічого, що може зруйнувати наш союз, бо для мене він так само цінний, як і для тебе, навіть якщо ти скажеш, що сам убив хлопчика. Просто мені потрібно це знати.

– Гарно сказано, – Гібрида знов зригнув та кивнув на мне. – А твій раб?

– Йому можна цілковито довіряти.

– Ну що ж, тоді випий ще, – сказав Гібрида і знов протягнув Цицерону флягу. Хазяїн завагався, але Гібрида потрусив нею перед обличчям Цицерона. – Ну ж бо, випий. Ненавиджу, коли хтось лишається тверезим, коли інші п’ють, – і Цицерону довелося, ховаючи своє незадоволення, зробити ще ковток. Гібрида тим часом так весело розповідав, що сталося з хлопчиком, ніби це була одна з його мисливських історій.

– Він був родом зі Смірни. Мав чудовий слух. Я забув його ім’я. Він зазвичай співав для моїх гостей під час обіду. Одразу після сатурналій я його позичив Катіліні для обіду, – він зробив ще ковток. – Катіліна ненавидить тебе, правда?

– Думаю, так.

– У мене ж простіший характер. А в Катіліни – зовсім навпаки. Він – Сергій[6] до самих кісток. Він не може примиритися з тим, що його на консульських виборах обійшов кандидат незнатного походження, та ще й родом з провінції, – Гібрида скривився та похитав головою. – Після того, як ти виграв вибори, повір мені, він збожеволів. Одним словом, на тому обіді він трохи втратив над собою контроль та запропонував нам скласти священну присягу, для закріплення якої необхідна людська жертва. Він звелів покликати мого хлопчика та наказав йому починати співати. Потім зайшов йому за спину, – Гібрида обвів рукою півколо, – і бах! І все скінчено. Щонайменше, це було швидко. А що далі було, не знаю, бо поїхав.

– Ти хочеш сказати, що хлопчика вбив Катіліна?

– Він розкроїв йому череп.

– О боги! Римський сенатор! А хто там ще був?

– А, ну як же… Лонгін, Цегет, Курій – звична компанія.

– Четверо сенаторів. П’ятеро, якщо рахувати й тебе.

– Можеш мене не рахувати. Мені й насправді було погано – бо я ж сплатив тисячі за цього хлопця.

– І в чому він вас змусив присягнути, якщо для цього була потрібна така гидота?

– Ми мали заприсягнутися, що вб’ємо тебе, – весело сказав консул та підняв фляжку. – Твоє здоров’я!

І він розсміявся. Він так довго реготав, що аж розлив вино. Воно стікало по його носу та крапало на підборіддя, залишаючи плями на його тозі. Гібрида марно намагався витертися, та потім рухи його уповільнилися, рука впала на коліна – і він заснув.

Тоді Цицерон вперше почув про змову проти себе та не знав, як на це реагувати. Чи це були просто п’яні балачки, чи все ж існувала серйозна небезпека? Коли Гібрида захропів, Цицерон кинув на нього сповнений зневаги погляд та решту подорожі провів мовчки, склавши руки на грудях і дивлячись у вікно. Гібрида ж проспав решту дороги до Риму, і сон його був настільки міцним, що коли ми дісталися його будинку, лікторам довелося винести його з екіпажу та покласти у вестибюлі… Здавалося, раби його звикли до того, що хазяїна доставляють додому в такому вигляді – коли ми від’їжджали, я побачив, як один з них поливає голову Гібриди водою.

Коли ми повернулися додому, Квінт і Аттік уже чекали на нас. Цицерон швидко розповів їм все, про що дізнався від Гібриди. Квінт зажадав, аби всю цю історію негайно оприлюднили, та Цицерон не погодився.

– Ну а далі що?

– А далі нехай працює закон. Усім винним мають висунути звинувачення, їх мають засудити, піддати опалі та вислати з міста.

