Книга Тиха місцина - читать онлайн бесплатно, автор Фрэнсис Скотт Кэй Фицджеральд. Cтраница 2
bannerbanner
Вы не авторизовались
Войти
Зарегистрироваться
Тиха місцина
Тиха місцина
Добавить В библиотекуАвторизуйтесь, чтобы добавить
Оценить:

Рейтинг: 0

Добавить отзывДобавить цитату

Тиха місцина

– Це хто там тільки-но пасував?

– Я, сер!

– А чому я тебе раніше не бачив, га?

– Мене тільки-но допустили до гри.

– Сигнали знаєш?

– Так, сер!

– Гаразд, тоді береш команду на поле; енди – Кратч і Біспем, такли[6] —…

Через мить Безіл почув власний голос, що вигукував у морозяне повітря: «Тридцять два! Шістдесят п’ять! Шістдесят сім! Двадцять два…»

Почувся загальний сміх.

– Хвилинку! Де ти навчився так давати сигнали? – запитав Карсон.

– Сер, у нас був тренер із Гарварда!

– Тобі доведеться відучитися від цієї «хаутонівської» манери[7]! А то хлопці злякаються!

Через кілька хвилин їм веліли надягнути шоломи.

– Де ж Вейт? – занепокоївся Карсон. – Контрольна, чи не так? Гаразд, тоді підеш ти, як твоє прізвище, в чорно-білому светрі?

– Лі!

– Ти подаватимеш сигнали. Подивимося, чи вийде у тебе хоч трохи розворушити цю компанію? Дехто з твоїх гардів і таклів такі здорові, що хоч саме зараз до університетської збірної! Тримай їх напоготові, як там тебе?

– Лі!

Вони вишикувалися в лінію на двадцять третьому ярді, як першокурсники; м’яч був у них. Їм дозволили робити необмежену кількість даунів[8], але коли після кількох моментів виявилося, що вони все ще на тій самій лінії, де почали гру, м’яч перейшов до іншої команди.

«Ось так! – подумав Безіл. – Тепер мені більше не грати!»

Але за годину, коли вони виходили з автобуса, Карсон запитав:

– Ти сьогодні вдень зважувався?

– Так! Сто п’ятдесят вісім фунтів.

– Слухай моєї поради: кінчай грати, як школяр. Але тут завдання інше: вимотати їх якомога більше – а коли вони видихнуться, то перемога за нами. Ти м’яч вибивати вмієш?

– Ні, сер.

– Гм… Шкода, що ти не з’явився у нас раніше…

Тиждень потому ім’я Безіла з’явилося в списку тих, хто вирушав на гру з Андовером. Перед ним у списку було ще двоє квотербеків: Данціґер і ще один атлет, на ім’я Епплтон, який нагадував гумовий м’ячик – і всю гру Безіл просидів на лавці запасних. Але наступного вівторка, коли Данціґер потягнув на тренуванні руку, Безілові вказали пересісти в їдальні за дієтичний стіл, де харчувався основний склад команди.

Напередодні гри з командою першокурсників із Принстона студентське містечко практично вимерло – всі виїхали на матч, який мав відбутися на Принстонському стадіоні. Була вже глибока осінь, із заходу дув підбадьорливий вітер; повертаючись до себе після фінальних тренувань перед майбутнім матчем, Безіл відчув, як ним опанувала знайома жага слави. За Принстон в очковій зоні грав Ле-Мойн, і Мінні цілком могла з’явитися на трибунах, але зараз, але тепер, коли він біг пружною галявиною перед стадіоном «Осборн», ухиляючись від уявних таклів, цей факт уже не видавався йому важливим порівняно з майбутнім матчем. Як і більшості американців, йому рідко вдавалося цілком відчути той самий момент, коли можна без жодних сумнівів сказати собі: «Ось вона, та сама точка, від якої відтепер вестиметься відлік усьому; настав мій зоряний час!» Інколи йому було досить того, що відбувалося зараз. Він зібрався провести дві години на тому полі, де життя триватиме в його власному темпі.

