Та й лiзе додолу.
Кругом дуба русалоньки
Мовчки дожидали;
Взяли ii, сердешную,
Та й залоскотали.
Довго, довго дивовались
На ii уроду…
Третi пiвнi: кукурiку! —
Шелеснули в воду.
Защебетав жайворонок,
Угору летючи;
Закувала зозуленька,
На дубу сидячи;
Защебетав соловейко —
Пiшла луна гаем;
Червонiе за горою;
Плугатир спiвае.
Чорнiе гай над водою,
Де ляхи ходили;
Засинiли понад Днiпром
Високi могили;
Пiшов шелест по дiбровi;
Шепчуть густi лози.
А дiвчина спить пiд дубом
При битiй дорозi.
Знать, добре спить, що не чуе,
Як куе зозуля,
Що не лiчить, чи довго жить…
Знать, добре заснула.
А тим часом iз дiброви
Козак виiзжае;
Пiд ним коник вороненький
Насилу ступае.
«Ізнемiгся, товаришу!
Сьогоднi спочинем:
Близько хата, де дiвчина
Ворота одчинить.
А може, вже одчинила —
Не менi, другому…
Швидче, коню, швидче, коню,
Поспiшай додому!»
Утомився вороненький,
Іде, спотикнеться, —
Коло серця козацького
Як гадина в’еться.
«Ось i дуб той кучерявий…
Вона! Боже милий!
Бач, заснула, виглядавши,
Моя сизокрила!»
Кинув коня та до неi:
