Німа смерть

4

Кіноательє розташовувалося біля іподрому. Геннінг припаркував машину в дворі, поруч із «Б’юїком» піщаного кольору. Ґреф квапився, підбадьорений перспективою працювати над чимось цікавішим за самогубство Ізольди Геєр. Смерть у кіностудії. Може, їм пощастить натрапити на Гені Портен.

Територію відгороджувала довга цегляна стіна. Студія як така височіла скляною горою трохи далі від шосе, подібна до величезної оранжереї, геть чужої посеред прусської промислової забудови довкола. При вході вартував «шупо» – шуцполіцай з 202-ї дільниці, тримаючись так делікатно, що вони не одразу помітили з дороги його синю уніформу.

– Прошу сюди, панове, – сказав він, показуючи на великі сталеві двері, коли Рат продемонстрував свій жетон. – Ваш колега вже всередині.

– Що там трапилося? – поцікавився Рат. – Ми тільки знаємо, що стався нещасний випадок.

– Актрису грець ударив. Просто посеред зйомки. Це все, що я знаю.

У Рата за спиною крекнув Геннінг, якому випало перти від машини важезне фотоприладдя. Шупо відчинив йому сталеві двері, і щуплий помічник детектива, маневруючи довжелезним штативом і ящиком з камерою, вступив у приміщення. Рат і Червінскі увійшли за ним.

Величезні вікна і скляна стеля, що знадвору надавали будівлі вигляду оранжереї, всередині виявилися цілковито запнутими довгими полотнищами цупкої тканини, тож Геннінг, зі своїм вантажем, мусив пильнувати, щоб не перечепитись у темряві – по всій підлозі в різні боки тягнулися якісь дроти й кабелі.

Обережно переступаючи через штучні «ліани», Рат роззирався по цих технічних джунглях: ліс приладів – прожектори на штативах, між яких засклена шафа, подібна до сповідальні. За товстою, але бездоганно чистою скляною перегородкою Рат упізнав силует кінокамери. Інша камера стояла на візку зі штативом, уміщена в масивний металевий корпус, з якого визирав самий тільки об’єктив. Поруч – футуристична на вигляд консоль із вимикачами, рурками й дрібними миготливими вогниками, на якій лежала пара навушників. Грубезний кабель тягнувся від консолі вглиб приміщення, де набір тонших кабелів з’єднував його з чимось на кшталт шибениці, з якої звисали два сріблясто-чорні мікрофони. Дорогий паркет, меблі з темного вишневого дерева і, на додачу, камін – все це мало вигляд елегантного готельного номеру, що заблукав у просторі і випадково приземлився в геть недоречному середовищі. На паркеті кабелів не було.

Скупчення людей здавалося так само невідповідним елегантного інтер’єру: техніки й робітники у сірих і білих комбінезонах поверх простих сорочок з закасаними рукавами. Єдиний респектабельно вбраний чоловік, блондин у смокінґу, сидів у розкладному кріслі між прожекторами на штативах і джгутами кабелів і голосно ридав, затуливши обличчя долонями. Молодиця в сірому англійському костюмі схилилася над чоловіком, пригортаючи до себе його голову. Юрма на паркетному майданчику тихесенько гомоніла – ніби вперто дотримуючись вимоги мерехтливого застереження «ТИША!» над дверима. Мовчання, мовляв, триває зйомка.

Позаду Геннінга на знімальний майданчик повз масивний прожектор на штативі протиснувся Рат. Помічник детектива на підлогу скинув важку підставку для фотоапарата камери – гупнувши нею так, що всі озирнулися. Натовп розступився, коли Рат побачив Ґрефа в компанії двох «шупо». Він зрозумів, чому ніхто не наважувається порушувати тишу чимось гучнішим за шепіт. Темно-зелений шовк у ногах у Ґрефа блищав елегантними, майже художньо – ніби для портрету – укладеними згортками, але насправді вишукана тканина огортала неприродно скорчене тіло жінки. Половина її обличчя була вкрита пухирями та спотворена глибоким опіком, що оголив підшкірну плоть. Інша половина лишалась у тіні, але дозволяла здогадатися, яким вродливим це обличчя мало бути до катастрофи. Рат не зміг уникнути мимовільних асоціацій із дволиким Янусом, а тоді – з історією доктора Джекіла і містера Гайда. Світле волосся, ідеально укладене в зачіску з правого боку, майже повністю згоріло з лівого. Голова і верхня частина тіла волого блищали, мокрий шовк темними плямами прилипнув до грудей і живота. Важкий прожектор притискав до підлоги ліве плече і частину руки.

