Професор Вільчур
Вільчур із сумом глянув на письмовий стіл, де лежали два аркушики паперу, два листочки. Він повільно взяв їх, зім’яв і жбурнув у смітник. Чому він повинен звертатися до інших? Усі вони, якщо зможуть видобути із себе лише щирість, як Кольський, без сумніву повторять йому те саме. Викликати їх тільки для того, щоб пережити іще кілька принижень, вислуховувати ці жахливі нищівні слова – він вірив, що вони несправедливі, але вимовлені вони були з переконанням у своїй правоті…
Бій програно. Вільчур розумів це і зумів поступити так, як наказувала його совість.
Він також спокійно вийняв аркуш паперу і написав на ньому:
«Шановний пане голово! Поміркувавши і вивчивши ситуацію в клініці, я дійшов висновку, що єдино правильним рішенням буде мій відхід. Оскільки після такого рішення мені було б занадто важко перебувати тут навіть ще кілька днів, дозволяю собі передати керівництво професорові Єжи Добранецькому, моєму нинішньому заступникові, який дуже добре ознайомлений зі справами закладу. Висловлюю свою повагу – Рафал Вільчур».
Склавши аркуш вчетверо, він поклав його в конверт, заадресував до голови Тухвича і натиснув кнопку дзвоника.
– Будь ласка, зараз же відправте це, – сказав він сторожеві, – і, прошу, повідомте професора Добранецького, що я хочу з ним поговорити.
На Добранецького не довелося довго чекати. Однак Вільчур зумів так опанувати себе, що цілком вільно привітав його:
– Будь ласка, сідайте. Я хотів поговорити з вами, якщо у вас є час.
Добранецький подивився на годинник.
– У мене двадцять хвилин до операції.
– О, я стільки не заберу.
– Що сталося? – спитав Добранецький.
– Нещодавно тут у мене був голова Тухвич. Він сказав, що деякі наші лікарі підписали доповідну записку з вимогою, щоб я відійшов від справ. Він не назвав мені жодних імен. Я читав цей документ і маю підстави вважати, що це ви його автор. Автор та ініціатор.
Добранецький трохи покусував губи, але підвів голову і подивився Вільчурові в очі.
– Так. І не збираюсь заперечувати це.
– І у вас немає підстав, – підхопив Вільчур.
– І в мене немає підстав, – підтвердив Добранецький. – Я не належу до людей, які чогось бояться і безпринципово воліють змиритися з тим, що, на їхню думку, вважають поганим, замість будь-якими способами протистояти тому.
Вільчур усміхнувся.
– Ви дуже влучно сказали: будь-якими способами. Ви не знехтували жодним. Але не про те я хотів з вами поговорити. Отже, Тухвич поставив переді мною альтернативу, давши мені plein pouvoir[43] щодо вибору: або взяти в свої руки управління клінікою й усунути з неї тих, хто діє, обманюючи громадськість їй на шкоду, або самому відійти.
Він замовк, очікуючи питання Добранецького. Той же лише трошки зблід, але не обізвався ані словом. Вільчур зміряв його зневажливим поглядом:
– Рішення Тухвич залишив мені. Я вже вирішив. Я щойно відправив йому листа з моєю відставкою.
На щоках Добранецького з’явилися червоні плями.
– Я ж повідомляю про це вам, бо в тому листі я заявив, що керівництво закладом передаю у ваші руки. Отже, я хотів запитати, чи зробите ви мені невеличку послугу, щоб прийняти клініку?
Губи Добранецького поворухнулися, але він нічого не сказав.
– Це мені б полегшило ситуацію, – спокійно сказав Вільчур. – Якби я передавав керівництво комусь іншому, мені б довелося витратити багато часу на пояснення та подібні речі, тоді як ви, неодноразово заступаючи мене, прекрасно орієнтуєтесь у всьому. Я щойно сьогодні повернувся з відпустки і менш обізнаний з поточними справами, ніж ви. Отже, ви погоджуєтесь?
