Німа смерть
Шварц дослідив тіло також на наркотики, але Бетті Вінтер, схоже, була зіркою іншого калібру, ніж Вівіан Франк – жодних слідів опіатів, кокаїну чи гашишу. Натомість, стан печінки свідчив про часте вживання алкоголю.
Розділ про вміст шлунку загиблої Рат намірявся пропустити, але око зачепилося за несподіване слово в тексті, яке змусило прочитати абзац уважніше.
«Янґтао».
Сторонній елемент у цьому тексті, зрозумілий ще менше, ніж медичні терміни, це екзотичне слово, як на те, викликало в Рата свіжі асоціації: чи не так називався китайський ресторан у Вільмерсдорфі? Чи, може, він сплутав два подібних між собою азіатських слова?
Однак слово, в будь-якому разі, китайське. Доктор Шварц, схильний похизуватися ерудицією та космополітизмом, скористався з нагоди і зробив супровідну нотатку до свого відкриття. Янґтао, зазначав він – це китайський плід, розміром із куряче яйце, з коричневою, тонкою, волосистою і шорсткою шкіркою, зеленою м’якоттю і темно-коричневим, дрібним і твердим насінням.[19] Смачний і добре засвоюється, додавав доктор Шварц, напевне, щоб показати, що він описує те, що вже перетравлено. І що сам він уже куштував таке янґтао. У шлунку Бетті Вінтер він виявив сліди екзотичного фрукту в поєднанні з такими повсякденними харчами, як гриби, рис і курка і запропонував цікавий висновок, згідно з яким загибла в день своєї смерті вживала китайську страву.
Доктор Шварц, як завжди, у своєму амплуа: замість обмежитись фактами судово-медичного дослідження, він робить висновки. В принципі, Рат вітав схильність допоміжних підрозділів кримінальної поліції обмірковувати справу, але Шварц іноді бував нестерпним у цьому розумінні. Втім, доки випадало тільки читати його звіти, а не слухати розлогі докторові просторікування, Рата все влаштовувало.
Криміналісти вже дослідили кріплення злощасного прожектора. Технічна експертиза засвідчила відсутність істотних дефектів. Нарізь ніде не пошкоджена, знайдений Ґрефом болт – як новий. Отже, хтось навмисне мав його відкрутити.
І цього когось вони мали знайти.
Рат зняв слухавку і зв’язався з пошуковцями. Жодного поступу. Жодних ознак Кремпіна. На заклик газети зголошувалися деякі громадяни, що нібито бачили чоловіка з надрукованої світлини, але наразі всі заяви виявлялися помилковими.
Рат повернувся до теки з матеріалами криміналістичної експертизи. У пошуках слідів колеги оглянули одяг загиблої, спалену шовкову сукню, навіть взуття, панчохи й білизну. Прусський педантизм людей Кронберґа навіть трохи лякав. Вони працювали суворо за протоколом, не пропускаючи жодного кроку, вони знайшли кров на сукні Бетті Вінтер (звісно ж, її власну) й кілька волосинок, що не їй належали (ймовірно, з її гардеробної чи від партнера). Якої додаткової інформації міг вимагати цей випадок? Смерть, яку навіть зняли на кіноплівку!
Потім Рат розгорнув теку з рапортами Пліша і Плюма. Ті ретельно опитали свідків. Рат порівняв свідчення різних осіб і не виявив суперечностей. Усі, хто бачив смерть Бетті Вінтер, описували її саме так, як найпершим змалював її Джо Дреслер. Цікавішими були особисті висловлювання про небіжчицю. Адже, якщо це справді вбивство, мав бути якийсь мотив.
Проблема, як з’ясував Рат, прочитавши перші свідчення, полягала не в тому, щоб знайти мотив, а, скоріше, в тому, щоб обрати найімовірніший з усіх наявних мотивів.
Бетті Вінтер, очевидно, була справжнім драконом. І хоча опитувані, наступного дня після жахливої смерті актриси, висловлювалися дуже обережно, між рядками можна було чітко прочитати, що Бетті Вінтер не мала шансів зажити багатьох друзів серед своїх колег. Її поважали, але за нею не побивалися. Деякі делікатно обмежилися твердженням, що всі – за винятком них самих, звісно – ненавиділи Вінтер. Інші переповідали певні плітки, які не випадало брати за щире золото, тож завжди доводилося питати, хто міг бажати небіжчиці зла. Відкрилася ціла мережа інтриг і наклепів. Невеличка родина, як визначав свою компанію Белман…
Геннінг навіть надиктував Фосс коротку характеристику небіжчиці. Виходило на те, що Бетті Вінтер народилася як Беттіна Зима 17 липня 1904 року в Фрайєнвальде. Вона ніколи не здобувала класичної акторської підготовки, але численні колеги свідчили, що вона мала природний хист. У роки інфляції доля привела її в Берлін, де вона шукала щастя на естраді, успішно проходячи різні відбори й кастинги, а незабаром стала отримувати невеличкі ролі в розважальних виставах. У 1925 році вона зіграла свою першу роль у кіно, на той час маючи за партнера на чотири роки за неї старшого Віктора Майснера. Саме він привів її в кіно, а не Белман, як підозрював Рат. Майснерові тоді вже добре велося, як героєві пригодницьких і кримінальних фільмів, а поряд із Беттіною Зимою, яка від самого початку своєї кінокар’єри стала називатися Бетті Вінтер, він успішно ввійшов також у царину романтичної комедії. За останні п’ять років вони знялися разом у дюжині фільмів і зробилися однією з найпопулярніших пар на екрані, а також у приватному житті – від часу свого другого фільму (тут Гереон не втримався від посмішки) «Пастка жадань».
Ця інформація не надходила винятково з колективу «Ля Бель»: Геннінг доповнив досьє численними посиланнями на журнали про кіно й жовту пресу – очевидно, що помічник детектива не на жарт залюбився у світ кіно. За його даними, Бетті Вінтер і Віктор Майснер, які одружилися в 1927 році, але зберегли свої сценічні імена, були найщасливішою парою в німецькій кіноіндустрії. В усякому разі, вони не розлучилися через три місяці по весіллі.
Так чи інакше, схоже, Віктор Майснер був єдиним, для кого смерть Бетті Вінтер справді означала особисту трагедію. Що до Белмана, Рат від самого початку мав враження, що той, якщо взагалі переймається смертю своєї примадонни, то суто з фінансових причин.
Віктора Майснера, актора і вдівця, у списку опитаних не було, він, схоже, вчора на студію не повертався, і було б дивом, якби Пліш і Плюм виявили ініціативу і відвідали його вдома. Проте вони опитали всіх решту в студії, де Дреслер уже знову знімав, попри смерть своєї головної актриси. Час – це гроші, пригадалися Ратові слова Белмана. Чи то Оппенберґ це сказав? Продюсер навіть не дав своїм людям день на жалобу, і вони, либонь, сьогодні теж знімають, використовуючи кожен день, за який ательє «Терри» сплачено оренду. Час – це гроші…
Думки Рата мимоволі перекинулися до батька з його девізом. Знання – це сила. Гідна заздрощів здатність усе на світі зводити до таких простих формул, які забезпечують лад у житті. Він так не вмів. Та й не хотів уміти, зрештою. Рат боявся, що це могло б якоїсь миті перешкодити йому ясно бачити реальність. А його робота полягала саме в цьому: висвітлення того, що сталося насправді – складного, хаотичного й нелогічного, яким, насправді, здебільшого й бувало життя, складне, хаотичне й нелогічне.
Рат подивився на годинник, позгортав усі течки і акуратно склав їх у стос, на своє місце. Час іти геть.
15
Вона не здатна приховати свій захват. Він чудово бачить, яке враження справляє на неї це помешкання. Не стільки помпезний стиль, з картинами на стінах і рештою антикваріату, скільки розміри просторої кімнати й розкішний краєвид, що відкривається з вікон на парк і озеро. Вона ніколи такого не бачила, він це відчуває.
Та й не дивно: більшість кінопродюсерів занадто скупі. Якщо взагалі запросять актрису до себе додому, то щонайбільше – у якусь неприбрану квартирку, в печеру кохання, але ніколи у своє справжнє житло, у своє реальне життя. Альберт тримається непомітно, на задньому плані, лише в доречний момент підливає вино і поступово подає на стіл нові страви з витонченого меню.
Сьогодні прислужує тільки Альберт, сьогодні не він не хоче навколо себе іншої прислуги. Як завжди, коли в нього такі гості, як вона.
Величезний стіл – тільки для них двох.
Він підносить келих:
– За твоє майбутнє, Жанет.
Вона всміхається і відповідає на тост:
– За наше майбутнє.
– Отже, ми дійшли згоди?
