Німа смерть
Двері вітальні широко відчинилися, і господар увімкнув світло. Тепер Рат не був захищений напівмороком. Він дивився на Рудольфа Черні, але той його ще не помітив – переглядаючи якийсь сценарій, він навпомацки наблизився до бару. Рат прочитав на титульній сторінці назву «Вражений блискавкою».
– Добрий вечір, пане Черні.
Актор поморщився.
– Як ви потрапили в мою квартиру?
У голосі, яким він це запитав, не було переляку – скоріше, обурення і агресія. Цей чоловік знав, як відбити напад. Ратові требу було діяти обачно.
– Через двері, – сказав він, показуючи посвідчення. – Не хвилюйтеся. Я тільки хочу вам поставити кілька запитань.
– І для цього треба мене спершу на смерть налякати? Це частина поліційної роботи, вламуватися в чужу квартиру? Я називаю це порушенням закону!
– Насправді, я прийшов цього разу не як поліціянт, – запевнив його Рат. – Цього разу ми маємо спільного роботодавця…
– Я актор…
– …і працюєте на Манфреда Оппенберґа.
Черні кивнув.
– От бачите: я теж, – вів своєї Рат. – Принаймні тимчасово.
– Що це має означати?
– Ваш шеф хоче, щоб я повернув йому його провідну актрису, В…
Черні ніяк не відреагував, коли Рат ніби вагався, чи говорити далі, але було зрозуміло, що він наміряється вимовити ім’я Вівіан.
– …вашу коханку.
Актор пополотнів, ніби Рат щойно оголосив йому смертний вирок.
– Тому Оппенберґ підсилає вас до мене? – спитав він, трохи оговтавшись. – Тому що я лягаю з Вівіан? Я бачився з ним півгодини тому. Чому він сам мені нічого не каже?
– Тому що суть справи не в тому, – похитав головою Рат. – Пан Оппенберґ розуміє, що Вівіан вряди-годи тулиться до молодших коханців…
– «Вряди-годи»? – скривився Черні. – Це він так висловився? Авжеж, продюсеру подобається роль ліберального джентльмена, який дозволяє улюбленій іграшці бігати на довгій шворці. Але повірте, його ліберальність має межі! Звісно, його не надто зачіпають її інтрижки, доки вона залишається його іграшкою. Але він би виставив мене на вулицю просто зараз, якби я бодай торкнув її поза тим, що передбачає сценарій.
– Але сталося так, що саме це ви зробили?
– Я не думаю, що це треба обговорювати!
– Не хвилюйтесь, панові Оппенберґу немає потреби щось від мене дізнаватися. Принаймні, я не бачу причин для цього, доки ви готові співпрацювати…
– Як благородно з вашого боку, – криво посміхнувся Черні, – але я не дозволю себе шантажувати. І крім того, я не єдиний, з ким Вівіан…
– Я знаю, – перервав йому Рат, – я теж з нею знався.
Черні спантеличено витріщився на нього: Рат бачив, як ревнощі заповзають бідоласі в серце і шукають виходу. Він не став розповідати акторові, що сам того разу дав відкоша Вівіан. Черні побуряковів, ладний вибухнути.
– Насправді ніхто не знає Вівіан! – вигукнув він. – Усі вважають, буцімто знають її, але це ілюзія – всі бачать тільки позірне в ній, але не те, яка…
– Ніхто не знає, крім вас, – знову перервав йому Рат.
Черні пильно подивився на нього.
– Я так вважав якийсь час, – повів він далі, вже тихіше. – Я бачив такі її риси, що нікому більше не були відомі, які їй ніхто навіть у сценарії не здогадувався приписати. Зрештою, в цьому взагалі проблема: більшість людей плутає її з ролями в фільмах!
– А ви?
– Я кохав її.
Мабуть, він відчув, що фраза прозвучала, як репліка однієї з його ролей.
– Я знаю, це звучить патетично і наївно. Зрештою, на те воно й вийшло.
– Як це?