– Я згоден, – коротко відповів Добранецький.
Вільчур підвівся.
– У такому разі справу вирішено, і я прощаюся з вами.
Добранецький теж підвівся:
– Прощавайте, пане професоре.
Він простягнув руку Вільчурові, але той похитав головою:
– Ні, прошу пана. Руки вам подати не можу.
Добранецький якусь мить стояв мов скам’янілий, потім раптом повернувся і швидко вийшов з кабінету.
Професор Вільчур мав тут ще багато роботи. По шафах, в кабінеті, на письмовому столі, по різних шухлядах у нього було багато приватних книг, записів, начерків лекцій тощо. Це треба було посортувати, упорядкувати та упакувати. Коли він закінчив цю роботу, на вулиці вже темніло.
Він одягнувся і, проходячи через приймальню, побачив Люцію. Вона на нього чекала тут.
– Доброго вечора, панно Люціє, – втішився він. – Я думав, що сьогодні вас немає у клініці. Чому ви не зазирнули до мене?
– Але я була тут, пане професоре, я проходила кілька десятків разів, а над вашими дверима все горіла червона лампочка.
– Так, так. Я був дуже зайнятий.
– У вас сьогодні закінчилася відпустка?
– Сьогодні, – підтвердив Вільчур.
– Який ви недобрий, пане професоре! На Різдво ви ж були у Варшаві, а я про це нічого не знала.
Він засміявся до неї.
– Як ви дізналися?
– У мене було аж два докази вашої присутності.
Вільчур зацікавився:
– Аж два?
– Так, я вам дзвонила, пане професоре.
– Юзеф нічого не сказав мені про це.
– Бо це зовсім не Юзеф підняв слухавку, а якийсь дивний чоловік. Мені здалося, що… що… Перепрошую, але він мені здався психічно хворим.
– Психічно хворим?
– Так. Він плів такі нісенітниці і був, здається, зовсім п’яний.
Професор засміявся і махнув рукою.
– Ах, зрозуміло. Це Омела. Ви його знаєте. Наш колишній пацієнт. Дуже приємна людина.
– Приємна людина? – здивувалася Люція. – Здається, був такий злодій у безплатному відділі.
– Саме він, – підтвердив Вільчур. – Він якийсь здекласований інтелігент. Виявити, ким він був до цього, неможливо. Сьогодні він справді злодій. Я навіть не знаю його імені. Я познайомився з ним багато років тому, якщо мене не зраджує пам’ять, Об’ядовський або Обедзинський, сьогодні він має прізвище Омела, через рік він, ймовірно, змінить його на якесь зручніше. Так, це дивна людина. Звичайно, він – злодій…
– І п’яниця, – додала Люція. – Мені було б соромно повторити вам, пане професоре, що він мені виговорював… Ви справді пили з ним, пане професоре?
– Я трохи випив… трохи забагато, – усміхнувся Вільчур. – Але що це, пані в шубі? Ви виходите?
– Так. Я просто чекала на вас, пане професоре, бо сторож сказав мені, що ви незабаром будете йти.
– Це чудово. Тоді ходімо.
На дворі був легенький морозець. Легені із задоволенням вдихали освіжаюче повітря. Вони перейшли на інший бік вулиці. Професор Вільчур зупинився і почав розглядати будівлю клініки. Майже всі вікна світилися м’яким білим світлом. Високий піднесений фасад будівлі, який панував над оточенням, мав у собі щось гідне, спокійне і незмінне.
Професор стояв нерухомо. Минали хвилини. Здивована його незвичайною поведінкою, Люція подивилася на його обличчя й побачила дві сльози, що бігали по щоках.
– Професоре! – гукнула вона пошепки. – Що з вами?
Він повернув голову в її бік і посміхнувся.
– Я трохи зворушився. Я залишив тут багато душі… багато…
– Залишили?
– Так, панно Люціє. Залишив. Я більше ніколи не повернуся сюди. Це прощання.
