Нарцис і Ґольдмунд

Розділ третій

Це була дивна дружба, що почалася між Нарцисом та Ґольдмундом; вона подобалася мало кому, і часом складалося враження, що вона не подобалася і їм самим.

Нарцисові, філософу, було з цим найтяжче. Для нього все було розумом, любов теж; йому не дано було бездумно віддатися почуттю. В цій дружбі він був провідною силою, і досить довго лише він один усвідомлював неминучість, глибину й сенс цієї дружби. Довгий час він залишався самотнім у своїй любові, розуміючи, що друг тільки тоді зможе по-справжньому належати йому, коли він його переконає. Сердечно й пристрасно, грайливо й несвідомо віддався Ґольдмунд новому життю; осмислено й відповідально прийняв цей благородний хрест Нарцис.

Для Ґольдмунда це означало насамперед вивільнення й одужання. Його юна потреба в любові, сильно розбуджена поглядом і поцілунком красивої дівчинки, була негайно безнадійно залякана. Бо в глибині душі він відчував, що всім його попереднім мріям, усьому, в що він вірив, усьому, до чого вважав себе призначеним і покликаним, серйозно загрожував той поцілунок у вікні, погляд тих темних очей. Призначений батьком до чернечого життя, всією волею приймаючи це призначення, з юнацьким запалом віддаючись благочестивому й аскетично-героїчному ідеалові, він при першій же швидкоплинній зустрічі, при першому пробудженні почуттів, при першому жіночому вітанні відчув, що тут знаходиться його неминучий ворог і демон, що в жінці для нього таїться небезпека. Та ось доля посилає йому порятунок, зараз, у час граничної скрути, з’являється ця дружба, пропонуючи його палкому бажанню квітучий сад, його благоговінню – новий олтар. Тут йому було дозволено любити, дозволено віддаватися без гріха, дарувати своє серце гідному захоплення старшому, розумнішому другові, небезпечне полум’я почуттів перетворювати, одухотворюючи, на благородний жертовний вогонь.

Але вже в першу весну цієї дружби він наштовхнувся на дивні перешкоди, на неочікуваний, загадковий холод, на страхітливі вимоги, тому що він був далекий від думки вважати свого друга повною протилежністю собі. Йому здавалося, що потрібна лише любов, лише щира відданість, щоб з двох зробити одне ціле, щоб нівелювати відмінності й долати протиріччя. Та яким же суворим і непохитним, проникливим і невблаганним був цей Нарцис! Здавалося, йому були незнайомі й небажані простодушна самовіддача, вдячна спільна мандрівка країною дружби. Здавалося, він не відає й не терпить шляхів без мети, мрійливих блукань. Щоправда, коли Ґольдмунд нібито захворів, він проявив турботу про нього, був завжди вірним помічником і порадником йому в усіх шкільних справах і навчанні, пояснюючи важкі місця в книгах, вчив розбиратися його в тонкощах граматики, логіки, теології; але здавалося, він ніколи не був по-справжньому задоволений другом і згодний з ним, досить часто здавалося навіть, що він з нього глузує, не сприймаючи всерйоз. Ґольдмунд, зрештою, відчував, що це не просто наставництво, не просто зверхність старшого й розумнішого, що за цим ховається щось інше, щось глибше й важливіше. Але він не міг зрозуміти цього глибшого, тому ця дружба ставала часто причиною його смутку й безпорадності.

Насправді Нарцис дуже добре знав, що відбувалося з його другом, він не міг не помічати ані його квітучої краси, ані його природної живучості й прихованого шаленства. Він зовсім не був педантом, який палку юну душу наповнює грекою, а на невинне кохання відповідає логікою. Більше того, він надто кохав білявого юнака, і це становило для нього небезпеку; бо кохання було для нього не звичайним станом, а дивом. Він не дозволяв собі закохатися, насолоджуватися приємним спогляданням цих красивих очей, близькістю цього квітучого, світлого, білявого створіння, він не міг дозволити цьому коханню бодай на мить стати чуттєвим. Бо якщо Ґольдмунд тільки відчував у собі покликання стати ченцем й аскетом і пожиттєво прагнути святості, то Нарцис був для такого життя дійсно призначений. І кохання дозволялося йому тільки в одній, найвищій формі. А в Ґольдмундове покликання стати аскетом Нарцис не вірив. Краще, ніж хтось інший, умів він читати людські душі, а тут, коли він любив, читав з особливою ясністю. Він бачив вдачу Ґольдмунда, яку, незважаючи на протилежність, щонайглибше розумів; бо вона була іншою, втраченою половиною його власної натури. Він бачив цю вдачу, вкриту твердою шкаралупою уявлень, помилок виховання, батьківських слів, і вже давно побачив усю нескладну таємницю цього молодого життя. Його завданням було розкрити цю таємницю її носієві, звільнити його від шкаралупи, повернути йому його справжню вдачу. Це буде нелегко, та найважчим було те, що це може призвести до втрати друга.