– Ні, – не погодився хазяїн. – Обвинувачення не матиме жодного шансу. По-перше, де ти знайдеш того божевільного, який погодиться виступити зі звинуваченням? Та навіть якщо ти знайдеш такого дурня, який зголоситься висунити обвинувачення проти Катіліни, то де знайти докази його злочину? Гібрида вмить зречеться своїх свідчень, навіть якщо йому пообіцяти недоторканність – можеш бути впевнений. Він просто скаже, що нічого такого не було, і розірве наш союз. Трупа теж вже нема. І більше того – є свідки, які чули, як я сам заперечував той факт, що мало місце ритуальне вбивство.

– То невже ми нічого не робитимемо?

– Ні. Ми вичікуємо та спостерігаємо. Нам потрібен шпигун в таборі Катіліни. Гібриді він більше не довірятиме.

– І треба вжити додаткових заходів безпеки, – сказав Аттік. – Як довго тебе охоронятимуть ліктори?

– До кінця січня, коли головувати в Сенаті почне Гібрида. А повернуться вони вже в березні.

– Пропоную пошукати серед вершників добровольців, які зголосяться охороняти тебе, поки з тобою не буде лікторів.

– Приватні охоронці? Люди скажуть, що я загордився. Треба все зробити дуже акуратно.

– Довірся мені та не нервуй. Я все зроблю.

Так ми й домовилися, а Цицерон зайнявся пошуками того, хто зміг би втертися в довіру Катіліні та доповідати про все, що відбувається в його таборі. Спершу, за декілька днів після цієї розмови, хазяїн спробував домовитися з Руфом. Спочатку він вибачився за свою грубість під час вечері у нього вдома.

– Любий Руфе, ти маєш мене зрозуміти, – пояснював консул, прогулюючись з ним в атріумі і поклавши йому на плече руку, – старі люди, коли дивляться на молодих, то бачать їх такими, якими вони були, а не такими, якими стали. Я спілкувався з тобою як з тим юнаком, який три роки тому з’явився на моєму порозі. Та тепер я усвідомив, що ти – двадцятирічний чоловік, який самостійно прокладає свій шлях в цьому світі та заслуговує на цілковиту повагу. Я щиро шкодую, що мимоволі образив тебе, і сподіваюся, ти не сердишся.

– Я сам винен у тому, що сталося, – відповів Руф. – Не буду вдавати, що я згоден з твоєю політикою. Але моя любов та повага до тебе непохитні, і я ніколи не дозволю собі думати про тебе погано.

– Гарно сказано, хлопчику, – Цицерон ущипнув його за щоку. – Чув, Тіроне? Він мене любить. І не хочеш, аби мене вбили?

– Аби тебе вбили? Звісно ж ні. А чому ти питаєш?

– Ті, хто поділяє твої політичні погляди, подумують про те, щоб мене вбити, передусім, Катіліна, – і Цицерон повідав Руфу про вбивство раба Гібриди та про ту моторошну присягу, яку Катіліна склав разом зі своїми посіпаками.

– Ти впевнений? – спитав Руф. – Він ніколи не казав про таке при мені.

– Ну що ж, не викликає сумніву те, що він висловлював своє бажання мене вбити – це підтвердив Гібрида. Та якщо він знов порушуватиме це питання, то я буду вдячний, якщо ти даси мені знати.

– Зрозуміло, – сказав Руф та кинув оком на руку Цицерона, що лежала в нього на плечі. – От для чого ти мене запросив… Аби зробити мене своїм шпигуном.

– Не шпигуном, а законослухняним громадянином. Чи наша Республіка так низько пала, що дружба тепер вища за життя консула?

– Я ніколи не вб’ю консула та не зраджу другові, – відповів Руф, вивільняючись від обіймів Цицерона. – І саме тому я радий, що ми розвіяли тіні, що затьмарювали нашу дружбу.

– Прекрасна відповідь юриста. Ти засвоїв мої уроки краще, ніж я думав.

