Собор Паризької Богоматері

II. П’єр Гренгуар

Поки Юпітер виголошував промову, загальне задоволення й захоплення, викликані незвичним вбранням, поступово розвіювались, а коли він дійшов до злощасного кінця: «Тількино його превелебність пан кардинал прибуде, ми зразу почнемо», – голос його заглушила буря вигуків.

– Негайно починайте містерію! Містерію! – кричала юрба. І серед усіх голосів вирізнявся голос Жоаннеса де Молендіно, що лунав у загальному галасі, мов той пищик на ярмарку в Німі.

– Починайте зараз же! – верещав школяр.

– Геть Юпітера і кардинала Бурбонського! – горлали Робен Пуспен і вся школярська братія, яка розсілася на підвіконні.

– Давайте мораліте! – вторував натовп. – Негайно, зараз же, бо інакше знайдемо мішок і мотузку для комедіантів та кардинала!

Нещасний Юпітер, переляканий і приголомшений, зблід під рум’янами, впустив свою блискавку, схопив у руку ковпак і, вклоняючись, тремтливо бурмотів:

– Його превелебність… посли… принцеса Маргарита…

Він не знав, що казати. В глибині душі таки боявся, що його повісять…

Повісить юрма за те, що він примушує її чекати, повісить кардинал за те, що не дочекався його. Так чи інакше, перед ним була тільки безодня, то пак, шибениця.

На щастя, якийсь чоловік виручив його з біди й узяв відповідальність на себе.

Цей незнайомець стояв по той бік балюстради, де було вільне місце навколо мармурової плити, і досі ніхто не помічав його, бо він спирався на колону, яка закривала від усіх його цибату, сухорляву постать. Це був високий, худий, блідий блондин з блискучими очима й усміхненими устами, ще молодий, хоча зморшки вже поорали його лоб і щоки; він був одягнений у чорну саржеву одежину, потерту і засмальцьовану. Підійшовши до мармурової плити, незнайомець подав знак нещасному страждальцеві. Але той, розгубившись, не бачив його.

Чоловік у чорному ступив ще крок уперед.

– Юпітере! – сказав. – Любий Юпітере!

Той знову нічого не почув.

Нарешті високий блондин, якому урвався терпець, крикнув йому мало не в саме вухо:

– Мішель Жіборн!

– Хто мене кличе? – вигукнув Юпітер, мовби щойно прокинувся.

– Я, – відповів незнайомець.

– А! – промовив Юпітер.

– Негайно починайте, – сказав той, – виконуйте волю народу. Я берусь уласкавити головного суддю, а він заспокоїть пана кардинала.

Юпітер перевів дух.

– Шановні панове городяни, – вигукнув він щосили, звертаючись до натовпу, який не переставав його лаяти, – ми зараз почнемо.

– Evoe, Jupiter! Plaudite, dves![17] – закричали школярі.

– Слава! Слава! – ревнула юрба.

Пролунав оглушливий грім оплесків і навіть після того, як Юпітер уже зник за килимом, зал усе ще двигтів од вітальних вигуків.

Тим часом чоловік, що так магічно обернув «бурю на затишшя», як каже наш любий старий Корнель, скромно повернувся в тінь своєї колони і, напевно, стояв би там, такий же непомітний, нерухомий і мовчазний, коли б його не витягли звідти дві молоді жінки, що, сидячи у першому ряді глядачів, побачили, як він розмовляв з Мітелем Жіборном – Юпітером.

– Метре! – гукнула його одна з них і подала знак, щоб він наблизився.

– Тихше, люба Лієнардо, – промовила її сусідка, приваблива, по-святковому вбрана й від того смілива дівчина. – Це мирянин, йому треба казати не «метр», а «месір».

– Месір! – повторила Лієнарда.

Незнайомий підійшов до балюстради.

– Що вам завгодно, панночки? – чемно спитав він.

– О, нічого! – збентежившись, пробурмотіла Лієнарда. – Це моя сусідка Жіскета Жансієн хоче вам щось сказати.

– Та що ви? – зашарівшись, промовила Жіскета. – Це Лієнарда сказала до вас «метр», а я їй тільки пояснила, що вам треба казати «месір».

І обидві опустили очі. Незнайомець, який був не від того, щоб порозмовляти, розглядав їх, усміхаючись.

– Виходить, вам нема чого мені сказати, панночки?

