Німа смерть

– Дарма! Я ще не розорений! Усе буде врегульовано! У мене в банку є друзі, ладні допомогти, – заперечив бурмістр. – Я тільки не хочу, щоб про це дзвонили в усі дзвони.

– І саме цим погрожують вам в анонімних листах…

– І саме на щось подібне чекають мої вороги, як ліворуч, так праворуч. То був би для них бенкет. Момент для них просто ідеальний!

– Чому б вам офіційно не звернутися до поліції?

– Ви самі знаєте, що, на жаль, не всім офіцерам поліції випадає довіряти. З такою справою може впоратися тільки досвідчений працівник поліції, але не поліція як така.

Рат кивнув:

– Я, однак, досі не збагнув одного: чому ви хочете, щоб саме я вам допомагав? У мого батька набагато більше досвіду поліційної роботи.

– Листи приходять із Берліна, я впевнений у цьому. Не тільки тому, що їх досі надсилали тільки до мого берлінського офісу. Шантажист сидить десь у цьому місті. Подивіться самі… Ось.

Він витягнув невелику пачку паперів із внутрішньої кишені фрака і подав їх Рату.

Червоний олівець. Великі друковані літери. Літери кривулясті, але розбірливі. Чимось скидається на маленький саморобний плакат:

«Форд залишається в Берліні, або Аденауер іде до в’язниці!»

– Що це має означати? – запитав Рат.

– Це ціна, – пояснив мер. – Шантажист не хоче грошей, він не хоче нічого іншого. Він хоче врятувати виробництво Форда на Вестгафен.

– Автозавод?

Аденауер кивнув:

– На жаль, його дні вже злічені. Нічого не вдієш.

– Я нічого про це не знаю, ви маєте мені пояснити.

– Форд перебирається до Кельна, – сказав Аденауер. – Підписано всі папери. Ще цього року ми закладаємо підвалини в Рілі. Найсучасніший автомобільний завод у Європі. Берлінське виробництво виглядатиме застарілим, у порівнянні з ним. І тоді у Вестгафені згаснуть вогні.

– А шантажист хоче цьому запобігти.

Аденауер кивнув:

– Схоже на те. Однак він натрапив не на таку людину. Аденауера не можна шантажувати!.. Втім, навіть якби захотів, я б нічого не зміг вдіяти! Так само, як не може бурмістр Берліна.

– У пана Бьома наразі свої клопоти, – зауважив Ґереон.

– Хто б сумнівався! Єдиний, хто міг би щось зробити, має ім’я Генрі Форд. Але, щойно в Рілі буде завершено всі приготування, він не дозволить жодному автомобілю скотитися з конвеєра у Берліні, щодо цього можете не сумніватися.

– У Берліні стане ще більше безробітних.

Аденауер стенув плечима.

– Що я маю на це сказати? Натомість будуть створені сотні робочих місць у Кельні. Так повелося в цьому світі! Так він влаштований! І шантажем цього аж ніяк не зміниш!

– А попри це – а може, саме через це – шантажист може завдати шкоди, і я маю запобігти цьому.

Аденауер кивнув:

– Твій хлопець швидко схоплює, – кинув він Енґельберту Рату.

Ґереон відчував щось подібне, коли мати хвалила шкільні успіхи сина перед гостями за кавою.

– Звідки вам відомо, – запитав він, – що шантажист справді має інформацію, яка становить реальну загрозу?

– Читай, – Аденауер подав йому інший аркуш. – То була перша сторінка, з вимогою, а це – друга з того ж листа.

Цей лист не був схожий на плакат, тут було набагато більше тексту – до того ж, друкованого на машинці, але теж червоним, як олівець на першому аркуші.

«Чи не прикро було б комусь, якби світ дізнався, що обговорювали під час засідання Наглядової ради «Дойче Банку» між собою члени цієї наглядової ради Аденауер і Блютґен, разом із директором банку Брюнінґом?».

– Що це має означати?

– Перш за все, це означає, що хтось точно знає, що і де відбувається, – відповів Аденауер. – Дізнайтеся, хто це, і дайте йому зрозуміти, що не я, а саме він піде до в’язниці, якщо бодай слово з будь-якої конфіденційної розмови просочиться в публічний простір!

– Як ви собі це уявляєте? Я служу у поліції, я…

– Точно. Саме тому ви знаєте найкращі способи, як це облаштувати! І вам не випаде про це шкодувати, любий друже. У мене досі добрі стосунки з вашим начальником поліції. Моє слово щось таки важить для Цьорґібеля[10], повірте мені! Ваш батько у вашому віці був уже старшим комісаром. Пора наслідувати його.

