Дороги, які нас вибирають

Так-от про мужність, чи то пак триб життя.

…Діялося на початку громадянської війни. Жили в лісі на хуторі дід та баба, самі-самісінькі на всенький ліс. І стояли в лісі партизани. Всі молоді, здорові, баба прала їм сорочки, варила в печі борщ та каші.

У неділю дід вертався з міста, де продав телицю, біля криниці над лісовою дорогою сиділи партизани. Дід привітався до них. «Продав телицю?» – запитав молодий парубок Шовкуненко. «Продав». «Скільки взяв?» «Усі мої».

Дід прийшов додому. «Бачив лісових хлопців, – сказав бабі. – Уночі прийдуть по гроші». «Та що ти, – сплеснула баба в долоні. – Синки!». Вона називала їх «синками». «Прийдуть синки», – відповів дід. Що б зробили за такої ситуації сьогодні ми? Певно, втекли хоч на якийсь час до села. Дід та баба спокійно почали готуватися до відвідин непрошених гостей. Баба вийняла з воза шкворінь та сховалася на печі, дід набив з дула одноствольного дробовика та сів у сінях, підперши сінешні двері. Ніч. Світить місячний промінь, блукає по хаті. Хрясь! – вилетіла віконна рама, у вікно просунулася підсака. «Клади гроші!» Мовчанка. «Клади гроші!». Навіть цвіркун у хаті замовк. Один партизан-бандит стрибнув у вікно. Огледівся по хаті, ступив на лежанку. У руці тримав револьвер. Баба лівою рукою вхопила за дуло револьвера, правою – шкворнем ударила бандита по голові. Раз і вдруге. Він випустив револьвер, тримаючись обіруч на голову, заюшений кров’ю, ступив до вікна. Його почали тягнути з хати, і цієї миті дід прочинив сінешні двері та ввігнав заряд дробу ще одному бандиту в горло. Зачинив двері та навпомацки набив рушницю. Другий випал зробив вже навздогін бандитам.

…У селі храмове свято. Прихожани йдуть до церкви, на шляху гуляє одягнена по-святковому молодь, взявшись попід руки, довгими рядами, гойдаються, як молода лоза. На паперть церкви виходить дід та баба, баба – закривавлена, зі шкворнем, дід – з рушницею, вклоняються людям – натовпу, який зібрався біля них, розповідають про нічну пригоду. Натовп шаленіє – не в одного вже забрано телицю або корову, витрушено скриню. «Ви знаєте їх?» – до діда та баби. «Знаємо», й називають прізвища. Один партизан саме проходить неподалік у вервечці парубків та дівчат. Його хапають, б’ють костурами, палицями, одяг шматтям опадає з тіла. Забивши одного, вхопили другого, звідкілясь взялася сокира, сіконула й відлетіло вухо. Онуфрій Давидович підніс над ним руки: «Миряни, ми не звірі, будемо судити!». Його послухалися. Пізніше саме цей бандит-партизан рятував у Ніжині Бутка від смерті, від Миколи Кропив’янського.

Микола Григорович Кропив’янський, як я вже казав, очолив червоний партизанський рух на Чернігівщині. У селі роди Бутків та Кропив’янських (у Григорія Кропив’янського теж було стільки само, чи майже стільки ж, дітей, як у Бутка, і йому статкувалося) вели між собою змагу – у кого кращі коні, краща городина, а насамперед – вдатніші діти. Микола Кропив’янський закінчив Ніжинське міське комерційне училище, навчався в гімназії, у Першу світову війну опинився на фронті, де завдяки особистій хоробрості та нестачі офіцерських кадрів доскочив дуже високого, як для селянина, чину – підполковника. Поручик – і то було б дуже високо. Старі діди згадують: приїхав у відпустку Микола Кропив’янський, іде сільською вулицею, а за ним шабля на коліщаті котиться-підстрибує і позаду два ад’ютанти в аксельбантах ідуть. У часи розвалу фронту очолив солдатський комітет, 1917 року вступив до партії більшовиків, командував корпусом, був начальником штабу армії, а далі, в час німецької окупації, на демаркаційній лінії сформував Першу Українську дивізію. Командував нею якийсь час, по тому командував іншими військовими частинами, був начальником тилу Дванадцятої армії. Приїжджав у село, гуляв, залицявся до дівчат. Амбітний, гоноровитий. Якось парубки та дівчата гуляли в берегах, пороззувалися, роззувся й Кропив’янський, хтось з дівчат узяв його чоботи й додивився, що закаблуки в них влаштовані так, що високо підіймаються всередині – низький зростом Кропив’янський хотів видаватися вищим. З нього сміялися, й дівчина, до якої він залицявся, відвернулася від нього.