– Ой, нічогісінько! – відповіла Жіскета.

– Нічогісінько! – повторила Лієнарда.

Високий молодий блондин уже зібрався піти собі, але цікаві дівчата не хотіли випускати свою здобич.

– Mecip! – з навальністю води, що проривається крізь загату, або жінки, яка зважується на щось, промовила Жіскета. – Ви знаєте того вояка, що гратиме в містерії роль Пречистої Діви?

– Ви хочете сказати – роль Юпітера? – спитав незнайомець.

– Ах, так! – вигукнула Лієнарда. – Ото дурненька! То ви знаєте Юпітера?

– Мішеля Жіборна? – перепитав він знову. – Так, панно, знаю.

– Яка у нього пишна борода! – сказала Лієнарда.

– А зараз вони щось гарне показуватимуть? – соромливо спитала Жіскета.

– Дуже гарне, панно, – відповів незнайомець без найменшого вагання.

– Що ж це буде? – поцікавилася Лієнарда.

– Мораліте «Праведний суд Пречистої Діви Марії», панно.

– Ах! Це щось нове, – сказала Лієнарда.

Настала хвилина мовчанки, її порушив незнайомець.

– Так, це зовсім нове мораліте, якого ще не показували.

– Отже, це не те, що давали два роки тому, в день приїзду папського посла, – мовила Жіскета, – коли троє гарненьких дівчат грали…

– Сирен, – підказала Лієнарда.

– І зовсім голих, – додав незнайомець.

Лієнарда соромливо опустила очі. Жіскета, глянувши на неї, теж. Незнайомець, усміхаючись, вів далі:

– То було дуже цікаве видовище. А сьогоднішнє мораліте написано спеціально на честь принцеси Фландрської.

– А пасторалі співатимуть? – спитала Жіскета.

– Що ви! – заперечив незнайомець. – У мораліте? Не треба плутати різних жанрів. Інша річ, якби це було соті!

– Шкода! – промовила Жіскета. – А тоді, біля фонтана Понсо, чоловіки й жінки грали дикунів, які билися між собою і прибирали різні пози, співаючи побожні пісні і пасторалі.

– Те, що годиться для папського посла, – досить сухо зауважив незнайомець, – не годиться для принцеси.

– А коло них, – вела далі Лієнарда, – змагалися музики, граючи на різних духових інструментах величні мелодії.

– А щоб перехожі могли освіжитися, – підхопила Жіскета, – з трьох отворів фонтана били молоко, вино та солодкий напій – пили хто що хотів.

– А трохи нижче від фонтана Понсо, – не вгавала Лієнарда, – поблизу церкви святої Тройці, показували пантоміму «Страсті Господні».

– Ще б пак не пам’ятати! – вигукнула Жіскета. – Господь Бог на хресті, а обабіч – розбійники.

Тут молоді цокотухи, захопившись спогадами про приїзд папського посла, заторохтіли разом:

– А трохи ближче, біля брами Малярів, було багато людей у дуже пишних убраннях.

– А пам’ятаєш, як коло фонтана святого Немовляти мисливець гнався за ланню під гучні звуки мисливських рогів і гавкання псів?

– А поблизу паризької різниці спорудили поміст, що мав зображати Дьєпську фортецю!

– А коли папський посол наблизився – пам’ятаєш, Жіскето? – фортецю взяли приступом і всім англійцям поперерізували горлянки.

– Біля брами Шатле теж були чудові лицедії!

– І на мосту Міняйл, устеленому килимами!

– А коли під’їхав папський посол, над містом випустили понад двісті дюжин різних птахів. Це було прегарно, Лієнардо.

– Сьогодні буде ще краще, – нарешті сказав їхній співрозмовник, який слухав дівчат трохи роздратовано.

– Ви обіцяєте, що ця містерія буде цікава? – спитала Жіскета.

– Безперечно! – відповів той і додав гордовито: – Я автор цієї містерії, панночки.

– Справді? – вигукнули вражені дівчата.

– Справді! – відповів поет, запишавшись. – Точніше, нас двоє: Жеан Маршан напиляв дощок і збудував сцену, а я написав цей твір. Мене звуть П’єр Гренгуар!

Навряд чи сам автор «Сіда» вимовив би з більшою гордістю: «П’єр Корнель!»

Читачі мали змогу помітити, що від хвилини, коли Юпітер зник за килимом, і доти, доки автор нового мораліте несподівано розкрив своє інкогніто перед наївно захопленими Жіскетою та Лієнардою, минуло досить багато часу. Факт, вартий уваги: весь цей натовп, ще кілька хвилин тому такий галасливий, тепер спокійно, з добродушною лагідністю чекав, повіривши словам комедіанта. Це – новий доказ вічної істини, яку й тепер повсякденно підтверджують наші театри: найкращий спосіб примусити глядачів терпляче очікувати – запевнити їх, що вистава ось зараз почнеться.

Однак школяр Жеан не дрімав.

– Гей, ви! – раптом вигукнув він серед загального спокійного очікування, яке змінило бурю. – Де ж Юпітер? Пані Богородиця? Чортові штукарі, ви що, знущаєтеся з нас? Виставу, виставу! Починайте, а то почнемо ми!

Цього було досить.

З глибини сцени долинули високі й низькі звуки музичних інструментів; килим трохи відхилився. З-за нього вийшли чотири строкато вбрані й нарум’янені персонажі, видерлись по крутій драбині і, дійшовши до верхньої площадки, вишикувалися перед глядачами, вітаючи їх низьким поклоном. Музика затихла. Містерія почалася.

Ці чотири особи, діставши за свої поклони щедру винагороду – гучні оплески, серед побожної тиші почали декламувати пролог, від якого ми охоче звільняємо читача. До того ж глядачів, як це буває і в наш час, значно більше захоплювали костюми дійових осіб, аніж їхні слова; і цілком слушно. Виконавці були одягнені у напівжовті, напівбілі костюми, які різнилися лише тканиною. Вбрання першого було із золотої та срібної парчі, другого – з шовку, третього – з шерсті, четвертого – з полотна. Перший тримав у правій руці шпагу, другий – два золоті ключі, третій – терези, четвертий – лопату. А на допомогу тугодумам, які, незважаючи на всю ясність цих атрибутів, все ж могли не зрозуміти значення їх, на подолі парчевого одягу було вигаптувано великими чорними літерами: «Я – шляхта», шовкового – «Я – духівництво», шерстяного – «Я – торгівля», полотняного – «Я – селянство». Серед цих алегоричних постатей кожний уважний глядач міг легко розрізнити двох персонажів чоловічої статі, бо вони були в короткій одежі і капелюхах, а обидві жіночі алегорії були вбрані в довгий одяг і мали на голові чепці.

Тільки дуже недоброзичлива людина могла не зрозуміти з поетичного пролога, що Селянство було в шлюбі з Торгівлею, а Духівництво – із Шляхтою і що обидва щасливі подружжя мали чудового золотого дельфіна[18], якого хотіли присудити найвродливішій дівчині. Отож вони ходили по всьому світу, шукали таку красуню, і, відкинувши одну по одній королеву Голконди, принцесу Трапезунду, доньку великого хана та багатьох інших жінок, Селянство і Духівництво, Шляхта і Торгівля прийшли відпочити на мармуровій плиті Палацу правосуддя, виголошуючи перед шановною аудиторією стільки сентенцій та афоризмів, софізмів, означень і поетичних фігур, скільки можна було почути лише на факультеті словесності під час іспитів, які магістри складають на звання ліценціатів.

Усе це було справді прекрасно!

Однак серед юрби, яку чотири алегоричні постаті навипередки заливали потоками метафор, жодне вухо не було таким уважним, жодне серце – таким тремтливим, жодне око – таким напруженим, жодна шия – такою витягнутою, як вухо, серце, око та шия автора – поета, нашого славного П’єра Гренгуара, який кілька хвилин тому не зміг устояти перед спокусою назвати своє ім’я двом гарненьким дівчатам. Відійшовши на кілька кроків за свою колону, він звідти слухав, дивився, завмираючи від насолоди. Відгомін прихильних оплесків, якими глядачі привітали початок пролога, все ще бринів у його серці, і Гренгуар був заглиблений у той стан блаженного споглядання, з яким автор серед завмерлої від захвату численної аудиторії слухає акторів, з чиїх уст злітають його думки. О достойний П’єр Гренгуар!

Хоча й сумно нам про це казати, але перше його захоплення скоро було порушене. Тількино П’єр Гренгуар наблизив свої уста до п’янкого келиха радості й тріумфу, як у той келих впала крапля гіркоти.

