Книга Розчарування. 1977–1990
Ці слова так ідеально відповідали думкам Спартака, що він не втримався й запитав відверто:
– Минуле не дає мені спокою, батюшко, бо ще раніше – цілих… м-м-м… вісімнадцять років тут, у Києві на Куренівці, сталася жахлива трагедія. На людей зійшов сель, було багато загиблих.
– Що-о-о?! – диякон помітно здригнувся й чомусь мимовільно озирнувся навсібіч. – Ти мене ще більше здивував, чадо. То стверджуєш, нібито пам’ятаєш мене через родимку на щоці, а тепер заводиш мову про загиблих на Куренівці. Ти тоді, мабуть…
– На той час я ще навіть не народився.
– Отож яке тобі діло до цих подій?
– Розумієте, батюшко… Тоді мій дідусь Самсон мало не загинув, – підліток кивнув на зображення Страшного суду й пояснив: – Отож і розпитую кого тільки можна про той сель. І зараз також на фреску дивився, дивився, а тут ви підійшли. Отож я й вирішив: якщо вас тут, у соборі цьому, колись давно бачив, раптом ви і про Куренівську трагедію щось знаєте? Бо люди бояться про неї говорити… але ж раптом?..
– Ти дідуся свого любиш, мабуть?
– Так, люблю. Себто любив… бо він давно вже помер.
– Це не має значення, чадо. Оскільки ти живий, то любиш. Любиш, доки живеш. Живеш з любов’ю до свого дідуся. Так, чадо?
– Так, батюшко.
– А ти хрещений?
– Ні. Але хіба нехрещені любити не можуть?
– Гм-гм-м… Можуть, звісно. Любов, чадо, це Боже почуття, любов’ю наділене кожне людське серце…
Диякон трохи помовчав і додав:
– Гаразд. Поки що вийди на вулицю і зачекай хвилин двадцять. У мене тут ще деякі справи є, але як розберуся з усіма, тоді й поговоримо.
– То невже ви розповісте?..
Спартак не наважувався повірити, що так несподівано відшукав п’ятого свідка. Бо якщо так… тоді це точно недарма! Це знак долі!..
– Сказав же, що поговоримо, тож поговоримо, – завірив диякон і додав: – Того понеділка, коли на Куренівку зійшов сель, я був у Кирилівській церкві, як-от ти зараз тут…
– У Кирилівській церкві! – не стримав вигуку Спартак. – Та це ж на узвишші просто над тим самим перехрестям!.. Над трамвайним депо, над лікарнею, над стадіоном!..
– А тому маю, що тобі розповісти, чадо. Але поки що вийди з храму. Виходь і чекай мене надворі. Чекай.
І диякон коротко кивнув на підтвердження своїх слів.
Аеропорт «Бориспіль», Київщина, кінець липня 1979 року
Перше кохання приходить раптово і йде геть так само раптово, як правило, не прощаючись, залишаючи в душі або важку в’язку гидоту, або глибоку кровоточиву рану. Потім таких ран буде ще багацько, але саме перша запам’ятається надовго, іноді на все життя. Запам’ятається саме тому, що вона перша – до того ще незвідана, а тому багато чим загадкова.
* * *Минулого літа Гелену Сергіївну запросили попрацювати з ветеранами війни у санаторії, розташованому в Пущі-Водиці. Природно, вона вирішила взяти з собою сина: «Чого тобі в задушливому місті сидіти? Там сосновий ліс, чисте повітря. Одне слово – курортна зона».
Але Валерка без Гертруди їхати не захотів. Враховуючи високу посаду Гелени Сергіївни, з тим, щоб прихопити ще й її, проблем не виникло. У санаторії все було просто чудово. Одна біда: після найменшого дощика з’являлися цілі хмари комарів, які буквально загризали нещасних ветеранів. Отож не витримавши й тижня, Валерка і Гертруда повернулися назад у місто.