День видався ясним і холодним; трибунами розосередилася безпристрасна публіка – переважно містяни. Гравці Принстонської команди, одягнені в форму з косими смужками, виглядали міцними і впевненими в собі, і погляд Безіла знайшов серед них Ле-Мойна – і відразу холоднокровно зазначив, що рухається він на рідкість швидко і має атлетичну фігуру, що було непомітно, коли він носив костюм. Підкоряючись раптовому пориву, Безіл обернувся і став шукати серед публіки Мінні – але її ніде не було видно. Через хвилину пролунав свисток; сидячи поруч із тренером, він повністю сконцентрувався на грі.

Уся перша половина матчу тривала між тридцятиярдовими лініями. Основні принципи нападу Єля здавалися Безілу надто простими та менш ефективними, ніж ази системи Хаутон, які він почерпнув у шкільній команді; тактика Принстону, що розвивалася в тіні великого Сема Вайта, будувалася навколо пантера[9] і була спрямована на прорив. Після першого тайму команда Єля була попереду. На початку другого – Принстон втратив м’яч, і Еплтон закинув гол навісом із тридцятиярдової лінії.

Того дня більше нічого йому зробити не вдалося. Після наступного кікоффа[10] він одержав травму, і під вигуки вболівальників він покинув поле в супроводі лікаря.

Доволі хвилюючись, на поле вибіг Безіл. Його охоплювало всепоглинальне відчуття невідомості – здавалося, що хтось інший усередині нього вигукує перші сигнали і перекидає невдалий пас через лінію. Потроху змусивши себе зосередитися на полі, він зустрівся очима з Ле-Мойн – Ле-Мойн широко йому усміхнувся. Безіл дав сигнал, який означав різкий пас через лінію, і виконав його сам, пройшовши сім ярдів. Відправив Каллума обійти такла, пройшов ще три ярди – і це був перший даун! На лінії сорока ярдів, відчувши більший простір для маневру, його голова стала працювати плавно і впевнено. Швидкі паси стривожили принстонського фулбека – і, як наслідок, проходи пробіжками до наступної лінії стали щонайменше по чотири ярди замість двох.

На сороковій лінії Принстонської половини поля він відступив, щоб розірвати схему розташування суперників, і спробував атакувати зону Ле-Мойна – але Ле-Мойн сховався за хавбеком, який опинився поміж ними, і вхопив Безіла за ногу. Безіл люто вивільнився, але було вже пізно – хавбек збив його з ніг. І знову Ле-Мойн широко йому всміхнувся, і Безіл його зненавидів. Він дав сигнал грати на тій самій зоні – Каллум проніс м’яч, і вони відкинули Ле-Мойна на шість ярдів, на тридцять другу лінію принстонської половини поля. Здається, він став рухатися повільніше? Ну ж бо, вимотаємо його! За системою був потрібний пас, але він почув свій голос, знову зажадав грати на тій самій зоні. Він побіг уздовж лінії; побачив, що хавбек, який заважав йому, зник, а Ле-Мойн, зціпивши зуби, біжить на нього. Замість того, щоб спробувати прорватися, Безіл розвернувся і постарався повернутися на свою половину поля. Коли його перехопили, він втратив п’ятнадцять ярдів.

Через кілька хвилин м’яч був у суперників, і Безіл відбіг до очкової зони, подумавши про себе: «Була б у нас заміна, мене б напевно замінили».

Команда Принстону раптово немов прокинулася від сну. Потужний пас дав змогу подолати тридцять ярдів. Новий хавбек, який тільки-но вийшов на поле, прорвався через лінію і заробив ще один тачдаун[11]. Єльська команда була в обороні, але катастрофа трапилася настільки стрімко, що вони навіть не встигли про неї здогадатися. Її накликав Безіл, ставши частиною добре відпрацьованого сценарію; запізно він зауважив, як м’яч вилітає з лінії розіграшу до вільного енду; Безіла спритно блокували, і він побачив, як принстонські запасні застрибали у себе на лавці, розмахуючи прапорами; Принстон забив гол.

