Професор Вільчур
Він стояв біля лабораторного стола і збентежено дивився на її ледь схилену фігуру в білому лікарському халаті, на світле волосся, на більший, ніж завжди, рум’янець, на дуже білі руки, можливо, дещо широкуваті й занадто мускулисті, які маніпулювали біля мікроскопу.
– Дуже прошу вибачення, – повторила Люція.
– Ой, немає за що, – ніяково сказав він.
– Є за що, бо я підозрювала вас у тому, що ви робите дурниці, – по-діловому відповіла вона.
– Це не була ніяка дурниця, – заперечив доктор Кольський. – Власне, це я маю просити пробачення, що не пам’ятав про різдвяний подарунок для вас.
Люція легенько стенула плечима.
– Я не бачу жодної причини, щоб ви пам’ятали про різдвяний подарунок для мене. Найменшої.
Кольський вагався.
– Справа в тому, що належить пам’ятати про тих людей, яких вважаємо найближчими для себе…
Здогадавшись, куди хилить Кольський, Люція перервала його сміхом:
– Саме так. Чи не занадто довго ми близькі? Здається, ви вже маєте бути у своєму відділенні. Вже за чверть одинадцята.
Однак Кольський не дозволив збити себе з пантелику.
– Чому ви не хочете мене почути, панно Люціє? Чому, кожного разу, коли я хочу сказати вам те, що я відчуваю, що відчуваю вже давно, чим живу, що наповнює мої думки… Чому ви…
Не відриваючись від мікроскопа, вона поспіхом сказала:
– Тому що це непотрібно і безглуздо.
– Ви знаєте, ви не можете не знати, що я вас кохаю! – не роздумуючи вигукнув він.
– Я знаю, що вам так вважається. – Вона швидко виймала скельця з мікроскопа. Зробила кілька записів на формулярі і встала.
Він перегородив їй шлях:
– Панно Люціє, ви не підете, поки не вислухаєте мене. Чому?.. У чому моя провина?
– Я ні в чому вас не звинувачую.
– Тоді чому?.. Чому ви з такою зневагою, з таким страхом, чи я знаю, сам цього не можу визначити, відштовхуєте мої почуття?
Вона скрушно похитала головою:
– Я не відкидаю цього. Я просто цього не можу прийняти, бо я не можу відповісти вам тим самим.
– Чи я цього вимагаю від вас? Чи вимагаю від вас будь-чого? Я просто хочу, щоб ви дозволили собі говорити про мою любов. Я просто хочу мати надію, що коли-небудь я заслужу на те, що й у вашому серці прокинеться, нехай там, не кохання, лише дрібка симпатії, доброзичливості, ласки…
Вона подивилася йому просто в очі.
– Пане Янеку. Хочу, щоб ви мене зрозуміли. Я відчуваю до вас велику симпатію, доброзичливість, але я знаю, що це дуже мало порівняно з тим, що я можу, що я мала б відчувати до людини, з якою б хотіла пов’язати своє життя. Я не дитина, мені вже 26 років. Ви повинні знати, що я можу на життя, на людей і на себе дивитися тверезо. Я вважаю вас найприємнішим серед моїх колег, і якщо, як ви справедливо зауважили, я так довго намагалася запобігти цій розмові, то це лише тому, що я не хочу втрачати вашу дружбу, яку дуже ціную. Але, оскільки ви змусили мене це зробити, то мій обов’язок запевнити вас, що я вас не любила, не люблю і ніколи не полюблю.
Кольський стояв блідий з якоюсь безнадійною посмішкою на губах. Жаль огорнув серце Люції.
– Мені дуже шкода, пане Янеку, – вона взяла його за руку, – але ви самі визнаєте, що я краще роблю, кажучи вам це щиро, ніж якби я обманювала вас якимись обіцянками, яких я не можу й ніколи не зможу виконати.
– Отже, ви не залишаєте мені навіть тіні надії? – тихо запитав він.
– Навіть тіні, пане Янеку. І не тримайте жалю до мене з цього приводу.
Люція зібрала зі столу формуляри і попрямувала до виходу. Коли вона була біля дверей, він вигукнув:
– Панно Люціє, ще одне питання.
Вона зупинилася.
– Ви… ви кохаєте іншого?
– Це так важливо? – спитала вона після паузи.
– Дуже важливо, – з притиском сказав Кольський.
– Так, я кохаю іншого.
– І ще одне. Ви любите… Вільчура?
Люція нічого не сказала. Кольський підійшов до неї.
– Але це безумство, панно Люціє… Зрештою, це стара людина… людина, побита життям… Що ви можете чекати від нього?.. Ви знаєте, як я шаную і обожнюю його… Я б не говорив вам цього всього, якби не усвідомлював жахливий абсурд самого поєднання: він і ви. Він, який закінчує життя, і пані, яка щойно розпочинає його. Він, у якого безперечно народилося і згасло багато почуттів, і пані, яка їх зовсім не зазнала. Це божевілля. Я його поважаю і багато чим йому завдячую, але я люблю вас і я зобов’язаний сказати вам про все це. Панно Люціє, подумайте, що він може вам дати! Що він може вам дати!..
На обличчі Люції з’явилася усмішка.
– Дати?.. Дати?.. Як же зовсім ви мене не знаєте… Він так багато мені дасть, він дасть мені все, якщо захоче прийняти. Прийняти те, що я можу йому дати.
Люція дивилася на Кольського, але він відчув, що вона його не бачить. В її очах водночас був смуток і посмішка.
Вона постояла ще мить, потім повільно повернулася й пішла. Кольський кілька хвилин не міг рушити з місця. Ще мить тому все в ньому бунтувало проти поразки, але тепер його охопила апатія. Він стояв перед чимось, чого він насправді не міг зрозуміти, він не міг би розсудити за категоріями здорового глузду, мірками, які він звик застосовувати до людських речей, мірками, заснованими на правах, у які він вірив. І раптом він зрозумів, що зовсім не знає Люцію, що не має поняття про її психіку, про психіку жінок взагалі.
Незважаючи на те, що йому було понад тридцять років, Кольський мав недостатньо досвіду в цій галузі. Він походив з незаможної родини, з раннього віку був відданий власній долі, розвинув у собі інстинкт виживання та розуміння тих законів, які керують боротьбою за існування. А через те, що він не вмів віддаватися нічому наполовину, вчепився в реальність, реальністю для нього була робота і постійний стимул: вперед, більше, краще!
Під таким гаслом протікало його життя. На особисті задоволення та розваги рідко вдавалося увірвати кілька годин, а свої знайомства з жінками він, власне, вважав розвагою. Поки не зустрів Люцію.
У відділенні все було в порядку. Ніч обіцяла бути спокійною. Він міг спокійно лягти у черговій кімнаті, щоб поспати, але спати зовсім не хотілось. Він поступово впорядковував свої думки, з них все чіткіше і зрозуміліше почав поставати проект: оскільки Люція така нерозсудлива, слід зробити все, щоб створити труднощі для неї, щоб зробити неможливим допущення таких помилок, які могли б вплинути на все її майбутнє.
Природно, будь-які умовляння не допоможуть. Щодо цього у нього не було ілюзій. Залишилося тільки якимось ефективним способом відсунути її від Вільчура. Але як?.. Відтак, він довго не міг знайти відповіді. Якби він був у таких близьких та приязних стосунках з професором, щоб можна було дозволити собі вести відкриту й чесну розмову з ним, у нього був би певний шанс здійснити свій задум. Кольський не сумнівався в тому, що цю доброзичливу людину легко переконати. На жаль, сама справа була надто інтимна, надто особиста, щоб її можна було порушити, а крім того, наражали б Кольського на те, що Люція, дізнавшись про несвоєчасне втручання, взагалі розірве з ним усякі стосунки.