Гелена Сергіївна лишилася працювати до кінця літнього сезону, а повернувшись – через сина викликала на особисту розмову батьків дівчини, причому одразу ж обох. Спершу вони не зрозуміли, в чому річ. Гелена Сергіївна повторила запрошення, уточнивши лише, що йдеться про стан здоров’я Гертруди. І попросила прихопити з собою усі рентгенівські знімки та результати аналізів, які на той час збереглися. Тільки тоді вони приїхали, дещо здивовані й напружені.
– Я уважно спостерігала за вашою дочкою увесь той час, поки вона перебувала в санаторії, – почала Гелена Сергіївна, – й помітила дещо.
– Що саме? – здивувалася мати дівчини.
– Заждіть, будь ласка. Спочатку я хочу про дещо дізнатися, а вже потім…
Далі Гелена Сергіївна довго розпитувала про ту давню аварію, про найменші подробиці лікування. Уважно переглянула кожну рентгенівську плівку, прогорнула сторінку за сторінкою історію хвороби. Лише тоді поділилася спостереженням, що не викликало здивування… принаймні попервах:
– Ви знаєте, після першого ж дощу я помітила подряпини на ногах вашої Гертруди. Спитала, що це і звідки? Й вона відповіла, що її накусали комарі.
– Ну то й що? – не зрозуміла мати дівчини. – Чого такого дивного в тому, що комарі такі кусючі?
– Дивно те, що ваша дівчина поскаржилася на свербіж після укусів.
– І що з того? – у свою чергу запитав батько Гертруди.
– А те, що, маючи такі травми, ваша дочка не повинна відчувати своїх ніг. Загалом не повинна.
– Ви певні?!
– Авжеж певна! Тому я продовжила розпитувати. Тоді ваша дочка зізналася, що за пару місяців до поїздки в санаторій її вжалила оса, і вона знов-таки відчула свербіж! Не одразу й не дуже сильний – але відчула!..
– Оса вжалила?.. – батьки перезирнулися, після чого мати пригадала: – А й справді, було таке. Але я, знаєте, не надала значення…
– А треба було надати! – сердито хитнула головою Гелена Сергіївна. – Бо схоже, що вашій дівчинці варто пройти обстеження. А якщо все підтвердиться – тоді треба готуватися до операції.
– Невже ж наша дівчинка знову ходитиме?! О-о-ой!..
Її мати розридалася. Попри те, що вони були розлучені, батько Гертруди кинувся заспокоювати колишню дружину з усією ніжністю, на яку тільки був здатен. Дивлячись на них, Гелена Сергіївна мовила стримано:
– Поки не пройдено обстеження, говорити про щось занадто рано. Тим не менш повторюю: якщо мої припущення справдяться… Все може бути.
* * *Восени і на початку зими Гертруді зробили декілька операцій. Але надалі їй була потрібна хороша реабілітація. Хтось потайки шепнув батькові, що найкраще пройти реабілітацію в Ізраїлі – мовляв, там навіть мертвих на ноги поставити можуть…
Чути це було дуже дивно, оскільки Ізраїль не просто вважався розплідником шкідливої сіоністичної ідеології та осередком міжнародного імперіалізму на Близькому Сході. На теренах СРСР не бракувало тих, кого за сталінських часів іменували «безрідними космополітами» – всі вони тільки і мріяли, як би вибратися на «історичну батьківщину». А їх, відповідно, не випускали. Тоді як же випустять їх?..
Однак батька Гертруди запевнили, що все склалося, як у жартівливій пісні Висоцького «Мишко Шифман»: в Ізраїль не пускають саме тих, у кого «п’ята графа», а всіх інших – просто залюбки! Особливо на реабілітацію після складних операцій. Щоправда, послуги клініки коштуватимуть достатньо дорого… Та й «підмазати» потрібним людям доведеться – ну-у-у, не без того… Нарешті, летіти доведеться через Відень, оскільки прямих рейсів з Києва до Тель-Авіва немає.
Та у будь-якому разі відмінна реабілітація варта усіх тих зусиль і незручностей! Батько відповів, що ніяких грошей не пошкодує, а якщо треба – то він знайде, у кого позичити. Тільки б Гертруда одужала!..