Безмежно повільно просувався він до цієї мети. Минули місяці, доки стала можливою лише перша серйозна спроба глибокої розмови між ними. Настільки далекими були вони один одному, незважаючи на дружбу, такою великою була напруга між ними. Зрячий і сліпий, так і йшли собі поруч; і те, що сліпий не здогадувався про свою сліпоту, було полегшенням тільки для нього самого.

Першу спробу Нарцис зробив, намагаючись довідатися про те переживання, яке підштовхнуло до нього у важку хвилину пригніченого хлопчика. Зробити це виявилося легше, ніж він сподівався. Ґольдмунд давно відчував потребу висповідатися про свої душевні муки тієї ночі; та не було нікого, крім настоятеля, до якого він відчував найбільше довіри, але настоятель не був його духівником. І коли Нарцис при нагоді нагадав другові про той перший початок їхнього єднання, обережно натякаючи на недомовки, він відверто сказав:

– Шкода, що ти ще не висвячений і не можеш сповідати; я дуже хотів би звільнитися від цього в сповіді й понести покарання. Але своєму духівникові я не зміг про це розповісти.

Обережно, хитро Нарцис просувався знайденою колією далі.

– Пам’ятаєш, – спробував він нагадати, – той ранок, коли ти начебто захворів; ти ж не забув його, бо саме тоді ми стали друзями. Я часто згадую той випадок. Можливо, ти не зауважив, але я почувався тоді досить безпомічним.

– Ти безпомічний?! – вигукнув друг здивовано. – Це я був безпомічним! Це я стояв там, затинався, не здатний вимовити жодного слова, доки не розплакався, як дитина! Тьху, мені досі за це соромно; я думав, що більше ніколи не зможу подивитися тобі у вічі. Бо ти побачив мене таким жалюгідно слабким!

Нарцис продовжував намацувати далі.

– Я розумію, – сказав він, – що тобі було неприємно. Такий міцний і хоробрий хлопець, як ти, й раптом розплакався перед чужим, та ще й перед учителем, це тобі справді не личило. Але тоді я дійсно вважав тебе хворим. Якщо трясе лихоманка, то й Аристотель поводитиметься дивно. Але насправді ти тоді не захворів! І це була ніяка не лихоманка! І це те, чого ти соромишся. Ніхто ж не соромиться злягти від лихоманки, чи не так? А ти соромився, тому що не міг впоратися з чимось іншим, що тебе тоді ошелешило. Хіба трапилося щось особливе?

Ґольдмунд якусь мить повагався, тоді промовив:

– Так, трапилося щось особливе. Припустімо, що ти мій духівник; треба ж якось про це сказати.

Понуривши голову, він переповів другові події тієї ночі.

Усміхнувшись, Нарцис промовив:

– «Ходити на село» дійсно заборонено. Але можна робити багато чого забороненого, не сприймаючи це аж так серйозно, або можна висповідатися й забути. То чому й тобі, як майже кожному учневі, було не спробувати цього маленького безглуздя? Хіба це так уже погано?

Не стримуючись, Ґольдмунд гнівно заперечив:

– Ти й справді говориш, як шкільний учитель! Ти ж добре знаєш, про що йдеться насправді! Звісно, я не бачу великого гріха в тому, щоб часом порушити правила і взяти участь в учнівських витівках, хоч це не зовсім годиться для підготовки до чернечого життя.

– Стоп! – гостро обірвав його Нарцис. – Хіба тобі, друже, невідомо, що для багатьох благочестивих отців саме така підготовка була необхідною? Хіба ти не знаєш, що одним з найкоротших шляхів до святого життя може бути життя розпусника?

