І заспiвали козаки:
«У туркенi, по тiм боцi,
Хата на помостi.
Гай, гай! Море, грай,
Реви, скелi ламай!
Поiдемо в гостi.
У туркенi у кишенi
Таляри, дукати.
Не кишенi трусить,
Їдем рiзать, палить,
Братiв визволяти.
У туркенi яничари
І баша на лавi.
Гой-ги, вороги!
Ми не маем ваги!
Наша воля й слава!»
Пливуть собi, спiваючи,
Море вiтер чуе.
Попереду Гамалiя
Байдаком керуе.
Гамалiю, серце млiе:
Сказилося море,
Не злякае! І сховались
За хвилi – за гори.
Дрiмае в харемi – в раю Вiзантiя.
І Скутар дрiмае; Босфор клекотить,
Неначе скажений; то стогне, то вие:
Йому Вiзантiю хочеться збудить.
«Не буди, Босфоре: буде тобi горе;
Твоi бiлi ребра пiском занесу,
У мул поховаю! – реве сине море. —
Хiба ти не знаеш, яких я несу
Гостей до султана?»
Так море спиняло
(Любило завзятих чубатих слав’ян).
Босфор схаменувся. Туркеня дрiмала.
Дрiмав у харемi ледачий султан.
Тiлько у Скутарi, в склепу, не дрiмають
Козаки-сердеги. Чого вони ждуть?
По-своему Бога в кайданах благають,
А хвилi на той бiк iдуть та ревуть.
«О милий Боже Украiни!
Не дай пропасти на чужинi,
В неволi вольним козакам!
І сором тут, i сором там —
Вставать з чужоi домовини,
На суд Твiй праведний прийти,
В залiзах руки принести,
І перед всiми у кайданах
Стать козаковi…»