Ґреф обійшов тіло і рушив назустріч Рату.

– Привіт, Ґереоне, – сказав він і прочистив горло. – Кепська історія. То там лежить Вінтер.

– Хто?

Ґреф недовірливо подивився на нього.

– Бетті Вінтер. Не кажи, буцім ти не знаєш, хто вона.

Рат знизав плечима.

– Мені треба побачити її обличчя.

– Краще не треба, – Ґреф ковтнув. – Це сталося під час зйомки. Прожектор упав на неї зі стелі. Звідтіля-оно, бачиш? – детектив змахнув рукою, показуючи вгору. – Добрячих десять метрів, а вага чимала. До того ж, він був увімкнений. Розжарений, як пекло.

Рат закинув голову і подивився вгору. Під стелею над подіумом, на мережі сталевих риштовань були прикріплені рядами різного розміру прилади направленого світла, розділені темними полотнищами, подібними до похмурих, монотонних прапорів. У деяких місцях важка тканина провисала, опускаючись навіть нижче прожекторів, частково затіняючи їх. Безпосередньо над тілом у щільному ряду світильників була прогалина – тільки обірваний чорний кабель, імовірно, досі підімкнений до електромережі, свідчив, що на цьому місці теж щось висіло.

– Навіщо їм стільки прожекторів? – здивувався Рат. – Чому не скористатися з природного освітлення? Хіба не заради зовнішнього світла павільйони зводять зі скла?

– Звук, – мовив Ґреф таким тоном, наче це слово все пояснювало. – Скло має погані акустичні властивості. Тому вони все тут позавішували. Найшвидший спосіб перетворити ательє німого кіно на студію звукового фільму.

– Ти досконало поінформований!

– Я щойно говорив з оператором.

Прожектор, який упав на актрису, був набагато більшим, ніж ті, що криміналісти застосовували вночі для освітлення місць злочину. Сталевий циліндр за розміром був не менший, ніж басовий барабан в оркестрі. Електричний кабель ледве затримав би падіння приладу, не кажучи вже про те, щоб запобігти йому. Тільки ізоляційний кожух міг його уповільнити – це було видно з оголеного в кількох місцях дроту.

– Отже, смерть нещасної на совісті цього сталевого монстра? – запитав Рат.

Граф похитав головою:

– І так, і ні.

– Як це?

– Вона померла не відразу. Прожектор практично спалив її, дивно, що з’єднання не розірвалося і світло горіло. А її партнер стояв поруч…

– Нещасне створіння в смокінгу?

– Так, Віктор Майснер.

– Думаю, я його знаю.

Ґреф підняв брову:

– То ти таки буваєш у кіно?

– Я бачив його раз у кримінальному фільмі. Він цілу годину грізно вимахував пістолетом, рятуючи якихось жінок.

– Він, імовірно, цього разу теж уявив себе рятувальником. Тільки, замість пістолета, скористався з відра води. Відра з водою тут скрізь, через підвищену небезпеку пожежі. У будь-якому разі, скидається, що він завдав нещасній Вінтер удару електричним струмом. Принаймні, вона одразу перестала кричати, усі запобіжники спрацювали і світло згасло.

– Вона могла вижити після падіння на неї розпеченого прожектора?

Ґреф стенув плечима:

– Побачимо, що скаже медексперт. Так чи йнак, її акторська кар’єра урвалася тієї миті, як на неї впав прожектор. Навіть якби вижила, вона б навряд чи грала в романтичних комедіях.

– Схоже, наш горе-Едіп усвідомлює, що він накоїв, – кивнув Рат на заплаканого Майснера.

– Здається, що так.

– З ним уже розмовляли?

– Наші колеги намагалися… Безнадійна справа.

– Не відповідає?

– Нічого, що могло б якось придатися…

Гучний тріск змусив Ґрефа завмерти на місці. Він озирнувся на Червінскі й Геннінга, які почали доволі незграбно встановлювати штатив для фотоапарата.

– Гадаю, до фотографування варто взятися мені, – зауважив він, – доки ці двоє не розтрощили обладнання.

Рат кивнув.

– Так і зроби. А тим двом накажи зібрати і записати свідчення. Напевне хто-небудь що-небудь встиг побачити.