Якийсь обідраний жебрак, так затертий у натовпі, що ніяк було просити милостиню, певно, не вдовольнившись знайденим у кишенях сусідів і намагаючись привернути до себе увагу й подаяння, надумав вибратися десь на видноту. Коли почали читати вірші пролога, він видряпався по колонах зробленого для послів помосту на карниз, що облямовував нижню частину балюстради, й примостився там, аби своїм лахміттям та відразливою раною на правій руці привернути увагу юрби і викликати до себе її милосердя. А втім, він не говорив ні слова.

Поки він мовчав, дія пролога відбувалася без перешкод, і ніякого відчутного безладдя, певно, і не було б, коли б, на лихо, школяр Жоаннес з верхівки своєї колони не помітив жебрака та його кривляння. Несамовитий сміх охопив молодого пустуна, й він, не думаючи про те, що перериває виставу й порушує загальну зосередженість, весело вигукнув:

– Гляньте! Цей хирляк просить милостині!

Той, кому доводилось коли-небудь кинути камінь у болото з жабами чи стрільнути у зграю птахів, може собі уявити враження, яке справили ці недоречні слова, що пролунали серед загальної тиші та уваги. Гренгуар здригнувся, наче його вдарило електричним струмом. Пролог раптом урвався, і всі обернулися до жебрака, а той одразу зметикував, що це може стати нагодою зібрати добру пожертву, і, ніскілечки не збентежившись, напівзаплющивши очі, заходився жалісно виводити:

– Подайте, що ваша ласка!

– Стривайте! – вів далі Жоаннес, – та це ж, клянусь душею, Клопен Труйльфу! Гей, ти, друже! Напевно, твоя рана дуже заважала тобі на нозі, що ти переніс її на руку!

І, кажучи це, школяр спритно, як мавпа, кинув дрібну срібну монету в засмальцьований капелюх, якого жебрак тримав у своїй хворій руці. Той, не змигнувши й оком, прийняв і милостиню, і знущання, жалібно тягнучи своєї:

– Подайте, що ваша ласка!

Цей епізод розважив глядачів, багато їх на чолі з Робеном Пустеном і всіма школярами жваво аплодували незвичайному імпровізованому дуетові, що його посеред пролога виконували школяр і жебрак, один верескливим голосом, а другий – байдужо-монотонним скиглінням.

Гренгуар був дуже незадоволений. Але він скоро отямився і, не удостоївши двох порушників тиші навіть зневажливого погляду, щосили гукнув чотирьом акторам на сцені:

– Грайте далі, хай йому чорт! Далі!

У цю мить він відчув, що хтось тягне його за полу камзола. Гренгуар з досадою обернувся й через силу всміхнувся. Не міг не всміхнутися. То Жіскета Жансьєн, просунувши гарненьку ручку через балюстраду, намагалася привернути до себе його увагу.

– Добродію, – спитала молода дівчина, – вони гратимуть далі?

– Аякже, – відповів Гренгуар, вражений цим запитанням.

– Коли так, месіре, – попросила вона, – будьте ласкаві, поясніть мені…

– Те, що вони казатимуть? – перебив Гренгуар. – Гаразд! Слухайте…

– Та ні, – заперечила Жіскета, – поясніть, що вони казали досі.

Гренгуар підскочив, наче людина, якій зачепили відкриту рану.

– Чортове дурноголове дівчисько! – пробубонів він крізь зуби.

З цієї миті Жіскета геть усе втратила в його очах.

Тим часом актори знову почали грати, і глядачі, побачивши, що вистава триває, стали слухати, хоч, у зв’язку з подією, яка так несподівано розірвала пролог на дві частини, вони проґавили чимало красот п’єси. Гренгуар з жалем подумав про це. Але всі помалу вгамувалися, школяр замовк. Жебрак перелічував монети, і спектакль тривав далі.

