* * *
Рiк промайнув, немов один день, i вже стоiть лютий холод мiсяця лютого року шiстдесятого. Нове десятирiччя.
Дивно. Менi тодi заледве виповнилось чотирнадцять, а я вже встигла пожити в буремних вiйною сорокових, потiм якихось непевних, немов лишень натяк на нормальне життя – п’ятдесятих, i ось – на тобi – починалося нове десятирiччя. І я майже фiзично вiдчула якiсь змiни. Щось суттево нове в нашому становищi – пiшачкiв своеi великоi, багатонацiональноi краiни.
Ну, по-перше, мешканцiв нашого п’ятиповерхового цегляного будинку, наполовину збудованого ще полоненими нiмцями, нарештi, розселили. Це вiдбувалось якось поступово, потроху, майже непомiтно аж до сьогоднi, коли родина Габзовських отримала другу кiмнату в комуналцi. Святкували цю подiю всiм подвiр’ям, бо iнакше просто не могло бути – радiснi виклики Галини Григорiвни чули всi. Про такий голос тодi казали «i мертвого з могили пiднiме».
Падав темно-сизий вельон надвечiр’я. Корка тонкого льоду, що вкривав бiлий снiг, нiби вiддзеркалювала потойбiчну синяву неба i далеких зiрок. Посеред двору була розвiшена чиясь постiльна, трохи сiрувата вiд вiку, бiлизна. Вона колихалася, немов прибулець iз космосу, вiд легкого вiтру. Всi вже чекали з нетерпiнням весни, першоi трави, пролiскiв (або хоча б iх зображення на листiвках iз великою червоною вiсiмкою, адже Восьме березня ось-ось, якихось два тижнi, як мае нагрянути). А снiг лежав незворушно. Ввечерi брав такий морозець, нiби хрещенськi морози. Це було дуже наразi. Адже хлопцi саме збиралися грати посеред двору в хокей i чухали макiтри, радячись, що робити з тими простирадлами посеред iмпровiзованого хокейного поля.
Аж ось вийшла Галина Григорiвна i, лаючись, що тi зашкарубли вiд морозiв, замiсть того, щоб висохнути, почала iх знiмати з мотузок. Простирадла ламались i нiяк не пiддавалися пiд дебелими руками жiнки. Вона хмурила своi брови i несамовито робила свою справу. Їi було не спинити. Вже весь двiр знав: якщо Галина Григорiвна береться за якусь справу, то нiколи не зупиниться, доки не закiнчить. І заважати iй – то табу. Раптом, коли молода жiнка вже майже закiнчила, вибiг Микола Ахтимонович. Розхристаний, без шапки-ушанки, що була частиною його вiйськовоi форми зв’язкiвця, але ще в мундирi: «Гальо-Гальо! Нам другу кiмнату дали!» Бiлявка зойкнула i на мить полишила тi простирадла. Потiм розсердилася на свою миттеву слабкiсть: «Ай, Миколо, а йди менi допомагати! Скiльки можна стовбичити ото?!» Молодий стрункий капiтан пiдбiг до дружини, обiйняв ii i почав кружляти подвiр’ям. Бiлизна, немов iндiанськi вiгвами, стовбичила на товстому бiлоснiжному покривалi снiгу. «Миколо, таки дали!? Та як же це? – не вiрила жiнка i заливчасто смiялася в обiймах чоловiка. – А яку, Миколо? Це ж менi треба буде з роботи знов звiльнятись? А далеко?» Чоловiк також заливчасто розсмiявся: «Гальо, цю й дали, що лишили сусiди. А може, й всiх розселять найближчим часом».
Цю сцену спостерiгав увесь двiр. Було далеко за сьому вечора, i всi сусiди вже повернулися з роботи. Я разом iз «хокеiстами» спостерiгала, як Вiра Ігнатiвна, та сама директорка школи i за сумiсництвом – найкраща подруга Галини Григорiвни, вiд якоi менi дiсталися кусники оксамиту, звiсила з четвертого поверху своi чималi перса в не по-зимовому тонкiй ситцевiй блузцi й прокричала: «Галино Григорiвно, вiтаю! Тепер iз роботи повернеться Василь Павлович, i ви йдiть до нас! З цукерками!»