Він встав на місце з важким серцем, але здатність тверезо мислити він при цьому не втратив. Будь-які помилки можна виправити – аби тільки його не вилучили з поля. Пролунав свисток, який означав кінець тайму; сівши прямо на газон разом зі своєю вимотаною командою, він змусив себе повірити, що вони йому, як і раніше, довіряють, і намагався видаватися рішучим та впевненим, не відводив погляду, коли хто-небудь дивився йому в очі. Досить уже на сьогодні помилок!

Під час кікоффі він знову пробіг із м’ячем до тридцять п’ятої лінії, і вони почали поступово надолужувати згаяне. Різкі паси, слабке місце у вигляді одного з таклів із краю Ле-Мойна… А Ле-Мойн видихався! З перекошеним і впертим обличчям він, нічого не помічаючи, врізався прямо в захисника; гравцям з м’ячем – і Безілові, і іншому – вдалося від нього піти.

Залишилося ще тридцять ярдів… двадцять… Знову на шляху Ле-Мойн! Звільнившись від гравців, які намагалися його блокувати, Безіл спіймав втомлений погляд жителя півдня і нарочито гучно його образив:

– Ти видихнувся, Малюку! Тебе давно час замінити!

Від самого початку наступного ігрового моменту він пішов прямо на нього, і коли Ле-Мойн люто кинувся в атаку, Безіл кинув м’яч; той пролетів у Ле-Мойна над головою – гол! Єль —10, Принстон – 7. І знову рух уперед і назад полем, і щохвилини у Безіла немов би додавалося сил, і ось-ось буде ще один гол; але раптом матч закінчився…

Залишаючи поле, Безіл оком окинув трибуни, але її ніде не було.

«Цікаво, чи помітила вона, що я спочатку погано грав? – подумав він, а потім з гіркотою зауважив: – А якщо ні, то він все одно їй розповість».

І у нього у вухах залунала ця розповідь, цей м’який південний акцент, настільки переконливий, перед яким вона не змогла встояти там, у потягу… Через годину, вийшовши з роздягальні, він натрапив на Ле-Мойна, який виходив тієї миті із сусідньої роздягальні. Він кинув на Безіла невпевнений і водночас сердитий погляд.

– Вітаю, Лі! – І після хвилинного збентеження додав: – Вітаю з перемогою!

– Вітаю, Ле-Мойне, – процідив крізь зуби Безіл.

Ле-Мойн було рушив собі, затим знову обернувся до Безіла.

– У чому річ? – запитав він. – Бажаєш продовжити?

Безіл не відповів. Обличчя в синцях та перев’язана рука трохи пом’якшили його гнів, однак він не міг змусити себе з ним говорити. Гра закінчилася, і зараз Ле-Мойн зустрінеться з Мінні, змінивши гіркоту поразки на втіху вечірньої перемоги.

– Якщо це через Мінні, то ти даремно на мене сердишся, – несподівано випалив Ле-Мойн. – Я запросив її на гру, та вона не приїхала.

– Справді? – здивувався Безіл.

– Таки через те! А то я сумнівався. Думав, що ти вирішив мене дістати. – Він примружився. – Ця юна леді ще місяць тому дала мені відставку.

– Невже?

– Покинула. Я їй трохи набрид. Швидко в неї змінюються інтереси.

Безіл помітив, що його обличчя стало сумним.

– І з ким вона тепер? – запитав він, уже доброзичливіше.

– Здається, з твоїм однокласником Джубелом – типова «сіра маса», коли хочеш знати моєї думки. Вона познайомилася з ним у Нью-Йорку, за день до початку навчального року, і, як я чув, у них усе досить серйозно. Сьогодні ввечері вона буде на танцях у клубі «Лаун».

IV

Безіл вечеряв у барі біля Тафта з Жобеною Дорсі та її братом Джорджем. Єльська команда здобула перемогу над Принстоном, і весь університет тепер захоплено радів; коли вони увійшли до зали, всі першокурсники, які сиділи за столиком біля входу, почали гучно вітати Безіла.

– Ти стаєш відомим! – мовила Жобена.

Рік тому Безіл на кілька тижнів уявив, що закоханий в Жобену, але під час наступної зустрічі зрозумів, що це не так.