– Цей юнак вже готується передати Катіліні кожне промовлене тут слово, – вдумливо сказав Цицерон, коли Руф вийшов.

Мабуть, хазяїн мав рацію, адже після того дня Руф віддалився від Цицерона, натомість його часто тепер можна було побачити в компанії Катіліни. Він потрапив до досить дивної компанії: запальні юнаки, як Корнелій Цетег, завжди готові ввірватися в бійку; розпутні старіючі патриції, пороки яких знищили їм кар’єру – такі, як Марк Лека та Автроній Петус; колишні солдати, на чолі яких стояв Гай Манлій, який служив у Сулли центуріоном. Що їх пов’язувало – так це відданість Катіліні, який вмів причаровувати людей – звісно, лише тоді, коли не намагався їх убити, – і прагнення вщент зруйнувати встановлений у Римі порядок. Двічі вони влаштували в Сенаті концерт з криків та свисту, коли Цицерон звертався до сенаторів з приводу закону Рулла – і був дуже радий, що Аттік знайшов йому охоронців, особливо в той період, коли стрімко почала розвиватися справа Рабірія.

Закон Рулла, справа Рабірія, загроза з боку Катіліни – не забувайте, що Цицерону доводилося займатися цим усім одночасно, та ще й під час виконання буденних обов’язків консула. На мій погляд, історики часто забувають про цей аспект політики. Проблеми не стоять в черзі біля кабінету державного діяча, очікуючи на своє вирішення одна за одною, як, глава за главою, переконують нас письменники в своїх книгах. Натомість, вони, проблеми, з’являються всі гуртом, та всі вимагають негайного вирішення. Наприклад, Гортензій з’явився у нас вдома для обговорення тактики захисту Рабірія всього-на-всього за три години після того, як в Сенаті захлопали виступ Цицерона щодо закону Рулла. І це нагромадження проблем теж мало свої наслідки: саме через зайнятість Цицерона справу Рабірія під свій контроль повністю взяв Гортензій, який майже не мав інших справ. Він розсівся в кабінеті Цицерона і, на вигляд, дуже задоволений собою, заявив, що справу Рабірія вирішено.

– Вирішено? – перепитав Цицерон. – Це як?

Гортензій посміхнувся та розказав, що заплатив групі писарів і доручив їм зібрати інформацію про те вбивство, в якому звинувачують Рабірія – і вони знайшли цікаву інформацію про те, що такий собі бандит Сцева, раб сенатора Кротона, одразу після вбивства Сатурнія отримав свободу. Писарі продовжили свої пошуки та з’ясували, що в документах про звільнення раба Сцеви значилося, що саме він завдав Сатурнію «смертельного удару» – і за цей «патріотичний вчинок» Сенат дарував йому свободу. І Сцева, і Кротон давно вже померли, та Катулл – коли його пам’ять злегка «освіжили» – повідомив, що чудово пам’ятає цей епізод. Він дав письмове свідчення під присягою про те, що, коли Сатурній впав непритомний, Сцева спустився з даху на підлогу та добив того ножем.

– А це, – завершив Гортензій, передаючи документ Цицерону, – я думаю, ти погодишся зі мною, вщент руйнує всі звинувачення Лабінія. Якщо нам трохи пощастить, то незабаром ми завершимо цю не найприємнішу справу, – Гортензій відкинувся в кріслі та подивився навкруги з виглядом цілковитого задоволення собою. – Тільки не кажи, що ти не згоден зі мною, – додав він, коли побачив лукаву посмішку Цицерона.

– Теоретично, ти, безперечно, маєш рацію. Та я не впевнений, що це допоможе нам у цьому суді.

– Та звісно ж допоможе! Лабіній не має, в чому звинувачувати Рабірія. І навіть Цезарю доведеться з цим погодитися. Серйозно, Цицерон, – посміхаючись, промовив адвокат, злегка поворушивши наманікюреним пальцем, – мені здається, що ти мені заздриш.