– Це складно. Міністерство внутрішніх справ наклало мораторій на промоції…

– Авжеж! Бо Пруссія змушена заощаджувати! Але повірте, завжди є винятки! Навіть у ці важкі часи за справжні заслуги треба винагороджувати. І гідні отримають свої винагороди.

Енґельберт Рат кивнув на знак згоди.

– Старший комісар Ґереон Рат – це звучить гідно, – підніс він свій келих. – За наступного старшого комісара в родині Ратів!

Ґереон підняв келих і посміхнувся, але тільки пригубив солодке вино. Старший комісар – це справді непогана перспектива. Хоча б уже й тому, що більше не муситиме слухати накази такої мавпи, як Бьом. Ніхто вже не попихатиме Ратом.

– Комісар Рат?

Голос кельнера нагадував йому його чинний статус. Простеживши погляди двох старших панів, спрямовані на молодшого, кельнер звернувся безпосередньо до Ґереона:

– Пане Рате, вас до телефону.

Телефонував Червінскі. Вони нарешті упіймали Ґлазера. Помічник інженера з освітлення увечері таки прийшов додому, і їм залишилося просто затримати його.

– У будь-якому разі, чолов’яга сидить упакований на Алексі й чекає на тебе, – доповів детектив. – Я подумав, ти, може, захочеш побалакати з ним іще сьогодні. Сподіваюсь, ми нічого тобі не перервали. Твоя подруга була настільки доброю, що сказала нам, де ти гаєш свої вечори.

Рат мало не зірвався на товстунові за його фамільярний тон, але стримався. Зрештою, Червінскі зробив щось путнє. Таке траплялося нечасто.

– Я зараз буду, – сказав він коротко і поклав слухавку.

– Служба, – вибачився він, повернувшись до столу в капелюсі й пальто. – На жаль, справа невідкладна.

Він потиснув руку вождеві індіанців у фраку.

– Дякую за частування, пане Аденауере, – сказав він, хоча, був, ледь торкнувся солодкого вина.

– Зачекайте! Візьміть листи!

Аденауер простягнув над столом пачку паперів, і Рат поклав їх у внутрішню кишеню.

– Що ж, мій хлопчику, – підвівся Енґельберт Рат, щоб попрощатися з сином. Начальник кримінальної поліції зробив невдалу спробу обійняти його, але, не спромігшись зі свого місця, незграбно потиснув синові руку. – Бережи себе. Ти сам даси собі раду, правда? Я маю щось іще обговорити з бурмістром.

– Все гаразд, батьку. – Ґереон прокашлявся. – Ми завтра побачимося?

У батька обличчя закам’яніло.

– Мати… ми… – затнувся він. – То я… я пообіцяв твоїй матері не залишати її довго на самоті. Я поїду нічним потягом.

– У Берліні – ні на секунду довше, ніж необхідно, правильно, панове, га?

Іронія мала приховати його розчарування, але посміхнутися він не спромігся. Хоч як його був роздратував несподіваний візит батька, ще більше допекло Ґереонові усвідомлення того, що Енґельберт Рат – посеред Масляної – приїхав до Берліна тільки для того, щоб зробити послугу своєму старому другові Конраду. Але він знав свого батька – чи й варто було очікувати чогось іншого?

– У такому разі, гарної тобі дороги додому! – кинув він і, не озираючись, вийшов із зали ресторану і збіг сходами просто під дощ.

На вулиці, перш ніж сісти в машину, він глибоко вдихнув і повільно видихнув. Потім, уже за кермом, деякий час дивився на нічний Вільгельмплац. За винятком кількох перехожих, які щойно вийшли з метро, і двох чоловіків у мундирах перед імператорським подвір’ям, площа Вільгельма була безлюдною – нічне життя відбувалося в інших місцях.

Рат не міг пригадати, що давав Аденауеру якусь обіцянку, але відчув вагу паку листів проти грудей, у внутрішній кишені, і знав, що отримав замовлення. Замовлення, що може піднести його на посаду старшого комісара.

Тоді, повернувшись думками до Каті, яка чекала на Луїзенуфер, він зрадів, що має привід поїхати на Александерплац. Можливо, коли він повернеться додому, вона вже спатиме… Це було б найкраще. Він запустив мотор і рушив. Йому тільки на користь буде на якийсь час зосередитися на чиємусь чужому житті.