– Чому так усе сталося, га? – запитав він її під час танцю. – Чому все так швидко минуло?

– Ти справді волієш знати?

– Так.

– Тому що я дала тобі спокій!

– Ти? Дала мені спокій? – перепросив він. – Мені це подобається!

– Я вирішила, що ти поки надто юний.

– А що, від мене нічого не залежало?

Вона похитала головою.

– От і Бернард Шоу говорив те саме, – задумливо погодився Безіл. – Але я завжди вважав, що це стосується людей виключно дорослих. Тож усе-таки це ви полюєте за нами, чоловіками?

– Ще чого! – Її тіло від обурення стало неподатливим у нього в руках. – Чоловіки завжди десь поруч, а жінки блимають очима, от і все. Це діє інстинкт.

– Невже чоловік не може зробити так, щоб жінка в нього закохалася?

– Дехто може – ті, кому здебільшого байдуже.

Він на якийсь час замислився над цим жаским фактом, проте потім облишив це заняття – ще буде час. Дорогою до клубу «Лаун» у нього виникло ще кілька питань, які він їй поставив. Скажімо, коли дівчина, яка нещодавно «сохла» за одним юнаком, раптом захопилася іншим, що у такому разі має чинити перший хлопець?

– Дати їй спокій, – відповіла Жобена.

– Припустимо, йому цього не хочеться. Що тоді?

– Та нічого тут більше не вдієш!

– І все ж: як краще вчинити?

Заливаючись сміхом, Жобена притулилася до його плеча.

– Бідолаха Безіл! – проронила вона. – Нумо, вважай, що я Лора Джин Ліббі[12], й поділись зі мною всією історією.

Він коротко розповів їй про свій роман.

– Тепер ти знаєш, – сказав він насамкінець, – була б вона прозаїчною дівчиною, я б стерпів це, хоч би сильно кохав. Але ж ні, вона найпопулярніша, найвродливіша з усіх, кого я знаю. Зрозумій, вона для мене і Мессаліна, і Клеопатра, і Саломея – і все в такому дусі.

– Говоріть голосніше! – зауважив Джордж, який сидів на передньому сидінні.

– Вона для мене щось на кшталт вічної жіночності, – уже впівголоса мовив Безіл. – Розумієш, як мадам Дюбаррі. Вона не така, як…

– Не така, як я?

– Ні. Ти на неї чимось схожа… Усі дівчата, які мені подобалися, чимось схожі. Жобено, ну ти чудово розумієш, що я маю на увазі!

Коли вдалині засяяли вогні нью-гейвенського клубу «Лаун», вона раптом стала ввічливо-серйозною.

– Тут нічого не вдієш! Я в цьому впевнена. Вона більш досвідчена, ніж ти. Усе від самого початку йшло за її сценарієм – навіть тоді, коли ти вважав, що правила придумуєш ти. Я не знаю, чому вона раптом вигоріла, але очевидно, що річ тут саме в цьому – і вона, навіть якщо захоче, вже не зможе створити все це знову, і ти не зможеш, бо ти…

– Продовжуй! Що я?..

– Тому що ти надто закоханий. Єдине що тобі залишається – продемонструвати свою байдужість. Будь-яка дівчина не терпить, коли від неї відвертається давній шанувальник; тому вона може тобі навіть усміхнутися – але не здумай повертатися. Між вами все скінчено!

Безіл постояв у вбиральні, задумливо пригладжуючи волосся. «Все скінчено». Слова Жобени відняли в нього останній слабкий промінь надії, і від усвідомлення цього факту, укупі з напругою від денної гри, у нього на очах з’явилися сльози. Він квапливо увімкнув кран і вмився. Хтось увійшов і поплескав його по плечу.

– Непогана гра, Лі!