Та Цицерона не полишали сумніви.

– Подивимось, – сказав він мені після того, як зустріч добігла кінця. – Та мені здається, що Гортензій і близько не має уяви про те, що за сили проти нас виступають. Він досі вважає Цезаря молодим амбітним сенатором, який прагне здобути популярність. Старий досі не замислювався про те, яка безодня там криється.

І, звісно ж, того ж дня, коли Гортензій представив свої докази суду, Цезар разом з другим суддею – своїм старшим кузеном – навіть не заслухавши свідків визнали Рабірія винним та засудили його до розп’яття на хресті. Зі швидкістю пожежі ця новина пронеслася вузенькими вуличками Риму – та вже наступного ранку до кабінету Цицерона ввійшов уже зовсім інший Гортензій.

– Це не людина, це – чудовисько! Цілковита, закінчена скотина!

– А як зреагував наш бідолашний підзахисний?

– Він ще нічого не знає. З милосердя я вирішив йому нічого не казати.

– І що ж ми тепер робитимемо?

– А в нас нема вибору. Подаємо апеляцію.

Гортензій подав міському претору Лентулу Сурі всі необхідні для апеляції документи, а той, в свою чергу, передав справу на розгляд зібрання мешканців Риму. Зібрання мало відбутися наступного тижня на Марсовому полі. Для сторони обвинувачення ситуація була ідеальною: апеляцію розглядатиме не суд у складі досвідчених юристів, а величезний і некерований натовп містян, які нічого не тямлять в юриспруденції. Для того, аби вони всі мали змогу проголосувати, доведеться всі слухання провести за один єдиний день. І – можна подумати, цього було недостатньо – Лабіній, керуючись правами, які він мав як трибун, оголосив, що промова захисника не може тривати довше, ніж пів години. Коли Цицерон почув про це обмеження, він зауважив:

– Гортензій довше горло прочищатиме перед виступом.

З наближенням дня голосування він дедалі частіше сварився зі своїм колегою. Гортензій сприймав цей процес, як звичайну кримінальну справу. Він заявив, що головна мета його промови – довести, що саме Сцева був дійсним убивцею Сатурнія. Цицерон не погоджувався з цим, розглядаючи суд як політичне дійство.

– Це ж не суд, – нагадував він Гортензію. – Це – натовп. Невже ти справді сподіваєшся на те, що когось в багатотисячному натовпі серед того галасу, цікавитиме, що смертельний удар наніс якийсь жалюгідний раб, якого вже давним-давно в живих нема?

– Ну і яку лінію захисту обрав би ти?

– На мій погляд, нам треба від самого початку погодитися з тим, що Рабірій – вбивця, та наполягати на тому, що саме вбивство було погоджене Сенатом.

– Цицероне! Я безліч разів чув, що ти ще той хитрюга, та зараз мені здається, в тобі говорить упертість! – промовив Гортензій, у відчаї розводячи руками.

– А я боюся, що ти забагато часу проводиш у себе на Неаполітанській затоці, спілкуючись з рибками. Ти й гадки не маєш про те, які події розгортаються в місті.

Оскільки вони так і не змогли дійти згоди, було домовлено, що першим виступає Гортензій, а слідом говоритиме Цицерон. І кожен зможе обрати свою лінію захисту. Добре, думав я, що Рабірій вже нічого не тямить – і не розуміє, що відбувається, інакше ним опанував би цілковитий відчай – насамперед тому, що Рим очікував на суд над ним, наче на виставу циркачів. Встановлений на Марсовому полі хрест був завішаний плакатами з закликами до правосуддя, вимогами хліба та видовищ. Лабіній десь дістав бюст Сатурнія, прикрасив гірляндою з лаврового листя та поставив на рострах. Свою роль відіграло й те, що Рабірія вважали злим скнарою, і навіть його названий син був лихварем. Цицерон не мав сумніву в тому, що вирок буде обвинувальним – і хотів бодай зберегти Рабірію життя. Для цього він виніс на розгляд Сенату проєкт термінового рішення, за яким замість розп’яття за perduellio встановлювалося покарання у вигляді заслання. Завдяки тому, що проєкт підтримав Гібрида, він зі скрипом пройшов, хоча Цезар і трибуни й чинили лютий спротив. Ввечері того ж дня Метелл Целер з групою рабів вийшов за міські мури, розібрав хрест і спалив його.