Напередодні Міднародного жіночого дня її відправили до Відня. Втративши можливість бачитися з дівчиною, Валерка відверто занудьгував. Він дуже схуд і водночас помітно витягнувся. І майже щодня писав Гертруді дуже емоційні листи. Попервах вона відповідала на кожен, потім відповіді стали приходити дедалі рідше. Дівчина скаржилася на брак часу і на необхідність ретельно виконувати всі приписи лікарів. Нарешті повідомила, що по завершенні реабілітації так чи інакше повернеться додому – тоді вони й побачаться наживо. Після чого загалом припинила відповідати.
Валерка мало не плакав від розпачу, але поступово змирився…
І ось одного разу пізно вночі у них пролунав телефонний дзвінок. Тато був у черговому рейсі, мама вже спала. Валерка, який сидів на кухні й перечитував «Острів скарбів» Стівенсона, відклав книжку, зняв слухавку… І мало не підстрибнув від захвату, почувши дзвінкий дівочий голос:
– Я повертаюся завтра, рейс о сімнадцятій тридцять з Відня.
Одразу після цього залунали короткі гудки, проте юнак пізнав цей голос. Не міг не пізнати, не міг нізащо!..
До Борисполя він примчав о третій годині дня. Увесь той час, що лишався до омріяної зустрічі, простояв на балконі другого поверху, ловлячи поглядом контури літаків, що з’являлися спочатку далеко-далеко, потім збільшувалися, збільшувалися… Із завмиранням серця уявляв, як проходитиме їхня зустріч, що скаже він, що відповість вона!..
Але все це було марно. До зали прийому пасажирів разом з іншими увійшла зовсім незнайома дівчина – висока, довгонога і засмагла. Ніжно поцілувала матір, стримано – батька. І навіть татового шофера Сашу чмокнула в щічку…
Натомість Валерці тільки недбало тицьнула руку. Потім усе сімейство Левкунів всілося в автівку і поїхало до Києва, а розгубленого юнака ніхто навіть не запросив ані приєднатися до них, ані зайти якось потім у гості. Гертруда просто забула його, як забула своє каліцтво, свій біль і хворобу. Тепер вона жила іншим – оновленим життям. І схоже, що в цьому новому житті Валерці місця не було…
Костопіль, пізній вечір 28 грудня 1979 року
Коли в двері постукали сусіди, Генрик Вітольдович немовби відчув, хто і з якого приводу може потурбувати їх зараз, а тому негайно скочив з-за столу, ретельно запахнув поли старенького, місцями потертого халату й кинувся відчиняти. Зі спальні долинув слабкий голос дружини:
– Генрику, поквапся! А раптом це?..
– Та біжу вже, Грасю, біжу!
Клацнула засувка, і він побачив на порозі схвильовану сусідку, яка без найменшого зволікання випалила:
– Термез[24] вас викликає! Швидше…
Не минуло й півхвилини, як Генрик Вітольдович уже викрикував у мікрофон слухавки, періодично дмухаючи в нього:
– Ал-льо-о-о!.. Ал-льо-о-о!.. Це Термез?! Ал-льо-о-о!.. Владько, це ти?! Ал-льо-о-о!.. Ал-льо-о-о!.. Тебе не чути абсолютно!..
А все це через жахливу, ніякими зрозумілими причинами не пояснювану впертість єдиного їхнього синочка. Попервах зростав він жвавим і задерикуватим, навіть потроху намагався командувати старшою сестричкою, що викликало у всього сімейства лише веселий сміх. Навчаючись у першому класі, перебивався з «трійок» на «двійки», а якщо приносив у щоденнику «четвірку», то це було справжнім святом. Коротше кажучи, зірок з неба не хапав і ніяких особливих надій не подавав.
Вихованням сина займалася переважно мама Грася – в тому сенсі, щоб уроки перевірити та за викликом класної керівниці сходити до школи на бесіду. А вже ввечері Генрик Вітольдович, прийшовши з райхарчокомбінату, де працював майстром у мармеладному цеху, додавав від себе порцію «ременяки» – більшу чи меншу, залежно від ступеня важкості вчительських скарг.
Зважаючи на подібні «досягнення», у будь-які перспективи маленького Владька серйозно не вірив ніхто, окрім хіба що діда, який жив за три вулиці від їхнього будинку. Старий Вітольд намагався вплинути на ситуацію в оригінальний спосіб: урочисто присягнувся, що подарує онукові бувалий, але все ще повною мірою робочий наган, принесений з війни, – якщо тільки хлопчик переконливо доведе, що гідний такої нагороди!.. Батьки аж ніяк не зраділи дідовій обіцянці, оскільки до сімейства Нідзелінських почали доходити непевні чутки, нібито їхній шибеник зв’язався з місцевою шпаною. Щоб остаточно покотитися під укіс, бракувало тільки власного пістолета, люблячим дідусем подарованого…
Як раптом з малим сталося щось незрозуміле: одного разу він повернувся додому не ввечері, а пізньої серпневої ночі та ще й у брудному подраному одязі. Про те, що з ним сталося, мовчав не гірше від героя-партизана на гестапівському допиті. Призначену батьком порцію «ременяки» прийняв з дуже підозрілою покірністю. Невдовзі Генрику Вітольдовичу хтось натякнув: мовляв, ваш малий зовсім з котушок злетів – зі шпаною розсварився, натомість з безхатьком зв’язався!..
Костопіль – місто невелике, тут всі усе про всіх знають. Отож невдовзі підтвердилося: Владька справді неодноразово бачили в компанії колишнього сторожа склотарного заводу, а тепер пияка і безхатька на прізвисько Бокал-Бобокал. І не оминути б малому за це розправи… Проте дивна річ: Генрик Вітольдович хапався за «ременяку» дедалі рідше, оскільки у другому класі синок перебивався вже з трійок на четвірки, у третьому класі вийшов у «тверді хорошисти», а надалі в його щоденнику зачастили п’ятірки.
– Отак вона діє, ця чудівна сила «ременяки»! – торжествував набундючений Генрик Вітольдович і незмінно додавав: – Е-е-ех-х-х, знали б ви, до чого нещадно свого часу шмагав мене дід Вітольд… І погляньте на результат: я вже не майстер, а цілий начальник мармеладного цеху! А там дивись – і в замдиректори нашого заводу продтоварів виб’юся. А може, і в директори, хтозна?!
Вислуховуючи це, дружина Грася лише відверталася і тим самим ховала поблажливу посмішку. Що ж до діда Вітольда, то якось він запросив сина в гості, а тоді вручив йому невеличкий пакунок зі словами:
– Як онучок себе проявить, передаси йому це. Я ж бо обіцяв.
Справді, дід не дожив до того щасливого дня, коли юний Владислав виборов на обласній учнівській спартакіаді «бронзу» з кульової стрільби з дрібнокаліберної гвинтівки. Отож обіцяний дідусем фронтовий наган йому вручив батько, при цьому не впустив шансу зауважити:
– Дарма мій старий так вчинив, ой дарма! Це дідусів пістолет, а не наш. Тому його треба або до міліції здати, або бойок сточити. Інакше за зберігання зброї… сам розумієш – вже не маленький.
– Не треба наган здавати, не треба також і бойок сточувати, – тихо, але твердо заперечив Владислав. – Нехай лишається у такому самому вигляді, як його дід з війни приніс.
– Чи ти певен в тому, синку?
– Так, тату, певен. Сховай це, доки я з армії повернуся, а тоді вже сам вирішу, що з дідовим дарунком робити.
– Але ж за це кримінальна стаття!.. За ґрати сісти можна!..
– Не бійся, тату, нічого не станеться.
– А як дільничний інспектор з обшуком зайде?
– Якщо пістолет сховати добре, то ніхто нічого не знайде. А дільничному скажеш, що дід пістолет десь викинув перед смертю. В Замчисько кинув, просто у воду! А де саме, ти не знаєш. От і все.
– Ти певен, синку?
– Так, певен.
Довелось зробити, як просив Владислав. У його кімнаті стояв холодильник, який відсунули убік, вирізали на цій ділянці частину однієї з мостин – тут і обладнали схованку для нагана. Потім повернули холодильник на місце… Вийшло надійніше, ніж у сейфі, пожартував Владислав. При цьому його очі якось дивно сяйнули…
По закінченні школи юнак знов-таки повівся дивно: на відміну від переважної більшості товаришів, про вступ до будь-якого вишу навіть не думав, «відкосити» від армії теж не намагався – навпаки, пішов служити охоче, немовби ніяких інших варіантів зовсім не існувало. Більше того, по закінченні строкової служби завітав до Костополя тільки для того, аби розписатися з колишньою своєю однокласницею Нелькою. А потім, замість пишного весілля влаштувавши скромну святкову вечерю для двох сімей, молодята повернулися до Туркестанського військового округу в місто Термез – туди, де Владислав залишився снайпером на надстрокову військову службу. Звідти тепер і телефонували…
– Ал-льо-о-о!.. Ал-льо-о-о!.. Це Термез?! Ал-льо-о-о!.. Владько, я тебе досі не чую!.. – продовжував викрикувати у мікрофон слухавки Генрик Вітольдович. Як раптом з навушника різко нявкнув високий дівочий голос:
– Ал-льо-о-о, Костопіль, говоріть!
Й одразу:
– Тату, драстуй! Ти один чи з мамою?
– Драстуй, синку! – Генрик Вітольдович щосили стиснув слухавку. – Я сам, мамі зле зробилося, вона лежить… Як ти там?!
– Отже, телевізор ви дивитеся, – спокійно мовив на іншому кінці дроту Владислав. Було зрозуміло, що вони обидва змушені говорити не прямо, а лише натяками, інакше б телефоністка у будь-який момент роз’єднала надмірно балакучих родичів, пославшись на поганий зв’язок. Втім, з одного-єдиного натяку про телевізор і без того все було зрозуміло: в Афганістані сталися «відомі події», внаслідок потужної хвилі праведного народного гніву афганський лідер Амін разом з поплічниками постав перед справедливим народним судом і був страчений. А товариш Бабрак Кармаль у зверненні до афганського народу проголосив «другий етап революції».
А головне – обмежений контингент радянських військ перетнув афганський кордон. З метою надання інтернаціональної допомоги братньому афганському народу. При цьому узбецьке містечко Термез було одним з пунктів, звідки висувалися наші війська…
– Ти ще телефонуватимеш, синку?.. – обережно спитав Генрик Вітольдович. – Бо якщо так, то я підготовлю маму…
– Навряд чи телефонуватиму. Мене відпустили подзвонити лише сьогодні. Зглянулись… на мамине самопочуття.
Це означало, що…
– Коли твоя черга, синку?.. – голос батька мимоволі здригнувся.
– Не знаю, – Владислав говорив спокійно і впевнено. – А якби і знав, то не мав би права говорити. Сам розумієш…
– Так, розумію, синку.
– Ну, тож поцілуй маму замість мене і скажи, щоб не хвилювалася надмірно. Все буде добре.
– Синку, але ж ваше становище тепер змінилося!..
– Я вже не маленький, – обрізав Владислав, – тож хвилюватися не варто. І останнє, що я хотів сказати: Нелька до вас скоро повернеться.
– Нелька?!
– Ну так! Що ж їй тут одній робити? Сам подумай.
Ну так, звичайно: син тепер в Афганістані служитиме, отож невістка повернеться додому. Все правильно.
– Прийміть її. Нехай живе в моїй кімнаті, де зараз вітальня.
– Звісно, синку! Про що мова?! Приймемо!..
– Дякую, тату.
– Синку, а чи розкаже вона?..
Однак у слухавці негайно нявкнув високий дівочий голос:
– Костопіль, Костопіль, кінець зв’язку, роз’єдную.
І безнадійні короткі гудки.
«Навіть попрощатися по-людськи не дали!» – роздратовано подумав Генрик Вітольдович, вішаючи слухавку на телефон. Потім подякував сусідці за оперативний виклик і пішов втішати дружину, яка лежала на їхньому дивані, уражена нападом жахливого головного болю.
1980. 29-й панфіловець
Будинок по вул. Боричів Тік, № 30, вечір 21 червня 1980 року
Скидалося на те, що вони помінялися ролями не тільки на сьогодні, але принаймні на пару-трійку найближчих днів. Усе ж таки товариш Мориченков був на п’ять років старшим від дружини й до того ж присвятив усе своє життя нестримній та завзятій боротьбі за побудову розвиненого соціалізму в СРСР. Щоправда, не всього Радянського Союзу, а лише Подільського району столиці Української РСР – древнього міста Києва… Тим не менш сили віддав усі до останньої крапельки, а тому здоров’я у нього було вже далеко не те, що в молоді роки: то нирки ниють, то печінка кам’яніє, то селезінка… то підшлункова… то ноги, то хребет… Коротше, болячок – повний букет!
Але сьогодні місце на «хворобливій» кушетці справедливо зайняла Тамара Антипівна. Ще б пак: давно вона не зазнавала подібної поразки! Зле їй стало ще вдень на Червоній площі. Перебуваючи у натовпі почесних гостей праворуч від трибуни, літня вчителька намагалася не слухати розкотистої промови, що лунала з розвішаних на стовпах динаміків:
– Сьогодні до вас прикута увага всіх жителів нашого старого і водночас вічно юного Подолу, оскільки ви – його окраса і гордість, ви той самий молодий цвіт, який невдовзі дасть плоди у найрізноманітніших галузях народного господарства: у промисловості та в сільському господарстві, в науці й техніці, в культурі та мистецтві. Протягом десяти шкільних років ви незмінно демонстрували найвищі результати у навчанні та зразкову поведінку і як цілком закономірний результат отримуєте першу вашу нагороду – шкільну золоту медаль. Несіть же й надалі з гідністю та гордістю високе звання відмінника-медаліста, будьте зразковими в усьому…
Щоправда, зовсім не слова цікавили Тамару Антипівну. Відшукавши затуманеним поглядом одного з медалістів – випускника середньої школи № 17 Спартака Андрійовича Сивака, вона вже не втрачала з поля зору цього трохи незграбного вайлуватого «головастика», попри літню спеку нарядженого у світло-сірий костюм-трійку, надраєні до блиску черевики, крохмальну білу сорочку й ідеально зав’язану темно-синю краватку. Шкода, що її очі ледь не луснули від напруги, коли разом з іншими юнаками та дівчатами ненависний вискочень піднявся на трибуну, отримав належну йому медальку від одного з керманичів Подільського району і завмер поруч із ним. Потім не хто-небудь, а сам Юрій Гуляєв[25], який приїхав з Москви до Києва на гастролі та люб’язно погодився взяти участь у сьогоднішньому урочистому заході, проспівав на честь нагороджених знамениту пісню:
Надо!Надо!Надо нам, ребята,Жизнь красивую прожить.Надо что-то важное, ребята,В нашей жизни совершить!Сама собою жизнь ведь не построится,Вода под камушек не потечет.Нам на достигнутом не успокоитьсяИ не снижать души своей полет!..При цьому ненависний юнак стояв на сцені, міцно стискаючи в правому кулаці щойно отриману нагороду, пильно придивлявся до видатного радянського співака і думав про щось своє… Думав… думав…
Скільки Тамара Антипівна могла пригадати, Спартак завжди про щось думав, навіть крокуючи шкільним коридором чи роздивляючись навсібіч. Складалося таке дивне враження, що у нього всередині сидить хтось інший – той, який живе самостійним життям і завжди думає про щось своє! Вчителька дуже довго намагалась розібратися, про що ж думає цей «дублер», однак за всі роки, доки навчала хлопця української мови та літератури, так і не розібралася в надрах хлоп’ячої душі. Зрештою полишила ці намагання…
А дарма полишила, як виявилося! Якби вона тільки знала, якби ж знала!..