– Про що ви говорите, пане професоре!
– Так, панно Люціє. Сьогодні я був тут востаннє. Я подав у відставку, передав керівництво професорові Добранецькому… Я вже старий, панно Люціє.
Люція не могла відповісти, горло стиснуло, вона тремтіла, мов у лихоманці. Вільчур помітив це й обережно взяв її під руку.
– Ходімо вже. Зрештою, нічого важливого не сталося. Це звичайний порядок речей – старі поступаються місцем молодшим. Так було з початку світу. Не хвилюйтеся з цього приводу, панно Люціє…
– Страшно… страшно… – повторювала вона тремтячими губами.
– Нічого страшного. Всі так переконували мене, що мені треба відпочивати, і я нарешті їм повірив. Облишмо і не говорімо більше про це. Як ви провели свята?
Вона похитала головою.
– Ох, пане професоре, я справді не можу зібратися з думками. Це впало на мене, як грім з ясного неба.
Він коротко засміявся.
– Ну, не зовсім ясного. Ця хмара довгий час нависла над моєю головою, і там не стільки було грому, скільки якогось шипіння та свисту. Дуже дивна хмара. Мене тішить лише те, що єдина блискавка з неї впала з моєї волі… Отож, скажіть, як ви провели Різдво.
– Чому ви питаєте, пане професоре? – сказала вона за мить. – Ви ж знаєте, що для мене це не могли бути веселі свята.
– Чому ні? Ви молода, талановита, життя для вас відкрите. Ви щойно його розпочинаєте. Які турботи були у вас?
Замість відповіді вона міцніше притиснула ліктем його руку. Він замовк, і так мовчки вони йшли довгий час.
– Лише одну мить протягом усього Різдва я була щасливою, дуже щасливою. Це тоді, коли я здогадалася, що це ви мені прислали ті троянди.
Професор від здивування прокашлявся.
– Я знаю, що це ви, – продовжувала Люція. – Хоча ви були такі недобрі, пане професоре, що не написали жодного слова і не дали мені знати, що ви у Варшаві. Але це й так з боку пана професора вияв незаслуженої до мене доброти, що ви про мене згадали, що ви про мене подумали.
– Я, старий егоїст, подумав про вас на Святвечір і зізнаюся, що мені в голову навіть прийшла недоречна думка запросити вас на святкову вечерю.
Люція зробила паузу і глянула йому в очі. У її погляді було стільки тепла і радості, що аж защеміло його серце. Щоб прикрити своє зворушення, він почав говорити:
– Я сидів самотньо, як борсук у ямі, тому й не дивно, що найдивніші ідеї спадали людині на думку. І саме на Святвечір. Що ж, ходімо, не стіймо тут, бо блокуємо вуличний рух. Святвечір, ялинка, сіно під скатертиною. Спогади. Все це вибиває людину з рівноваги.
– І чому ж, чому ви мене не закликали? – сказала вона зі щирим докором в голосі.
– Я вчасно одумався. Насправді мені хотілося того вечора бути у вашому товаристві, але ви, безсумнівно, знайшли більш приємне і веселе товариство, яке більше підходить до вашого віку…
– Ні, ні, ви говорите нещиро, – перебила вона. – Ви ж знаєте, що я хотіла б провести з вами не лише цей вечір, але й усі вечори, всі вечори до кінця мого життя.
Його голос тремтів, коли він звернувся до неї неприємним голосом:
– Не говоріть мені дурниць!
– На все життя, – повторила Люція.
Вільчур вимушено засміявся.
– Ну, якщо йдеться про мене, то ви б навіть не дуже й ризикували, бо вже не надто багато цих вечорів залишилося до кінця мого життя. Але не варто говорити про подібні речі. Бо це смішно, хтось інший міг би нас підслухати і добре посміятися. У мене дочка майже вашого віку і я міг би бути вашим батьком. А як же ще.
– Але це не має ніякого значення, – жваво запротестувала Люція.