Ось такою була ситуація станом на ранок судного дня. Коли Цицерон востаннє проговорював свою промову та одягався до виходу, до нього в кабінет завітав Квінт і почав благати брата відмовитися від захисту. Він доводив, що Цицерон і так вже зробив усе, що міг, а визнання Рабірія винним завдасть шкоди репутації Цицерона. Окрім того, зустріч за межами міста з популярами могла бути фізично небезпечною. Я бачив, що аргументи Квінта змусили Цицерона замислитися. Та я любив його ще й за те, що, попри всі свої вади, він був наділений найціннішою формою хоробрості – хоробрістю людини, яка мислить. Адже героєм, в принципі, може стати будь-який дурень, який своє життя має за ніщо. А оцінити всі ризики, хай навіть завагатися на початку, та потім зібратися з духом та відкинути сумніви – от це, як на мене, і є найбільш гідна поваги відвага, яку Цицерон і проявив того дня.

Коли ми вийшли на Марсове поле, Лабіній вже був там і, разом зі своєю декорацією – бюстом Сатурнія, – вивищувався на помості над полем. Це був амбітний солдат, земляк Помпея – обоє були родом з Піценіума, – і він намагався наслідувати свого кумира в усьому. Його одяг, франтівська хода і навіть зачіска – укладене назад волосся, – все було, як у Помпея. Коли трибун побачив, що з’явився зі своїми лікторами Цицерон, він засунув пальці до рота та видав гучний, пронизливий посвист, підхоплений натовпом, що нараховував близько десяти тисяч осіб. Цей загрозливий галас підсилився ще більше, коли на Марсовому полі побачили Гортензія, який за руку вів Рабірія. Старий не стільки злякався, скільки був щиро здивований тим, скільки людей зібралися, штовхалися один одним, аби продертися поближче, подивитися на нього. Я крокував слідом за Цицероном, намагаючись не відстати, поки мене штурхали й пихали. В якийсь момент я помітив шеренгу легіонерів у касках, що поблискували на сонці, та зі щитами. За ними на почесних місцях розташувалися Квінт Метелл, завойовник Криту, та Ліциній Лукулл, попередник Помпея на посту головнокомандувача Східних легіонів. Цицерон скривився, коли побачив їх разом – адже обом він пообіцяв триумф під час передвиборчої кампанії, та для жодного досі нічого не зробив.

– Мабуть, криза таки настала, – прошепотів мені Цицерон, – якщо вже Лукулл залишив свій палац на узбережжі Неаполітанської затоки та приєднався до простого натовпу.

Він поліз по сходах на поміст у супроводі Гортензія і, зрештою Рабірія, якому до того важко було залізати по сходах, що довелося затягнути його за руки. Коли всі троє залізли та випрямилися, було видно, що одяг усіх блищить від плювків. Особливо приголомшений був Гортензій, оскільки, вочевидь, не мав жодного уявлення, наскільки непопулярний був цієї зими Сенат серед простого народу. Пролунав звук труби, і на протилежному березі Тибру, над Янікулом, здійнявся червоний стяг – це означало, що місту нічого не загрожує, і можна розпочинати суд.