Якою людиною може бути той Ґлазер? Людина, що має на своїй совісті чиюсь смерть і просто тікає. Тепер, чекаючи на допит у Замку, чоловік уже мав зрозуміти, що це не розв’язання. Неможливо здихатися такої провини, хоч би як швидко і далеко ти від неї тікав – ніхто не знає цього ліпше, ніж Ґереон Рат. Цей тягар ти несеш на собі все життя.

За парканами на Александерплац на тлі нічного неба темним громаддям височіла будівля Управління поліції, відома серед берлінців як Червоний Замок. Ця могутня споруда з червоної цегли, більша навіть за ратушу, на відміну від останньої, досі мала чітко окреслені функції. Колеги називали своє робоче місце просто Замком, і ця назва цілком задовольняла Рата, як цілком доречна, попри те, що його попереднє місце роботи на Кребсґассе в Кельні – замок, башта якого підносилася над Ноймарктом, – мав набагато більш середньовічний вигляд, ніж Червоний Замок Берліна, фасад якого насправді відображав безперечний уплив флорентійської доби Відродження з її палацами. Але прусакам якось таки вдалося з філігранних ренесансних мотивів скласти фортецю середньовічно- го типу.

Рат припаркував «Б’юїк» в освітленому дворі, де в машині сидів тільки рейдовий загін. На сходах Рат не зустрів жодної живої душі. У нескінченних коридорах другого поверху теж було безлюдно, лише зрідка звідкись долинали кроки, окремі голоси, грюкання дверей. У відділі вбивств чергувала тільки нічна зміна в складі комісара і детектива – відповідно, Бреннера, одного з підлабузників Бьома, і Ланґе, що перевівся з Ганновера лічені тижні тому.

– Добрий вечір, – привітала Рат колег. – Де Червінскі й Геннінг?

– Я відправив їх додому, – заявив Бреннер.

Гарний початок!

– Якого лисого ти наказуєш моїм людям, що їм робити?

– Що означає «твої люди»? Я керую нічною зміною. І наскільки мені відомо, ті двоє не мають нічного чергування. «Уникати зайвих понаднормових робіт». Така інструкція.

– Ті двоє в моїй слідчій групі! І привезли сюди підозрюваного! Я сподіваюся, його ще не відправили додому!

– Спокій, колего Рат, – зухвало посміхнувся Бреннер йому в обличчя, – твій затриманий сидить, надійно упакований.

– То на що ти чекаєш, колего Бреннер? – тихо і ввічливо запитав Рат.

– А що?

– Підніми свою сраку – і до телефону! – просичав він раптом із такою люттю, що в Бреннера посмішка вмить зійшла з обличчя. – Щоб я мав свого підозрюваного за п’ять хвилин!

Бреннер покірно зняв слухавку.

Уже в дверях Рат обернувся.

– І ще одне, шановний колего, – сказав він, знову привітно, – якщо ти ще раз, через мою голову, втрутишся в роботу моїх людей, я тобі таких прикрощів завдам, що тобі навіть старший комісар Бьом не допоможе. Затямив?

– На твоєму місці я б не корчив із себе велике цабе, – пробурмотів Бреннер, але його вже з’єднали з арештантським крилом.

Щоб дістатися свого кабінету, Рат мав пройти трохи далі коридором, оскільки, коли він прийшов на службу в відділ А, то було єдине вільне приміщення, трохи віддалене від решти кабінетів «убивчого» відділу. Тут було доволі прохолодно через слабке опалення, тож він ніколи не скидав пальта. Рат сів у приймальні за стіл своєї секретарки й переглянув особове досьє Ґлазера, що Червінскі залишив там із рештою паперів техніка. Дані досьє збігалися з даними паспорта.

Не минуло десяти хвилин, як у двері постукали.

На порозі з’явився конвойний, який завів до кабінету сором’язливого на вигляд блідого чоловіка.

– Ось він, пане комісаре.

Рат наказав конвойному чекати за дверима, і придивився до чоловіка, що до нього привели. Ґлазер стояв коло дверей і невпевнено роззирався. Для допиту він цілком дозрів. Тим краще, що йому випало якийсь час помаринуватися під вартою.

– Сідайте, – запропонував Рат, гортаючи папери. Чолов’яга ступив уперед і сів. Рат змусив його чекати якусь хвилину, тоді мовив раптово, не піднімаючи очей від паперів:

– Вас звати Петер Ґлазер…

– Так.