– Ви пропонуєте мені великі гроші. Але також це мистецький виклик; нині, у часи, коли всі просто знімають звукові фільми. Як би я могла відмовитися?
Їй ідеться тільки про гроші, він це бачить в її очах – до мистецтва їй байдужісінько. Вона мовчить, коли Альберт подає фруктовий салат. Вона підчеплює десертною виделкою невеликий шматочок зеленого плоду, обережно кладе його в рот, робить захоплений вираз обличчя.
– М-м! Що це?
– Янґтао. З тих фруктів, що можна придбати в китайців на Кантштрасе.
– Дуже смачно.
– І корисно.
Він теж бере виделку.
– Ви не пошкодуєте, якщо підпишете зі мною контракт, – запевняє він. – Я фінансово незалежний і можу цілковито присвятити себе мистецтву кіно.
– А звукове кіно для вас не мистецтво?
– Яким боком воно може пасувати до мистецтва? – вигукує він так голосно, що вона трохи аж зіщулюється, і він опановує себе. – Звуковий фільм убиває мистецтво. Технічна мода перетворює кіно з того мистецького явища, у яке воно розквітло, на ярмаркове видовисько, подібне до того, яким воно було на початку, коли фільми показували як цікавинку, суто для розваги. Але ви належите мистецтву, а не ярмарку, вам слід зректися пустого видовиська!
– Ну… зректися… Я не знаю. Я хочу зніматися також у інших. Я кабальний контракт підписувати не стану.
– Про таке ніхто вас не просить, – посміхається він.
– Не зрозумійте мене хибно, – гне вона своє. – Я надзвичайно вам вдячна за те, що ви запропонували мені таку можливість, що сприймаєте мене серйозно, як мисткиню. Але я не можу ігнорувати поступ, нові тенденції, ви маєте це зрозуміти. А щодо ярмаркового видовиська… я не знаю, чи ви не перебільшуєте трішечки?
Він анітрохи не здивований, він очікував такої відповіді ще до того, як побачив жадобу до грошей у її очах.
– Я вас дуже добре розумію, – запевняє він. – Звичайно, ви хочете виступати також в інших стрічках. Якщо дозволите мені бути цілковито щирим, особисто я ціную ваші давніші картини більше, ніж ваші ролі в звукових фільмах. Тож я хочу знову робити з вами картини, подібні до тих.
Він підносить келих і знову всміхається їй, ніби вибачаючись. Він може цілковито покладатись на дію своєї усмішки й свого голосу.
– Вибачте, будь ласка, за те, що я був настільки самовпевненим з цього приводу. Але кіно… кіно – це моє життя.
І це тільки половина правди. Без кіно він був би небіжчиком, він би давно помер.
День, коли він розбив дзеркало…
Бите скло зарипіло під ногою матері. Вона зупиняється посеред осяйного острівця дзеркальних скалок і дивиться на сліпу раму, в якій лише по краях стирчать блискучі гострі зубці – вінок застиглого полум’я. Її голос долинає наче здалеку, а однак – дуже зблизька.
– Що сталося? – питає вона.
Він не відповідає, він дивиться на неї мертвими очими, тими мертвими очима, яких він більше не може витерпіти і які він прогнав масивною склянкою води, скалки якої змішалися з уламками дзеркала, разом із краплями води, що спалахнула блискітками поміж скляними дрізками, перш ніж просочитися в килим.
Він назавжди вигнав примару, якою він став у цій кімнаті.
Мати, здається, зрозуміла, вона більше не ставить жодних питань. Кроки: чути як хрупає скло під її ногами, вона наближається до його ліжка.
Він, мабуть, спав, він не помітив, як вона увійшла до кімнати. Він лежить і читає від п’ятої ранку. Частини доби, на які вони поділяють свій вихідний, для нього більше нічого не означають. Дні тижня нічого більше для нього не означають.
Чого вона хоче від нього так рано? Либонь, не запросити на сніданок? Це навряд. Вона ніколи не змушує його їсти – вона це полишає на Альберта, а її самої ніколи немає, коли він заковтує кілька куснів, що падають у його голодний шлунок.
Або дозволяє кожному куснику полежати кілька хвилин у роті, чекає, доки слина не розчинить його цілковито, а потім ковтає теплу кашку, насолоджуючись солодкуватим присмаком.