– Ет, облиш! – перебив його Ґольдмунд. – Я мав на увазі, що не цей дрібний непослух мучив мене. Це було щось інше. Одна дівчина. Це було почуття, яке я не можу тобі передати! Почуття, що, варто мені піддатися цій спокусі, варто лише простягти руку, щоб доторкнутися до цієї дівчини, і я ніколи не зможу повернутися, що гріх затягне мене у безодню пекла й ніколи більше не відпустить. Що тоді настане кінець усім моїм прекрасним мріям, усім чеснотам, усій моїй любові до Бога й добра.

Нарцис кивнув у глибокій задумі.

– Любов до Бога, – сказав він повільно, підбираючи слова, – не завжди збігається з любов’ю до добра. Ох, якби ж це було так просто! Що добре, ми знаємо із заповідей. Але Бог не тільки в заповідях, зрозумій, вони – лише маленька його часточка. Ти можеш виконувати заповіді і бути далеко від Бога.

– Невже ти мене не розумієш? – бідкався Ґольдмунд.

– Звичайно, я розумію тебе. Жінку й стать ти пов’язуєш з поняттям «світу» і «гріха». На всі інші гріхи, як тобі здається, ти або нездатний, або якщо навіть вчиниш їх, то вони не гнітитимуть тебе, їх можна сповідати й виправити. Усі, крім одного!

– Правильно, саме так я це й відчуваю.

– Як бачиш, я тебе розумію. Ти наче й маєш рацію, історія про Єву та змія справді не порожня оповідка. І все-таки, любий, ти думаєш неправильно. Ти мав би рацію, якби був настоятелем Даніелем або твоїм покровителем, святим Хризостомусом, якби ти був єпископом чи священиком, або хоча б простим ченцем. Але ж ти не є жодним з них. Ти учень, і навіть якщо бажаєш назавжди залишитися в монастирі або цього бажає твій батько, то ти все одно ще не дав обіту, посвяти не отримав. І якщо сьогодні або завтра тебе звабить гарна дівчина і ти піддасися спокусі, то не порушиш жодної клятви, не зламаєш жодної обітниці.

– Жодної писаної обітниці! – крикнув Ґольдмунд схвильовано. – Зате неписану, найсвятішу, яку ношу в собі. Невже ти не бачиш – те, що можуть інші, не є можливим для мене? Адже ти сам теж іще не отримав посвячення, не складав обітниці, але ж ти ніколи не дозволиш собі торкнутися жінки! Чи я помиляюся? Чи ти зовсім не такий? Ти зовсім не той, ким я тебе вважав? Хіба ти не дав собі клятву, хоч і не на словах і не перед настоятелями, а в серці, і хіба не почуваєшся через неї навіки зобов’язаним? Хіба ти не такий, як я?

– Ні, Ґольдмунде, я не такий, як ти, не так, як ти гадаєш. Хоч я й дотримуюся негласної обітниці, тут ти маєш рацію. Але я зовсім несхожий на тебе. Я скажу тобі сьогодні одну річ, яку ти колись пригадаєш. Ось що я тобі скажу: наша дружба взагалі не має жодної іншої мети і жодного іншого сенсу, окрім як показати тобі, як кардинально ми відрізняємося один від одного!

Ґольдмунд стояв спантеличений. Нарцис говорив з таким виглядом і таким тоном, якому не можна було заперечувати. Він мовчав. Але чому Нарцис каже таке? Чому Нарцисова негласна обітниця має бути святішою, ніж його? Він його взагалі не сприймає серйозно, бачить у ньому просто дитину? Сум’яття й печалі цієї дивної дружби почалися спочатку.

Нарцис більше не сумнівався в природі таємниці Ґольдмунда. За цим стояла Єва, праматір. Але як могло статися, що в такому красивому й здоровому, такому квітучому юнакові пробудження статевого потягу наштовхнулося на таку запеклу ворожість? Мабуть, тут не обійшлося без демона, таємного ворога, якому вдалося зсередини розколоти цю чудову людину і розсварити з її основними інстинктами. Отже, демона треба було знайти, вигнати, зробити видимим, тоді його можна перемогти.