Ні, це не підходило.
Відкритим залишалося ще одне питання. Усі в клініці усвідомлювали, що незабаром, через рік, може, через півроку, професор Вільчур під тиском громадськості відмовиться й піде з клініки. Досі Кольський з сумом думав про таку можливість, але тепер це йому здавалося вкрай бажаною можливістю. Через Люцію. Щодо неї, то він був переконаний, що зможе, незважаючи на суперечку між нею та професором Добранецьким, утримати її посаду в клініці. Він знав, що Добранецький рахується з ним, з його повагою серед колег і що в перший період своєї влади не наважиться занадто радикально запроваджувати зміни, уникатиме конфліктів і намагатиметься об’єднати персонал. І тоді якось вляжеться. Зрештою, Люція як лікар має великі переваги: працьовитість, обов’язок, інтуїцію. З часом Добранецький помириться з нею…
Ці міркування дали можливість Кольському зробити висновок, що в його власних інтересах, і перш за все в інтересах Люції, не слід нічого робити, щоб якнайдовше затримати Вільчура на посаді. Навпаки, доцільно співпрацювати з тією групою, яка працює над прискоренням його відставки. Доктор Кольський з важким серцем прийняв таке рішення, але не міг прийняти іншого.
Люція тієї ночі також довго не могла заснути. Її обурила й засмутила розмова з Кольським, до якої він так жорстоко і непотрібно довів. Вона відчула великий жаль за відсутність делікатності. Насправді вона боялася, що їхні стосунки більше не зможуть повернутися до колишньої свободи та тієї колегіальності, яку вона так цінувала. Він нічого не здобув своєю незграбністю, а тільки все зіпсував. Люція, йдучи додому, дорікала собі за те, що надто лагідно поводилася з ним. Потрібно було чіткіше сказати, що таке ці зізнання і як вона оцінює його несвоєчасну наступальність.
Лише у своїй кімнаті, зайнята тими думками, вона побачила троянди у вазі і подумала: «Якщо вони не від нього, то хто їх прислав?..»
У неї було не багато знайомих, серед них же, мабуть, немає жодного, хто мав би право на щось подібне. Люція знала, що подобається іще декільком колегам і, можливо, молодому Зажецькому, але вони, безумовно, знали також, що нічого від неї не можуть очікувати.
Тоді хто?..
І раптом кров ударила її у голову. Божевільна, смішна, зухвала ідея! І все-таки щось їй підказувало, щось запевняло, щось утверджувало у найглибшому переконанні, що це саме він – професор Вільчур – послав ці квіти.
Серце забилося сильніше й швидше. Вона довго вдивлялася у рожевий букет, ніби чекаючи від нього підтвердження своєї здогадки. І нарешті, вона ніби отримала це підтвердження, на її обличчі з’явилась посмішка.
Ні, ні. Її інтуїція у цьому випадку не могла підвести. Як би з радістю вона пригорнула ці квіти до грудей…
Вона нахилилася над ними. Ніздрі вловили слабкий і ледь помітний аромат. Прохолодні пелюстки ніжно торкалися гарячих щік і багато з них густим дощем опали на стіл.
Отож-бо! Отже він пам’ятав про неї, думав про неї. Пам’ятав саме на Святвечір.
І вона була така простодушна! Повірила йому, коли сказав, що він їде!.. Звичайно, він – у Варшаві. Усі свята провів тут. На самоті. Сам-один…
Вона гарячково поглянула на годинник. Було вже після дванадцятої. Незважаючи на це, вирішила зателефонувати. Вона знала, що професор ніколи рано не лягає спати, що у будь-якому разі щось дізнається від Юзефа.
З нервовим поспіхом накручувала диск апарата. Довгий час у трубці рівномірно гуло, перш ніж нарешті почувся хрипкий незнайомий голос:
– Душе грішна, що тобі треба?
– Це… це помешкання професора Вільчура? – невпевнено запитала Люція.
– Справді. Ти здогадалася, дівчинко. Це його теперішній дім. Und mein Liebchen, was willst du noch mehr[36]?
– Чи я могла б просити пана професора? – на мить завагавшись, озвалася здивована Люція.
– Залежно про що, полуничко. Якщо про золотий годинник і грудочку цукру, то так. Якщо про те, щоб вирізати хробаковидне охвістя, – я б не радив. Якщо йдеться про партію гольфа, то про це не може бути й мови. Якщо про руку, справа запізнилася років на тридцять. Якщо про чарку алкоголю, нічого з цього не вийде, бо я накладу своє вето. Отже, хоч Святе Письмо каже: «Просіть, і дасться вам», зауваж, білоголова, що не сказано там, що дасться тобі те, про що просиш. Наприклад, попросиш пряник з мигдалем, а отримуєш жовту лихоманку з ускладненнями. Просиш натхнення, а приносять яєчню із чотирьох яєць на салі. Boîte à surprises[37]. Чаша омани долі. Suprise-party [38]з Провидінням. Отже, про що йдеться, mia bella[39]?
– Я б хотіла попросити пана професора до телефону, – сказала перестрашена Люція.
– Нездійсненно, – безапеляційно сказав хрипкий голос. – Неможливо з трьох причин. Primo, професор не у Варшаві. Secundo, не далі, як годину тому я зумів переконати його і він признав мою рацію, що розмови з жінками – марна трата часу. А tertio, навіть якби він зараз був у Варшаві і якби він хотів втратити чверть години на розмову з тобою, він все одно б не міг цього зробити, бо лежить тут під одним зі столів, не виявляючи ані найменшого бажання повернути свідомість. Addio, signora[40], good-bye[41]. Vale et me ama[42]!
І сказаши це, він поклав слухавку.
Розділ VI
Секретар голови Тухвича доповів:
– Пан професор Вільчур сьогодні повернувся з відпустки і готовий прийняти вас навіть негайно. Він запитав, чи у вас все в порядку. Я сказав, що так.
Тухвич кивнув.
– Добре. Дякую. Прошу розпорядитися, щоб шофер під’їжджав.
За десять хвилин він вже був у клініці. Його тут же запросили до кабінету професора Вільчура, який підвівся, щоб привітати гостя.
– Я приймаю вас як гостя чи як пацієнта, або як шефа? – запитав він з посмішкою.
Голова Тухвич тепло і довго тиснув професорові руку.
– Слава Богу, на здоров’я не скаржусь. З паном професором я б хотів трохи поговорити про справи.
– До ваших послуг, – кивнув Вільчур, вказуючи гостеві на фотель.
Тухвич зручно розсівся і, набиваючи люльку, сказав:
– Ви дуже коротко відпочивали, дорогий професоре. Виглядаєте, зроблю вам єврейський комплімент, не особливо.
Дійсно, відпустка не сприяла покращенню стану здоров’я Вільчура, і це було видно по ньому.
– Робота – це моя стихія, – сказав він серйозно. – Ніщо так не втомлює, як бездіяльність.
– Я дещо знаю про це, – зізнався Тухвич. – Це переходить у плоть і кров. Це стає залежністю, небезпечною залежністю. Я знайомий із цим. Здається, ми з вами одного віку, а я й досі не маю бажання кинути роботу, хоч і здогадуюсь, що, як і в мене, так і у вас, пане професоре, молодші й амбітні хотіли б зіштовхнути керівника, щоб зайняти його місце.
Професор Вільчур нахмурив брови. Насправді, він з самого початку був підготовлений до такої теми розмови.
– Я передбачав, – сказав він, – що інтриги проти мене дотягнуться до вас у вигляді пліток або розумних пропозицій.
Голова скрушно похитав головою.