Лабіній як головуючий чиновник одночасно керував процедурою розгляду та виступав обвинувачем – і це давало йому величезну перевагу. Маючи задиристий характер, він узяв слово першим та почав гучно ображати Рабірія, який дедалі сильніше втискався в спинку свого крісла. Лабіній не спромігся навіть запросити свідків. Вони були йому не потрібні – натовп і так був на його боці. На завершення він виголосив сувору тираду про гордовитість Сенату, про жадібність тієї зграї, що стоїть у нього на чолі, а також про необхідність перетворити справу Рабірія на приклад для них усіх – аби в майбутньому жоден консул не смів і думку мати про те, щоб дозволити вбивство громадянина та уникнути покарання за це. Натовп заревів на знак згоди.

– І тоді-то я й зрозумів цілком чітко, – сказав мені Цицерон пізніше, – що головною ціллю для цього цезаревого натовпу є не Рабірій, а я як консул. І я зрозумів, що маю негайно перехопити ініціативу, інакше всі мої можливості боротися проти Катіліни і подібних йому зійдуть нанівець.

Наступним виступав Гортензій – він зробив усе, що було йому під силу, та його довжелезні й замислуваті пасажі, якими він славився, були доречними за іншої обстановки – і, будьмо чесні, за іншої епохи. Йому було вже за п’ятдесят, він майже відійшов від справ, давно не мав практики – і це було помітно. Ті, хто стояв під самим помостом, почали його передражнювати, і з місця, де я стояв, можна було розгледіти паніку на його обличчі, коли до нього прийшло усвідомлення того, що він – Великий Гортензій, Майстер дебатів, Король судових спорів – він втрачає увагу аудиторії. І що більше він розмахував руками, бігав по помосту, крутив своєю шляхетною головою – тим смішніше враження справляв. Його доводи нікого не цікавили. Я не міг почути всього, що він казав, – його слова заглушав шум тисяч людей, які топталися по Марсовому полю та балакали один з одним в очікуванні голосування. Вкритий потом попри холод, він зупинився, обтер хустинкою обличчя та викликав свідків – спочатку Катулла, а потім Ізаурика. Кожен з них піднявся на поміст – і натовп з повагою їх вислухав. Та варто було Гортензію поновити свій виступ, як люди знов починали спілкуватися один з одним. І хай би він тоді був наділений красномовністю Демосфена та кмітливістю Платона – нічого не змінилося б. Цицерон дивився в натовп перед собою. Він, нерухомий і блідий, здавалося, був вирізаний з мармуру.

Зрештою, Гортензій сів на своє місце, і тепер настала черга виступити консулу. Лабіній надав йому слово, та шум був настільки сильним, що Цицерон лишився сидіти. Він уважно оглянув свою тогу та змахнув з неї кілька невидимих пилинок. Гамір не стихав. Хазяїн пильно перевірив свої нігті, озирнувся навколо – і чекав далі. Його очікування тривало довго. Та зрештою над Марсовим полем встановилася поважна тиша. І лише тоді Цицерон ніби як схвально кивнув та підвівся.

– Мої громадяни, – розпочав він. – Попри те, що я не маю звички починати свої виступи з пояснення того, чому я взявся захищати того чи іншого громадянина – а в цій справі йдеться про життя, честь і гідність Гая Рабірія, – думаю, цього разу мені варто дати пояснення. Тому що це не суд над Рабірієм – над старою, немічною та самотньою людиною. Цей суд, громадяни – ніщо інше, як спроба зробити так, аби в нашій Республіці ніколи більше не було центральної влади, і щоб законослухняні громадяни ніколи більше не могли виступити проти божевільних вчинків порочних людей. Це – спроба позбавити нашу Республіку здатності захищатися за кризових умов, спроба позбавити її гарантій добробуту. А відколи це саме так, – його голос став гучнішим, він підніс до неба очі та підняв руки, – то я благаю всемогутнього Юпітера та решту безсмертних богів та богинь дарувати мені свій захист. Я благаю їх, аби вони дозволили цьому дню завершитися виправданням мого підзахисного та порятунком конституції!