Він випробував обидва методи – пожадливе заковтування і повільне жування, – але жоден із двох не спроможний притлумити його голод, його вічний голод, вічне тло його життя, що пригноблює все інше. Життя, що не заслуговує так називатися. Його життя полягає в тому, щоб якось перетривати від книжки до книжки, від сну до сну, якось витримати проміжок часу між ними – часу, в якому тільки дихання, очікування і голод. Час – його ворог, він уже затямив це. Він зможе бути щасливим, тільки якщо він вирветься поза час.
Саме за це він сердиться на матір – за те, що вона повернула його в час.
Він чує її голос і дивиться горі, вчепившись у свою книжку, наче то скарб, який вона погрожує вирвати в нього з рук.
– Доброго ранку, мій милий хлопчику. А ти знаєш, який сьогодні день? – простягає вона до нього руку. – Твій батько приготував для тебе сюрприз! Ходімо!
Він встає. Нерішуче – надто часто вони його заманювали облудними обіцянками і, зрештою, він завжди потрапляв у їхню пастку.
Але він не наважується суперечити.
– Обережно!
Вона допомагає йому взутися, щоб не поранив собі ступні, і накидає на нього халат. Він іде слідом за нею крізь довгу анфіладу кімнат – свою величезну розкішну в’язницю, де панують вічні сутінки. Вони спускаються по сходах і заходять у велику залу, в якій навіть його мати видається маленькою і заблуканою. Її підбори голосно стукають по кам’яній підлозі, а його кроки такі нечутні, ніби він уже мертвий, ніби він уже настільки мертвий, наскільки почувається.
Він здивований, коли вона відчиняє двері підвалу, які, зазвичай ніколи не відмикають. То його дідусь, розбагатівши на торгівлі акціями, звів у районі Ванзеє вигадливий середньовічний замок у темному готичному стилі, популярному в передвоєнну добу. Двері підвалу нагадують двері підземелля.
Що вони там для нього наготували?
– Не бійся!
Помітивши його вагання, мати усміхається і бере його за руку; вона повільно веде його, крок за кроком, додолу по кам’яних сходах у темряву. Тут немає затхлого спертого духу, але підземелля йому не подобається – він боїться, як завжди, боїться свого батька, його строгости, його невблаганности. Чи не хочуть вони заманити його в нову в’язницю? У вузькому темному підземеллі стежити за ним, либонь, іще зручніше? Так, що вже й мати більше не зможе потай дати йому якийсь коржик, щоб полегшити його страждання.
– Не бійся, – каже вона зараз, і його страх посилиться.
Опинившись перед ним на самісінькому долі, вона відчиняє двері – двері в темну кімнату, де мерехтить якийсь промінь.
Мати бере його за плечі і підштовхує крізь двері; у напівмороці він упізнає батькове обличчя. Те обличчя, на якому вже ніколи не буде усмішки.
– З днем народження, мій милий! – каже мати, обнімаючи його. – Подивись лишень, що в нас для тебе є.
Він заплющує очі. Він не хоче нагадувань, про час, що минає. Про його час, що минає. Треба забути про день народження, забути про час!
– Поглянь, осьде, – каже батько, – це тобі подарунок на день народження.
І він розплющує очі. Він чує м’яке гудіння в темряві, а потім бачить оце і раптом він уже знає, заради чого йому лишатися живим.
У темному просторі кімнати виростає яскравий острів, що магнітом притягує погляд, що вабить його і, здається, цілковито засмоктує в себе. Сяйні картини, пронизаний сонцем сад, гілки дерев танцюють на вітрі. А потім приходять люди. Щасливі люди в тому саду. Він ще не знає, що станеться, але знає, що не зможе відвести очей.
І він чує, як вони гомонять, як листя шелестить на вітрі, хоча він знає, що немає іншого звуку, крім гудіння проєктора.
Тепер він знає, чого воно варте. Чому агонія, яку він переживає просто заради продовження життя в агонії, кінець кінцем, може бути чогось варта.
Він знайшов його. Своє нове життя.
16
Ще на сходах він почув, як дзвонить телефон. Дзвінок міг долинати тільки з його квартири, бо в Рата єдиного в цьому блоці був телефон. Коли він відчиняв двері квартири, чорний апарат продзеленчав востаннє і замовк. Скинувши в передпокої капелюха і пальто, Ґереон зайшов просто у вітальню, поставив платівку і опустився в крісло. Саксофон Коулмана Гокінса вимальовував піруети красиві й непередбачувані, як листочок на вітрі. Рат заплющив очі, музика відразу заспокоїла його.