Ото він і «наводив порядок» у зайнятих Червоною армією волостях. Забрав до себе в тачанку дочку Ніжинського благочинного – красуню, гасав по містах і селах області. Одного разу свої ж, червоні, чимось невдоволені Кропив’янським, хотіли розстріляти його разом з попівною, поприв’язували голими до телефонного стовпа, але їх врятував кінний ескадрон. Відзначався жорстокістю, після громадянської війни був призначений начальником військ ВЧК України і Криму, відтак – інспектором військ НКВД СРСР. У 1938 році його репресували, а в 1945 році – випустили, просто випустили, а не реабілітували, він тулився, де доведеться. Місяців зо два жив і у Веркиївці, заходив і до нас, обідав – неголений, зарослий густою бородою, у куфайці, про щось говорив з матір’ю, мене тоді, на жаль, він не цікавив. Як розповідають дівичани, у своїх братів і сестер майже не жив – ворог народу, як-не-як, вони його цуралися. Якось він прийшов до Івана Комісаренка (той був чоловіком моєї рідної тітки Ольги, вона загинула у війну, по тому одружився з сестрою Кропив’янського Одаркою), Комісаренко засмажив яєчню, поставив пляшку, в цей час з поля прийшла Одарка, вхопила рогача й – по пляшці: «Геть, контра, з хати!» Якоюсь мірою винуваті брати і сестри Кропив’янського у відмові від родича (такі були часи), хто може сказати, те вже на суді у Бога. Врешті (також за розповідями дівичан) Кропив’янський влаштувався конюхом при Носівській (сусіднє село) лікарні, бідував – недоглянутий та голодний, завошивлений, невдовзі помер на станції в Ніжині. Довго не могли дознати, хто це такий. Трагедія з трагедій! Після розгрому культу Сталіна мене довгий час тривожила ця постать, хотів про нього написати, почав збирати матеріал (я ще тоді не знав, що він розстрілював мого діда), але потім розчарувався і облишив. Найдужче мене займало та цікавило, що він думав про репресії тридцять сьомого, як пережив це. Виявилося – зокрема з розповідей одного з його племінників – нічого не думав і не переживав. Вважав, що все правильно, тільки його репресовано було несправедливо. Жив одним днем – на зарплатню конюха купив гусака, зварив у казанку, з’їв… Я вже тоді зрозумів, що Микола Кропив’янський був типовим породженням більшовицької диктатури, нічим не відрізнявся від інших жорстоких вершителів народних доль часів громадянської війни і після неї. Чоловік нерядовий, став жертвою обставин, а далі й сам творив ті жорстокі обставини.

Жертвами обставин, хоч і не творили їх, стали більшість моїх дядьків та тіток по материнській лінії, чимало інших моїх односельців.

…Повертався з фронту Першої світової війни, який розпався, найстарший з синів Онуфрія Давидовича, Григорій, поїзд ішов мимо села до Ніжина, на полустанку біля села не зупинявся, й Грицько, аби не вертатися з Ніжина пішки п’ятнадцять верств, вистрибнув на ходу поїзда і забився на смерть; солдата, який кілька років не був удома, принесли в хату мертвим.

Либонь, найбільш неординарним з усіх моїх дідьків був дядько Микола, дужий красень з чорними вусами, він закінчив у Ніжині комерційне училище, навчався далі в Києві, здається, в політехніці, був начитаний, гострий розумом, прозірливий. Любив дітей – менших братів та сестер, привозив їм гостинці (на Новий рік позолочені горіхи, небачені в селі апельсини), навчав грамоти, розповідав епізоди з історії, батькові ж казав, що насуваються круті події, що на порі революція, яка прожене царя та настановить новий лад, виповідав соціалістичні ідеї, за що, надто за революцію, Онуфрій Давидович дуже сердився на нього, вони трохи не чубилися. Микола радив батькові не вбиватися на роботі самому та не морити роботою дітей, не багатіти, адже революція забере все. У Києві дружив з дуже красивою дівчиною, дворянського роду, освіченою, веселою, простого поводження, приїжджали з нею у село. Але одружитися не встиг, почалася війна, його мобілізували на фронт, по тому – війна громадянська. Микола став офіцером петлюрівської армії. Загинув у якійсь із західних областей, у селі Красне. До Бутків проїздом навідався мешканець того села і розповідав, що Микола зі своїми вояками довго стояв у селі, його там вельми шанували, він боронив селян від якоїсь банди, організував там школу. А загинув у бою з німцями – не дав сплюндрувати село. Але на розшуки того села, Миколиної могили ніхто ніколи не їздив – завадила громадянська війна, а далі, за радянської влади, Бутки пильно приховували, у якому війську й ким був Микола.

Ще одного молодшого Бутка, Івана, мобілізували червоні, у рукопашному бою його було вдарено руків’ям нагана у скроню, його довго лікували в госпіталі, а потім у нього наступив тривалий психічний розлад. Години депресії минали, і він ставав хорошим співбесідником, славним парубком, перед однією з молодіжних вечірок моя мати попередила всіх про те, що прийде її брат, і що він… хворий психічно. А він увесь вечір грав на гармошці, співав, розповідав веселі історії, був душею компанії, і про матір подумали негарно, буцім обмовляє рідного брата. Дедалі його стан погіршувався. Мав неймовірну фізичну силу, подвоєну хворобою, в божевільні його втримати не могли – виламував грати, спускався по ринві на землю, – врешті його вдалося вмовити полікуватися, до того ж йому сподобалося в лікарні, він проголосив себе богом, всі хворі слухали його беззаперечно; уранці він сідав на «троні» – стільці з бильцями, хворі приходили, вклонялися: «здрастуй, боже», він розподіляв їх по роботах (звечора наряд на роботи давав йому головлікар). Іноді йшов з лікарні прогулятися під слово честі, що повернеться, та й утримати його не могли, під час однієї з таких прогулянок викинув з машини якогось начальника й наказав шоферові катати його містом. Помер раптово, від крововиливу в мозок.

Ще один молодий Бутко повісився – підрізав у жатці коні, боявся батькового гніву. Той страшенно побивався за сином, поставив на могилі дорогий – найдорожчий на весь цвинтар – пам’ятник.

Один син помер у малому віці, а наймолодший, Андрій, розділив батькову долю: пиляв сирий ліс у Архангельських лісах, коли підіймав важелезну колоду від напруги у нього перевернулися в очницях очі, жив калікою.

Сам Онуфрій Давидович участі у громадянській війні не брав – заважало каліцтво – хоч номінально очолював самооборону села, не раз рятував односельців від кулі та шибениці – користувався беззаперечним авторитетом у дівичан. Двічі рятував у власному домі під час нашесть – денікінських та бандитських – сільських євреїв, одного разу став з рушницею в руках. Важко переживав втрату синів, не прийняв у душу радянську владу, отож не раз підпадав під всілякі реквізиції та утиски… На шматок хліба заробляв ковальським молотом. Під кінець свого проживання в селі почав попивати.