– Ні, пане професоре. Вони дійшли більш безпосереднім способом. Просто я отримав доповідну записку, підписану кількома лікарями з нашої клініки, записку, про яку я просто й відверто хотів з вами поговорити. Будь ласка, оцініть це, пане професоре, що я приїхав сюди без якихось особливих намірів. Я просто хочу представити вам цю справу і залишити за вами вирішальний голос. Я цілком впевнений у вашій чесності та самокритиці.
– Я вам за це щиро вдячний, пане голово, – кивнув Вільчур.
– Не хочу чинити найменшого тиску на ваше рішення. Найменшого, – продовжував Тухвич. – Я просто не знаю цього. Я отримав одностороннє представлення справи. Додам, що маю враження, про що я щойно згадував, що ваші противники менше керуються об’єктивними мотивами, а більше – своєю амбіцією. Незважаючи на це, я вважаю, що акція, розпочата проти вас підпорядкованим вам медичним персоналом, дорогий професоре, не може не вплинути на злагоджене функціонування медичного закладу. Ці стосунки потребують зцілення. Коротше кажучи, або ви визнаєте власний відхід за бажаний, або вам доведеться усунути тих, хто вас засуджує. Теперішня ситуація не може тривати довше.
Вільчур похмуро відповів:
– Я цілком з вами, пане голово, погоджуюсь. Я хотів би почути звинувачення, які мені були висунуті.
Голова потягнувся до свого портфеля.
– У мене тут копія доповідної записки. Я не брав оригінал з собою, бо на ньому є підписи. Звичайно, ви розумієте, я маю зобов’язання щодо певної таємниці.
– Без сумніву, – визнав Вільчур.
– Природно, якщо ви приймете рішення номер два, я вручу вам оригінал, щоб ви могли прийняти відставку його авторів. Поки що я вам подаю копію.
Він передав Вільчурові кілька машинописних сторінок. Професор заглибився у читання. Як і передбачав, він не знайшов у доповідній записці жодних нових чи значущих обвинувачень. Тут все крутилося довкола підозри, що амнезія залишила тривалий слід на його психіці, що шарлатанство спотворило його медичні методи, що організація клініки зіпсувалася через халатність, мляве управління та фаворизацію деяких співробітників. Додано ряд газетних публікацій на підтвердження того, що клініка втрачає свою бездоганну репутацію, своє давно відоме реноме найкращого лікувального закладу столиці.
Вільчур склав папірці і повернув їх Тухвичу з іронічною посмішкою.
– І яка ваша думка з цього приводу? – серйозно запитав Тухвич.
Професор Вільчур взяв олівець.
– Я відповім по черзі на всі звинувачення. Отже, що стосується амнезії, то жоден фахівець не згадує ані словом, щоб йому колись трапилось виявити у будь-кого зі своїх пацієнтів її рецидиви. Ніхто. Пане голово, ви, безумовно, здогадуєтесь, що мені довелося самому дуже цікавитися цим питанням і що після відновлення свідомості я вивчив усе, що коли-небудь було написано на цю тему.
– Це зрозуміло, – підтвердив Тухвич.
– Тож перше обвинувачення відпадає. Друге щодо мого знахарства просто смішне. Я не припускаю, щоб хтось з авторів цієї доповідної записки мав би більше медичних знань, ніж я. Я не припускаю хоча б через те, що більшість персоналу, який тут працює, черпали ці знання власне у мене. Черпали і черпають. Отже, це правда, що під час своєї знахарської практики я пізнав кілька засобів, невідомих офіційній медицині або відкинутих нею. На практиці ці засоби виявилися добрими й ефективними. Чому я не маю їх використовувати? Медицина не претендує на непогрішність. Ті панове, які підписали доповідну записку, мабуть, вважають себе непогрішними. Залишилися ще два обвинувачення. Перше стосується поганої організації роботи клініки, внаслідок чого вона втрачає свою добру репутацію. Пане голово! Цю клініку заснував я, її я організував багато років тому і вважаю, що маю право сказати, що її добра репутація на сьогоднішній день – це моя робота.
– Безперечно, – сказав голова.
– Це правда, – продовжив Вільчур, – що останнім часом ця марка почала псуватися. Давайте об’єктивно розглянемо, чому. Отже, ні з якої іншої причини, тільки тому, що люди, які вирішили мене зняти, намагаються цю репутацію зіпсувати. Це звичайна агітація. Я не буду називати прізвищ. Я не буду подавати факти. Я запевняю вас, що я знаю, хто і яким чином працює на шкоду клініці. Я до тепер нікого жодним чином не покарав. Я дуже довіряв людям. Думав, що вони опам’ятаються, задумаються, що заговорить їхня совість. Зрештою, і в те, що суспільство побачить ці грубі нитки, якими шита вся ця нешляхетна справа. Я розчарувався. Нарешті, останній закид. Кажуть, що я старий і стомлений, що послаблення порядку в клініці – результат вичерпання моєї енергії та управлінських навичок. Пане голово, визнаю, що останнім часом моя енергія підупала, мої нерви перебувають у стані, який бажає багато кращого, моє здоров’я похитнулося. Це все правда. Але, власне, такий мій стан має причину, єдину причину, яка полягає у цьому жорстокому наклепі та підривних діях, які ведуть мої вороги. Я розумію, що вас як представника товариства, якому належить клініка, навряд чи хвилює, чому впали цінності керівника закладу. Для вас важливий результат, об’єктивний факт: вони зменшилися. Отже, тому я власне зараз не можу скористатися з вашої чемності й прийняти рішення, яке ви хотіли залишити для мене. І прошу вас, будь ласка, не обтяжуйте мене вирішенням цього питання.
– І все ж, дозвольте, пане професоре, наполягти на своєму. Я повторюю, що цілком довіряю вашій об’єктивності і знаю, що ваше рішення буде тільки єдино вірним.
Вільчур замислився. Довго мовчав і нарешті відповів:
– Добре, пане голово. Будь ласка, дайте мені кілька днів. Я подумаю над цим, а оскільки обвинувачення проти мене були у письмовій формі, я також хочу відповісти на них письмово. Повірте, я ще не маю жодного рішення. Мушу всю цю справу обдумати, мушу ґрунтовно вивчити ситуацію, мені потрібно перевірити, чи після усунення незадоволених у мене буде достатньо персоналу для функціонування клініки. Пане голово, ви не згадали мені, скільки підлеглих підписали цю доповідну записку, але, знаючи їх усіх відносно добре, я можу запевнити вас, що серед них, безумовно, більшість тих, хто з такою ж пристрастю буде захищати мене, як ті, що виступили проти мене.
Голова підвівся.
– І я в цьому переконаний. Я залишаю вам цю копію доповідної записки і чекатиму вашої відповіді. Ще раз щиро запевняю вас, дорогий професоре, у моїй повазі та найбільшій дружбі.
Після того як Тухвич вийшов, Вільчур довго роздумував. Червона лампочка над дверима його кабінету не згасала, і раз у раз різні люди, які хотіли бачити його, даремно заглядали до приймальні.
На двох аркушах паперу Вільчур виписував імена тих лікарів, які б прийняли той чи інший бік. На початку першого фігурував професор Добранецький, на початку другого – доктор Кольський. Цей гіпотетичний опис показав, що Вільчур може розраховувати на лояльність більшості персоналу. Він вирішив негайно взятися за справу і по черзі провести з кожним розмову. Першим запросив доктора Кольського.
Він привітав його без слова, вказав на місце і, вручивши йому пам’ятку, сказав:
– Кілька колег просто написали власне таку мотивацію з вимогою, щоб я відійшов від керівництва клініки. Можливо, ви будете ласкаві прочитати це.
Кольський трохи почервонів і занурився в читання. Коли закінчив, підвів очі на професора.
– Тепер у мене до вас є прохання, – сказав Вільчур. – Йдеться про вашу чесність, абсолютну чесність. Скажіть мені свою думку про цей текст.