Що б він робив, якби не платівки, що їх регулярно надсилав йому Северин? Імовірно, не би витримав у цьому місті більше трьох тижнів. Попри всі зусилля, які докладав для того, щоб знову взяти під контроль своє життя, він цього не домігся. Професійно він зайшов у глухий кут – крутиться, як муха в окропі. Чи зможе він коли-небудь доп’ястися до такої посади, як його батько? Ґереон вірив у це зараз менше, ніж будь-коли. А його особисте життя? Коло його друзів у Берліні обмежувалося Рейнгольдом Ґрефом, з яким він час від часу випивав у «Мокрому трикутнику», і Бертольдом Вайнертом, разом із яким він час від часу виходив поїсти й обмінятися інформацією. З кельнських друзів, Пауль був єдиним, хто залишився з ним, єдиним, хто не повернувся до нього спиною навіть після фатального пострілу в Аґнесфіртелі[20]. На відміну від його вірної нареченої Доріс, жінки, з якою він хотів створити сім’ю. Та від нього відринула, як від чумного.
Переїзд у Берлін він бачив, як можливість почати тут наново – зокрема також із жінками. А що має в підсумку? Відповідно до свого нинішнього статусу, він, мабуть, залишиться вічним холостяком. Як Будда. Ну, доки він не став схожим на Бреннера чи Червінскі. На одного з тих, хто кристується пневматичною поштою в «Резі».
Він закурив «Оверштольц». Принаймні, тепер він міг знову курити в своїй квартирі, не наражаючись на нарікання. Він не дуже тужив за Каті. Якщо вона схотіла залишитися з циганом[21], з яким запізналась у «Резі», то нехай! Чом би й ні? Ні, він нітрохи не тужив за Каті.
Він тужив за Шарлі.
Знову йому не йде з гадки той її погляд. Той нажаханий погляд учора. Чи впізнала вона його?
А що б це змінило? Він однаково все зіпсував іще тоді, давно, багато місяців тому. Іноді йому уявлялося, що його життя з Шарлі могло піти в іншому напрямку, що, ймовірно, то була одна з рідкісних можливостей, які ми отримуємо в житті, і від нас залежить, чи скористаємося ми з неї. А що він? Своєю клятою брехливістю він пустив цей шанс за вітром, і ось знову крутиться, як муха в окропі, наполегливо працює, ані на міліметр не посуваючись вперед.
Чи, може, тепер, коли він віддухопелив Бреннера, щось таки зрушилося? Але, напевно, у хибному напрямі.
Знову задзвонив телефон.
Він вагався, чи варто зняти слухавку. Хто б то міг бути? Каті, яка бажає повідомити йому, що між ними все скінчилося? Бреннер, з наміром викликати його на дуель? Або Бьом, який хоче забрати в нього справу? Рат підніс чорну слухавку і відповів невинним «Так?».
– Осьде ти нарешті! Бо я вже думав, ти взагалі не повернешся додому.
– Батьку?
– Слухай, хлопче, – одразу перейшов до справи Енґельберт Рат, – у мене обмаль часу, ми з мамою зараз поїдемо до Клефішів. Завтра я побачу бурмістра на трибуні на Цуґвеґ[22], ти в курсі. Чи можу я йому щось переказати?
Якби ж то! У справі Аденауера він за холодну воду не брався.
– Сьогодні неділя. Заводи Форда сьогодні не працюють. А вчора я не встиг нічого зробити.
– Ти геть нічого не зробив? – з жахом перепитав Енґельберт Рат. – Хлопче, ти усвідомлюєш, наскільки нагальна ця справа? І яка вона важлива? Я ставлю на карту своє добре ім’я, щоб не зганьбили честь нашого міста і нашого мера!
«Що аж такого станеться, коли трішечки зганьбиться твоя честь і твоє ім’я?..» – подумав Ґереон.
– Я найближчими днями придивлюся до заводу Форда, – сказав він вголос, – шантажист, найімовірніше, крутиться десь там.
– Ти в цьому впевнений?
– А хто ще зацікавлений у тому, щоб за будь-яку ціну затримати виробництва Форда в Берліні?
– Можливо, вимога як така – це тільки хитрість, щоб збити нас на манівці. Політичні опоненти Конрада мають неабиякий інтерес у тому, щоб назавжди виперти одного з найбільш здібних лідерів нашої партії з політичної арени – можливо, навіть у завданні чимбільшої шкоди всій католицькій справі.