Ґреф знизав плечима:

– Оператор усе бачив. Режисер, звісно, теж. Це частина їхньої роботи, – детектив показав рукою на жилавого чолов’ягу, який тихо, однак доволі емоційно розмовляв із лисуватим, гарно вбраним паном років п’ятдесяти з хвостиком.

Рат кивнув.

– Я побалакаю з ними за мить. Де технік, відповідальний за прожектори?

– Жодного уявлення. Я не можу подбати про все одночасно.

– Скажіть Геннінгу, щоб його знайшов і привів до мене.

Ґреф відвернувся і пішов до Пліша з Плюмом, а Рат рушив у бік розчавленого горем Майснера. Коли Ґереон став просто перед ним, актор перервав ридання і звів очі на комісара. Жінка в мишачо-сірому заспокійливо погладила чоловіка по плечах. Коли Рат показав йому жетон, Майснер спершу благально подивився на нього, а тоді раптом вибухнув розпачем.

– Я вбив її! – істерично волав він. – Я вбив Бетті! Господи, що я накоїв!

Його руки судомно вчепилися в холоші Ратових штанів. Схоже, розмовляти з Майснером зараз не було сенсу.

– Ви нікого не вбивали, – переконував його Рат, – стався нещасний випадок.

Він марно намагався вирвати свої штани з чіпких пальців актора. Сіра мишка взялася допомогти йому, втихомирюючи Майснера.

– Все гаразд, Вікторе, – тихо примовляла вона, погладжуючи стрункі руки актора і змушуючи його відхилитися на спинку крісла. Він слухняно відкинувся і сховав обличчя в її сірій спідниці.

– Ви бачите, мабуть, що він не здатний зараз говорити, – звернулась вона до комісара. – Він у шоці! Сподіваюся, лікар скоро приїде.

Рат знав, що доктор Шварц уже в дорозі, але сумнівався, чи патологоанатом є саме тією особою, що зуміє погамувати ніжну душу Віктора Майснера. Він дав жінці свою візитну картку.

– Панові Майснеру немає потреби давати свідчення саме цієї миті. Він зможе прийти у відділок, коли почуватиметься ліпше. Але найпізніше – у понеділок.

У Рата було відчуття, що жінка дивиться крізь нього. Він записав на картці дату, а також час. Одинадцята ранку. Попри все своє бажання, він не міг дати бідоласі поблажки, більшої за цю.

– Догляньте його наразі, – сказав він сірій миші. – А найліпше було б таки завезти його до лікарні.

– Коро, зробіть, як пан комісар каже, – пролунав у Рата за спиною глибокий чоловічий голос. – Вікторові не варто лишатися тут більше часу, ніж необхідно.

Рат обернувся до лисуватого пана, що перед тим, був, спілкувався з режисером. Кора повела Віктора Майснера до виходу.

– Белман, – представився елегантний пан, – «Ля Бель Фільм Продюкцьйон». Я продюсер «Бурі кохання».

– «Ля Бель?» – потиснув Рат простягнуту руку. – Я думав, це «Терра Фільм»?

– Приміщення, але не виробництво. Не так багато кінокомпаній можуть дозволити собі власну студію. Ми не УФА[6], як ви розумієте, – ніби виправдовуючись, пояснив Белман, і показав на режисера, що саме підійшов до них. – Джо Дреслер, мій режисер.

– Джо?

– Йозеф звучить якось старомодно, – сказав режисер і простягнув руку. – Добрий день, пане комісаре.

– Просто в голову не увібгати все це! – бідкався Белман. – Просто на зйомці! Стрілянина!

Він видавався по-справжньому близьким до розпачу.

– «Буря кохання» мала вийти в прокат за два тижні.

– Так скоро?

– Час – це гроші, – відказав Белман.

– У нас було заплановано ще два дні зйомок, – уточнив Дреслер. – Сьогодні й завтра.

– То фільм уже майже закінчений?

Дреслер кивнув.

– Така трагедія… – проказав Белман, а тоді знервовано засміявся. – Я маю на увазі нещасний випадок. Те, що сталося – справжня трагедія. А фільм, звісно, комедія. Божественна романтична комедія, цілковито оновлений жанр. Божественна в буквальному сенсі цього слова.

Рат кивнув, попри те, що нічого не зрозумів.

– Ви бачили, як усе сталося?

Белман заперечно похитав головою.

– На момент мого приїзду вона вже нерухомо лежала на підлозі. Але, Джо… ти можеш розповісти панові комісару…

Режисер прочистив горло.