– Дякую, але мені багато чого й не вдалося…

– Ні, ти був молодчиною! Саме в останній чверті…

Він увійшов на танцювальний майданчик. І невдовзі побачив її, і відразу в нього запаморочилося в голові, йому стало ніяково від хвилювання. Куди б вона не йшла, всюди її переслідувала свита кавалерів, і на всіх вона дивилася з яскравою і пристрасною усмішкою, яка була йому настільки знайома. Незабаром він став шукати, хто ж її тут супроводжує, і з обуренням виявив, що це нахабний і вульгарний хлопець зі школи Хілла, якого він вже раніше примітив, але відкинув як абсолютно неможливу кандидатуру. Що ж такого могло ховатися за цими водянистими очицями, які так її полонили? Хіба міг цей примітивний мозок гідно оцінити безсмертну сирену підмісячного світу?

У розпачі вивчивши містера Джубела, марно намагаючись знайти відповіді на ці запитання, він запросив її, «перехопивши» прямо в танці, і навіть протанцював із нею цілих двадцять футів, поки її не покликав наступний кавалер; Безіл із цинічною меланхолією усміхнувся, коли вона сказала:

– Я так пишаюся, що ми знайомі! Усі кажуть, що сьогодні вдень ти був неперевершений!

Для нього ця фраза була на вагу золота і після танців, стоячи біля стінки, Безіл подумки раз у раз повторював її, виокремлюючи окремі частини і намагаючись знайти в цих словах бодай якийсь потаємний сенс. Коли його величатимуть більше, то, либонь, вона захопиться. «Я так пишаюся, що ми знайомі! Усі кажуть, що сьогодні вдень ти був неперевершений!»

Біля дверей почався переполох, і хтось вигукнув:

– Отакої! Вони таки явилися!

– Хто? – запитав хтось інший.

– Принстонські першокурсники! Футбольний сезон у них закінчився, і троє-четверо з них вирішили відзначити закінчення тренувань у «Гофбрау».

З метушні раптово, немов хавбек із лінії на футбольному полі, вирвався якийсь юнак, котрий нагадував якийсь кумедний привид; спритно обійшовши одного зі студентів, які стежили за порядком, та похитуючись, він вискочив саме до тих, хто танцював. Комірець під його смокінгом був відсутній, запонки давно вже полишили сорочку, волосся було скуйовджене, а погляд – абсолютно знавіснілий. Якийсь час він озирався, немов його засліпило світло; потім його погляд впав на Мінні Бібл, і обличчя його засяяло світлом щирої любові. Ще до того, як він зміг до неї наблизитися, він почав гучно кликати її на ім’я, і крізь південний акцент чітко чулися напруга і гіркота.

Безіл вискочив уперед, Безіл рвонув до нього, але його випередили, і Малюк Ле-Мойн, який чинив опір щосили, зник за дверима гардеробної серед круговерті ніг і рук, більшість з яких належали зовсім не йому. Зупинившись біля дверей, Безіл відчував, що до його відраза змішалася зі щирим співчуттям; щоразу, коли Ле-Мойну вдавалося підняти голову з-під крана, він відчайдушно нарікав на своє нещасне кохання.

Проте коли Безілу знову вдалося запросити Мінні на танець, він помітив, що вона сердита і злякана – настільки, що вже ладна була шукати підтримки у Безіла; вона раптом попрохала його піти посидіти, поговорити.

– Хіба не дурень він? – пройнявшись, вигукнула вона. – Такі речі псують дівчатам репутацію. Його потрібно було в поліцію відвести!

– Він не знав, що творить. Була складна гра, він вельми втомився, ось і все.

Але в неї на очах забриніли сльози.

– Ох, Безіле! – мовила вона. – Скажи мені: невже я насправді жахлива? Я нікому не бажаю зла; але так само собою трапляється…

Йому хотілося обійняти її й сказати, що вона – найчарівніша дівчина у світі, але в її очах він прочитав, що вона зараз його навіть не помічає; для неї він був порожнім місцем – з однаковим успіхом цієї миті вона могла б вилити душу якій-небудь подружці. Він згадав слова Жобени – йому не залишалося нічого, окрім як піти з гордо піднятою головою.

– Ти набагато розумніший! – Її ніжний голос обволікав його, мов води чарівливої річки. – Ти розумієш… якщо двоє більше не шаленіють одне від одного… вони мають проявляти здоровий глузд!

