Де-де чуть – гукають
Товаришi-гайдамаки;
Гонта мов не чуе,
Синам хату серед степу
Глибоку будуе.
Та й збудував. Бере синiв,
Кладе в темну хату
Й не дивиться, нiби чуе:
«Ми не ляхи, тату!»
Поклав обох; iз кишенi
Китайку виймае;
Поцiлував мертвих в очi,
Хрестить, накривае
Червоною китайкою
Голови козачi.
Розкрив, ще раз подивився…
Тяжко-важко плаче:
«Сини моi, сини моi!
На ту Украiну
Дивiтеся: ви за неi
Й я за неi гину.
А хто мене поховае?
На чужому полi
Хто заплаче надо мною?
Доле моя, доле!
Доле моя нещаслива!
Що ти наробила?
Нащо менi дiтей дала?
Чом мене не вбила?
Нехай вони б поховали,
А то я ховаю».
Поцiлував, перехрестив,
Покрив, засипае:
«Спочивайте, сини моi,
В глибокiй оселi!
Сука мати не придбала
Новоi постелi.
Без василькiв i без рути
Спочивайте, дiти,
Та благайте, просiть бога,
Нехай на сiм свiтi
Мене за вас покарае,
За грiх сей великий.
Просiть, сини! я прощаю,
Що ви католики».
Зрiвняв землю, покрив дерном,
Щоб нiхто не бачив,
Де полягли Гонти дiти,
Голови козачi.
«Спочивайте, виглядайте,
