Книга Розчарування. 1977–1990
Олена Олексiiвна Литовченко
Тимур Іванович Литовченко
101 рiк Украiни
Імперiя пiд назвою Радянський Союз трiщить по швах. Пристаркувате керiвництво величезноi краiни не в змозi виробити нову iдеологiю державного управлiння, а кожна з республiк не хоче жити по-старому. Отож задля вiдвернення уваги людей вiд внутрiшнiх проблем проводиться полiтика агресивних нападок на краiни з iншим свiтоглядом, так звана «iнтернацiональна допомога». Наприклад – «братньому афганському народовi»… Але це не рятуе, все одно потрiбно щось мiняти! Тому керiвництво КПРС висунуло зi своiх лав наймолодшого, але при цьому найбездарнiшого керманича, який не в змозi був управляти навiть колгоспом. У пiдсумку пiд його керiвництвом процес руйнацii СРСР значно прискорився. Краiну розривало вiд аварiй, конфлiктiв i катастроф… Усе це маскувалося красивими словами «Перебудова», «Гласнiсть» i «Нове мислення». В Украiнi ж вiдбулася студентська Революцiя на гранiтi 1990 року як генеральна репетицiя майбутнiх Майданiв…
Тимур Литовченко, Олена Литовченко
Книга Розчарування. 1977–1990
© Т. i О. Литовченки, 2020
© М. С. Мендор, художне оформлення, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2018
Передмова
Острiвець Вiдпочинку у Свiтi Прави[1 - Яв, Нав i Прав – запозиченi з Велесовоi книги поняття, триедина сутнiсть яких окреслюе основнi контури слов’янського «життевого Космосу».]. Поза простором i часом
– Скажи, Божидаре, чим тобi мiй Вирiй не до вподоби?
– Та-а-а… власне, все менi до вподоби.
– Тодi навiщо все оце? Навiщо це тобi й таким, як ти?..
– Бо красиво. Краса ж яка, Боже мiй, ти тiльки поглянь!..
Вкриту шовковистою смарагдовою травичкою галявину зусiбiч оточував ясеневий гай, що на перший погляд здавався трохи сумовитим… проте лише на перший погляд. Адже варто було прислухатися до щебетання пташок, рiзноколiрне пiр’ячко яких час вiд часу проглядалося у розкiшних древесних кронах, вдивитися у бездонну блакить неба, вдихнути на повнi груди медвяне повiтря, просякнуте золотавим сонячним промiнням, – i тебе переповнювала надзвичайна легкiсть. А разом з легкiстю приходила радiсть. Не бурхлива, а стримано-спокiйна радiсть умиротворення…
Разом з тим зовсiм iншого вигляду набував i будинок, до тих пiр прихований за стiною дерев. Снiжно-бiлi стiни з витягнутими вертикально вiкнами, кожне з яких було трохи втоплене у невелику, закруглено-овальну вгорi нiшу мiж парою вигадливих набiрних колонок, справляли враження надзвичайноi довершеностi, а завдяки вiддзеркаленню у вiконних шибках небесноi блакитi здавалося, що всерединi будiвлi ховаеться те саме небо, що й там, у бездоннiй височинi.
Якщо обернутися однiею з тих пташок, якi безтурботно щебетали в ясенових кронах, i злетiти високо-високо над гаем, то можна було побачити, що такi ж самi снiжно-бiлi споруди вкривають увесь Свiт Прави, розмаiто-зелений внизу, бездонно-блакитний вгорi, прозоро-золотавий посерединi. Будiвлi рiзнилися одна вiд одноi хiба що розмiрами й деталями: наявнiстю чи вiдсутнiстю пiлястрiв на стiнах, картушiв iз барельефами над вiкнами, порталами довкола дверей, пiдклiтами замiсть фундаментiв, iнодi галереями, балюстрадами чи важкими контрфорсами. Але всi подiбнi дрiбнички залежали вiд характеру творця та господаря кожноi споруди, натомiсть колористика скрiзь i всюди була однаковою: чисто-бiле серед зеленого рослинного розмаiття, занурене у золотаве повiтря пiд блакитним небесним куполом. Скрiзь i всюди.
– То навiщо?.. Ти так i не вiдповiв, Божидаре.
– Багато осель у домi Мого Отця; а коли б то не так, то сказав би Я вам, що йду приготувати мiсце для вас?[2 - Вiд Івана 14:2.]
– То для кого ж ви пiдготували цi оселi? Невже тiльки для себе… Щось не схоже на дiтей моiх. Це ви iз Сукхаватi запозичити вирiшили?
