Пiдготовка до зустрiчi
Неола дуже образилася на Шерпона. Ба бiльше: вона по-справжньому розлютилася, бо в цей голодний рiк, коли так не вистачало всiм iжi, втрачати смачний обiд було неабияк прикро. Того ж дня жiнка пiшла до голови селища Карчуна, аби той допомiг iй поквитатися iз зухвалим котом.
– Карчуне, – голосно промовила вона. – Ми тих клятих котiв годуемо в такий важкий рiк, а вiд них жодного зиску, адже все одно втрачаемо врожай. Скiльки ще зноситимемо таке? Пропоную вигнати муркотунiв, хай дадуть нам спокiй, житимемо собi краще.
– Що сталося, Неоло? – здивовано промовив мудрий Карчун. – Поряд з нами коти живуть уже сотнi, а то й тисячi рокiв. Так, iнодi ми сваримося, але загалом ставимося з повагою одне до одного.
– Ранiше й коти були iншими, не те, що нинi, – махнула рукою Неола. – Спитай в людей, що вони скажуть.
– Нехай i так, – промовив, замислившись, сивочолий Карчун. – Треба говорити з людьми, аби запобiгти конфлiктам. Призначаю на завтра загальнi збори нашого селища. Ходiмо повiдомимо про це людей.
Тим часом Шерпон, ледь вiддихавшись, поплентався до котячоi скелi, мiсця, де збиралися коти потеревенити, поплiткувати та й просто дiзнатися про останнi новини. Коли Шерпон наблизився, то побачив гурт з кiлькох молодих котiв. Тi пiдстрибували, смiялися, жартували.
Вони побачили його, i Джерманкет, молодий бiлявий кiт з чорними вухами, промовив:
– Привiт, Шерпоне! Чого це ти ледь ворушиш ногами?
– Бувай здоровий, Джерме! – вiдповiв Шерпон. – Йду з останнiх сил, зараз просто впаду, бо пробiг шалену вiдстань, насилу вiдiрвався вiд погонi.
– Кажеш, погонi?! Нумо, хлопче, розповiдай, що такого вже накоiв.
І Шерпон почав свою розповiдь.
– Розумiете, сиджу собi, грiюсь на сонечку, нiкого не зачiпаю, аж тут iде панi Неола i несе повний кошик смаженоi риби. Раптом одна рибина випала, й саме тодi, коли панi проходила повз мене, i як дасть менi по лобi, аж зiрочки навколо очей закружляли! Пiдскочила та рибина догори та й знов почала падати менi на голову. Тут я рота розкрив i спiймав ii. Старенька панi як те побачила, то аж заверещала на мене. Почала звинувачувати в усiх грiхах, нiби я всю ii рибу поцупити хотiв. Стала кидати в мене всiм, що в руки прихопить! То я й чкурнув звiдти, а вона за мною. Хоч старенька, а стрибае, нiби гiрська коза. На кладцi нам ще чолов’яга Хiлюн зустрiвся. Намагався iй допомогти, та я якимось дивом i вiд нього спромiгся втекти, котячi боги допомогли, не iнакше.
Хлопцi слухали розповiдь Шерпона уважно, хитаючи головами на знак схвалення, пiдiймаючи й напружуючи кiнчики хвостiв. Пiсля сказаного худий рудий кiт Хорепан промовив:
– А чи маете ви цього року достатньо iжi, хлопцi?
– Та де там, – протяжно хором вимовили всi iншi. – Люди обдiляють, бо рiк поганий.
– А себе вони так само обдiляють?
– Ти ж чуеш, повнi кошики риби носять!
– Ото жадiбнi!
І ось вже коти почали жалiтися одне одному на людей, згадуючи всi справжнi й вигаданi образи, роздмухуючи iх, немов кульку, що загрозливо трiщала зсередини, попереджуючи про вибух.
– Треба, нарештi, покласти цьому край, – вимовив нарештi Джерманкет. – Зберемо всiх котiв i зустрiнемося завтра з людьми, щоб погодити наше подальше спiвiснування.
На тому вони й розiйшлися в рiзнi боки, щоб попередити кiшок про велику зустрiч з людьми.
Дорогою до свого будинку Джерманкет зустрiв Карчуна.
– Вiтаю, голово, – промовив Джерманкет, проте не так шанобливо, як зазвичай.
– І тобi добридень, – суворо вiдповiв Карчун, здвигнувши брови. – Саме тебе й шукаю. Адже потрiбно б зустрiтися завтра на головнiй площi нам усiм – людям i котам.
– Саме це я й хотiв вiд тебе почути, – вiдповiв Джерманкет, думаючи, що Карчун отримав запрошення вiд його друзiв.
– То ти вже знаеш? – здивувався Карчун. – Швидко ж вони впоралися.
Джерманкет здивовано поглянув на Карчуна, не зрозумiвши його останнiх слiв.
– Ну, то до завтра.
– Бувай, коте.
Великий вибух
Наступного ранку кiшки почали збиратися бiля котячоi скелi. Їх була неймовiрна кiлькiсть, адже хлопцi-коти добре постаралися й запросили геть усiх.
– Треба iх якось органiзувати, – здивовано роздивляючись силу-силенну кiшок, промовив Джерманкет.
– Навiть не уявляю, як то зробити, – почухуючи себе задньою лапою за вухом, вiдповiв йому Шерпон.
– А нехай вони спiвають!
– Спiвають?
Джерманкет видряпався на котячу скелю i прокричав на весь голос:
– Слухайте мене уважно!
– Няв, – хором вiдповiли коти.
– Сьогоднi матимемо нагоду обговорити з людьми нашi з ними стосунки, якi стають дедалi нестерпнiшими з iхнього боку.
– Няв! – загорлопанили коти. – Де наша рибка, де молочко, де сирочок зi сметанкою?!
– Тихо, тихо, – почав заспокоювати iх Джерманкет. – Ось про це ми й поговоримо з людьми. Тiльки будьмо спокiйними й органiзованими, бо коли кричатимемо, то точно нi про що не домовимося. Тому йдемо до людей вже зараз, а щоб не сваритися, то спiваймо на ходу. Нумо, Шерпоне, заводь нашу улюблену пiсню!
Шерпон гордо вийшов наперед та гучно завiв:
– Оближи свiй хвiст i не сумуй,
В тебе в животi вже не бурчить,
І на мишу бiльше не полюй,
Хай сама до тебе прибiжить…
«Хай сама до тебе прибiжить», – пiдхопили iншi коти.
Хорепан пiдбiг до Джерманкета i запитав:
– Що то вiн спiвае?
– Вперше чую, – здивовано вiдповiв той. – Але що вже поробиш, треба пiдспiвувати.
А Шерпон, випнувши груди, виводив дедалi гучнiше:
