Нарцис і Ґольдмунд

Нарцис ставився до свого друга з якогось часу зі своєрідною обережністю; дуже скромно, анітрохи не зверхньо й не повчально дивився він на нього, тоді як Ґольдмунд ним так сильно захоплювався. Він бачив, що Ґольдмунд черпає сили з таємних джерел, які йому самому були чужі; він зумів сприяти їх зростанню, але стосунку до них не мав. З радістю він спостерігав, як друг звільняється від його керівництва, і разом з тим іноді сумував. Він вважав себе пройденим щаблем, скинутою шкірою; він бачив, що наближається кінець їхньої дружби, такої важливої для нього. Він досі знав про Ґольдмунда більше, ніж той сам про себе; тому що хоч Ґольдмунд і знайшов свою душу і був готовий іти за її покликом, але куди вона його приведе, він ще не здогадувався. А Нарцис здогадувався і був безсилий; шлях його улюбленця вів у світи, для нього недоступні.

Ґольдмундова жага до знань значно поменшала. Зник і його запал у суперечках з товаришами, він з соромом згадував деякі з їхніх колишніх розмов. Тим часом у Нарциса, чи то внаслідок закінчення послушництва, а чи від переживань, пов’язаних з Ґольдмундом, виникла потреба в усамітненні, аскезі та духовних вправах, схильність до постів і довгих молитов, частих сповідей, добровільних покаянь, і цю схильність Ґольдмунд міг зрозуміти чи навіть розділити. З часу одужання його відчуття дуже загострилися; хоч він іще анічогісінько не знав про свої майбутні цілі, зате з чіткою і часто моторошною виразністю відчував, що вирішується його доля, що прекрасний час невинності і спокою минув і що все в ньому було сповнене напруженої готовності.

Часто передчуття бувало п’янким, півно5чі не давало заснути, наче солодка закоханість; але нерідко воно бувало темним і невимовно гнітючим. Мати, так давно втрачена, знову повернулася до нього; це було велике щастя. Але куди поведе її заманливий поклик? До невизначеності, колізій, до нужди, а може, й до смерті. До тиші, спокою, благодаті, до чернечої келії і до життя у чернечій громаді вона не вела, її поклик не мав нічого спільного з тими батьківськими заповідями, які він так довго плутав з власними бажаннями. З цього почуття, яке часто було сильним, страшним і пекучим, як дошкульний фізичний біль, живилася побожність Ґольдмунда. Повторюючи довгі молитви до святої Матері Божої, він звільнявся від надлишку почуттів до власної матері. Проте нерідко його молитви знову закінчувалися тими дивними, чудовими снами, які він тепер так часто переживав: снами наяву, в напівсвідомості, мріями про неї, в яких брали участь усі почуття. Тоді материнський світ оповивав його пахощами, загадково дивився сповненими любові очима, наповнював глибоким звучанням моря і раю, лагідно нашіптував беззмістовні або скоріше перенасичені змістом звуки, мав солодкий і солоний присмак, торкався шовковистим волоссям спраглих губ і очей. В матері було не тільки все чарівне, не тільки милий закоханий погляд блакитних очей, чудова щаслива усмішка, лагідна втіха; в ній, десь під пишними пеленами, ховалося і все жахливе й темне, всі пристрасті, всі страхи, всі гріхи, всі голосіння, усі народження, усі помирання. Глибоко занурювався юнак у ці мрії, ці хитросплетіння одухотворених почуттів. У них знову поставало не тільки чарівне, миле серцю минуле: дитинство і материнська любов, золотосяйний ранок життя; в них чаїлося також погрозливе, багатообіцяюче, заманливе і небезпечне майбутнє. Іноді ці мріяння, в яких мати, Мадонна і кохана були одним цілим, здавалися йому потім жахливими злочинами і блюзнірством, смертними гріхами, які ніколи вже не спокутувати; а часом він знаходив у них справжній порятунок, досконалу гармонію. Сповнене таємниць життя пильно дивилося на нього, темний загадковий світ, непорушний колючий ліс, повний казкових небезпек, – але все це були таємниці матері, походили від неї, вели до неї, вони були маленькими темними цятками, маленькою грізною безоднею в її ясних очах.

Багато чого із забутого дитинства спливало в цих снах про матір, з нескінченних глибин і втрат розквітало безліч маленьких квітів-спогадів, мило визирали, пророче пахли, нагадуючи про дитячі почуття, чи то переживання, чи то мрії. Іноді йому снилися риби, чорні та сріблясті, вони підпливали до нього, прохолодні й гладкі, проникали в нього, пропливали крізь нього, прибували як посланці з чудовими благими вістями з якоїсь красивішої дійсности, примарно, виляючи хвостами, зникали, залишаючи замість звісток нові таємниці. Часто йому снилося, як пливуть риби та летять птахи, і кожна риба або птах були його витвором, залежним від нього, і він управляв ними, як своїм диханням, випромінював їх із себе, як погляд, як думку, повертав у себе назад. Про сад марив він часто, про чарівний сад з казковими деревами, величезними квітами, глибокими темно-синіми гротами; з-поміж трав визирали блискучі очі невідомих тварин, по гілках ковзали гладкі пружні змії; лози і чагарники були всипані величезними, вкритими росою ягодами, вони наливалися в його руці, коли він зривав їх, і сочилися теплим, як кров, соком або мали очі і поводили ними млосно і нечестиво; він притулявся до дерева, хапався за гілку, і помічав, і відчував між стовбуром і гілкою клубок густого покошланого волосся, що гніздилося там, немов під пахвою. Одного разу він побачив уві сні себе чи то свого святого, Ґольдмунда-Хризостома, він мав золоті вуста і промовляв золотими вустами слова, і ті слова роїлися, мов дрібні птахи, і тріпотливими зграйками відлітали.

Якось йому наснилося таке: він був дорослим, але сидів на землі, як дитина, перед ним лежала глина, і він ліпив з неї фігурки: конячку, бичка, чоловічка, маленьку жінку. Йому подобалося ліпити, і він робив тваринам і чоловічкам сміховинно великі статеві органи, уві сні це здавалося йому дуже забавним. Втомившись від гри, він пішов було далі, як раптом відчув, що позаду щось ожило, щось величезне беззвучно наближалося, він озирнувся і з глибоким подивом і страхом, хоч і не без радості, побачив, що його маленькі фігурки стали великими й ожили. Гігантські німі велетні проходили повз нього, все ще збільшуючись, здоровенні й безмовні йшли вони далі у світ, високі, як вежі.

У цьому світі мрій він жив більше, ніж у реальному. Справжній світ – клас, монастирський двір, бібліотека, спальня і каплиця – був лише поверхнею, тонкою, тремтливою оболонкою над вимріяним світом нереальних образів. Нічого не вартувало пробити цю тонку оболонку: пророче звучання якогось грецького слова під час звичайного уроку, хвиля запаху трав з торбини збирача рослин отця Анзельма, погляд на в’юнець кам’яного листка, що звисає з колони віконної арки, – цих малих подразників було досить, щоб пробити пелену дійсності й за спокійною прісною буденністю виявити бурхливі безодні, потоки й галактики того світу душевних образів. Латинський ініціал перетворювався на запашне материнське обличчя, протяжний звук Аве Марія – на ворота до раю, грецька літера – на коня, що летить стрілою, на здиблену змію, яка тихо зникає між квітів, і ось уже знову замість них застигла сторінка граматики.

Він рідко говорив про це, лише кілька разів натякав Нарцисові на цей світ марень.

– Я думаю, – сказав він одного разу, – що пелюстка квітки або маленький черв’як на дорозі може розповісти і містить значно більше, ніж книги цілої бібліотеки. Літерами і словами нічого не можна сказати. Іноді я пишу якусь грецьку літеру, тету або омегу, і варто мені трохи повернути перо, як літера стає рибою, і вже виляє хвостом, і нагадує через секунду про всі струмки і потоки світу, про прохолоду і вологу, про океан Гомера і про води, якими ходив Петро, або ж літера стає птахом, задирає хвоста, настовбурчує пір’я, надувається, сміючись, відлітає. То як, Нарцисе, ти, мабуть, не дуже хорошої думки про такі літери? Але я скажу тобі: ними Бог написав світ.

– Я про них хорошої думки, – відповів Нарцис сумно. – Це чарівні літери, ними можна вигнати всіх бісів. Щоправда, для занять науками вони не годяться. Розум любить міцне, оформлене, він хоче покладатися на свої знаки, він любить те, що є, а не те, що буде, дійсне, а не можливе. Він не терпить, щоб омега ставала змією або птахом. У природі розум не може жити, лише всупереч їй, тільки як її протилежність. Тепер ти віриш мені, Ґольдмунде, що ніколи не будеш ученим?

Ще б пак, Ґольдмунд вірив цьому давно, він був з цим згодний.