«Ага! – вiдповiла директорка дитячого садка й почала квапити свого чоловiка. «Хутчiше, Миколо, та збирай ти вже цi клятi простирадла!» «Добре, а як? – огризнувся Микола Ахтимонович, явно вiдчуваючи свою важливiсть пiсля розширення житлоплощi й волiючи це продемонструвати дружинi. – Вони ж не складаються, а ламаються». «Та ну його! – не слухала запальна жiнка. – Якось уже збирай це все до купи! В кiмнатi розкладемо!»
«Ет, Гальо! Нiчого ти не розумiеш! У якiй кiмнатi? Сусiди то виiхали, а речi своi в найкращому разi за тиждень заберуть!»
Хлопцi стояли непорушно. Нiхто не смiв перечити голосистiй директорцi дитячого садка номер двiстi шiстдесят сiм, що розташовувався прямiсiнько всерединi нашого подвiр’я по вулицi Іваново-Вознесенська п’ять[17 - Вулиця виникла у серединi XX ст. пiд назвою Нова, у 1955 (https://uk.wikipedia.org/wiki/1955) р. набула назву Іваново-Вознесенська. Сучасна назва – Кракiвська, на честь польського мiста Кракiв, побратима Киева з 1961 р.]. А коли, нарештi, хокейне поле було звiльнено вiд вiгвамiв бiлизни, якось неохоче приступили до гри. Старший, Максим, у лижнiй шапцi свого брата-спортсмена навiть крiзь зуби процiдив: «А нам ще навеснi квартиру вiддали. Жирiемо, пацани. Двiр стае заможним». І, скориставшись секундним зволiканням, доки iншi думали, що йому на це вiдказати, закинув шайбу в пустi ворота.
Я взагалi вийшла з гри. Подивилася на зорi, що, нiби в рамцi даху нашого будинку, сяяли над нами. Снiг блискотiв. Каркаючи, пролетiли кiлька ворон. Чомусь згадалася «Снiгова королева» Андерсена i його вчений ворон. Доки хлопцi знiчев’я все ж таки почали гру, я вперiщилась у вiкна пiд’iзду, у якому проживала родина Бугаенкiв, себто Вiра Ігнатiвна з чоловiком i малим сином – Борею.
Галина Григорiвна i Микола Ахтимонович швидко пiдiймалися сходами на третiй поверх. На четвертому рух зупинився, i iх поглинуло свiтло квартири друзiв. Я зiтхнула. В нас iз тiткою Дунею i батьком була своя, хоча й маленька, квартирка в цьому самому будинку на околицi Киева iз самого початку забудови Соцмiста. Однак анi тiтка, анi розжалуваний батько, який пiсля вiйни був позбавлений усiх нагород, не дуже радiли власнiй житлоплощi й особливо Дуня, що постiйно згадувала квартиру в центрi столицi УРСР. Інодi зiтхала, iнодi прицмокувала. Мовляв, там, на Карла Лiбкнехта, ох не так нам би жилося, ох не так… Батько був завжди мовчазний i нiчого не вiдказував iй. А я iнодi думала: «Хоч би мама була жива. Можна було б де завгодно жити», але вголос цього нiколи не промовляла.
* * *
По-друге, жити стало краще. Я до кiнця цього не вiдчувала, але в телевiзорi вiчно повторювали, що СРСР переживае перiод розквiту, i рiвень життя захмарно пiдвищився. Менi навiть iнодi ставало соромно: якщо той рiвень нашого життя аж такий високий, то чого ж я цього не вiдчуваю? Я запитально дивилася навсiбiч, намагаючись знайти тому пiдтвердження, але знаходила тiльки поодинокi випадки, як то тридцять четверта квартира Габзовських, у якiй, нарештi, i друга кiмната вiдiйшла до них, i Галина Григорiвна все мрiяла про третю, щоб у цiй квартирi жила тiльки ii родина.