То був справді чудовий твір, який, на нашу думку, трохи переробивши, можна було б використати й сьогодні. Фабула, дещо розтягнута й малозмістовна – на ті часи явище нормальне – була проста, і Гренгуар у глибині душі щиро захоплювався її ясністю. Само собою зрозуміло, що чотири алегоричні постаті, обійшовши три частини світу і не знайшовши пристойного способу позбутися свого золотого дельфіна, трошки втомилися. Це дало нагоду виголосити похвальне слово чудо-рибі з тисячами тонких натяків на молодого нареченого Маргарити Фландрської, який у той час перебував у сумному відлюдді в Амбуазькому замку, не знаючи, що Селянство і Духівництво, Шляхта і Торгівля заради нього обійшли весь світ. Отже, згаданий дельфін був молодий, гарний, дужий, а, найголовніше (о прекрасне джерело всіх королівських чеснот!) – він був сином лева Франції. Я тверджу, що ця смілива метафора просто чудова і що в день, присвячений алегоріям та епіталамам на честь короля, природознавство, яке процвітало в театрі, анітрохи не бентежив той факт, що лев породив дельфіна. Саме це рідкісне поєднання і є доказом поетичного натхнення. Проте, говорячи критично, поет міг би розвинути цю чудову думку, обійшовшись без двохсот рядків віршів. Щоправда, за розпорядженням пана прево вистава мала тривати з дванадцятої до четвертої години, а акторам треба ж щось говорити! А втім, юрба слухала терпляче.

Несподівано, саме в розпалі суперечки між Торгівлею та Шляхтою, у ту хвилину, коли актор, що грав Селянство, виголошував напрочуд гарний вірш:

двері на поміст, які досі так недоречно були зачинені, зненацька ще недоречніше відчинились, і гучний голос служника раптом сповістив:

– Його превелебність монсеньйор кардинал Бурбон-ський!

III. Пан кардинал

Бідний Гренгуар! Гуркіт великих подвійних петард на Йвана Купайла, залп з двадцяти аркебузів, постріл тієї славнозвісної кулеврини на вежі Більї, з якої під час облоги Парижа, в неділю 29 вересня 1465 року, було вбито одразу сімох бургундців, вибух усього порохового складу біля брами Тампль – усе разом не оглушило б його в цю урочисту і драматичну мить так, як оті кілька слів, проголошені служником: «Його превелебність монсеньйор кардинал Бурбонський».

І зовсім не тому, що П’єр Гренгуар боявся чи зневажав пана кардинала. Він не знав ні такої малодушності, ні такої зарозумілості. Справжній еклектик, як кажуть тепер, Гренгуар належав до тих стійких, урівноважених, спокійних і благородних умів, які завжди вміли у всьому додержуватися золотої середини (stare in dimidio rerum), і, сповнені здорового глузду та ліберальної філософії, водночас віддавали належне й кардиналам. Цінне і невмируще плем’я філософів! Здається, що мудрість, мов нова Аріадна, дала їм клубок ниток, і вони, розмотуючи його від сотворіння світу, проходять крізь лабіринт справ людських. Вони є в усіх епохах, завжди однакові, тобто завжди відповідають епосі. Якщо поминути П’єра Гренгуара, який, коли б нам пощастило зобразити його так, як він на це заслуговує, був би їхнім представником у п’ятнадцятому столітті, то безперечним є те, що саме їхній дух запалював отця дю Бреля, коли він у шістнадцятому столітті писав ці величні, гідні всіх віків слова: «Я парижанин родом і паризіанин словом, бо грецьке «parrhisia» означає «свобода слова», якої я додержувався навіть щодо монсеньйорів кардиналів, щодо дядька й брата монсеньйора принца Конті, але неодмінно з пошаною до їхнього високого становища і не ображаючи нікого з їхнього почту, а це вже немала заслуга».

Отже, у прикрому враженні, яке справило на П’єра Гренгуара прибуття кардинала, не було ні ненависті, ні зневаги до його превелебності. Скоріше навпаки: наш поет мав надто багато здорового глузду й надто зношену одежину, щоб не оцінити нагоди, яка допомогла б донести до превелебного вуха натяки, зроблені в пролозі, а тим більше прославлення дофіна, сина лева Франції. Та не користолюбство керує шляхетною натурою поетів. Я припускаю, що коли б єство поета позначити числом десять, то, аналізуючи і, як каже Рабле, «фармакополізуючи» те єство, хімік знайшов би в ньому тільки десяту частину користолюбства і дев’ять десятих – самолюбства. Отож коли перед кардиналом розчинилися двері, ці дев’ять десятих Гренгуарового самолюбства під впливом народного захоплення розбухли й набрали таких величезних розмірів, що геть придушили крихітну молекулу користолюбства, щойно знайдену в духовному єстві поетів; а молекула ця вельми коштовна, вона – своєрідний баласт реальності і людської природи, баласт, без якого поети не могли б торкнутися землі. Гренгуар втішався, відчуваючи і спостерігаючи юрбу, немовби зливаючись із цією масою глядачів, хай не дуже вишуканих, але вражених, захоплених нескінченними тирадами, які щохвилини джерелом били з усіх частин його епіталами. Запевняю, що Гренгуар сам поділяв це загальне захоплення і, на відміну від Лафонтена, який, дивлячись виставу своєї комедії «Флорентинець», питав: «Що за йолоп написав цю нісенітницю?», Гренгуар охоче спитав би сусіда: «Хто написав цей шедевр?» Тож, можете собі уявити, як вплинула на нього раптова й невчасна поява кардинала.