– Я вже зовсім не переймаюся прагненням вашого розуму, – сказав він, майже сміючись. – З розумом і з ученістю у мене складається так само, як і з моїм батьком: мені здавалося, що я його дуже люблю і схожий на нього, я був прихильником всього, що він казав. Але щойно повернулася моя мати, як я знову дізнався, що таке любов, і поруч з її образом батьків став раптом дрібним і безрадісним, майже огидним. І тепер я схильний усе розумове вважати батьківським, не материнським, а ворожим материнському і не вартим великої поваги.

Він говорив жартома, але йому не вдавалося розвеселити сумного друга. Нарцис мовчки дивився на нього, в його погляді була ласка! Потім він сказав:

– Я прекрасно розумію тебе. Зараз нам уже немає потреби сперечатися; ти пробудився і тепер вже знаєш різницю між собою і мною, різницю між материнським і батьківським началом, між душею і розумом. А скоро, мабуть, ти визнаєш ще й те, що твоє життя в монастирі і твоє прагнення чернецтва було помилкою, вигадкою твого батька, який хотів цим спокутувати пам’ять про матір, а може, й просто помститися їй. Чи ти ще досі вважаєш, що призначений усе життя залишатися в монастирі?

Задумливо розглядав Ґольдмунд руки свого друга, ці благородні, строгі і разом з тим ніжні, худі й білі руки. Ніхто б не засумнівався, що це руки аскета і вченого.

– Не знаю, – сказав він співучим, дещо нерішучим голосом, розтягуючи кожен звук, який з’явився у нього з якогось часу. – Я справді не знаю. Ти досить суворо судиш про мого батька. Йому було нелегко. Але, можливо, ти й маєш рацію. Я вже понад три роки в монастирській школі, а він жодного разу не відвідав мене. Він сподівається, що я назавжди залишуся тут. Може, так було б найкраще, я ж і сам завжди цього хотів. Але тепер я не знаю, чого саме хочу. Раніше все було просто, просто, як літери у книзі для читання. А зараз все не просто, вже навіть літери. Все стало багатозначним і багатоликим. Не знаю, що з мене має вийти, зараз я не можу думати про такі речі.

– Ти й не повинен, – сказав Нарцис. – Час покаже, куди веде твій шлях. Він почав повертати тебе назад до матері і ще більше наблизить до неї. Щодо твого батька, то я не надто засуджую його. А хіба ти хотів би повернутися до нього?

– Ні, Нарцисе, звичайно, ні. Інакше я зробив би це негайно по закінченні школи або вже зараз. Адже, якщо я не буду вченим, то досить з мене латини, грецької і математики. Ні, повертатися до батька я не хочу…

Він задумливо дивився перед собою і раптом вигукнув:

– Але як тільки тобі вдається постійно говорити мені слова чи ставити питання, які мене осяюють і пояснюють мені мене самого? Ось і зараз твоє питання, чи хотів би я повернутися до батька, раптом показало мені, що я цього не хочу. Як ти це робиш? Здається, що ти все знаєш. Ти говорив мені певні речі про себе і про мене, які я спочатку не дуже-то й розумів, а потім вони стали такими важливими для мене! Саме ти помітив материнське начало в мені, і ти зрозумів, що я був заклятий і забув своє дитинство! Звідки ти так добре знаєш людей? Чи не можу і я цього навчитися?

Усміхаючись, Нарцис похитав головою.

– Ні, дорогенький, тобі – зась. Є люди, які можуть навчитися багато чого, але ти не з таких. Ти ніколи не будеш тим, хто вчиться. Та й навіщо? Тобі це не потрібно. Ти маєш інші таланти. Ти маєш більше хисту, ніж я, ти багатший за мене, але й слабший, твій шлях буде красивішим і важчим, ніж мій. Часом ти не хотів мене зрозуміти, часто ставав дибки, як лоша, не завжди було легко, і часто я змушений був робити тобі боляче. Я повинен був тебе пробудити, адже ти спав. Навіть моє нагадування тобі про матір спочатку завдало тобі болю, сильного болю, ти лежав як мертвий на галереї, коли тебе знайшли. Але так мало статися. Ні, не гладь моє волосся! Облиш! Я терпіти цього не можу.

– Отже, я нічого не можу навчитися? І буду завжди дурним і дитиною?

– Знайдуться інші, у кого ти будеш вчитися. А те, чого ти міг навчитися у мене, дитино, з цим ми підійшли до кінця.

– О ні, – вигукнув Ґольдмунд, – ми не для цього стали друзями! Що ж це за дружба, яка через деякий час, досягнувши мети, припиняється! Я що, набрид тобі? Остогиднув?

Нарцис швидко ходив туди-сюди, потупивши погляд, потім зупинився перед другом.

– Облиш, – сказав він м’яко, – ти прекрасно знаєш, що не набрид мені.

Він з недовірою дивився на друга, потім знову почав ходити туди-сюди, зупинився і ще раз подивився на Ґольдмунда твердим поглядом з суворого й худого обличчя. Тихим голосом, але впевнено і жорстко він сказав:

– Послухай, Ґольдмунде! Наша дружба була хорошою; вона мала мету, і вона її досягла, вона тебе пробудила. Сподіваюся, вона не закінчена; сподіваюся, вона ще відновиться і, відновлюючись раз по раз, призводитиме до нових цілей. На даний момент мети немає. Твоя – невизначена, тому я не можу ані вести, ані супроводжувати тебе. Запитай свою матір, запитай її образ, дослухайся до неї! Моя ж мета визначена, вона тут, у монастирі, вона потребує мене щогодини. Я можу бути твоїм другом, але я не маю права бути закоханим. Я – чернець, я дав обітницю. Перед висвяченням я маю намір отримати відпустку від учительства й усамітнитися на багато тижнів для посту і духовних вправ. У цей час я не зможу говорити ні про що мирське, навіть з тобою.

Ґольдмунд зрозумів. Він сумно сказав:

– Отже, ти робитимеш те, що робив би і я, якби вступив до ордену назавжди. А коли закінчиш свої вправи, витримаєш достатньо постів і молитов і неспання – що тоді стане твоєю метою?

– Ти ж знаєш, – сказав Нарцис.

– Ну, так. Через кілька років станеш першим учителем, можливо, навіть керівником школи. Вдосконалиш навчальний процес, збільшиш бібліотеку. Може, й сам писатимеш книги. Ні? Значить, ні. Але в чому ж полягатиме мета?

Нарцис слабо посміхнувся.

– Мета? Може, я помру керівником школи, або настоятелем, або єпископом. Все одно. А мета – завжди бути там, де я зможу служити найкращим чином, де мій характер, мої властивості й обдарування знайдуть найліпший ґрунт, найширше застосування. Іншої мети немає.

Ґольдмунд:

– Для ченця немає іншої мети?

Нарцис:

– Ну, звісно, цілей доволі. Метою життя для ченця може бути вивчення івриту, тлумачення Аристотеля або розпис монастирської церкви, самітництво і медитування або сотні інших речей. Але це не мої цілі. Я не бажаю ані примножувати багатство монастиря, ані реформувати орден або церкву. Я хочу в міру моїх можливостей служити духові так, як я його розумію, й не інакше. Хіба це не мета?

Довго обдумував відповідь Ґольдмунд.

– Ти маєш рацію, – сказав він. – Я дуже завадив тобі на шляху до твоєї мети?

– Завадив? Навпаки, Ґольдмунде, ніхто не допоміг мені більше, ніж ти. У мене були труднощі з тобою, але я не проти труднощів. Я вчуся на них, я їх майже подолав.

Ґольдмунд перебив його, сказавши напівжартома:

– Ти їх чудово подолав! Та все ж скажи: коли ти допомагав мені, керував мною і звільняв, зцілюючи мою душу, ти цим справді служив духові? А може, ти цим самим позбавив монастир ревного і доброзичливого послушника і виховав супротивника духу, такого, що віритиме, прагнутиме й робитиме протилежне тому, що ти вважаєш добрим!

– Чом би й ні? – відповів Нарцис з глибокою серйозністю. – Мій друже, ти все ще так погано знаєш мене! Я, либонь, занапастив у тобі майбутнього ченця, зате я відкрив тобі шлях до незвичайної долі. Навіть якщо ти завтра спалиш наш милий монастир або оголосиш якусь божевільну єресь, я ні на мить не розкаюся, що допоміг тобі стати на цей шлях.

Він лагідно поклав обидві руки на плечі другові.

– Бачиш, малий Ґольдмунде, до моїх цілей належить також ось що: ким би я не був – учителем, настоятелем, духівником або ще кимось, я не хотів би ніколи опинитися в ситуації, щоб, зустрівши сильну, обдаровану й особливу людину, не змогти її зрозуміти, розкрити і підтримати. І я кажу тобі: що б не вийшло з тебе чи з мене, як би не склалося наше життя, якщо я справді буду тобі потрібний і ти покличеш мене, я завжди відгукнуся. Завжди!