– Вона зацурала мене. Я чекав її зі спакованими валізами на вокзалі Ангальтер, а вона так і не прийшла. Ми хотіли разом поїхати в Давос, на два безтурботних тижні серед снігів. Ласкаво просимо! Ніколи ще я не почувався в горах так паскудно.
– Тепер візьміть собі чогось випити і сідайте, – запропонував йому Рат. – А тоді спокійно розповісте мені, що сталося.
Черні, здається, змирився з думкою про те, що в його кріслі сидить непроханий гість. Він кивнув, дістав із шафи дві склянки і пляшку віскі і поставих усе це на стіл.
– Мені зараз треба випити, – сказав він, наливаючи.
– А мені, дякую, краще звичайної води, – попросив Рат.
Черні пішов на кухню і повернувся з глечиком.
– Прошу, наливайте собі, – припросив він, сідаючи.
– Дякую. Відтак, до справи. То ви однаково поїхали до Швейцарії? Без неї?
– А що я мав робити? Все було наперед заброньовано. Коли вона не з’явилася, і я не зміг ніде її розшукати, то просто сів у наступний потяг. Я знав від швейцара в її будинку, що вона сіла в таксі зі своїми валізами; я подумав, може, вона сіла на інший поїзд і вже десь на місці. Або приїде пізніше.
– Але вона не приїхала?
Черні похитав головою.
– Я не бачив Вівіан ось уже майже чотири тижні. І від неї жодної звістки.
– Ви не були занепокоєні?
Черні знизав плечима.
– Що ви називаєте занепокоєнням? Треба приймати правду такою, яка вона є. Почекавши три чи чотири дні серед снігів, я змирився з тим, що Вівіан банально кинула мене.
Рат задумливо кивнув.
– Якщо це так, ви не єдиний. Манфред Оппенберґ, у такому разі, теж знехтуваний. Однак він у це не вірить.
– Те, що вона не з’явилася на зйомки – це справді не є в її стилі. Вівіан надійніша, ніж ви собі уявляєте.
– У професійному сенсі, я так розумію?
– Я знаю небагатьох наших колег, які б так важко працювали, як вона.
– Крім того, вона пропускає зйомки фільму, який Оппенберґ робить спеціально для того, щоб побудувати їй золотий міст у майбутнє? Чому? Тільки щоб не стикатися з вами і її покровителем Оппенберґом? Ні, це не тримається купи! Вона таким чином ставить під загрозу свою кар’єру!
– Вона б так не вчинила. «Вражений блискавкою» – це її другий звуковий фільм! Вона до цього вже показала в «Люті», що не належить до когорти примадонн німого кіно, які бояться звуку, бо він розкриває їхні мовні ґанджі й акторські вади.
– Як ви гадаєте, де Вівіан?
– Звідки мені знати? – стенув плечима Черні.
– А ви просто розкажіть мені все, що знаєте. – Рат відчув, що актор щось замовчує. – І все, що ви думаєте, що, можливо, знаєте.
Черні вагався лише коротку мить.
– Було таке, що… Гаразд, вона мені сама сказала якийсь час тому, що когось зустріла.
– Коханець?
– Ні, тоді вона б мені не сказала. Продюсер.
– Ви маєте на увазі, Вівіан могла зрадити Оппенберґа в тому, що йому насправді дошкульне?
Черні знизав плечима.
– Думаю, це вразить його більше, ніж якби вона втекла з молодим коханцем. Він зробив ставку на неї. Чимало вклав у неї, і сподівається, що невдовзі його інвестиції відплатяться.
– Тоді навіщо б їй тікати?
– Завжди є щось краще за те, що маєш зараз.
– Оппенберґ, схоже, геть не передбачає такої ймовірности.
– У Вівіан контракт з Оппенберґом, він знає, що вона не може так легко відійти від нього.
– Однак, ви вважаєте, що це можливо?
– Якщо вона десь, де жоден німецький юрист не зможе до неї дотягтися…
– У Голлівуді, наприклад…
– Я не знаю. Однак її англійська достатньо хороша.
Рат задумливо кивнув головою і відпив води.
– Гаразд, – мовив він по невеличкій паузі.
– Що ви маєте на увазі? – Черні підлив собі трохи віскі. – Ви знайдете Вівіан?
Рат знизав плечима.
– Якщо ви відповісте на вирішальне для мене питання: куди вона поїхала після того, як сіла в те таксі?
– В усякому разі, не на вокзал Ангальтер, – ствердив Черні.
– Тоді ми повинні запитати в таксиста. Маєте номер телефону Вівіан?
– Так, але…
– Зателефонуймо туди, мені треба поговорити з портьє в її будинку.
Невдовзі Рат мав на лінії старого з мармурового фойє на Штріппе. Той виявив непогану пам’ять.
– Таксі, яким поїхала пані Франк? – перепитав він. – То був великий таксомотор, з подвійною бубновою стрічкою.
– Це мало бути восьмого лютого, – підказав йому Рат.
– Ви впевнені? Зачекайте, я швиденько гляну…
Рат почув у слухавці глухий гуркіт – то портьє висував шухляду своєї конторки, – потім зашурхотіли аркуші.
– Гм… тут справді щось є. Атож: трест Панске, гаразд?
Рат намагався зберігати спокій.
– То ви все записували? – лагідно запитав він.
– А що я кажу! Ясна річ. Я замовив машину о дев’ятій, і вона стояла під дверима вже за пів години.
– Водія зможете пригадати?
– Не так щоб дуже виразно. Бо він сам був не дуже показний. Ті важкі валізи ледве пхав, бідолашний!
Дама в диспетчерській таксі видавала інформацію не так охоче.
– Звісно, ми можемо перевірити, – заявила вона, – якщо ви назвете точний час і адресу. Але як мені знати, що ви справді з поліції? Я можу, наприклад перетелефонувати до вас у комісаріат?
– На жаль, це неможливо. Я зараз на оперативному виїзді.
– Тоді я нічого не можу вам повідомляти. Ви маєте звернутись особисто. Бель-Альянс штрасе, шістнадцять.
– Будь ласка, розшукайте для мене інформацію. Я за хвилину приїду особисто.
– Так хто завгодно може заявитися.
– Ви мене впізнаєте. Я покажу поліційне посвідчення.
– Приходьте, покажіть своє посвідчення, і я побачу, що я можу зробити для вас. Але не раніше. Ви вважаєте, нам бракує іншої роботи?
Рат поклав слухавку.
– Є надія, – сказав він Черні. – Я думаю, ми знайдемо водія.
– Ви мене триматимете в курсі? Я маю на увазі, якщо ви почуєте щось нове про Вівіан?
Рат ствердно кивнув.
– Все це ще не розв’язує моєї найбільшої проблеми цього вечора, – пожалівся він. – Мене запросили на Карнавал. Костюмований бал. Ви маєте якесь уявлення, де я зараз можу знайти машкару?
Черні спершу зиркнув на нього здивовано, тоді посміхнувся.
– Чого б я не знав? Я ж таки актор. Але нам доведеться знову повернутися в Бабельсберґ.
12
– Гляньте лишень на гауптмана Кепеніка![14] Ви хочете конфіскувати касу?
Чоловік біля входу явно був великим дотепником – інакше він би не здогадався доповнити баварський костюм зі шкіряними шортами матроською шапочкою.
– Моє прізвище Рат. Для мене має бути запрошення.
– Яволь, гер гауптман! – клацнув підборами і виструнчився жартівник. – Подивись там, Ліссі, – гукнув він до Раушґольененґель[15], що сиділа за касою. Та швидко знайшла і передала баварцеві вхідний квиток, який той надірвав і простягнув Ратові, зауваживши:
– Ви запізнилися.
– Це я сам знаю.
– Але вільних дам лишилось достатньо, – підморгнув баварський моряк.
– У мене побачення.
– Ну, тоді скажу просто: поринь у розваги!
Повітря в залі було насичене нікотином. У сіро-блакитному серпанку блукали тонкі промені світла від десятків обертових дзеркальних куль, і їхні відблиски ковзали по стінах і головах. Простір був щільно напакований людською масою. Гомін голосів майже заглушав музику. Якийсь співак пародіював найостанніші шляґери. Кілька гостей за своїми столами підспівували йому, погойдуючись у такт, але решта, як здалося Ратові, геть його не слухала. Більшість присутніх розмовляла, танцювала або цілувалася. Він насилу виокремив гостей у справді тематичній машкарі: було, щоправда, чимало піратів або пристрасних іспанців, кілька моряків, кілька ковбоїв і лічені індіанці, однак більшість обмежилися барвистим капелюхом або тоненькою пів маскою. Вбрання всіх жінок мало спільну особливість – його було якомога менше.
Рат більше знав «Резі» як міщанський осередок легкого флірту з перспективою шлюбу, але сьогодні буржуазія, здається, вирішила побавитися в дикі пристрасті.
Він почувався безнадійно старим, простуючи між рядами столів у пошуках свого місця. Однострій прусського гауптмана, позичений за допомоги Рудольфа Черні з колекції костюмів Бабельсберґа, стискав його тіло наче корсет, роблячи відчуття кожного руху таким жорстким, ніби він проковтнув тротуар. Крім того, він постійно чіпляв шаблею ніжки столів, стільців чи ноги гостей. Вечір обіцяв ті ще веселощі! Добре, що половина його вже минула. Було майже пів на десяту.
Йому довелося ще раз зазирнути у свій квиток. Стіл 28. Осьде він, просто біля бару. Проте Каті за столом не було. Насправді за столом 28 сиділа тільки пара, що самозабутньо цілувалася, нічого й нічого навколо себе не помічаючи. Рат оглянув постаті на танцполі – там панувала неймовірна тиснява, тож не випадало надто багато розгледіти. Він помітив двох циганок, але з лиця жодна з них не була схожа на Каті.
Він влаштувався за столом із парою, яка, здається, й досі нічого не помічала. Врешті-решт тут має з’явитися Каті. Тепер він, принаймні, змушений трохи на неї зачекати, й це певною мірою заспокоїть його провинне сумління. Спочатку, натомість, з’явився кельнер. Рат замовив пляшку «Мозель-Рислінгу» – єдиний алкогольний напій, щодо якого вони з Каті могли дійти згоди, як уже показав досвід Нового року. Кельнер приніс вино і два келихи, а вона й досі не показалася. Вона сидить за іншим столом і спостерігає за ним? Тут, у «Резі», є можливість зателефонувати зі свого столика на інший або скористатися пневматичною поштою. Мекка для сором’язливих і «для тих, хто має потребу», як колись визначив це Ґреф, згадуючи Червінскі, що регулярно ходить до «Резі». За допомогою пневматичної пошти особливо обережні відвідувачі навіть обмінювалися своїми світлинами, перш ніж узяти участь у першому танці.
Кельнер поставив келихи і заходився наливати. Рат прикрив долонею келих Каті, кельнер поклав пляшку у відерце з льодом і щезнув. Цілувальники нарешті перервалися. Дівчина встала, розгладила на собі зім’ятий костюм наложниці з гарему і пішла геть. Чолов’яга вдоволено відповів на її усмішку і поправив на голові лискучого барвистого капелюха. Теж один із тих, «хто має потребу», подумав Рат, глянувши в закаляне губною помадою розпашіле обличчя сусіда.
Той потягнувся по своє витхле пиво і випростав спину.
– Доброго здоров’я, гер гауптман! Коли ви окупували наш стіл? А я й не помітив, що мене переможено!
Він розреготався власному жарту, Рат у відповідь криво посміхнувся:
– Я щойно сюди дістався.
– Ви, бачу, оптиміст? – показав сусід на порожній келих. – Одразу приготували приманку…
– У мене побачення, – відказав Рат: сусід був йому неприємним із першої миті. – Втім, наразі, за столом мало що відбувається.