– Отож, як я вже казав вашим колегам… це сталося в кінці сцени. Ми її знімали вдруге, і все йшло добре. Вона мала дали йому ляпаса, одночасно гримів грім – і це кінець сцени…

– Грім?

– «Буря кохання» – це історія про те, як норвезький бог бурі й грому, Тор, закохується в дівчину з Берліна і залицяється до неї в образі графа Торвальда. Щоразу, коли вони контактують, розлягається грім.

Нічого не скажеш, хвацько закручений сюжет, подумав Рат. І цей фільм мав звеличити Бетті Вінтер у звуковому кіно?

– Отож, – вів далі Дреслер, – зі стелі раптом зірвався юпітер.

– Ще один, інший бог?

– Прожектор, що вразив Бетті. Він звалив її на підлогу й придушив своєю вагою. Господи! Вона лежала під цим залізяччям, кричала, і ніхто не міг їй допомогти! Це було просто жахливо…

– То чому їй ніхто не допоміг?

– Ви собі уявляєте, який розпечений прожектор по кількох годинах роботи? До нього не торкнутися – не те, щоб відтягти…

– Але одна людина намагалася щось зробити…

– Ви маєте на увазі Віктора? – знизав плечима Дреслер. – Не знаю, що його пойняло. Вони вдвох грали цю сцену, і він стояв просто поруч із нею. Зрештою, хто може знати, що в людини робиться в голові? Поруч із тобою інша людина, ти відчуваєш запах її спаленої шкіри, чуєш, як вона кричить – звісно, ти хочеш якось допомогти… А те, як розпачливо вона кричала… – Він потрусив головою так, ніби хотів цим рухом звільнити пам’ять від болісного спогаду. – Ми всі стояли, немов спаралізовані. Ніхто не усвідомив, що відбувається, аж доки Віктор уже перехилив над нею відро з водою.

Дреслер прочистив горло, тоді заговорив знову:

– Вона враз перестала кричати, і почала… все її тіло почало смикатися… ніби протестуючи… а тоді гахнуло. Спрацювали всі запобіжники, і світло згасло.

– А потім?

– Перше ніж ми знову щось побачили, минуло кілька секунд. Я кинувся до неї. Одразу після Віктора, я маю на увазі. Бетті була мертва.

– Як ви це визначили?

– Ну, я… помацав її сонну артерію. Пульсу не було. Вона була мертва.

– Не хочеться в це вірити, – озвався Белман. – Непоправна втрата для німецької кіноіндустрії.

Рат перевів погляд на продюсера.

– Часто трапляються такі речі?

– Які саме?

– Коли світильники падають зі стелі? Кріплення там наче не видаються хисткими.

Рат, мабуть, зачепив за живе, бо Белману вирвало клепку:

– Послухайте, пане комісаре, всі ці конструкції можуть мати вигляд тимчасових, але, повірте, все ретельно перевірено і схвалено. Запитайте своїх колег із Департаменту будівельних норм! – розпалюючись, продюсер дедалі підвищував тон. – Це скляне ательє ідеальне для зйомки німого фільму, але не для запису звуку. Оце причина деяких реконструкцій – так, ми їх ще не завершили остаточно. Звукоізоляція… ну, ви розумієте: для звукового кіно це так само важливо, як денне світло для німого, і на жаль, ми змушені перебутися без останнього. Але що стосується освітлення, у нас завжди було найкраще обладнання. Наші прожектори є одними з найсучасніших у галузі кіно. На сьогодні, лампами «Нітрафот»…

Белман урвав свою фразу на пів слові, відчувши, як недоречно вона пролунала – звісно, беручи до уваги загибель актриси під таким надійним і сучасним прожектором. Він збентежено прикусив язика.

Рат нічого не робив, щоб допомогти продюсерові викараскатися зі скрутного становища. Хтось на місці Белмана геть би знітився, але він одразу опанував себе – здатність, напевне, дуже корисна в його професії. Режисер, натомість, тримався менш упевнено, переминався з ноги на ногу, ніби йому треба в туалет. Він був розтулив рота, проте, перш ніж Дреслер устиг якось продовжити розмову, з’явився Геннінг у супроводі кучерявого чоловічка легкої статури, якого він представив як Ганса Люденбаха.

Рат зміряв поглядом техніка – той у своєму сірому робочому комбінезоні мав вигляд погано оплачуваного консьєржа.

– Ви освітлювач? – запитав у нього Рат.

– Старший інженер з освітлення.