Що лишилося поза моею обiзнанiстю та навiть iнших сусiдiв (незважаючи на ii голосистiсть), так це те, що Галина Григорiвна ходила «вибивати» житлоплощу в райвиконком заледве не щотижня ще з далекого п’ятдесят сьомого, коли ii хворобливiй дочцi виповнилося два роки, а ii молодша сестра втекла вiд мачухи з Павелок i переiхала до Киева – тож Галина Григорiвна могла не хвилюватися за Наталю. Залишала ii на Марусю i йшла «стукатися у дверi». Вона це так називала чоловiковi. І вона це достобiсу вмiла робити: що фiгурально, що буквально.
Спочатку в неi нiчого не виходило. Але жiнка була не з тих, хто здаеться. Вже за два роки вона товаришувала i з Іванiцею – начальником квартирного вiддiлу в райвиконкомi, i з Митрофановим – своiм безпосереднiм шефом – начальником районного вiддiлу освiти. Тi бiдкалися, що нiчого зробити не можуть, однак у кiмнатi Габзовських у квартирi номер тридцять чотири регулярно залюбки чаювали. Аж ось сусiдня кiмната звiльнилась, i Іванiца, якого вже потроху починало дратувати, як настирно Галина Гигорiвна вибивае собi зайвi метри, iй натякнув: «Захоплюйте житлоплощу самовiльно. Так легше буде щось придумати».
І ось, нарештi, отримали довгоочiкуваний ордер! Запальна i язиката завiдувачка дитячого садочка, Галина Григорiвна ще довго докорятиме чоловiковi (якщо бути точною – все подальше спiльне життя). Мовляв, ти пiд столом ховався, коли я кiмнату вибивала. Але наразi – свято. Кiмнату дали! Не треба бiльше вчотирьох – вона, молодий капiтан, малолiтня дочка i молодша сестра – жити у двадцяти п’яти метрах. Ура!
Тож жити ставало все краще i краще? Чи як там, нiби мантру, повторювали з маленького ящика, який нещодавно з’явився i в нашiй вiтальнi? Принаймнi, жити ставало веселiше. Народ, що трохи оговтався вiд вiйни i навiть призабув, як то воно було, вимагав уже не лише хлiба, а й розваг.
З’явилися на вулицях спортсмени. Це був певний тип молодi, якiй уже не треба йти на фронт i шукати окраець хлiба в повоенний перiод. Це був надлишок. І люди нарештi могли собi дозволити цей надлишок. Суцiльна кристалiчна необхiднiсть вiдпала, i в цьому крилися найважливiшi змiни.
Рiчковий вокзал прикрасили прекрасними мозаiками, ну майже фресками, тих таки спортсменiв, i тi фрески навiть не мали iдеологiчного характеру.
* * *
Не забували й про культурно-мистецькi заходи. Театральне життя буяло рiзнобарв’ям. Вкотре iшов безсмертний балет Чайковського «Лебедине озеро», у якому партiю Одетти-Одiлii блискуче виконувала народна артистка УРСР Олена Потапова. Як не дивно, в минулому, 1959 роцi, ii вiдпустили на гастролi в США i Канаду. І, як не дивно, вона не лише повернулася назад до Радянського Союзу, а й отримала звання народноi.
Усi театри активно готувалися до Декади украiнськоi лiтератури й мистецтва в Москвi. Багато говорили про прем’еру комiчноi опери Сандлера «В степах Украiни» за однойменною комедiею Корнiйчука. Вона прогримiла вiд Одеського театру опери та балету до Киiвського й назад. І ii в першу чергу збиралися показувати московськiй публiцi.
Минулого року в Киiвському театрi Івана Франка своiм «соцiалiстичним реалiзмом» хизувалася вистава «Гранi алмаза». «Розкривати героiчний пафос нашого щоденного трудового життя, показувати високе у звичайному, „буденному” – одне з головних завдань мистецтва»[18 - Газета «Радянська культура» № 99(515) вiд 15.12.1959.]. Щоправда, здаеться вистава не потрапила на Декаду украiнськоi лiтератури й мистецтва. Забракло iй не так iдеологiчноi, як методичноi чистоти. Преса ii постiйно критикувала за занадту еклектичнiсть i безглузде новаторство. Цим вона мене неабияк заiнтригувала, i я вмовила Дуню сходити на неi.