– Вам треба було прийти з годину тому – оце атмосфера у нас тут панувала! Тут сидів один пірат – ото жартівник, скажу я вам! Дотепами сипав без упину. А циганка, що тут сиділа, від келишка до келишка робилася дедалі веселішою. Класна така кі…
– Циганка?
Чолов’яга замовк на пів слові й подивився на Рата. Тоді ніби щось збагнув.
– Бачу, циганка була твоя, – сказав він, голосно сміючись. – То не ображайся, але ти трохи запізнився.
– Я знаю, – сухо мовив Рат.
– В усіх сенсах запізнився, якщо можна так сказати. Боюсь, ти сьогодні циганку більше не побачиш. Вона пішла з піратом десь пів години тому. Разом з іншою парою. Думаю, вони хотіли продовжити в якомусь іншому місці.
Рат змушений був це проковтнути. Він чекав чого завгодно, але не цього. Каті прип’яла йому роги. Чи як це назвати? Це було так вульгарно! Новина його приголомшила, незважаючи ні на що. У своїй безглуздій уніформі він почувався особливо паскудно.
– Не журись, приятелю! – весело поплескав його по плечу сусід. – Не роби з цього трагедії. Тут достатньо дівчат. І настільні телефони, – сміявся він. – Я саме так зі своєю познайомився. Приємно, що тут парочка місць звільнилася. Принаймні, є, куди нам своїх кізочок припнути.
– Я, насправді, не козопас, – скривив рота Ґереон.
– Гаразд, гаразд! Ми не такі, ми норд-дойчі, німецькі лорди!
На щастя, повернулася дама з гарему і потягла свою красунчика до танцполу. Рат хотів був розпитати власника лискучого капелюха, куди саме пішла Каті зі своїм супутником, але, мабуть, запізно схаменувся, бо парочка вже зникла з його поля зору.
Зрештою, бігати за Каті не дуже й хотілося. Якщо судилося саме в такий спосіб її здихатися, що ж… Якщо Каті сама так вирішила – тим краще! Якби вона хотіла! Принаймні, коли її немає поруч, йому похватніше буде набратися. Навіть набагато краще. Рат спорожнив свій келих і підвівся. Витяг пляшку вина з відерця і пішов до бару.
Він знайшов вільний барний стілець і побачив, що навіть у барі є настільний телефон і пневматична пошта. Наливши собі черговий келих вина, він покликав до себе дівчину, що продавала цигарки.
– Одну «Оферштольц»[16] шістку, будь ласка.
– Ми продаємо тільки десятки.
– Теж добре. І сірники, будь ласка.
Пальці дівчини швидко виловили з лотка потрібний крам.
– П’ятдесят пфенігів, – сказала вона.
Рат поклав марку в її долоню й кинув:
– Решти не треба.
На подяку отримав приголомшену посмішку, яка дещо його розвеселила. Власник лискучого капелюха міг бути огидним, але щодо одного він мав слушність: жіноцтва на балу не бракувало! Навіть якби цієї-таки миті їх усіх у нього викрали. Рат одразу розпакував коробочку і взяв цигарку в рот. Він намагався зробити це якомога більш невимушено, але помітив, що навіть руки йому трохи трусяться з хвилювання. Навіть коли відірвав сірник. Він контролював себе цілий день, і тим більше втіхи відчував зараз від своєї поразки. Так, він хотів знову курити! К лихій годині всіх некурящих! К лихій годині Каті! Перша затяжка вдарила нікотином по мізках, наче обухом по голові, й приємна, хоч злегка й болісна, хвиля розійшлася з легень по всьому тілу. Він почувався зараз майже, як тоді – у свої дванадцять чи тринадцять, – коли поцупив кілька цигарок і викурив їх разом із приятелями в їхньому сховищі в Клеттенберзі. Він тоді теж гарно почувався. Щоправда, тільки на початку. Потім усі четверо пішли до котловану і вишикувалися навпочіпки на краю, як чемпіони з бігу на старті. Рат усміхнувся, згадуючи про те, як Пауль, який тримався найкраще з усіх, допоміг йому повернутися додому.
– Фрау комісарше, я думаю, у Ґереона зі шлунком негаразд. Що у вас було сьогодні на обід?