– Авжеж, – підтвердив він і змусив себе з удаваною легкістю додати: – Коли все скінчилося, тут вже нічого не вдієш.

– Безіле, ти такий хороший! Ти завжди мене розумієш.

І раптом, уперше за тривалий час, вона про нього замислилася. З нього вийшов би безцінний друг для будь-якої дівчини, подумала вона – адже цей розум, який іноді настільки втомлює, можна було б використовувати як «жилетку»…

Він дивився, як танцює Жобена, і Мінні простежила за його поглядом:

– Ти прийшов із дівчиною, так? Вона доволі гарненька!

– Але не така красуня, як ти.

– Безіле!

Він свідомо уникав дивитися на неї, вгадавши, що зараз вона злегка вигнулася і склала руки на колінах. І тільки-но йому вдалося взяти над собою гору, сталося щось екстраординарне – в навколишньому світі, який перестав полягати лише в ній одній, раптом з’явилося якесь світло. І відразу підійшли якісь першокурсники, щоб привітати його з перемогою в грі, і йому це сподобалося – і похвали, і їх злегка підлесливі погляди. Здається, тепер у нього були всі шанси, щоб наступного тижня почати матч із Гарвардом.

– Безіле!

Серце шалено калатало у грудях. Краєм ока він помітив її погляд – вона чекала. Може, вона й справді пошкодувала? Може, йому варто вхопитися за цю можливість, повернутися до неї та сказати: «Мінні, скажи цьому безумцю, щоби біг до річки топитися, і повернися до мене!». Він завагався, але відразу згадав фразу, яка допомогла йому вдень під час гри: досить уже на сьогодні помилок! Поклик усередині нього повільно затих.

З’явився Джубел-неможливий, всім своїм виглядом показуючи, хто тут головний, і серце Безіла вирушило до зали танцювати далі, разом із його володаркою в рожевій шовковій сукні. Знову загубившись у тумані нерішучості, він вийшов із зали на веранду. В повітрі метушливо кружляв легкий перший сніг, і зірки з неба холодно дивилися на землю. Поглянувши на них, він побачив, що це, як і раніше, його зірки – ореоли прагнень, боротьби і слави. Між ними співав вітер, який насвистував ту саму, високу і чисту ноту, яку він чув завжди – і гнав вперед, до нових битв, парадну шеренгу хмар. Ця картина вирізнялася неймовірною яскравістю та пишнотою, і лише досвідчене око полководця могло помітити, що в небі тепер стало на одну зірку менше.

ІІ

Розповіді про Жозефіну

Перша кров

І

– Я пам’ятаю, як ви прийшли до мене в розпачі, коли Жозефіні було три роки, – говорила місіс Брей. – Джордж тоді шаленів, тому що ніяк не міг влаштуватися на роботу, і зганяв злість на маленькій Жозефіні.

– Так, я пам’ятаю, – сказала мати Жозефіни.

– Ось і вона, Жозефіна!

І це справді була Жозефіна. Вона з усмішкою дивилася на місіс Брей, а в погляді жінки непомітно промайнула якась тяжкість. Жозефіна продовжувала всміхнулася.

– Скільки ж тобі років, Жозефіно?

– Нещодавно виповнилося шістнадцять.

– Он як! Мені здавалося, що ти трохи старша.

Тільки-но випала нагода вставити слівце в розмову, Жозефіна запитала у місіс Перрі:

– Можна мені сьогодні піти з Ліліан в кіно, на денний сеанс?

– Ні, люба; ти маєш вивчити уроки.

Місіс Перрі відразу повернулася до місіс Брей, демонструючи, що питання закрите, але…

– Дурепа проклята! – впівголоса пробурмотіла Жозефіна.

Місіс Брей відразу заторохтіла, намагаючись змінити тему розмови, але місіс Перрі, звичайно, не змогла обійтися без догани Жозефіні.

– Як ти назвала матір, Жозефіно?

– Я не розумію, чому я не можу піти в кіно з Ліліан?

Здавалося, що матір вважала б за краще закінчити на цьому розмову.

– Тому що ти мусиш вчитися! Ти щодня кудись ходиш, і твоєму татові це набридло.