– З чого ти робиш такі припущення?
– Я серйозно! Як працівник заводу – нехай це навіть менеджер чи керівний директор – може отримати таку таємну інформацію з «Дойче Банку»? Ці обставини вказують на геть іншу групу людей.
– Можливо. Перш за все, нам треба встановити джерело витоку. Аденауер міг би, наприклад, перерахувати всіх тих, хто знав про таємні угоди між ним і банком.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
Примечания
1
«Резі» – неформальна назва суперрозкішної танцювальної зали і кабаре (Residenz-Casino) неподалік від Александерплац, однією з принад якого була можливість флірту між столиками за через телефон і обмін частуваннями і подарунками через пневматичні трубки. Заклад було закрито на початку Другої світової і відновлено у 1950-і за новою адресою. (Тут і далі прим. перекл.).
2
Розмовна назва бульвару Курфюрстендамм у Берліні.
3
Тобто на (площі) Александерплац.
4
Пліш і Плюм – два бешкетних і доволі незграбних собаки, персонажі серії коміксів і казок блискучого автора ХІХ ст. Вільгельма Буша.
5
«Ашинґер» – мережа закладів швидкого харчування, що славилася, перш за все, своїми пивничками.
6
Кіноконцерн УФА (UFA: Universum-Film Aktiengesellschaft), фінансований найбільшими промисловцями і «Дойче Банком», ставлячи собі за мету гегемонію на європейському кіноринку, побудував у Берліні найсучасніші в Європі кіностудії, а по всій країні – розкішні глядацькі зали.
7
Крижане вино (айсвайн) виготовляють із примороженого винограду, і воно відзначається високим вмістом цукру.
8
Ідеться, звісно, не про гральний заклад, а про «казино» як міський клуб.
9
На названій на честь Фридриха Вільгельма І берлінській вулиці, що біжить районами Мітте і Кройцберг, розташовувалися урядові установи Пруссії і Німецької імперії до 1918 р.
10
Карл Фрідріх Цорґібель, відомий насамперед кривавим придушенням першотравневої демонстрації 1929 р. («Блутмай»), у часи Веймарської республіки був спочатку начальником поліції Кельна, а потім – Берліна.
11
«Гелау!», «Алааф!» (див. далі), «Наррі-Нарро!» – т. зв. «крики дурнів», що лунають по всій Німеччині у дні карнавалу; зокр. «Гелау!» – традиційний вигук на карнавалах Дюссельдорфа і Майнца.
12
Актор Макс (Фрідріх Густав Максиміліан) Шрек мав цілком нормальну зовнішність, але його ім’я асоціювали з роллю потворного графа Орлока у фільмі «Носферату. Симфонія жаху» Ф. В. Мурнау.
13
Прізвисько Старий Фріц застосовували до короля Пруссії Фрідріха II (XVIII ст.) і до Фрідріха III, що пробув німецьким імператором і королем Пруссії дев’яносто дев’ять днів у 1888 році, «Році трьох імператорів».
14
Фрідріх Вільгельм Фогт, швець родом зі Східної Пруссії, зажив слави як «Гауптман (капітан) із Кепеніка», після того як у 1906 році, надівши військову форму, обманом узяв під свою команду загін гвардійців, захопив ратушу Кепеніка (нині один з районів Берліна), арештував бурмістра і, під розписку, «конфіскував» міську казну. Був помилуваний кайзером Вільгельмом ІІ «за геніальність».
15
Янгол у постаті дівчинки з крилами у сукні з сухозлітки – образ із легенди, що побутує у Нюрнберзі.
16
Надрейнець Рат замовляє кельнську марку цигарок (тютюновий бренд «Оферштольц» названий так за прізвищем кельнських патриціїв).
17
Книжки Карла Мая про вигаданого ним індіанця Віннету були надзвичайно популярними у Німеччині. Неодмінними атрибутами Віннету були його «срібна рушниця» і кінь на ім’я Ільчі.
18
Шенеберзький газометр – телескопічне газосховище 78 метрів заввишки, уведене в експлуатацію в 1913 році й виведене з експлуатації у 1995, на колишньому майданчику GASAG у районі Берлін-Шенеберзі (т. зв. «Червоний острів»). Нині пам’ятка архітектури й місце розташування «Бундестаґ Арени».
19
Ідеться, ясна річ, про плоди актинідії, одним з різновидів якої є добре відома ківі – на час описуваних подій для Німеччини іще дуже екзотична рослина.