– Має, й завелике.
– Для мене має значення те єдине, що я люблю вас, що я обожнюю вас і просто не уявляю собі, як я могла б жити на відстані від вас…
Тепер зупинився Вільчур.
– Панно Люціє, – серйозно сказав він, дивлячись у її сяючі очі. – Ви ще дуже недосвідчена. Повірте мені, почуття дами у всій красі та свіжості – результат просто непорозуміння. Ви мене любите, я видаюся вам людиною, якою можна захоплюватися, доброзичливою і, нарешті, співчувати з приводу того, що нещодавно мене спіткало. Але це не любов. Через місяць чи через рік це мине, бо це повинно минути, і тоді ви переконаєтесь, що в цей момент, що сьогодні нерозважливо ви наближаєтеся до безодні. На щастя, на краю цього провалля стоїть бар’єр, який зупинить вас, цей бар’єр – це мій досвід і моє знання про життя. Дорога дитино, колись ви будете мені за це вдячна. Колись пригадаєте мої слова.
Люція сумно посміхнулася:
– Пане професоре, я й не очікувала іншої відповіді. Я знаю, що я вас не варта. Ні в якому разі. І я знала, що саме такою буде ваша відповідь. Так, бо як же іще можна відповісти жінці, на любов якої в душі немає відгуку.
– Ви помиляєтеся, панно Люціє, – Вільчур нахмурився. – Те, що ви мені сказали, те, що ви відчуваєте, – це для мене великий, великий і цінний дарунок. Людина, яка у своєму житті зазнала так мало теплих почуттів, вміє їх високо цінувати. Однак це не означає, панно Люціє, що вона зможе відповісти на них такими ж почуттями. Життя робить свою справу, роки роблять свою справу. Серце висихає, душа втрачає свої соки бадьорості, стає терпкою й жилавою, висихає на пергамент. Треба це розуміти, панно Люціє.
– Не вірю, – похитала вона головою. – Три роки я спілкуюся з вами, придивляюся до вас, щодня бачу симптоми вашого вразливого серця, велич і життєву силу вашої душі. Ваше серце свіже, як серце дитини. Ви ж любите людей?
Професор задумливо рушив вперед.
– Так, дорога пані, але це щось інше. Це не особисте, воно не бере за душу до самого дна, не рве всі нерви, не становить сенсу днів і ночей. Як би це вам сказати? Між люблячим серцем юнака і моїм така різниця, як між палаючим багаттям і тихенькою церковцею… Бачите, ось ці дві любові, два різних кохання…
Вони знову йшли мовчки. Їх минали нечисленні перехожі.
– І ви ніколи не кохали? – спитала Люція.
Вільчур підняв голову так, ніби вдивлявся в якусь точку між зірками, і нарешті сказав:
– Я кохав колись… Її звали Беата.
Здавалося, він наче забув про присутність Люції і говорив, як сам з собою:
– Вона була молода й красива і ніколи мене не кохала. Була моєю дружиною. Давно це було, багато років тому… Була моєю дружиною… Не дружиною – скарбом, королевою, дитиною. Я вже й сам зараз не знаю – вона була сенсом і метою мого життя. Кожна моя думка була думкою про неї, кожен мій вчинок був вчинком для неї. Я кохав. О, я знаю, що значить кохати. Я пам’ятаю себе в ті роки, також пам’ятаю, що я не міг, не міг завоювати її серце. Я, мабуть, був надто товстошкірим, обсипав її ласкавими словами, тремтів від думки, що якась найменша її примха не буде задоволена… Але у неї не було маленьких примх. Вона прагнула лише одного: вона хотіла покохати. А я не міг стати тим, кого вона могла би покохати. Завжди, щодня в її очах я бачив якийсь наче страх переді мною, безмежну відстань, яка відділяла її думки, її світ від мого. Вона була зразковою дружиною, навіть бували хвилини, коли я починав вірити, що ми зблизимось. Однак ілюзії швидко зникали. І знову я ставав безпорадним перед цією мовчазною, незрозумілою для мене істотою, певне такою ж незрозумілою для мене, як і я був незрозумілим для неї. Щодо мене, то вона поводилася, як маленьке дитя, котре потрапило в клітку до слона. Вона довіряє йому, але боїться кожного свого поруху, кожного свого слова, бо не знає як відреагує цей великий важкий звір.