– Це… чи, – почав заїкатися Кольський, – це потрібно, пане професоре?
Вільчур ствердно кивнув:
– Для мене – так, і ще раз прошу вас про абсолютну щирість.
Кольський був помітно знервований і невпевнено почав:
– Ну… зрозуміло… сам факт подання такої доповідної записки, на мою думку, є своєрідною непристойністю… Я гадаю, що навіть Асоціація лікарів могла б зробити з неї якісь висновки… Я знаю, дисциплінарні. Колеги так не роблять. У всякому разі, я думаю, вони повинні були попередити вас, пане професоре, про такий крок. Якщо вони цього не зробили, нічого не може їх виправдати. Витягувати внутрішні справи клініки… це справді непристойно.
Він ковтнув слину і замовк.
– А що ви думаєте про зміст доповідної записки? – спитав Вільчур.
– Зі змістом також не можна погодитись, – поступово опановуючи себе, сказав Кольський. – Звинувачення, висунуті тут проти пана професора, без сумніву, перебільшені…
– Перебільшені, – повторив Вільчур підголосом.
– Так, пане професоре. Перебільшені. А деякі навіть не мають підстав. Можна було б у них навіть побачити злу волю авторів. Наприклад, ці рецидиви амнезії або схильність пана професора до використання медикаментів, які зазвичай тепер не вживаються. Це цілком несерйозні претензії.
Вільчур, який сподівався, що цей документ викличе у його асистента вибух обурення, з подивом слухав його спокійні, по суті справи і навіть ніби холодні розмірковування.
– Більше того, – продовжив Кольський, – доповідна записка відредагована з очевидною ворожістю до пана професора. Якби це було адресоване мені, то викликало б у мене недовіру й підірвало б мою віру в добрі наміри авторів і змусило б думати, що для особистої вигоди, а не для блага клініки вони експлуатують важливі аспекти ситуації.
Професор Вільчур трохи звів брови і, не дивлячись на Кольського, запитав:
– А які ці важливі аспекти ситуації?
Кольський на мить завагався.
– Оскільки пан професор наполягав на тому, щоб я чесно висловив свою думку…
– Про це мені йдеться, – підкреслив Вільчур.
– Тоді я буду чесним. Ви знаєте, пане професоре, з яким пієтизмом, пошаною і вдячністю я до вас ставлюсь. Однак, об’єктивно кажучи, цим панам не можна відмовити в тому, що вони стверджують, ніби пан професор втомлений, і наслідки цієї втоми вкрай негативно впливають на роботу клініки. Пан професор рідко й епізодично придивляється до того, що тут діється. А тут відбуваються погані речі. Персонал збуджений, інтригам, пліткам, взаємній гризні кінця-краю немає. Словом, анархія. Щоб керувати таким великим закладом, ви самі це визнаєте, потрібна міцна і надійна рука, міцні нерви і, зрештою, майже постійна присутність на робочому місці. Я знаю, пане професоре, те, що я кажу, неприємне для вас, але, позаяк ви мене запитали, хочу справу поставити відкрито.
Він закінчив, і запанувала довга тиша. Нарешті професор Вільчур встав. Хотів посміхнутися, подаючи руку Кольському. Однак не міг змусити себе посміхнутися.
– Дякую вам, колего, – сказав він.
Кольський без слів залишив кабінет. Коли за ним зачинилися двері, Вільчур впав у фотель.
І ось раптом, з найменш очікуваного боку він зазнав болісного удару, завданого рукою, від якої він чекав найбільшої допомоги.
Отже, чи справді він так сильно втратив самокритику?.. Хіба він не може побачити в собі того занепаду, який чітко бачать не тільки вороги, але й друзі? Чи й справді він став людиною безпорадною, шкідливим стариганом, перешкодою для інших?.. Той, хто все ще відчуває стільки сил, віри та бажання працювати?..