Іван Краузович згадав родину. Малий Льоня з турботливою Настею на пляжi Киiвськоi Венецii[26 - Так до Другоi свiтовоi вiйни називали в приватних розмовах Труханiв острiв.]. Шахи, Шопен, розмови з колегами на теплому днiпровському пiсочку про полiтику (але так, злегка, про те, що можна) i якийсь дивний ресторан на березi, назви якого колишнiй професор не пам’ятав. Взимку вiн сердився – харкiвська iнтелiгентка i за сумiсництвом його дружина водила малого в театр Франка. Постiйно. Навiщо ти сина постiйно береш iз собою на Карпенка-Карого[27 - Театр, котрий було засновано 1920 року у Вiнницi, довго мандрував iз постановками рiзними мiстами Украiни. Актори працювали майже задарма, однак iз неабияким пiднесенням. Це стало приводом переведення франкiвцiв 1923 року як Державного театру УРСР до столицi Украiни – Харкова на постiйнiй основi. А потiм, улiтку 1926-го, театр iм. І. Франка за рiшенням уряду перевели до Киева, тодi як iз Киева до Харкова переiхав театр «Березiль». З 1926 року театр працюе в будiвлi колишнього театру Соловцова. У 20–30-х рр. ХІХ ст. серед постановок були шедеври вiтчизняноi та свiтовоi класики: «Весiлля Фiгаро» П. Бомарше, «Пригоди бравого солдата Швейка» за Я. Гашеком, «Дон Карлос» Ф. Шиллера, «Борис Годунов» О. Пушкiна i, зокрема, «Суета» І. Карпенка-Карого.]? Хiба йому це стане в пригодi в життi? Незабаром вiйна…
Хоча нi. Звiсно, все було не так. Адже професор лiнгвiстики про вiйну, що нависала брилою, наближалася, вимагала зректися усього свого колишнього життя iз шопенами, театром й iншими надлишками… нiчого не знав. Нiхто не знав. Це не було так уже й передбачувано.
Поступово виринали спогади про шикарну квартиру на Карла Лiбкнехта з власним окремим кабiнетом, яка для колишнього науковця була нiби данiсть. Нiби все так i треба. І тi спогади видавалися такими нереальними, нiби й не спогади взагалi, а так… марення, мрii. Фантазii старого i хворого професора лiнгвiстики нiмецького походження, що працював у Киiвському унiверситетi й на самому початку вiйни загримiв до Сибiру за це походження.
Потiм прийшло якесь усвiдомлення. Ось дерев’яна ложка, ось юшка з маленьких, але дуже жирних рибинок, а за вiкном – сибiрська завiрюха. Реальнiсть. Тут i тепер. Вiн довго роздивлявся своi руки. Чого «Дядя Стьопа» його прихистив i де знайшов – про це не питав. Ця iнформацiя була для нього така ж непотрiбна, як i знати, скiльки шаману рокiв. Але ось прiзвисько…
«Шановний Іван» довгий час тiльки мiг здогадуватися, чому його рятiвник – «Дядя Стьопа», доки вiн не знайшов у його важезнiй старiй скринi «Пограничник» за п’ятдесят четвертий рiк iз поемою Сергiя Михалкова «Дядя Стьопа – мiлiцiонер», i все стало зрозумiлим.
* * *
– Не те щоб зреклися, дядьо Стьопо. Ти розумiеш… – Шановний Іван потер перенiсся. Вiн думав, як би краще це пояснити шаману, не вдаючись у розлогу iсторiю Радянського Союзу. – Ну це бiльше був такий термiн поширений, нiж насправдi зреклися.
– Не розумiю. У нас, у бiлих калмикiв[28 - У росiйських письмових джерелах телеути пiд iм’ям бiлих калмикiв увперше згадуються 1601 року. Ця назва вiдрiзняла тюркомовних степовикiв вiд iх союзникiв – монголомовних ойратiв, яких росiйськi дослiдники визначали як чорних калмикiв.], так не заведено, – вiдрiзав Дядя Стьопа.
– У нас також, в украiнцiв, не заведено. Однак, якби мiй син офiцiйно не зрiкся б вiд мене, був би зi мною в Сибiру. Розумiеш? Ну, це, нiби як традицiя така – зрiкатися ворогiв народу. Інакше всю сiм’ю по етапу вiдправляють.
Шаман мовчав i тiльки шамкав беззубим ротом. Іван Краузович не здавався:
– Ну, це як на весiллi: «весiльний генерал» мае обов’язково викрасти наречену, але ж то не по-справжньому. Ну, розумiеш?
– Що «не по-справжньому»? Викрадення нареченоi чи зречення вiд тебе сина? – не здавався шаман.
Експрофесор собi подумав: «Чи вiн справдi намагаеться зрозумiти, чи кепкував з мене?» Втiм, Іван Краузович усвiдомлював, що мозок «дядi Стьопи» справдi побудований так, що той нiколи не зрозумiе, як це: зрiкатися когось рiдного, аби не потрапити до в’язницi.
– Усе не по-справжньому… – насамкiнець iще раз проказав Іван Краузович, усвiдомлюючи, що не вдасться пояснити й просто волiючи закрити цю гостру для нього тему.
– Хм, коли Єжов перетворив Сибiр на мiсце масових куркульських заслань i ви, зеки, сюди хлинули, немов весняна повiнь, яка на берегах Бердi[29 - Рiчка в Росii, права притока Обi. На нiй розташованi селище мiського типу Маслянино, мiста Іскiтим i Бердськ.] несподiвано почалася у квiтнi, коли б ще мав тривати льодостав, то нам також здавалося, що це не по-справжньому, – вiдказав шаман так, щоб ледь чутно було навiть самому йому, не те що його пiдопiчному.
Однак Шановний Іван той тихий шепiт почув i таки вибухнув:
– То чого ти «Дядя Стьопа»? – роздратовано запитав Іван Краузович. – Бо мiлiцiонер? Чи, бо, живеш, немов на заставi Іллiча[30 - Назва площi в центрi Москви й однойменна назва кiнофiльму про молодь, котра починае самостiйно жити, ще точно не уявляючи, як це правильнiше зробити в реалiях СРСР пiсля ХХ з’iзду партii.] – в самому центрi Космосу? Чого?! Бо все знаеш? Знаеш напевно, що мiй син мене не любив? Якщо ти все знаеш, то скажи менi, що було б iз моiм единим сином, Леонiдом, якби вiн у своему Нахiмовському, акурат перед складенням присяги й вiдправленням на фронт, мене не зрiкся?!
У ту саму мить, коли б вiдповiдь дядi Стьопи напевно спричинила неабияку сварку мiж чоловiками, нiби рятуючи ситуацiю, почувся стукiт у дверi iхньоi хатини. За тим почулось тихе шарудiння, i хтось почав благати: «Дядю Стьопо, вiдчини, прошу… Дитя прихворiло… Що робити – не знаю… В таку пiзню годину до районноi полiклiнiки вiдомо не доiду… Знамо, ти можеш допомогти… Ти по всiй окрузi людей зцiлюеш! Прошу…»
– А Дядя Стьопа я, бо «Дядя Степа всем знаком!» О! Бачиш, у яку пiзню годину мене хтось благае про допомогу?
Шаман зиркнув на шановного Івана, пiдняв вказiвний палець i пiшов вiдчиняти дверi.
Знадвору на нього дмухнув холодами й дощами кiнець сибiрського вересня, нiби промовляючи: «Готуйтесь уже, небораки, до зими. Час настав». Усередину ломилася якась баба з оберемком у руках. Іван Краузович по тихому писку з нього зрозумiв, що в ньому немовля. Однак Дядя Стьопа нiкого всередину не пускав. Нiколи. Пiсля хвилинних роздумiв, вiн сказав бабi: «Давай сюди» i вихопив iз ii рук замотане в хустку дитя.
* * *
Розгорнув ту хустку на столi, що був i за кухонний, i за операцiйний, коли шаман входив у транс i його руки опинялися всерединi хворого людського органiзму. Вiн так зцiлив уже не одного мiсцевого мешканця, хоча Шановному Івану забороняв дивитись на те все. Тому Іван Краузович пiдглядав, непорушно причаiвшись за пiчкою, викладеною чудовою майолiкою, однак жодного разу не вгледiв чогось такого, що б йому допомогло розгадати той секрет. Ну як? Як шаман iз заплющеними очима, трохи розгойдуючись iз боку в бiк у трансi, виймае той хворий, пульсуючий апендицит, а пацiент не стiкае кров’ю? Тiльки голими руками виймае. І руки в нього чистесенькi, нiяких слiдiв «людських рiдин» (як Дядя Стьопа називав кров, сльози й гнiй) на тих руках немае. Немае i слiду на тiлi прооперованого вiд операцii. І якби не залишки тих закривавлених людських органiв, що, здавалося Івану Краузовичу, ще трiпаються i скорочуються, намагаючись жити, в брудному оцинкованому вiдрi, в котре шаман кидав продукти операцii, то Іван Краузович би просто собi думав, що йому все те ввижаеться.
Адже щоразу, коли вiн ховався у своему схронi за пiчкою, находив на нього дивний стан. Нiби сновидiння перемiшувалися з дiйснiстю у якомусь казковому танку. В головi трохи паморочилось, i як колишнiй професор лiнгвiстики Киiвського унiверситету не намагався розгледiти, що шаман виробляе над новим непорушним пацiентом, який без жодноi анестезii лежить у шамана на столi, нiяк йому це не вдавалося… Натомiсть силомiццю, поза його волею, думки линули до майолiки, якою була облицьована пiчка. Вiн починав роздивлятися дивовижних звiрiв на нiй, торкатись пучками пальцiв тих чудернацьких вiзерункiв…
І чого тiльки не було на тих керамiчних плитах!.. І мiфiчнi оленi iз зiркою мiж рогами, i смерек, i казковi птахи, i риби, i заснiженi гори, звiсно ж… Ну куди ж Сибiр без риби й снiгу?
– Треба вводити в транс, – винiс свiй вердикт шаман.
– Що? – нiби отямився вiд сну Іван Краузович.
– Треба присипляти малого, – повторив шаман i рiшуче подивився на свого пiдопiчного. – Інакше не виживе.
– Але ж ти ще не робив такого на зовсiм грудних, хiба нi?
– Не робив… то так… – протягнув Дядя Стьопа, замислившись.
Іван Краузович запитально подивився на шамана. Той хвилину мовчав, нiби про щось розмiрковуючи, потiм радiсно усмiхнувся своiми беззубими яснами до шановного Івана, i той ураз почав спостерiгати за оленями, уквiтчаними зорями мiж рогiв, i рахувати зорi в сузiр’i Гiдри на пiчнiй майолiцi.
Коли Іван Краузович отямився, Дядя Стьопа вже пеленав малого в кусок iхнього единого цiлого простирадла, як нiчого й не було. Потiм вiдчинив дверi й досить грубо пхнув бабу ногою, яка заснула на порозi. Та враз скочила. «Тримай. Не намагайся нагодувати, доки сонце, що завтра зiйде, не зайде знову. Тiльки поiти ось цiею настоянкою. Молока в тебе бiльше не буде. Нехай чоловiк купить козу i доiть». Баба з готовнiстю закивала. Ага-ага… А потiм намагалася схопити руки дядi Стьопи та iх навiщось поцiлувати. Шаман знiяковiв i вiдiйшов вглиб кiмнати. Іван Краузович закрив його своею постаттю:
– Дядя Стьопа втомився. Однак вiн розумiе i вiзьме вашу вдячнiсть (про себе колишнiй професор подумав: «Як делiкатно i дипломатично. Якби я i справдi був нiмецьким шпигуном, та ще й важливим, як уважала та трiйка, що мене судила перед вiйною, то ось тепер мiг би бути вiйськовим аташе. Бажано десь на Карибах, де теплiше»).
– Ось, вiзьмiть, будь ласка. Прошу… Дякую вам так, що до неба, – баба сунула якийсь пакунок у руки пiдопiчного шамана i вклонилася аж до землi, що немовля ледь не вислизнуло з пакунка. – Ой, ну не даремно ж лiкували.
Баба хихикнула i позадкувала. Іван Краузович про себе подумав: «Стандартна ситуацiя. Спочатку молять, потiм нiвелюють зцiлення. Адже нiкому не втямки, що могло б статися, якби не шаман…Якби я не бачив наслiдкiв, також би нiвелював… Однак я знаю, що буде далi, i що лишаеться пiсля таких ось операцii в оцинкованому вiдрi».
Нiби на пiдтвердження своiх думок, коли Іван Краузович зачинив дверi за непроханими нiчними гостями й нахилився над вiдром, то побачив, що в ньому лежить щось крихiтне i яскраво-лимонне, i воно, немов крило пташки, ще живе й трiпоче. Іван Краузович запитально глянув на шамана. Той лежав на тапчанi, на якому ночами спав, i знесилено, не мигаючи, дивився на Івана. Пiдопiчний помiтив, що Дядя Стьопа бiльше втомився, нiж зазвичай. Іван Краузович вирiшив сiсти на стул коло стола i не заважати своему наставнику вiдпочити, хоча i був занепокоений: той нiколи не прилягав на свiй тапчан, якщо не збирався спати. Івану Краузовичу пригадалося, якими звичними для цивiлiзованоi, кривавими й не такими безболiсними методами вiдкачували гнiй iз легень його дружинi Настi. Той був таким само яскраво-лимонним, хiба що його було значно бiльше, i вiн перемiшувався зi згустками кровi й не в оцинкованому вiдрi.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