Це звучало як прощання і дійсно було передчуттям прощання.

Стоячи перед другом і дивлячись в його рішуче обличчя, цілеспрямований погляд, Ґольдмунд остаточно зрозумів, що вони більше вже не брати і товариші і що шляхи їхні розійшлися. Той, хто стояв перед ним, не був мрійником і не чекав якихось покликів долі; він був ченцем, він здав себе, він належав чіткому порядку й обов’язку, був слугою і солдатом ордена, церкви, духу. А він сам, сьогодні це йому стало ясно, не належав сюди, він був без батьківщини, невідомий світ чекав на нього. Те саме було колись з його матір’ю. Вона залишила дім і господарство, чоловіка й дитину, спільноту й порядок, обов’язок і честь і пішла у невідомість і, мабуть, давно там загинула. У неї не було мети, як і в нього. Мати цілі дано було іншим, а йому ні. О, як добре все це вже давно побачив Нарцис, як він мав рацію! Незабаром після цього дня Нарцис ніби зник, він наче став раптом невидимим. Інший учитель вів його уроки, його кафедра в бібліотеці була порожня. Він ще був тут, ще не повністю став невидимий, іноді можна було бачити, як він проходить по галереї, іноді чути, як шепоче молитви в одній з каплиць, стоячи на колінах на кам’яній підлозі; було відомо, що він почав готуватися до постригу, що він постить і встає по три рази за ніч читати молитви. Хоч він і був тут, та все-таки перейшов уже в інший світ; його можна було бачити, досить рідко, але він був недосяжним, з ним не можна було ні спілкуватися, ні говорити. Ґольдмунд знав: Нарцис з’явиться знову, займе свою кафедру, своє місце в трапезній, знову розмовлятиме, – але минулого не повернеш, Нарцис ніколи більше не належатиме йому. І коли він думав про це, то зрозумів, що Нарцис був єдиною причиною, чому монастир і чернецтво, граматика і логіка, навчання і дух стали для нього такими важливими і так йому подобалися. Його приклад вабив його, стати, як він, – було його ідеалом. Правда, був ще й настоятель, його він теж шанував і любив і бачив у ньому високий приклад для наслідування. Але інші – вчителі, учні, дортуар, трапезна, школа, уроки, богослужіння, весь монастир – без Нарциса йому не було до них діла. Що він тут ще робив? Він чекав, він залишався під дахом монастиря, як нерішучий подорожній зупиняється в дощ під яким-небудь дахом або деревом, просто щоб перечекати, просто як гість, просто зі страху перед суворою невідомістю.

Життя Ґольдмунда в цей час було лише зволіканням і прощанням. Він відвідав усі місця, що були йому дорогими або важливими. З дивним відчуженням він зауважив, як мало людей і облич було тут, прощання з якими далося б йому важко. Нарцис, старий настоятель Даніель та ще добрий любий отець Анзельм, і хіба ще лагідний сторож і життєрадісний сусід мірошник – але й вони стали вже майже нереальними. Важче, ніж з ними, буде попрощатися з великою кам’яною Мадонною в каплиці, з апостолами при вході. Довго стояв він перед ними, а також перед прекрасним різьбленням хорів, перед фонтаном в галереї, перед колоною з трьома головами тварин, притулився до лип у дворі, до каштану. Все це стане колись для нього спогадом, маленькою ілюстрованою книжечкою в серці. Вже зараз, коли він ще був тут, воно почало зникати, ставало нереальним, примарно перетворюючись на минуле. З отцем Анзельмом, який охоче брав його з собою, він ходив збирати лікарські трави, коли у мірошника спостерігав за працівниками, його частенько запрошували на вино з печеною рибою; але все було вже чужим і напівспогадом. Так, як його друг Нарцис, хоч і ходив, і жив там у сутінках церкви й сповідальні, але став для нього тінню, так і все навколо було позбавлене дійсності, дихало осінню і тлінністю.

Справжнім і живим було тільки життя у нього всередині, полохливе биття серця, болюче жало туги, радість і страх його мрій. Їм він належав і присвячував себе. Під час читання або занять, у колі товаришів він міг поринути в себе і все забути, віддавшись тільки потокам і голосам всередині, які затягували його в глибини, повні темних мелодій, у кольорові безодні, повні казкових переживань, усі звуки яких звучали, як голос матері, і тисячі очей яких були очима матері.