Вільчур замовк, через деякий час Люція запитала:
– Вона померла?
Професор ствердно кивнув головою і раптом оживився:
– Ходімо. Зайдемо до мене, я покажу вам її фотографію.
І ніби не очікував найменшого протесту від Люції, одразу повернув до свого дому. Люція йшла поруч, усе в ній всередині тремтіло. Її власні зізнання, а тепер ще й зізнання професора розбурхали в ній страшенну плутанину думок і почуттів. Ах, чому ж вона не жила раніше, чому ж вона не пізнала його раніше за ту, глупу і негідну, яка не могла оцінити свого щастя.
Люція знала, що Вільчур колись був одружений і вже багато років він удівець. Три роки тому вона навіть мимохідь познайомилася з його дочкою пані Чинською, до якої відчувала справжню симпатію. Про романтичне минуле родини Вільчурів по місту кружляло так багато суперечливих історій, що важко було відрізнити правду від уявних речей. Більше того, Люція не мала схильності цікавитися тим, що спонукає інших жінок копатися в чужих справах. Щодо Вільчура, то вона навіть і надалі хотіла, щоб він залишався для неї загадковою фігурою – напівлегендарною-напівреальною. Вона хотіла пізнавати його день за днем, так як сторінка за сторінкою розкривається розповідь про трагічні переживання улюбленого героя, історія його життя, лабіринти його душі.
З приводу різних професійних питань Люція вже кілька разів відвідувала віллу професора. Він завжди приймав її у вітальні. Цього разу вперше запросив її до кабінету. Він увімкнув світло і, нічого не сказавши, вказав на великий портрет над каміном.
З широкої сріблястої рами на Люцію споглядала великими, ніби трохи здивованими очима, красуня з русявим волоссям й дівочим овалом обличчя. Смуток ніби оповив невеликі вуста, красива витончена рука з довгими гарними пальцями безвладно лежала серед складок темного шовку сукні.
Хвиля ревнощів стисла серце Люції. Їй видалося, що ця пані на портреті у сто разів красивіша за неї, незрівнянно витонченіша і делікатніша.
– Вона мала на ім’я Беата… – почула за собою тихий голос Вільчура. – Одного разу я повернувся і застав будинок… порожнім. Вона пішла, вона покинула мене, покинула мене задля іншого, заради любові.
Люція відчула, як її серце шалено забилося. Раптово вона повернулася, схопила руку Вільчура і гарячково, несамовито плачучи, почала її цілувати, ніби тими поцілунками хотіла нагородити його за ту кривду, оту злочинну кривду, заподіяну отою…
– Що ви!.. Що ви робите! Панно Люціє! – обурено вигукнув Вільчур, раптово повернувшись до реальності. – Дайте мені спокій, це ні на що не схоже.
Він посадовив її, тремтячу від плачу, у фотель, окинув поглядом кімнату в пошуках карафки з водою. На столику біля каміна стояв коньяк. Професор налив келишок і подав Люції, звертаючись твердо й водночас ніжно, як зазвичай переконував своїх пацієнтів слухатися його:
– Випийте це зараз.
Люція послушно підкорилася його наказу і повільно заспокоїлась, а Вільчур тим часом говорив:
– Ви повинні контролювати свої нерви, шановна пані. Тримати себе в руках. Що ж ви за лікар, якщо чужі страждання виводять вас із рівноваги настільки, що в старому поштивому професорові ви раптом побачили кардинала, до руки якого припали в поцілунку? А може, таким чином ви хотіли вшанувати мою старість?.. Відібрати у мене решту ілюзій? І як ви зараз виглядаєте? Будь ласка, витріть ці непристойні сльози.