Побоювання Гренгуара були зовсім небезпідставні. Прибуття його превелебності сколихнуло аудиторію. Всі повернули голови до помосту. Зчинився гамір. «Кардинал! Кардинал!» – повторювали всі. Злощасний пролог урвався вдруге.

Кардинал на якусь мить зупинився в дверях, що вели на поміст. Байдужим поглядом озирав натовп, а гамір тим часом дужчав. Кожному хотілося, щоб було видно. Кожен намагався підняти голову над плечем сусіда.

То була справді висока особа, споглядання цієї людини було варте якого завгодно видовища. Шарль, кардинал Бурбонський, архієпископ і граф Ліонський, примас усієї Галлії, був пов’язаний родинними зв’язками з Людовіком XI, – його брат П’єр, сеньйор де Боже, був одружений із старшою донькою короля, – і з Карлом Сміливим, – через свою матір Агнесу Бургундську. Характерними рисами вдачі примаса всієї Галлії були гнучкий розум придворного й побожне ставлення до всякої влади. Можна собі уявити той величезний клопіт, що йому завдавало таке подвійне споріднення і ті підводні скелі вищого світу, між якими він, докладаючи розуму, мусив лавірувати, мов човен, аби не розбитися, наскочивши чи то на Людовіка, чи на Карла, цих Сціллу й Харібду, котрі вже поглинули герцога Немурського і конетабля Сен-Поля. Милістю неба кардинал досить щасливо прослизнув між обома рифами й без перешкод прибув до Рима. Та хоч він уже й перебував у гавані, чи, точніше, саме тому, що перебував у гавані, кардинал ніколи не міг спокійно згадувати про мінливість свого політичного життя, сповненого небезпек і труднощів, які йому довго доводилось переборювати. Тому він мав звичку повторювати, що 1476 рік був для нього «чорним і білим», бо того року він втратив матір, герцогиню Бурбонську, і двоюрідного брата, герцога Бургундського, але друга втрата пом’якшила йому гіркоту першої.

Зрештою, він був людина добродушна, жив по-кардинальському весело, з насолодою попивав королівське вино з виноградника Шальо, не гребував товариством Рішарди ла Гармуаз і Томаси ла Сальярд, охочіше давав милостиню гарненьким дівчатам, аніж старим жінкам, і всім цим здобув велику прихильність паризького простолюду. Він з’являвся неодмінно в супроводі невеликого почту єпископів і знатних абатів, привітних, веселих, завжди готових погуляти; і не раз доброчесні парафіянки храму Сен-Жермен Д’Оксер, проходячи попід яскраво освітленими вікнами Бурбонського палацу, по-святенницькому обурювались, чуючи, як ті самі голоси, що тількино правили для них вечерню, тепер під дзенькіт келихів виспівували «Bìbamus papaliter[19]» – улюблену вакхічну пісеньку папи Бенедикта XII, який додав до тіари третю корону.

Безперечно, що саме ця заслужено забута кардиналом популярність оберегла його при появі в залі від ворожих вихваток юрби, ще недавно такої невдоволеної й зовсім не схильної виявляти пошану до якогось там кардинала, тим більше в день, коли ця юрба мала обирати папу. Та парижани не злопам’ятні, до того ж примусивши почати виставу, добродушні городяни вже гадали, що взяли гору над кардиналом, і цього тріумфу їм було досить. До того ж кардинал Бурбонський був красенем у чудовій пурпуровій мантії, яку він носив надзвичайно вишукано, а з цього випливало, що всі жінки, тобто більшість у тій юрбі, були за нього. Безумовно, було б несправедливим і нетактовним зустріти кардинала шиканням за те, що він трохи запізнився, якщо цей кардинал – чоловік вродливий і так вишукано носить свою пурпурову мантію.