Тим часом товариші дедалі більше уникали Ґольдмунда, відмовлялися від нього, та ще більше вони відчували, що він відмовився від них і певною мірою зрадив. Нікому не подобалася його дружба з Нарцисом. Злі знеславили її протиприродною, в першу чергу ті, хто самі були закохані в одного з двох юнаків. Але й інші, переконані, що тут немає нічого порочного, хитали головами. Ніхто не бажав, щоб ці двоє були разом; цей союз, здавалося, відділяв їх, як зарозумілих аристократів, від інших, що були для них недостатньо хорошими; це було не по-товариськи, це було не по-монастирськи, це було не по-християнськи.

Абатові Даніелю доводилося чимало чути про цих двох – плітки, звинувачення, наклепи. За понад сорок років життя в монастирі він був свідком багатьох історій юнацької дружби, вони були частиною образу монастиря, його милим доповненням, часом радісним, часом небезпечним. Він тримався осторонь, пильно стежив, не втручаючись. Дружба такої сили і винятковості була рідкістю, без сумніву, вона була небезпечною; та оскільки він жодної миті не сумнівався в її чистоті, то залишив цю справу на самоплив. Якби Нарцис не був на особливому положенні серед учнів і вчителів, настоятель, не зволікаючи, вжив би певних заходів, щоб їх роз’єднати. Це було недобре, що Ґольдмунд уникав товаришів і тільки зі старшим, з учителем, підтримував близькі стосунки. Але хіба можна було Нарцисові, надзвичайному, талановитому, розумові здібності якого всі вчителі вважали не просто рівними їхнім, а й вищими, перешкодити у його покликанні й позбавити вчительської діяльності? Якби Нарцис не виправдав себе як учитель, якби його дружба призвела до недбалості або упередженості, він негайно відсторонив би його. Однак ніщо не свідчило проти нього, не було нічого, крім чуток, нічого, крім ревнивої недовіри інших. Більше того, настоятель знав про особливу обдарованість Нарциса, про його дивовижно проникливе, можливо, трохи самовпевнене знання людської природи. Він не надавав особливого значення цьому дарові, він бажав би Нарцисові інших здібностей; але він не сумнівався, що Нарцис відчуває особливість учня Ґольдмунда і знає його значно краще, ніж він чи хтось інший. Він сам, настоятель, не помічав у Ґольдмундові, поза його чарівною привабливістю, нічого, крім дещо передчасного, трохи не по роках розвиненого завзяття, з яким він уже зараз, будучи простим учнем і гостем, почувається, схоже, невід’ємною частиною монастиря і вже майже братом. Йому не варто було турбувався, що Нарцис заохочуватиме й підбурюватиме це зворушливе, але незріле завзяття. Боятися варто було скоріше того, що друг може заразити Ґольдмунда своєрідним розумовим чванством і вченою пихою; але навряд чи така небезпека була великою саме для цього учня; час покаже, як воно буде далі. Коли він думав про те, наскільки настоятелеві простіше, спокійніше і зручніше керувати пересічними людьми, а не сильними натурами, то одразу зітхав і посміхався. Ні, він не хотів заражатися недовірою, не хотів бути невдячним за те, що йому було довірено двох виняткових людей.

Нарцис багато думав про свого друга. Його особлива здатність бачити і розпізнавати сутність і призначення людини допомогла йому давно зрозуміти Ґольдмунда. Яскрава жвавість цього юнака явно свідчила про те, що він володів усіма ознаками сильної, фізично й духовно щедро обдарованої людини, можливо, митця, у всякому разі, людини надзвичайно велелюбної, призначення і щастя якої полягало в тому, щоб бути палкою і могти віддаватися почуттям. І чому це раптом ця людина любові, людина тонких і багатих почуттів, здатна так глибоко переживати й насолоджуватися ароматом квітів, ранковим сонцем, конем, польотом птаха, музикою, чому раптом вона стала одержима ідеєю бути духовною особою і аскетом?

Нарцис немало думав про це. Він знав, що батько Ґольдмунда схвалював цю одержимість. Та невже він міг викликати її навмисне? Якими чарами зачарував він сина, що той повірив у таке призначення й обов’язок? Що за людина цей батько? Хоч він навмисно доволі часто заводив про нього мову і Ґольдмунд не раз говорив про нього, Нарцис все-таки не міг уявити собі цього батька, не міг побачити його. Хіба це не дивно, не підозріло? Коли Ґольдмунд говорив про форель, яку ловив малим, коли описував метелика, наслідував крик птаха, розповідав про товариша, про собаку або жебрака, тоді виникали образи, тоді щось можна було побачити. Коли ж він говорив про свого батька, нічого не можна було побачити. Ні, якби цей батько був дійсно такою важливою, сильною, впливовою фігурою в житті Ґольдмунда, він зображував би його інакше, зміг би представити його в інших образах! Нарцис був невисокої думки про цього батька, він йому не подобався; він навіть часом сумнівався, чи той дійсно був батьком Ґольдмунда. Він здавався якимось порожнім ідолом. Але звідки у нього ця влада? Як йому вдалося наповнити Ґольдмундову душу мріями, такими чужими його сутності?

Ґольдмунд теж багато роздумував. Хоч як він був упевнений у сердечній любові свого друга, його не полишало гнітюче відчуття, що той сприймає його не зовсім серйозно і ставиться до нього завжди, як до дитини. І чому це друг постійно дає йому наголошує на тому, що вони різні? Тим часом ці роздуми не зовсім заповнювали дні Ґольдмунда. Він не любив довго розмірковувати. Протягом довгого дня були й інші заняття. Він частенько затримувався у брата сторожа, з яким був у хороших стосунках. Хитрістю і вмовляннями він завжди домагався дозволу годинку або й дві поїздити верхи на Блесі, і його дуже полюбили інші мешканці монастиря, зокрема мірошник; частенько з його наймитом вони чатували за видрою або пекли оладки з ніжного прелатського борошна, яке Ґольдмунд, тільки по запаху, міг із заплющеними очима розпізнати з усіх сортів. Хоча він і багато часу проводив з Нарцисом, залишалося все-таки чимало годин, які він присвячував своїм давнім звичкам і радощам. Богослужінням він теж здебільшого радів, охоче співав у хорі учнів, молився на вервиці перед улюбленим вівтарем, слухав прекрасну, урочисту латинь меси, милувався крізь хмари ладану золотими відблисками начиння й орнаменту, спокійними, поважними фігурами святих на колонах, євангелістами з тваринами, Яковом з брилем і торбою.

Ці образи приваблювали його, ці кам’яні й дерев’яні фігури здавалися йому таємничим чином пов’язаними з ним особисто, наприклад, як безсмертні всезнаючі наставники, заступники й дороговкази його життя. Так само він відчував любов і таємний чарівний зв’язок з колонами і капітелями вікон і дверей, з орнаментами вівтарів, з цими прекрасно окресленими опорами й вінками, з цими квітами і трав’янистим пишним листям, що проростало з каменю колон, так промовисто й переконливо обвиваючи їх. Йому здавалося цінною, глибокою таємницею, що, крім природи, її рослин і тварин, була ще ця інша, німа природа, створена людьми, ці люди, тварини і рослини з каменю та дерева. Нерідко він проводив час, змальовуючи ці фігури, голови тварин і пучки листя, а іноді й намагаючись малювати справжні квіти, коней, обличчя людей.

І ще він дуже любив церковний спів, особливо хвалу Діві Марії. Він любив чіткий строгий хід цього співу, його постійно повторювані благання і звеличання. Він міг з благоговінням слідувати їх гідному поваги змістові або ж, забуваючи сенс, лише милуватися урочистими розмірами цих віршів, наповнюючись ними, розтягнутими глибокими звуками, насиченими голосними, благочестивими повторами. У глибині серця він любив не вченість, не граматику й логіку, хоча в них теж була своя краса, а світ образів і звуків літургії.

Знову і знову він ненадовго долав відчуження, що виникало між ним та однокласниками. Часом йому ставало прикро й нудно постійно бути оточеним невизнанням і холодністю; він то смішив похмурого сусіда по парті, то змушував базікати мовчазного сусіда в дортуарі, цілу годину намагався сподобатися і відвойовував-таки для себе на якусь мить кілька очей, кілька облич, кілька сердець. Двічі через такі зближення, зовсім того не бажаючи, він знову був запрошений «піти на село». Тут він злякався і швидко відступив. Ні, в село він більше не ходив, і йому вдалося забути дівчину з косами, більше ніколи про неї не згадувати, чи все-таки майже ніколи.