– У такому разі, за прожектор, який вирішив діяти на власний розсуд, несете відповідальність ви?

Чоловічок розтулив рота, щоб відповісти, але Белман випередив його.

– Пане комісаре! Зрозуміло, що відповідальність за все, що відбувається на зйомках, лежить цілковито на мені.

Це пролунало, як заява чинного міністра, який намагається запобігти вимогам опозиції щодо його відставки.

– Я мав на увазі відповідальність безпосередню, – заперечив Рат. – Якщо хтось напартачив з освітлювальним обладнанням, і якщо це не виробник, то, мабуть, хтось із ваших людей, пане старший інженере з освітлення?

– Виключено, – відрізав рішуче Люденбах.

– Ви ж, мабуть, проводите регулярні перевірки, щоб упевнитися, що там, нагорі, усе гаразд і все надійно закріплено?

– Звісно, що так! Доки не налаштовано світло, жодна зйомка не починається.

– Отже, із прожектором усе було гаразд?

– Оптимальні налаштування. Світло було ідеальним. Я не можу вам зараз сказати, чому світильник міг упасти. Для цього мені треба оглянути все там, нагорі.

– Хочете сказати, що ви цього досі не зробили?

Люденбах заперечно похитав головою.

– Яким чином? Ваші люди нам заборонили. Ми не повинні були нічого торкатися – це найперше, що вони нам сказали.

– Авжеж, – кивнув Рат. – То огляньмо разом місце, де висів прожектор.

Люденбах приніс вузьку сталеву драбину, що, здавалося, вела просто в небо. Рат, глянувши на тоненькі щаблі, спитав себе, чи не слід кожному, хто видиратиметься ними, мати таку ж делікатну статуру, як у Ганса Люденбаха.

Висоти в десять метрів цілком вистачило, аби Ґереон вкрився холодним потом. Щоб не дивитися вниз, піднімаючись драбиною, він не спускав ока з сірого комбінезону в себе над головою, і так само намагався не дивитися долі, пересуваючись слідом за техніком по сталевих риштованнях, які гриміли і пищали, коливаючись у відповідь на кожен крок. Витягаючи руки вперед, він чіпко хапався за сталеві рейки, але не міг утриматися від того, щоб глянути на носок свого черевика, коли робив черговий крок. Підлога студії крізь залізну решітку в нього під ногами здавалася нереально далекою.

Згори чітко вимальовувався план павільйонів студії: поруч із камінною залою, де лежало тіло загиблої актриси, розташувались хол готелю зі стійкою реєстрації і службове приміщення обслуги, далі – кафе просто неба. Правда, двері камінної зали вели просто в відділок поліції з камерами для затриманих. Імовірно, це й був комплекс майданчиків для зйомок «Бурі кохання». Внизу спалахнув магній – Ґреф почав робити фотознімки. Рат змусив себе піднести голову. Старший інженер з освітлення зник.

– Агов! – гукнув Рат. – Куди ви поділися?

Лабіринт сталевих риштовань виявився набагато плутанішим, ніж видавався знизу – через довжелезні полотнища тканини, які затуляли більшу частину стельових конструкцій.

– Осьде воно! – приглушено, звідкись однак зблизька долинув голос техніка. – Де там ви забарилися?

Продибавши ще кілька метрів, Рат знову побачив Люденбаха – той присів навпочіпки над решіткою, десь за три метри від нього.

– Я вже йду! Нічого без мене не займайте! – застеріг він старшого інженера з освітлення.

Долоні щеміли від панічного чіпляння за металеві рейки, чоло зрошував піт, але Ґереон намагався не показати страху, наближаючись до Люденбаха.

– Ось, – він тицьнув пальцем, коли Рат присів поряд, – погляньте сюди. Тут нічого немає!

– Тобто?

– Тут має бути різьбовий болт. Якимсь чином він мав розгвинтитися. Але, насправді, це неможливо, бо гайки на всіх болтах додатково закріплюються шплінтами.

Рат придивився до монтажної конструкції.

– Болт міг просто зламатися.

Люденбах безпорадно стенув плечима.

– З іншого боку має бути такий самий.

З іншого боку – та ж таки історія – жодного різьбового болта…

Люденбах похитав головою.

– Повірити не можу, – скрушно проказав він. – Я просто не можу в таке повірити!

Обоє підвелися. Рат відчув, як коливається під ним платформа, і його спітнілі руки знову вчепитися в ребристі рейки. Йому починало паморочитися в голові, але сам Ганс Люденбах стояв коло перил упевнено, як шкіпер коло штурвала в бурхливому морі.