Трудні життєві дороги пройшли і дочки Онуфрія Давидовича. Найстарша – Тетяна. Найбільшу «охотку», як казали у селі, мала до коней, працювала з ними, доглядала їх краще за хлопців, коні у неї аж вилискували. Вийшла заміж за батрака, великого посагу батько дати не міг (багато дітей), землі майже не мав. Дав корову та пів десятка овечок. Громада Володькової Дівиці виділила молодятам шість десятин невдобій – супіску за селом. За це вони кілька років випасали громадську череду. Хату сплели з лози, обмазали її глиною. Пасли-випасали череду, а тирлувати пригонили на свої невдобія. І переорювали землю на пар, удобрювали. Нарешті земля зародила. Працювали на ній двоє – Тетяна та Андрій, як прокляті, як каторжні. Й росли статки. Появилися клуня, хлів, комора, пара коней. Фундували нову хату – дерев’яну, на помості. Здавалося, тільки б жити. А тут – колективізація. Землю віддай, худобу віддай. Віддати – нажите таким трудом? («Дайте пожити, я й року не пожив», – казав Андрій.) Отже, в колгосп не пішли. Обклали їх «по твердому» один раз, другий. Прийшли описувати. А ту ще трапилася лиха притичина. Побачивши, що до хутора йде комнезам, Андрій закинув у бур’яни «австріяка» – гвинтівку, яку приніс з австрійського фронту, патрони ж з цинковки спішно висипав у корито для свиней, накидав туди бур’яну… Сидять комнезамівці посеред двору на моріжку, списують на папір Тетянине та Андрієве добро, а порося тим часом проломило дірку в загорожі й біжить через двір з патроном в зубах. Андрія забрали одразу й одправили в Архангельську область. За Тетяною прийшли через два тижні.

…Вечоріє. Весна. Роскаль. Веде міліціонер Тетяну та ще одного «куркуля» селом, у чоботі у нього хлипає та джв’якає. Тетяна та другий заарештований теж місять багнюку, й тоді «куркуль» каже міліціонерові: «До Ніжина – п’ятнадцять верств. Не дійдемо ми туди до ночі. І в тебе он у чоботях хляпотить. Ондечки живе мій кум. Заночуймо у нього, повечеряємо, може, й по чарці вип’ємо. А вранці кумів хлоп’як запряже коня й одвезе нас у Ніжин». Міліціонер подумав і погодився. «Куркуля» забрав із собою до хати, а Тетяну, для страховки, замкнув у коморі. Сидить Тетяна в коморі й мліє душею, серце їй болить, плаче: ні не свою лиху долю оплакує, а шкода їй покинуту негодовану худобу. Корова, либонь, жалібно стогне, недоєна, у неї мале телятко, свині верещать. Її забрали зненацька, вона не встигла навіть нічого сказати сусідам. Як же їй жаль худібоньки, виплеканої власними руками!.. Тетяна знає, куди її ведуть, знає, що не вернеться на хутір, мабуть, і хутора вже ніколи не побачить, і худібки своєї, але жаль до живини крає її серце. У коморі лише одне невелике віконечко під самою стелею. Підставила кадібець, вийняла віконце з рамою, вилізла з комори і розгаслими полями – сім верств – бігла до хутора. Порала коні, корову, свині, овечки, задала їм корму й на завтра, а тоді бігла сім верств назад, залізла в комору. І поставила назад віконце. Удосвіта міліціонер доправив її до Ніжина, а звідти відправилася в заслання.

На лісоповалі працювали шалено, термін заслання їй скоротили, врахували батрацьке минуле, й Тетяна, в якої на той час народилася дитина, поїхала до рідних країв. Андрій лишився працювати (вже по найму) ще на один рік аби поміняти буцімто втрачений «пашпорт» засланця на новий, звичайний, «чистий», для того, щоб потім легше жилося на волі (це була йому несподівана підказка від місцевого міліцейського очільника).

Приїхала вона у Володькову Дівицю, прихилитися їй ніде, пішла до своєї хати. А там – колгосп, центральне подвір’я. У хаті живе голова колгоспу, двадцятип’ятитисячник, сухотний робітник з Чернігівської музичної фабрики. Тетяна попросилася до нього домашньою робітницею, він впустив її до її ж хати. Вона варила їсти, прибирала, а голова колгоспу колотився по господарству і в нього нічого не виходило. Господарство розпадалося. І тоді Тетяна почала підказувати йому: найперше, навісь замки на стайні, бо кожного ранку колгоспники розбирають своїх коней або крадуть ліс продають у Ніжині, або їдуть у хуру, а колгоспної роботи не роблять. Яру пшеницю вже пора сіяти, і сій її за Попівною, а гречку посієш пізніше.