Лiтература також не вiдставала i мислила семирiчними масштабами. «Ми повиннi взяти зобов’язання: за семирiчку жодноi поганоi, холодноi, фальшивоi книжки! Як беруть зобов’язання сталевари, будiвельники, доярки, ланковi, шахтарi», – зазначив Павло Загребельний у своiй статтi в сiчневiй «Лiтературнiй газетi» шiстдесятого року.
Кiно розвивалося чи не найяскравiше. І хоча вiйна давно скiнчилася, кiнорозповiдi про подвиги не давали спокою фантазii кiномитцiв.
Героями фiльму «Спрага» Одеськоi кiностудii стали радянськi моряки та розвiдники. «Не тiльки за темою, а й за своею iдеею, життестверджувальним духом, картина „Спрага” стоiть близько до таких кiнотворiв, як „Подвиг розвiдника”, „Молода гвардiя”»,[19 - Газета «Радянська культура» № 98 (514) вiд 10.12.1959.] – писали наввипередки газети.
Усе вертiлося в певному замкненому колi з поодинокими вiдхиленнями, однак прославлялося в перiодицi як надсучасне i вкрай актуальне. А також пафосне (любили журналiсти ще з часiв повоення оте слiвце), iдеологiчне i реалiстичне. Повний набiр.
* * *
Тому навiть дивно, що нашi космiчнi технологii, крокуючи в ногу з побоюваннями сенатора Маккартi щодо «червоноi загрози», таки не загинули разом iз його печiнкою вiд цирозу в п’ятдесят сьомому, а дали й справдi досить вiдчутний поштовх до освоення космосу[20 - Американський сенатор Маккартi (на честь якого назване таке явище, як «маккартизм» – протидii й боротьбi з комунiстичним проникненням i шпигунством на користь СРСР, переважно в апаратi влади й серед iнтелектуальноi елiти, в переслiдуваннi осiб iз лiберальними переконаннями) страждав на алкоголiзм i бiльш нiж за пiвтора року до закiнчення своiх повноважень 2 травня 1957 року помер вiд гепатиту в лiкарнi мiста Бетесда у вiцi 48 рокiв.].
Так називана Науково-технiчна революцiя дала якiсний стрибок у структурi й динамiцi розвитку продуктивних сил. Протягом п’ятдесятих i далi, охопивши всю декаду шiстдесятих, вiдбуваеться корiнна перебудова технiчних основ матерiального виробництва на основi перетворення науки на провiдний чинник виробництва. У Киевi з’являеться кiлька станцiй метро – на той час ну майже машина телепортацii.
Вiдбуваеться трансформацiя iндустрiального суспiльства в постiндустрiальне. Завдяки науковiй революцii старi науковi уявлення замiщаються частково або повнiстю новими, з’являються новi теоретичнi передумови, методи, матерiальнi засоби, оцiнки й iнтерпретацii, погано або повнiстю несумiснi зi старими уявленнями.
І це все на тлi рок-н-ролу на Заходi, музичнi платiвки з яким дiстаються «з-пiд поли» i продовженням у нас традицii Кукринiксiв – смiшними карикатурами на полiтичнi теми в перiодицi, що нищiвно викривають швидше моральну вiдсталiсть радянського суспiльства, нiж Заходу.
Також ми й далi «запозичували» технологii у висмiюваного Заходу i навiть для своiх найкарколомнiших технiчних досягнень використовували технiку, що в повоенний перiод називали «трофейною».
Так, якимось очкастим i завумним науковим спiвробiтником iз руками, що тряслися вiд неймовiрного хвилювання, було отримано сигнал iз космосу з першими знiмками зворотного боку Мiсяця в Симеiзькiй обсерваторii восени п’ятдесят дев’ятого. Того року Радянський Союз запустив автоматичну мiжпланетну станцiю (АМС) «Луна-3», а приблизно через три доби, 7 жовтня, мiж 6:30 i 7:10 за московським часом, станцiя виконала фотографування невидимоi частини Мiсяця i передала знiмки телевiзiйним каналом на Землю. Для фотографування застосували «трофейну» американську кiноплiвку завширшки в 35 мм, яку отримали з американських розвiдувальних аеростатiв iз фотоапаратурою у 1950-х роках, що було виявлено радянськими вiйськами. Ось так.