Розділ четвертий

Довго залишалися марними спроби Нарциса розгадати Ґольдмундову таємницю. Довго він, здавалося, безрезультатно намагався пробудити його, навчити його мови, якою можна було б таємницю розповісти. З того, що друг розказав йому про своє походження і домівку, не виходило картини. Був невиразний, безформний, але шанований батько та ще легенда про давно зниклу безвісти чи загиблу матір, від якої залишилася одна назва. Поступово Нарцис, обізнаний на читанні душ, зрозумів, що його друг належить до людей, у яких шматок їхнього життя було вирвано, які під тиском якоїсь біди або чарів були змушені забути частину свого минулого. Він зрозумів, що прості розпитування і повчання тут марні; він бачив також, що занадто покладався на силу розуму і багато говорив даремно.

Та недаремною була любов, що зв’язувала його з другом, і звичка чимало часу проводити разом. Незважаючи на глибоку різницю в характерах, обидва багато чого навчилися один у одного; між ними, разом з мовою розуму, поступово виникла мова душі і знаків, подібно до того, як між двома помешканнями, крім дороги, по якій можуть їздити екіпажі й вершники, виникає багато кумедних, обхідних, таємних доріжок: доріжка для дітей, стежка для закоханих, ледь помітні ходи собак і котів. Поступово одухотворена сила уяви Ґольдмунда якимись магічними шляхами проникла в думки і мову друга, і він трохи навчився у Ґольдмунда розуміти й співчувати без слів. Повільно у світлі любові визрівали нові зв’язки від душі до душі, лише потім приходили слова. Так одного разу, несподівано для обох, у вільний від занять день у бібліотеці між друзями відбулася розмова – розмова, яка розкрила перед ними всю сутність їхньої дружби і багато чого прояснила.

Вони говорили про астрологію, якою в монастирі не займалися і яка була тут заборонена. Нарцис сказав, що астрологія – це спроба впорядкувати й систематизувати різноманіття людських характерів, доль і приречень. Тут Ґольдмунд зауважив:

– Ти постійно говориш про відмінності – поступово я зрозумів, що це твоя найголовніша особливість. Коли ти говориш про велику різницю між тобою і мною, наприклад, то мені здається, що вона полягає не в чому іншому, як у твоїй дивній одержимості знаходити відмінності!

Нарцис:

– Правильно, ти влучаєш у самісіньку точку. Справді: для тебе відмінності не дуже важливі, мені ж тільки вони й здаються важливими. Я по суті своїй вчений, моє призначення – наука. А наука, цитуючи тебе, це дійсно не що інше, як «одержимість знаходити відмінності»! Краще не скажеш. Для нас, людей науки, немає нічого важливішого, як виявляти відмінності, наука називається мистецтвом розрізнення. Наприклад, знайти в людині ознаки, що відрізняють її від інших, значить пізнати її.

Ґольдмунд:

– Авжеж. Якщо хтось взутий у шкарбани, то він селянин, а в іншого на голові корона, то він король. Це теж відмінності. Та вони очевидні навіть дітям, без будь-якої науки.

Нарцис:

– Але якщо селянин і король одягнені однаково, тоді дитина навряд чи зможе їх відрізнити.

Ґольдмунд:

– Так само, як і наука.

Нарцис:

– Мабуть, все ж не так само. Скажімо, вона не розумніша за дитину, але вона терплячіша, вона помічає не лише найгрубіші деталі.

Ґольдмунд:

– Кожна розумна дитина це зробить. Вона впізнає короля за поглядом чи за манерою триматися. Одним словом: ви, вчені, – зарозумілі, ви постійно вважаєте всіх нас дурнішими. Але й без усіх ваших наук можна бути дуже розумним.

Нарцис:

– Я радий, що ти починаєш це усвідомлювати. Отже, ти скоро зрозумієш, що я маю на увазі не розум, коли говорю про різницю між мною і тобою. Я ж не кажу, що ти розумніший чи дурніший, кращий або гірший. Я лишень стверджую, що ти інший.