Голова прислухався до Тетяниних порад, справи пішли на краще. Усі в колгоспі знали, хто насправді керує колгоспом. Та й сам голова не приховував, чиїми порадами живе і керується. А восени, на звітних зборах, попросив громаду, аби відпустила його до міста, на фабрику, а на голову обрали Тетяну. Люди так і вчинили. Примчало з міста районне начальство – пізно, люди й слухати його не хотіли. Бідолаху ж робітника виключили з партії.

Може, ще б довго головувала Тетяна, та повернувся з заслання Андрій і поставив умову – виїхати з села. «Нехай проклята буде земля, з-за неї я карався в далеких краях, вона ніколи не принесе нам добра. Ти як хочеш, а я подамся до міста».

У Чернігові вони стяглися на будиночок, обоє працювали на музичній фабриці. Андрій слюсарював, а вночі сторожував. Осінні ночі довгі, знічев’я почав заникувати під повітку, де стояли вибракувані піаніно та роялі. Мав бездоганний музикальний слух, грав на багатьох інструментах, почав бринькати на піаніно, підтягувати голосники, міняти попсовані дерев’яні частини, струни. По кількох днях попросив випробувати два роялі. Вони годилися для продажу. Так став настройщиком роялів. Дожили з Тетяною віку в Чернігові.

Трагічнішою виявилася доля Тетяниної сестри – Ольги. (Довга-предовга коса, печальні добрі очі, сумовитий голос і тиха пісня.) Пам’ятаю їхню старосвітську хату, чисто вимазану долівку з сонним котом, макітерку з насінням на столі. Взимку ми з братом приїздили із сусіднього села в гості на лижах, влітку приходили пішки. Пам’ятаю рясну шовковицю перед хатою, і ми на ній, наче горобці.

Також рвала на собі жили, також стягнулася на господарство. Її чоловік, Іван, вивчився на водія, шоферував у колгоспі. Мала сина й дочку. Розпочалася Друга світова війна. Спочатку забрали на фронт Івана, далі – рити окопи – шістнадцятирічного сина, Григорія. У передвоєнні роки Гриша жив у нас, навчався у восьмому, дев’ятому класах середньої школи. Був це дуже міцний, кремезний парубійко, який завдавав немало клопотів учителям, але й мав надзвичайні музикальні здібності – грав на будь-якому знаному йому інструменті, йому доручили керувати музичним гуртком, він захопився, почав добре вчитися. Любив я його, і він мене… З огляду на нашу дружбу мене боялися зачіпати старші хлопці, навіть десятикласники. Бачу його усміхненим, хоч усмішка та якась насуплена, зі скрипкою в руках, з якої ллється то щемливе «Ой, не ходи Грицю» (дуже любив цю пісню, мов передчував свою долю), то жаркі законозисті «Гоп, мої гречаники». Обличчя – одухотворене, чуб як гай, сторчма – у нього ламалися найміцніші гребінці. Дужака сам, дужака був його батько – колгоспний шофер і мисливець. Два велетні в хаті, одного разу при мені посварилися, похапали сокири й порозбивали всі клітки з кролями, кролі розбіглися, розплодилися страшенно, «з’їли» весь хутір, вечорами обоє полювали на кролів, батько – з рушницею, яка набивалася з дула, син – з качалкою.

Гриша, разом з іншими копачами, потрапив у полон до німецьких десантників, потім німці їх відпустили, він вернувся до свого села, у неділю пішов «на колодки» й там розповів, що бачив. У газетах писали, що німці худі, завошивлені, у дранті, голодні, він же бачив німців угодованих, в доброму обмундируванні, вони жерли шоколад і навіть йому дали одну плитку. Тієї ж ночі Гришу забрали. Наступного дня військовий трибунал військової частини, яка стояла у селі, у присутності його матері засудив Гришу до розстрілу за «антирадянську агітацію». У матері, Ольги, стався нервовий зрив, вона почала заговорюватися «Кров, кров, на синові кров» – з тими словами вийшла з трибуналу. Гришу таки взяв на поруки голова сільради, орденоносець, а Ольгу одвезли до психіатричної лікарні в Полтаву, відтак – край окупували німці і її слід загубився. Суворої зими сорок першого року моя мати та Гриша сліпою конячиною їздили до Полтави шукати її – не знайшли. Казали, що хворих постріляли німці. У той час моя мати, мій брат і я після невдалої евакуації проживали у них на хуторі.

Весною розстріляли німці Гришу. Пам’ятаю, як пізньої осені сорок першого, коли підмерзлий степ дзвенів, наче бубон, він відкопав прихованого в городині карабіна, осідлав упійманого в степу, покинутого військовою частиною кавалерійського коня, одягнув шинелю і поїхав з дому (моя мати з братом у той час працювали в полі). Провернувся наступного ранку з коровою і трьома овечками. «Де ти взяв?» – запитав я його. «У степу німці переганяють худобу, вони сплять у хаті, я зв’язав двері, двічі вистрілив під вікнами, й оце пригнав. А що? Не пропадати ж з голоду». Ми всі перелякалися страшенно. «А бачив хто? А пустять по сліду собаку?» – моя мати. Корові я висмикнув у клуні, в соломі, сховок, овечок порізали й м’ясо сховали на горищі. Обійшлося.

Усе це нам могло б коштувати значно дорожче, адже сидячи на хуторі, ми, водночас, переховували у себе єврейську сім’ю. Тітка Віра (як я її називав) почепила своїм дітям хрестики – сину Толику – моїх років, і дівчинці років п’яти (ми ходили без хрестиків), і все запитувала у мене – «Юро, хіба я дуже схожа на єврейку?» Я взагалі не знав, хто на кого схожий, і казав: «Та ви ж такі, як і всі». З Толиком ми воювали за знайдені на горищі чоботи тітки Ольги, на них повідрубували підбори і понатягували чуні. Хто раніше встане, той і одягне. Потім, пізніше, коли сталося лихо, ми втікали в один бік, сусіди (суворі, важкі, мовбито грубі поліщуки) вкинули в сани Віру з дітьми й погнали кудись «на степи». (А тепер он пишуть, що українці – антисеміти.)

Якось після війни ми прошкували з матір’ю по базару в Ніжині, й раптом моя мати і якась жінка кинулися одна одній в обійми й почали цілуватися та плакати. А я стояв, наче стовп, а навпроти мене – якийсь лобуряка мого віку, ми з-під брів дивилися один на одного. Моя мати сказала: «Та обійміться ж; Юра – це Толя, а це – тітка Віра». Вони вижили.

Гриша закидав у ліс партизанам їжу. Здебільшого буряки. Їдучи в ліс, відбивав у полі кагат, набирав буряків на воза. Він не був партизаном, просто у лісі, в загоні, були знайомі хлопці. Його забрали як заручника – партизани вбили в селі німця, майора (може, хтось доніс і про ті буряки), забирав поліцай, колишній Гришин однокласник. Гриша саме викидав гній з-під коня – був у кожушку, у валянках з чунями, – поліцай просто таки вмовляв, упрошував Гришу піти до збірні, мовляв, треба розписатися на якійсь квитанції. Гриша довго не погоджувався. Вони йшли вулицею, курили. А неподалік збірні – старостату – де вже стояв гурт зігнаних людей, поліцай відступив на два кроки, впер Гриші в спину дуло гвинтівки, клацнув затвором: «Вперед!». Якби Гриша міг те передбачити, прибив би поліцая кулаком у своєму дворі. Заручників повели до Ніжинської в’язниці, на тюремному подвір’ї поставили на коліна, двоє німців водили по десять чоловік за рік тюрми, до викопаної ями, один стріляв, міняючи ріжки в автоматі. Розстріл спостерігали ув’язнені з тюремних вікон.