– Ви з глузду з’їхали! – кинула Жозефіна і завзято додала: – Маячня якась! Наш татко, певно, збожеволів. Невдовзі він почне рвати на собі волосся і вважати, що він Наполеон чи хтось на кшталт.

– Ні, – розсміялася місіс Брей, коли обличчя місіс Перрі зашаріло. – Хіба, може, вона має рацію. Що, коли Джордж і справді збожеволів – особисто я впевнена, що мій чоловік від люті втратив глузд. Це все війна!

Але матері було не до сміху; вона вважала, що Жозефіна варта добрячої прочуханки.

У розпалі розмови пролунало ім’я Ентоні Харкера, однолітка старшої сестри Жозефіни.

– Він дивовижний, – без будь-якого бажання нав’язати свою точку зору втрутилася в розмову Жозефіна.

Вона зовсім не була грубіянкою; вона насправді рідко переходила межі звичайної світської бесіди, хоча легко втрачала безтурботний настрій, стикаючись із будь-якої несправедливістю або дурістю з боку співрозмовника.

– Він цілком…

– Він має неабиякий успіх. Але я особисто не бачу в ньому нічого дивовижного. Мені він видається легковажним.

– О, ні, мамо, – заперечила Жозефіна. – Він зовсім не такий. Будь-хто тобі скаже, що він – справжня особистість, не рівня тим недотепам, яких хоч греблю гати. Будь-яка дівчина була б рада прибрати його до рук. Я б не роздумуючи вийшла за нього заміж!

Раніше їй таке і на думку не спадало. Остання фраза насправді була заготовлена для вираження симпатії до Тревіса де Коппета. І незабаром, коли подали чай, Жозефіна вибачилася і пішла до своєї кімнати.

Попри те, що будинок був зовсім новим, Перрі зовсім не були нуворишами. Належачи до вищого чиказького суспільства (що передбачало вельми солідні доходи), вони не видавалися нечемами, як ті люди, які увірвалися у вищий світ після 1914 року. Жозефіна мимоволі стала одним із піонерів покоління, якому судилося «відбитися від рук».

Вона одягалася у своїй кімнаті, збираючись піти до Ліліан, та думала час від часу то про Тревіса де Коппета, то про те, як вона вчора їхала додому з балу в Девідсонів. Тревіс носив під смокінгом вільну накидку синього кольору, успадковану ним від якогось старого дядечка. Тревіс був високий, худорлявий, чудово танцював; його очі часто описували ровесниці протилежної статі як «глибокі й темні», хоча дорослі бачили звичайні карі очі, обведені темними, схожими на синці, колами. Область, навколо них, здавалася то пурпуровою, то коричневою, то малиновою – кинувши швидкоплинний погляд на Тревіса, це було першим і останнім, що ви помічали – крім сліпуче-білих зубів. Як і Жозефіна, він теж був людиною нового типу. Хоча в Чикаго в ті часи новим було все, в дужках, щоб не втратити нитки оповіді, зауважимо: Жозефіна була «новітньою з нових».

Одягнувшись, вона спустилася вниз сходами й через прочинені двері вийшла на вулицю. Стояв жовтень, дерева вже скинули листя, і в спину їй дув суворий бриз. Вона йшла повз холодні кути будинків, повз закутки житлових кварталів, у яких чаївся вітер. Від цієї пори й до початку квітня Чикаго стає містом, в якому життя ховається за стінами будинків, де увійти у двері означає потрапити в інший світ – бо холод озера Мічиган завжди непривітний і не схожий на справжній північний холод; він слугує лише для того, щоб акцентувати увагу на тому, що відбувається всередині, а не ззовні. На вулицях цього часу не чутно музики, там не натрапиш на закоханих – і навіть в сприятливий час року багатії, які проїжджають повз у лімузинах, радше дратують, ніж зачаровують тих, хто ходить бруківками. А всередині будинків панує глибока, повна тиша, – або шум, неначе ті, хто живе всередині, весь час зайняті винаходом нових танців. І все це – лише частина того, що люди мають на увазі, вимовляючи: «наш Чикаго».