– Дата народження 25 вересня 1902 року.

– Так.

– Мешкаєте на Рентґенштрасе, 10, у Шарлоттенбурзі.

– Так.

– З 1 листопада 1929 року ви працюєте освітлювачем у «Ля Бель Фільмпродукцьйон» у Марієн…

– Що?

Чоловік, що досі сидів камінцем, раптом аж підскочив.

– У вашій справі немає ні слова про втрату слуху.

– Бо в мене все гаразд зі слухом.

– Я запитав вас, де ви працюєте.

– Дарма, – голос його пролунав так, ніби він щойно прокинувся. – Ви прочитали мені, де я нібито працюю. Щось із фільмом. Але це неправда.

– То звідки ваше ім’я в особовій справі відділу кадрів?

Ґлазер знизав плечима і, сердито зиркнувши Ратові в очі, огризнувся:

– Про це треба спитати в того, хто оформив цю справу. Моя особова справа лежить у відділі кадрів компанії «Сіменс і Гальске». Я електрик в «Ельмоверк».

– Що?

– Повторити, щоб ви записали? – Ґлазер потроху бадьорішав, він, попри холоднечу, навіть перестав тремтіти. – Я працюю в «Сіменс»! На заводі електромоторів. Я саме повертався зі своєї зміни, коли ваші колеги вхопили мене. Просто перед дверима квартири: з наручниками, пістолетом і рештою ваших прибамбасів. Сподіваюсь, сусіди не встигли сповна навтішатися виставою. Пані Кнауф, із квартири навпроти, цікава, як стерво.

Рат зазирнув у паспорт Ґлазера. Чоловік на фото в документі й людина перед ним були однією особою поза будь-яким сумнівом.

– Що, не того злапали? – уїдливо поспівчував Ґлазер.

Рат згорнув папери.

– Це ми за мить з’ясуємо.

Мить затяглася на дещо триваліший проміжок часу: Рат почастував гарячим чаєм дедалі більш непосидючого Ґлазера. І аж по нескінченних трьох чвертях години охоронець нарешті проштовхнув у двері Гайнріха Белмана, який мав дещо розкуйовджений вигляд. Навіть раніше, по телефону, Белман не справляв враження тверезої людини, а тепер наповнив кабінет густим алкогольним духом.

– Добрий вечір, пане комісаре, – процвенькав кінопродюсер, марно намагаючись триматися рівно. – Не знав, що ви теж… працюєте н-ночами.

– Сідайте, будь ласка! – запросив його Рат, підсунувши стілець до свого столу.

Белман сів.

– Вибачте мій стан. Я трохи перебрав… Взагалі, це не мій стиль… Але смерть Бетті… Я ж таки жива людина!

– Все гаразд, – зупинив його Рат. – Ви не хочете привітати мого гостя?

Здається, Белман тільки зараз помітив Ґлазера.

– Дуже приємно, – сказав він, простягаючи через стіл свою правицю, – Белман.

– Ґлазер, – відрекомендувався інший, потиснувши йому руку.

– Хіба ви не знайомі з ним? – запитав Рат Белмана.

– Ні, – роздратовано відказав той. – А маю бути?

– Це Петер Ґлазер.

– Як?

– Ваш освітлювач.

– Казна-що! Я знаю своїх людей!

– Ви принесли фото, про яке я просив?

– Авжеж, – Белман сягнув рукою в кишеню піджака. – Хоч це було не так просто… – Ось… Це з різдвяної вечірки, – сказав він, якось винувато потискаючи своїми масивними плечима.

На світлині показаний красень із келихом пуншу в руці щасливо всміхався на камеру, іншою рукою обіймаючи жінку. Рат ніколи раніше не бачив цього чоловіка, але впізнав жінку – то була Бетті Вінтер! Тривожний дзвіночок тихо, але наполегливо задзвонив у нього в голові.

– Ось, – сказав Белман, розгладжуючи світлину, – оце Ґлазер. Він добре ладнав із Бетті. Особливо того вечора, – додав він, похитавши головою. – Досі не можу повірити… Я маю на увазі, повірити, що її більше немає…

Петер Ґлазер, який весь цей час придивлявся до фотографії, зараз витягнув шию і вибалушив очі.

– Що ви верзете? Це бісів Фелікс! Як це він опинився коло Вінтер?

Тепер уже справа справді швидко з’ясувалася: зниклий освітлювач Белмана звався Фелікс Кремпін – він, очевидно, скористався з особових даних свого приятеля Петера Ґлазера, щоб найнятися в «Ля Бель Фільм Продукцьйон». Насправді ж, за словами Ґлазера, Кремпін працював директором із виробництва в компанії «Монтана Фільм».

Щойно Ґлазер згадав назву «Монтана», Гайнріх Белман наче оскаженів. Продюсера неможливо було вгамувати, попри – а може, саме через – те, що він був добряче напідпитку. Він, не вгаваючи, торочив про шпигунство, саботаж, диверсії, а, може, й щось гірше.

– Ці кримінальники! Я мав би передбачити! Не зупиняються навіть перед убивством!

Рат покликав охоронця, щоби той випровадив Белмана. Та навіть коли за ними зачинилися двері, ще довго було чути прокляття і лайку продюсера. Тим часом Рат якомога детальніше розпитав електрика про його приятеля. Він занотував адресу Кремпіна, а потім особисто відвіз Петера Ґлазера додому.

– Дякую за допомогу, – сказав йому Рат на прощання. – І не ображайтеся. Здається, ваш приятель своїми пустощами пошив у дурні і вас, і нас.

Пустощі? Белман був дещо іншої думки. На момент, коли Рат повернувся до свого кабінету, продюсер уже трохи опанував себе, але не змінив своїх тверджень. Зрештою, він мав, чим обґрунтувати свої підозри. Зокрема, він повідомив, що в «Ля Бель» часто виникали з «Монтаною» суперечки. Ці суперечки неодноразово закінчувалися судовими позовами, і звинувачення в плагіаті були найневиннішими з приводів до конфронтації. Белман також звинувачував конкурента в переманюванні виконавців, саботуванні прем’єр та безлічі інших брудних трюків, а той, своєю чергою, неодноразово позивав власника «Ля Бель» за подібними звинуваченнями – надуманими, як запевняв сам Белман. Цього разу Гайнріх Белман мав підстави включити до списку претензій саботаж зйомок і вбивство своєї найціннішої актриси.

Умисне вбивство, як засіб саботажу, видавалося Ратові деяким перебільшенням, але він міг зрозуміти гнів кінопродюсера. Зрозуміло, що не заради жарту Кремпін найнявся в «Ля Бель» під фальшивим прізвищем. Цього типа належало розшукати неодмінно.

Попри смертельну втому, у Рата прокинувся мисливський інстинкт.

Завтра з самісінького ранку він потрусить «Монтану», перш ніж Бьом знайде привід усунути Рата від справи. А цього можна було очікувати, оскільки справа виявилася цікавішою, ніж уявлялося Бульдогу.

Пошуки Фелікса Кремпіна вже почалися, коли Рат повернувся до відділу вбивств, але Бреннер із Ланґе десь завіялися. Замість них за столом сидів товстун, заглибившись у вивчення досьє.

– Пане раднику!

Товстун звів на нього очі.

– Рате! А ви що тут робите о такій порі?… Навіть не сподівайтеся! Мого ліжка ви не отримаєте – воно мені самому знадобиться!

Будда частенько залишався ночувати в Замку: поруч із його кабінетом, який більше нагадував вітальню, була маленька кімната, де стояло ліжко.

– Приємно знову бачити вас тут, пане раднику, – сказав Рат. – Щойно приїхали з Дюссельдорфа?

Ґеннат кивнув:

– І якось шлях від вокзалу завжди приводить мене просто на Алекс. Скажіть, кумедно? Я мав би одружитися, і тоді зі мною цього би не відбувалось.

– Не факт, – похитав головою Рат. – Як просувається ваше розслідування?

– Не питайте! Ви не повірите, скільки ми зібрали матеріалів, скільки свідчень дійшло до нас від дюссельдорфської людности. Ми зараз точно знаємо, як були вчинені окремі вбивства, але чи це просунуло нас хоч на крок далі?

Ґеннат витягнув зі шкіряного кофра свіжу «Берлінер Цайтунґ» і незграбно розгорнув газету.

– Ви тим часом теж не лінувалися, як твердять газети, – сказав він, поклавши газету на стіл перед Ратом. – Цю я щойно купив на залізничному вокзалі. Можете мені щось пояснити?

Рат ошелешено дивився на першу шпальту. Спеціальний полуденний випуск. Жирний заголовок із двома світлинами.

«Смерть у студії! Бетті Вінтер убита прожектором! Саботаж?»

На одній світлині ідеальний портрет Бетті Вінтер, на другій, злегка розмитій, Ґереон Рат на тлі кіностудії. На задньому плані можна розгледіти навіть частину накритого тіла – за умови, що ви знаєте, що то тіло.

– Тут небагато випадає пояснювати, – знизав плечима Рат. – Актриса загинула, а продюсер дуже хотів потрапити в заголовки. Тіло ще не охололо, коли він влаштував там пресконференцію.

– А ви допомагали йому складати заголовки? Чи чому вас тут цитують?

– Зграя шакалів примчала на запах крові. Я наказав негайно усунути всіх репортерів із місця події, але поліція не може заборонити проводити пресконференцію. Ми з колегою Ґрефом взяли в ній участь, щоб тримати справу під контролем, – пояснив Рат. – Щоб уникнути аж надто диких спекуляцій з боку преси.

– То ви чудово з цим упоралися.

Рат пробіг очима текст і побачив, що в статті викладалася в розгорнутому вигляді Белманова теорія диверсій. На пресконференції продюсер нічого такого не казав, але журналіст, напевне, знав про малу війну з «Монтаною», хоча прямо назва компанії в статті не згадувалася.

Рат знервовано ковтнув: його власні заяви були включені в текст настільки хитро, що в читача мало скластися враження, ніби поліція офіційно підтримує версію саботажу.

– Я жодним чином цього не санкціонував, – буркнув Рат.

Ґеннат співчутливо кивнув.

– Гаразд, любий Рате, все гаразд, ніхто вам цього не закидає. Треба бути дуже обережними, маючи справу зі столичною пресою. Насправді, репортери можуть бути дуже корисними для поліції, просто не дозволяйте собі ілюзій щодо того, буцімто ви можете тримати їх під контролем.

– Іноді мені б хотілося потримати декого з них за горло.

– Це не так складно, в разі чого, – посміхнувся Ґеннат. – Розкажіть своїми словами, що сталося в тому кіноательє. Бетті Вінтер – це не абихто. Бьом щось мав на думці, довіривши вам цей фатальний випадок.

Рат розповів містко і лаконічно. Аж до історії з фальшивим освітлювачем.

– Використання чужого прізвища й утеча роблять його дуже підозрілим, – підсумував він. – Зараз насправді все свідчить на користь версії саботажу. Не факт, що Вінтер мала неодмінно загинути, але схоже, що хтось хотів навмисне завдати акторам серйозної травми. І цей хтось вважав прийнятною чи бажаною ймовірну смерть, інакше не дозволив би, щоб такий величезний прожектор упав на людину. І наразі схоже, той хтось має ім’я Фелікс Кремпін.

Ґеннат кивнув:

– Звучить цікаво. І цілком схоже на правду. Однак остерігайтеся квапливих висновків! Чи, принаймні, не дозволяйте їх оприлюднювати! Бо падати носом у землю буває боляче, – показав він поглядом на газету.

– Помилок допускаються, щоб на них учитися, пане суперінтенданте.

– Звідки ви це взяли? Такого нині навчають у школі поліції?

– Так мій батько каже, пане раднику.

– Розумний чоловік ваш батько. Він, здається, служить у поліції?

– Начальник кримінальної поліції, – кивнув Рат.

– Тоді дотримуйтесь його порад і не повідомляйте пресі надміру багато. Краще діліться своїми висновками з нами. З Інспекцією А.

Ґеннат суворо дивився на нього. Рат знав, що Будда його цінує. І що не вірить у самоправство.

– Скільки часу ви залишатиметесь у Берліні?

– До середи. Однаково зараз у Дюссельдорфі нестерпно, – зітхнув Ґеннат. – Карнавал. Цьорґібель втішається тими «Гелау!», а для мене це нічого не означає.[11]

– Начальник поліції родом із Майнца, – пояснив Рат.

– А ви? Хіба ви не рейнець?

– Я з Кельна, – відповів Рат. – У нас гукають «Алааф!», замість «Гелау!». Але цього року, завдяки поточним справам, я маю нагоду уникнути цього видовища. У Берліні все набагато спокійніше.

– Що ж, якщо відчуєте ностальгію, у Берліні цими вихідними теж більш ніж достатньо карнавальних балів.

Перш ніж Рат устиг відповісти, задзвонив телефон.

Ґеннат зняв слухавку.

– Так, – кивнув Будда. – Комісар Рат іще. Одну мить… – Він передав слухавку Рату. – Розшук. Схоже, ваш підозрюваний дійсно переховується.