Занепокоєне обличчя матері. Батька, на щастя, не було вдома – той би вмить розкрив брехню. За рекомендацією Пауля, Ґереон боровся з тютюновим запахом, жуючи щавель, що, зрештою, викликало новий напад блювоти.
Хто міг би передбачити, що за кілька років, попри ту науку, він таки почне курити завдяки службі в прусському війську.
Рат обережно витягнув цигарку з рота – йому, насправді, треба було тепер знову потроху звикати до тютюну. Втім, час у нього є – щоб набратися як слід, поміркувати собі на втіху; а додому він може поїхати на таксі. Правильна доза алкоголю відіганяє демонів і забезпечує спокійний сон.
Він витяг наступну цигарку і помахав барменові. Замовив коньяк, а тим часом притьма спорожнив усю пляшку вина. Якщо розважити, день минув гарно, розмірковував Рат. Він успішно уникнув Бьома і зробив чималий поступ у справі Вінтер. Щойно вони злапають Кремпіна – що було суто питанням часу, – все з’ясується. А Оппенберґ давав йому вихід на Фелікса Кремпіна надійніший за всі поліційні розшуки. Тож справа дійсно посувається досить добре.
І схоже, він сьогодні навіть здихався Каті. Принаймні, на один вечір.
Рат вихилив коньяк одним ковтком і замовив іще один. Бармен поставив келишок на шинквас, і тієї таки миті щось задзеленчало і замиготів вогник: прибуло відправлення на пневматичну пошту 51. Усі зацікавлено дивилися на пакет, що бармен витягнув із комірки; тільки Рату було байдуже, хто там кому надіслав квіти чи солодощі – він потягнувся по свій келишок і випив. Бармен прочитав супровідну нотатку, і простягнув невеличкий пакет Ратові.
– Гер гауптман? Ось, це для вас.
Гер гауптман мало не впустив келишок. Знизавши плечима, він узяв пакуночок і прочитав супровідну нотатку. «Для гауптмана з Кепеніка». Невже Каті ще тут? Рат озирнувся. За столом 28 знову цілувалася ота парочка, більше нікого.
Він розірвав пакет, під цікавими поглядами інших костюмованих відвідувачів бару. Всередині виявилося світло-зелене перо і аркушик паперу.
Рат прикрив текст від сторонніх очей обабіч і прочитав: «Сьогодні вже танцювали? Якби гер гауптман хотів поплакатися на грудях у ніжної курочки…».
– Звідки це надійшло? – запитав він у бармена.
Той показав на дальній кінець бару:
– Столик п’ятдесят два.
Рат озирнувся, але навряд чи можливо було щось до ладу розгледіти в тьмяному світлі, серед такої кількости людей. Він поклав у кишеню лист і зелене перо, взяв свій келишок коньяку і пішов на танцмайданчик, де стовпище було, як удень на Потсдамплац.
Він одразу її побачив. Світло-зелена курка в короткій спідниці й пір’яному боа справді пострибувала на паркеті. Вона мала доволі привабливі сідниці й ніжки, але обличчя – незалежно від костюму – аж надто нагадувало куряче. Рат швидко сховався за однією з колон. Курка за своїм танцем не встигла його помітити.
«Що ти тут загубив? – сказав він собі. – Ще один коньяк, і додому». За колоною він почувався безпечно і стежив звідти за прихильною до прусського королівського офіцерства стрибучою куркою, яка, ймовірно, чекала, коли з’явиться і аплодуватиме їй бравий гер гауптман. Раптом йому здалося, що він побачив певне обличчя, якому тут не належало бути.
Дарма, подумав він, ти знову бачиш привидів.
Однак те обличчя промайнуло знову. Обличчя в облямуванні індіанського пір’яного убору.
Що, в біса, їй тут треба? У крамничці, що торгує компанією для тих, хто не хоче лишитися на самоті? Він перехилив коньяк. Тепер у нього було дві причини, щоб чимшвидше піти звідси. Однак він не міг відвести очей. І коли побачив, як вона всміхається своєму партнерові, Рата пойняв такий біль, що він одразу забув свій гнів щодо Каті.
Що то за гібон у ковбойському костюмі з торочками, що наважився милуватися усмішкою Шарлі?
Шарлотти Ріттер.
Він не бачив її кілька місяців. Фройляйн Ріттер мала подбати про свій іспит, сказали колеги з Алекса, і Рат побачив у цьому знак долі, нагоду нарешті забути Шарлі. Але навіть маючи Каті поруч із собою в ліжку, досі не спромігся.
То за яким лихом вона зараз прийшла сюди?
Лише почувши знайомий голос, він зрозумів, що він увесь час п’яв на неї очі, як дурний.
– Шефе? Оце діло! Тебе підвищили до гауптмана?
Він обернувся і побачив гладуна Червінскі, що стояв позаду й шкірив зуби. Машкара в’язня, у яку вбрався детектив, не робила його привабливішим.
– Очам не вірю: ти, і без Геннінга?
– Він не має нічого спільного з Фашінґом.
– Як і я.
– Гарний жарт! – Червінскі штурхнув його під бік.
Рат лаштувався вже пояснювати різницю між кельнським Фастеловендом і берлінським Фашінґом, коли з мороку вигулькнув другий каторжанин з двома кухлями пива в руці. Комісар Франк Бреннер, упізнавши колегу в уніформі гауптмана, глянув на нього менш привітно. Не мовивши ані слова, він подав Червінскі його пиво, вони цокнулися кухолями і почали цмулити.
– Гляньте лишень, що робиться, – озвався натомість Рат. – Тепер ти ще й після роботи відволікаєш моїх людей.
– З якого дива вони твої люди? – пирхнув Бреннер. – Якщо ми комусь належимо, то хіба що Вільгельмові Бьому – всі, включаючи тебе. З нетерпінням чекаємо понеділка. Шеф на тебе розлючений!
– Недоділка я ніколи не любив.
– Гей! – Червінскі показав своїм кухолем на танцпол. – Чи то не Ріттер там утинає?
Рат не відповів.
– Справді, вона, – підтвердив Бреннер. – Одначе, з неї вийшов пікантний Ільчі! Правильно кажу?
– Ільчі звати коня,[17] жлоб ти рогатий, – буркнув Рат.
Бреннер не зважав.
– Гостра штучка, ця мала, – гнув він своєї. – Пружна дупка, маленькі цицьки – саме на мій смак. Як вона в ліжку?
Рат промовчав. Він відчув, як у ньому наростає гнів, який він уже ледве стримував.
– Подейкують, що вона тобі давала, – явно намагався його спровокувати Бреннер. – То як вона була? У рот теж брала?
Рат блискавично вхопив товстуна за барки, згрібши його каторжанську робу. Пивний кухоль упав на підлогу, з мокрим дзвяком розлетівшись на скалки і змусивши Червінскі відскочити вбік.
– Стули свій паскудний писок, доки не сталося гірше, – просипів Рат Бреннеру просто в пику.
Його обличчя було в кількох міліметрах від обличчя Бреннера.
– Агов! Це що має означати? – прохрипів товстун, задихаючись. – Пожартувати вже не можна? Думаєш, ти єдиний, хто пер цю сучку?
Рат вклав весь свій гнів у точний несамовитий удар Бреннеру під дих. Комісар у костюмі в’язня склався навпіл, і Рат підкинув його вгору лівим гуком, і аж тоді ззаду хтось вхопив його зап’ястя. То був Червінскі. Він міцно тримав його, тим часом як Бреннер стогнав і цідив прокляття. Опасистому комісарові кров бігла і з носа, і з рота.
– У своїх дружків гангстерів навчився? – проскавучав він люто.
Тільки зараз Рат усвідомив, скільки людей дивиться на нього: на танцполі деякі пари зупинилися – серед решти, індіанець із ковбоєм.
Шарлі з жахом дивилася на нього, і він відвернувся. Сподіваймось, вона не впізнала його!