– У буддистiв добре, годi й казати. Але якесь воно все… важкувате, чи що?! Золото i срiбло, корали й коштовнi каменi… На це можна подивитися один-единий раз заради цiкавостi, але жити серед усiх цих пишнот!.. Це не для нас, Боже мiй. Ти мусиш розумiти, що нам милiше, бо ми – дiти Твоi!..
– Так-так, Божидаре, я розумiю. Вам милiшi простi снiжно-бiлi споруди, зануренi в зелень гаiв, й цiлюще прозоре, ледь-ледь золотаве повiтря пiд блакитним склепiнням неба. І те, що всерединi кожноi споруди…
Бог замислено схилив голову до правого плеча, примружив праве око й оцiнюючим поглядом проникнув у затишно-прохолодну середину будiвлi, в нескiнченне переплетiння квадратних, прямокутних, овальних кiмнат i залiв, заставлених зручними м’якими меблями, що аж вабили присiсти або прилягти, щоб вiдпочивати… вiдпочивати й набиратися сил.
– Але ж не тiльки для себе пiдготували ми цей скромний прихисток…
– Скро-о-омний! – посмiхнувся Бог у пишнi пшеничнi вуса. – Розраховуете, що й новоприбулi також захочуть усамiтнитися тут, у Свiтi Прави, а не у Вирii з рештою моiх дiтей?
– Тим, хто все життя провiв у мiстах, мiстечках i селищах, занадто незатишно перебувати там, пiд покровом Свiтового Дерева. Отож ми й подбали про бiльш звичнi для iхнiх очей споруди.
– Ох, Божидаре, Божидаре! Здаеться, що намудрували ви з цим.
– Чому?
– Бо у карколомних анфiладах кiмнат можна заблукати.
– Як i серед гiлок Свiтового Дерева. Втiм, якщо вже на те пiшло…
Негайно кiмнати всерединi будинку почали вкладатися одна в одну, немов добре пiдiгнанi колiна пiдзорноi труби, аж доки кiлькiсть примiщень не скоротилася до пiвдюжини.
– Як бачиш, при бажаннi можна i спростити, якщо неохота блукати.
– Чия душа звикла ширяти пiднебесним простором…
– Той завжди може обернутися пташкою i гайнути у найближчий гайок.
– У Моему Вирii простору бiльше, отож пташкам там краще та веселiше!
– Наш Свiт Прави для втомлених тяжким життям i боротьбою. Хто схоче залiкувати душевнi рани, вiдпочити й набратися сил на зручних лiжках у прохолодних затишних кiмнатах – iм саме до нас! А вже з часом вони перейдуть у Твiй Вирiй, де приеднаються до решти душ. Але до тих пiр…
– Ну, зрозумiло вже, все Менi зрозумiло.
Бог стримано зiтхнув, пригладив срiблясто-бiлу бороду й запитав про останне, що Його цiкавило:
– А чи не зарано ви почали готувати цей свiй Острiвець Вiдпочинку?
– Ну-у-у… чому ж це раптом зарано!.. Нам так здаеться, що все, навпаки, вiдбуваеться дуже вчасно.
– Попереду iще кiлькадесят рокiв.
– А скiльки конкретно? – негайно поцiкавився Божидар.
– А от не скажу, – раптом розсмiявся Бог. – Окрiм Мене, знати про це не дано нiкому.
– Навiть тим, хто не в земному свiтi перебувае, а тут, у свiтi Прави?
– І навiть тi, хто перебувають у Вирii, також не знають цього.
– Тодi не зарано, – впевнено кивнув Божидар. – Краще пiдготувати все заздалегiдь, перш нiж скалiченi бiдою душi пiдуть до нас юрбами, а не облаштовувати все нашвидкуруч. Тим паче, наскiльки ми зрозумiли, до того як розпочнеться справжня боротьба за волю, народ наш спiткае величезна бiда. Чи вiрно ми зрозумiли Твое попередження?
– Не тiльки народ мiй улюблений, але й увесь свiт разом з ним спiткае бiда ця, – кивнув Бог. – Що ж, земний час промине швидко. Тут, у Свiтi Прави, й оком моргнути не встигнете. А тому…
Замислено пригладивши срiблясто-сиву бороду, Бог тiльки рукою махнув:
– Гаразд! Багато осель у свiтах Моiх, нехай же постане iще одна у Свiтi Прави! Гаразд, облаштовуйте цей прихисток для душ зранених i стомлених життям за вашими власними звичаями, а не за прадавнiми. Нехай же цей Острiвець Вiдпочинку стане шпиталем для зранених душ, як сказали б там, на землi… Ти згоден з Моею думкою, Божидаре?