– Такі речі не повинні траплятися, – заявив Люденбах. – І тому прожектори закріплені подвійно.

– Можливо, хтось регулював прожектор і забув закрутити болт?

– Але ж не посеред зйомки!

– Однаково, кріплення мало бути ослаблене в той чи інший спосіб. Подвійна втома металу мені здається набагато менш імовірною, ніж імовірність чиєїсь недбалости…

– Мої люди не допускаються недбалости! – обурився Люденбах. – А Ґлазер понад усе! Він знає свою справу!

– Хто?

– Петер Ґлазер. Мій помічник з освітлення. Він відповідає за прожектори.

Рата починала дратувати впертість інженера.

– То чому, – запитав він крижаним голосом, – я досі не бачив цього працівника?

– Тому, що ви забажали видертися сюди зі мною! Ви гадаєте, я б із ним давно вже не поговорив, як сам знав, де він є?

– Тобто?

– Він був тут сьогодні зранку, і все налаштував.

– А зараз він де?

Люденбах знизав плечима.

– Зараз він десь пішов.

– Коли саме він пішов?

– Не знаю. Я не бачив його сьогодні від полудня, якщо не довше. Можливо, він захворів.

– Свою відсутність він пояснив саме так?

– Не мені, принаймні.

Ратові урвався терпець.

– Слухайте, чоловіче, – буркнув він. – Якщо хочете зробити сьогодні бодай щось корисне, покажіть мені, як звідси спуститися!

Пошуки Петера Ґлазера відбувалися не надто успішно: переконавшись, що зниклого безвісти помічника інженера ніде в студії немає, Рат вирядив Геннінга і Червінскі за його домашньою адресою, яку охоче надав Белман. Однак той же Белман підкреслив, що Петер Ґлазер, на його переконання, винятково надійний співробітник. Криміналісти, що прибули разом із медекспертом, уже повзали навкарачки по підлозі в пошуках двох зламаних різьбових болтів, а доктор Шварц тим часом схилився над тілом загиблої, оглядаючи опіки на її голові й плечах. Люди Кронберґа вели пошук так системно, як уміють лише спеціально навчені криміналісти, проте один із різьбових болтів зрештою знайшов-таки Ґреф – непомітний шматок чорного металу в мастилі закотився під штатив юпітера.

Люденбах підтвердив, що то болт із кронштейна прожектора. Болт не був зламаним, не мав ушкоджень і перекочував у жерстяну коробку для подальшого дослідження в лабораторії.

Однак другого болта виявити не пощастило, так само як цілого чи пошкодженого шплінта.

– Це ми що, марно своїми колінами всю підлогу кіношникам витерли? – бурчали криміналісти.

– Принаймні, маємо хоч один болт, – зауважив Ґреф.

Рат кивнув.

– Імовірно, у Ґлазера знайдеться інший, – докинув він. – Якщо той хотів знищити докази і просто не знайшов другого болта, перше ніж утекти з робочого місця.

– Ти справді думаєш, він навмисне влаштував аварію з прожектором? – запитав Ґреф. – Можливо, він лише допустився недбальства, а тоді побоявся визнати свою провину і тому втік?

– Припущення нам не допоможуть, – скривився Рат. – Хтось тут напартачив, це очевидно, а…

– Пане комісаре?

Рат обернувся і побачив молодика, який помахав жерстяною коробкою з кіноплівкою.

– Оператор, – представив його Ґреф, – Гаральд Вінклер.

– Пане комісаре, – знову озвався Вінклер, волосся якого, попри молодий вік, уже робилося ріденьким, і показав коробку з плівкою, – я подумав, вас це зацікавить.

– Що саме?

– Нещасний випадок. Якщо забажаєте, ви зможете самі побачити, як усе сталося, – знову помахав він коробкою. – Тут геть усе.

– Ви зафільмували нещасний випадок?

– Я знімав сцену. Камера не припиняла працювати. Я… Це щось на кшталт професійного інстинкту, я думаю. Я просто лишив камеру знімати. Аж доки світло згасло. Можливо, це вам якось допоможе. У будь-якому разі, немає кращого очевидця, ніж моя камера. Непідкупна!

Рат кивнув.

– Коли можна буде переглянути?

– Не раніше понеділка. Спершу треба проявити плівку. Я можу зарезервувати зал для перегляду, якщо хочете.

Вінклер подав Рату візитку.