Ну так, ось і все сімейство зібралося докупи. Нагородження завершилося, медалісти спустилися зі сцени в натовп, динаміки розносили в повітрі чергову урочисту промову. Спартак же підійшов до батьків. Очевидно, отой вусань, обличчя якого так і світиться гордістю, – це батько юнака. Ну так, звісно: адже золота медаль перекочувала до його рук. Тепер чоловік гордо озирається навсібіч, немовби промовляючи: «Дивіться всі! Це мій хлопчик заслужив». І важко сказати, що сяє яскравіше – золота медалька чи обличчя вусаня. А поруч з ним стоїть вона – та ненависна жінка, яка ласкаво обійняла нагородженого за плечі…
Так, це вона! Безумовно, вона!
Відчуваючи, що через слабкість у колінах вона зараз може впасти, Тамара Антипівна попленталася додому. Якщо дорогою траплялася паркова лавка, затінена розкидистим гіллям липи чи каштану, літня вчителька сідала й інтенсивно обмахувалася невеликим носовичком. Отак, з перервами на перепочинки, і допленталася додому години за півтори, хоча йти було лише якихось неповних три квартали. А вже переступивши поріг власної оселі, дала волю рясним сльозам та іншим ознакам істерики. Потім були «хвороблива» кушетка, оцтовий компрес на чолі та валер’янка – спочатку одна чашка, потім друга… потім корвалол…
А-а-а-а!.. І як же так сталося?..
– Щось тобі ще подати, Томусенько моя?.. – чоловік схилився над нею й віддано зазирав в обличчя.
– Компрес би перемінити…
– Зараз. Я зараз, потерпи.
За кілька хвилин висохлу від внутрішнього жару ганчірку замінює нова – вогка, дбайливо вимочена у розчині оцту.
– Дякую…
– Щось іще?
– Так… Скажи, а лікарі на совість спрацювали?
– Так, Томусенько, авжеж на совість! Ти ж знаєш, що головлікар – то мій давній товариш. Він усе зробив на совість, як я його просив.
– Але чому він бачив?! Як він міг бачити, коли його очі тиждень заливали атропіном?! От як?! Як?
– Не знаю, Томусенько, не знаю, що й сказати…
– Але ж він таки бачив! Бо інакше не зміг би підготуватися до іспитів! Він же мусив завалити історію та фізику, бо не міг нормально готуватися!!! Не міг, якщо тільки…
– Головлікар завірив, що все було зроблено як слід, на совість.
– То як таке можливо?! Як засліплений хлопчисько зміг підготуватися до двох чи не найважчих іспитів?! Йому що, просто в мозок підручники запхали?! Він що – робот?! Жива електронна машина?!
– Я не знаю, Томусенько.
– І я не знаю. І це мене гризе, не дає спокою!..
– Може, тобі ще валер’яночки?..
– Гаразд, дай іще півтора десятка крапель. Але не більше, бо я вже й без того валер’янки цієї видудлила…
– А може, коньячку?.. Це краще за валер’янку, повір.
– Вірю. Однак дай хоч трохи заспокоїтися, бо якщо вип’ю коньячку, то… Я просто не знаю, що тоді станеться!
– Ну гаразд, Томусенько, заспокойся. Буде тобі валер’янка, зараз буде.
І найгірше в тому, що вона сама в усьому винна! Сама ж бо проґавила це нікчемне замасковане жиденя!..
Усе життя і вона сама, і її чоловік, товариш Мориченков, викорчовували найрізноманітнішу нечисть, паростки якої пробивалися на здоровому тілі Радянської України… ну-у-у, або принаймні на тій ділянці цього тіла, що звалася Старим Подолом. Товариш Мориченков – у Подільському райвиконкомі, вона – у середній школі № 20. І за місцем проживання, звісно. Мабуть, саме з першої подільської квартири (ще комунальної) вони почали, вчинивши справедливу розправу над сімейством Федяків – українських націоналюг та фашистських посіпак: тамтешня мамашка врешті-решт зійшла в могилу, а непутящу курву Нінку міліція заслала кудись у глибоку провінцію.