Він подав їй свого великого носовичка, а Люція, витираючи очі, все промовляла:
– Ненавиджу її… Ненавиджу…
Сидячи у фотелі вона потроху заспокоювалась.
– Ну, може, ще одну чарочку? – спитав Вільчур.
Люція заперечила порухом голови.
– Дякую і дуже перепрошую за цей спалах істерики. Поводжусь справді огидно.
– Через ввічливість і тактовність я не смію перечити, – навмисне сказав Вільчур невдоволеним тоном. – Не смію перечити. Ви поводитеся так, як анемічна учениця жіночої школи після перенесеної золотухи.
Професор хотів розсмішити дівчину, але його слова не потрапили до свідомості Люції.
– Ви… ви все ще кохаєте її? – спитала вона і прикусила губу, щоб знову не розплакатись.
Брови Вільчура зійшлися.
– Дорога пані, минуло вже стільки років, стільки води утекло, стільки разів навесні її могила вкривалася новою травою… Час робить своє… У мене залишилася пам’ять, гіркі й болісні спогади. Шрам. Я пробачив. Ось і все.
Він на мить задумався й додав:
– Бачите, і з цього ви можете дізнатися, що робить час. Усе минає. Те, що колись здавалося нам всесвітом, з часом ми бачимо маленькою пилинкою і не можемо зрозуміти, чому тоді піддалися ілюзії.
– О ні, – сказала Люція, – але ж ви досі вважаєте, що та жінка була для вас всесвітом. Справжнє кохання, навіть згасле, все одно залишається чимось великим.
Вільчур махнув рукою.
– Це у таких самітників, як я. Хто знає, що б я сьогодні думав про Беату, якби незабаром після її відходу на моєму шляху постала якась інша жінка… якесь ніжне серце, якесь глибоке почуття…
Він посміхнувся і додав:
– Але на своєму шляху я не зустрів ніжних сердець. Жінки моєю дорогою не ходять.
Люція посміхнулася.
– Вони ходять, але ви їх не бачите. Коли ж з’являються такі наполегливі й поводяться нав’язливо, то ви їх позбуваєтесь за допомогою проповіді про різницю у віці.
– Це не проповідь, – сказав він ніжно. – Це переконання. І йдеться не лише про вік, панно Люціє. Слід також враховувати, що власне я людина кінчена…
– Що ви говорите? – запротестувала вона.
– Саме так. Зношений старий чоловік, викинутий за борт, – переконував її серйозно Вільчур. – Подумайте, які в мене можуть бути перспективи. Я б міг розпочати приватну практику вдома, але це означало б постійний контакт з усіма цими людьми, від погляду на яких мене верне. Я хірург. Зрештою, я не можу робити операцію вдома і в результаті буду змушений просити надати операційну. Ви самі розумієте, що після моєї відставки сьогодні наражати себе на будь-які запитання, коментарі, зауваження чи навіть косі погляди було б вище моїх сил. Отже, то що ж мені залишається? Догоряти. Panis bene merentium[44]. І без масла. Бо мусите знати, що я повністю розорений. Цей будинок, в якому ми зараз перебуваємо, вже не є моєю власністю. Мене ласкаво залишили тут доживати віку…
Професор сумно посміхнувся.
– Доживати в надії, що життя скоро закінчиться.
– Я абсолютно з вами не згодна, – енергійно протестувала Люція. – Але ж вам залишається, поки ви не позбудетеся цієї, зрештою, зрозумілої дратівливості на пункті зустрічі з ними, такий величезний напрям роботи, як наукова діяльність. Університетські лекції, клініка, літературна творчість…
Вільчур задумався.