Про Гришу розповів докладніше, бо він жив у нас, ходив зі мною та моїм старшим братом Леонідом до школи, в селі Талалаївці – за буйну вдачу, по закінченні сьомого класу, його випхали зі школи у Володьковій Дівиці, й тітка Ольга вмовила мою матір взяти Гришу до себе. Ми жили у сусідньому селі.

Гриша лишив у моїй душі глибокі зарубки. Гришин батько, дядько Іван, повернувся з фронту, де був дев’ять разів (!) поранений, а через пів року вдома помер від раку. У Червоних Партизанах разом поставили два обеліски – жертвам сталінізму – репресованим та розкуркуленим, на тому обеліску викарбували й прізвище мого діда, та жертвам гітлеризму – заручникам. Привезли в мішках кістки, зробили сто сімдесят чотири труни – по кількості розстріляних селян за вбитого партизанами німецького майора. Крик, плач. Сльози родичів – тих і тих. Серед них – Гришина дружина (він встиг одружитися) й дочка, яка народилася вже без нього. «Спочивайте, стомлені надміру», – як писав Євген Плужник. І над усіма – вічність. І відповідати за все вічності. Люди з часом забувають про злочини своїх одноплемінників та чужоплемінників, хоч і записують їх до книг, але те все – просто статистика, яка нікому не пече й нікого ніколи нічого не вчить. Кажуть, два гурти на могилах не могли порозумітися, стояли вороже один проти одного.

…Молодша материна сестра Галя одружилася з військовим, вони жили на західному кордоні, двадцять другого червня сорок першого року, коли перші бомби впали на заставу, її чоловік, Ларіон, похапцем вдягнувся, вибіг з квартири, й …по сьогодні. Галя з двома малими дітьми якось добилася до Червоних Партизанів і тяжко гарувала в колгоспі до самої смерті. Дуже тяжко.

Пам’ятаю похорони тітки Галі. Під’їхала колгоспна вантажівка, опустили борти, з колодязя, відром змили багно і гичку – возили з поля буряки, поставили на вантажівку труну і повезли – позаду йшли буряківниці з її ланки, з руками до колін – повитягувалися на буряках. І її син, офіцер-танкіст, розумний, свідомий чоловік, запросив священника, хоч як сільське начальство не противилося. Пізніше він виконував свій «интернациональный долг» в африканських країнах, втратив там здоров’я і нині доживає віку на куцій пенсії в Білорусі.

…Ще одна молодша материна сестра утонула в річці, купаючись.

…На моїй весільній фотографії під нерівною, клинцюватою стіною нашої хати стоять усі мої родичі. Вироблені й нужденні, у м’ятих піджачках і старомодних хустках, втомлені, невеселі. Хоч і на весіллі. Уламки колись могутнього, великого роду.

І – моя мати.

Ми, сини, ніколи не виповідаємо матерям своєї любові, ми соромимося свого почуття, губимо його в заскорузлості буднів, і матері сходять у могили із серцями, переповненими власною любов’ю – до нас, не спізнавши того в отвіт. У моєму серці скипаються сльози, коли спогадую матір в останні місяці, останні дні її життя… Довгі осінні дні вона сидить на канапі, підперши сухеньким кулачком своє маленьке поморщене обличчя, дивиться кудись і думає щось. Я знаю, вона думає про мене. Її життя – стражденне, її любов – безмірна. Вповні я це зрозумів, лише коли її не стало. І зрозумів якось страшно, не тільки розумом, а всіма своїми почуттями осягнув, яке минуще людське життя, як воно шалено летить, забираючи од нас усе. Не можна затримати ні на мить ні свого щастя, ні любові, ні тихої печалі. Вони – тільки на мить, вони є і їх немає. Вони інші в кожну хвилю, але без них – немає життя. Ми силкуємося передати її на папері, але передаємо лише ілюзію любові, горя, щастя. Не можна осягнути чужої любові, як не можна передати комусь своєї. І через те маємо особливо дорожити отими щімкими митями, купати в них власну душу й намагатися не приносити іншим спасенним душам горя.