– Ні, це не в моєму характері. Я можу писати лише тоді, коли писання заповнює вільний від активної роботи час; а щодо лекцій… Дорога пані, й звідти мене вигризуть. Ні, мені нічого не залишилося. От лише як замкнутися в домі й чекати смерті. Вона ж не забариться. Так уже це в природі влаштоване, що непотрібне зникає саме собою. І я відчуваю, що я непотрібний.
– Власне, це я маю на увазі, пане професоре. Я маю на увазі те, що ви почуваєтеся непотрібним. Я хочу переконати вас, що це просто миттєвий настрій, який незабаром минеться. Я хочу переконати вас, що ваша життєва сила не ослабла, що ваша геніальність чи енергія зовсім не зменшилися. Це тимчасова депресія.
– Не вірю.
– Тож я переконаю вас.
– Яким чином?
– Ви почали ту свою велику роботу про ракові пухлини…
– Не так розпочата, як закинута. Я вже з рік до неї не зазирав. Мені замало багатьох матеріалів. Треба було б їх збирати, шукати й сортувати, і я вам скажу відверто, що не відчуваю найменшого бажання робити це.
– Тоді я допоможу вам. Я подбаю про це.
– Це була б самовідданість з вашого боку. Ви добре знаєте, панно Люціє, що я не можу прийняти таку жертву.
– Але ж це ніяка не жертва. Ви за це виділите мені частину авторського гонорару. Або, наприклад, поставите поруч зі своїм ім’ям моє. «У співпраці з доктором Люцією Канською». Така честь – не будь-що.
Після тривалого наполягання Люції Вільчур, хоч і неохоче, остаточно вирішив, і наступного дня вони розпочали працю. Зазвичай вона приходила після обіду. Разом вони працювали над рукописом, зазначали, де слід додати матеріал, вилучали бібліографічні деталі з професійних журналів. Перед вечором вони спілкувалися за кавою, після чого Люція прощалася з професором, щоб наступного дня з’явитися з пакунком нотаток чи книжок, відібраних з бібліотеки.
Робота просувалася важкувато, всупереч прогнозам Люції, депресія Вільчура не проходила. Він часто відкладав авторучку і впадав у роздуми на кілька годин, після чого вже був не в змозі не лише працювати, але навіть розмовляти з Люцією.
Одного разу вона застала його п’яним. Люція була близька відчаю, але все-таки вирішила і все ще твердо вірила, що щось станеться і змінить ситуацію, змінить ставлення Вільчура.
Так пролетіло два місяці. Час Люції минав між працею для професора і заняттями в клініці та пошуками роботи в якомусь іншому медичному закладі, бо хоча з боку професора Добранецького вона не зустрічала жодних утисків, на які очікувала на початку, та все одно почувалася жахливо. На перший погляд у клініці все йшло по-старому, ніяких змін і зрушень не відбувалося. Але атмосфера стала зовсім іншою. Більш чутливі, а до них належала Люція, відчували це на кожному кроці. Тут ніхто ніколи не згадував прізвища Вільчура. Ця тиша ніби висловлювала сором, що ось так легко його випхали, відвернулись від нього, забули.
З Кольським вона стикалася дедалі рідше. З часу їхньої принципової розмови він не намагався повернутися до тієї теми, але не змінився щодо неї. Про приватні справи вони взагалі не говорили. Тому він не знав, що Люція співпрацює з професором Вільчуром. Він також не знав, що вона шукає іншу роботу. Лише одного разу, коли він після розмови з Добранецьким мимохідь запевнив, що її становище в клініці не порушено, вона відповіла коротко:
– Мені все одно.
Насправді їй було не все одно. Через надлишок лікарів у Варшаві вкрай важко було знайти роботу. Поки що Люція безрезультатно відвідала десятки установ. Записували її адресу та номер телефону й обіцяли повідомити, коли відкриється вакансія.
Тим часом прийшов березень, а з ним і рання весна цього року. На вулицях було все більше ошатно вбраних жінок і чоловіків у костюмах. Дерева випускали перші пуп’янки, деякі кущі вже ледь зазеленіли.