Запозичення. Привласнення. Паразитування i розмноження. Проте не всього, звiсно. Інакше нiяка iдеологiя б не допомогла. Особливо в умовах вiдлиги. Хрущовська вiдлига.
Секс i рок-н-рол. І навiть нова мода. Навiть у нас нова мода. Адже, нарештi, з’явився акрил. І ця новацiя текстильноi промисловостi, що дала поштовх розробцi Киiвським будинком моделей наднових концептуальних модних тенденцiй, створила небачений до цього попит на штучнi матерiали. Пересiчна радянська людина сама не зчулася, як трохи наблизилася до постiндустрiального суспiльства. Все вiдбувалося органiчно. Немов перший секс третьокурсницi з таким ще юним i наiвним – ii колишнiм викладачем.
* * *
Це сталося майже за сiм рокiв по тому, в кiнцi грудня шiстдесят сьомого. Тодi був такий лютий мороз, що доки я зi свого педiнституту бiгла по скрипучому снiгу додому, аби не запiзнитися на святкування власного Дня народження (баба Дуня гостей запросила на сьому годину, нiвелюючи те, що остання пара у мене закiнчувалась о пiв на сьому), то було тяжко вдихати повiтря. Здавалося, нiби замiсть кисню в моi легенi потрапляють скалки льоду i впиваються в альвеоли, розриваючи iх своiми гострими лезами кристалiв.
Вiддихалась я тiльки в пiд’iздi. Там завжди стояв запах плiсняви, який нагадував менi про метро. В шiстдесят п’ятому було введено в експлуатацiю другу чергу станцiй метро, i менi вже не потрiбно було «на перекладних» добиратися на навчання. Час, що я витрачала, аби потрапити до iнституту, скоротився втричi. Я, мов та королева, сiдала на щойно добудованiй станцii «Дарниця» i виходила на розкiшнiй, мов палац, станцii «Унiверситет», вiд якоi до педагогiчного було рукою сягнути.
Як я i очiкувала, всi гостi вже зiбралися. Тiльки-но вiдчинивши дерматиновi скрипучi дверi своiм ключем, я вiдразу почула галас i дзенькiт бокалiв. «На винуватицю святкування, як бачиш, ми не дочекались, – iронiчно проказав усмiхнений батько, розцiловуючи мене в обидвi щоки. – Роздягайся i приеднуйся до застiлля. Там повна кiмната гостей. Навiть твiй колишнiй викладач прийшов». Тато подався до вбиральнi, а я миттю вiдчула, як мое серце шалено калатаеться, немов лiтак, що потрапив у бовтанку. Я припала до дзеркала на комодi й безпомiчно спостерiгала, як моi щоки починають чимдуж палати. Тим часом батько повернувся до коридору: «А ти що це? Ще не роздягнулась?» «Та я це… З морозу нiяк не можу отямитися…» «А я тобi казав: ну ii цю моду. Бери хустку, а то захворiеш, i що з того, що в тебе гарна зачiска?… – Батько з осудом похитав головою. – Нумо. Ходи вже до гостей». Той мiй день народження, менi так здаеться, був найкращим.
У мене було футорологiчне графiчне каре за останньою модою з легким начосом на потилицi. Тому, звiсно, нiякого головного убору я не носила. Окрiм того, я безстрашно обстоювала свою позицiю. Хоча було неважливо, яку саме. Головне – свою.
Вiн був дорослий i невпевнений у собi. Не набагато старший вiд мене, щоб вiдчувати цей мезальянс аж так глибоко, як вiн вiдчував. Пiзнiше вiн пояснить, що то було щось етично-моральне: не займатися сексом iз колишньою своею студенткою.
Я боялася його чи не бiльше нiж вiн мене, й одному Богу вiдомо, як це все ж таки сталося. Однак, коли вже вiдбулося, певна глиба розтоплених арктичних криг була невiдворотно зсунута зi свого вiковiчного мiсця. Я закохалася так, що й досi тут, перебуваючи в Берлiнi за стiльки рокiв по тому – я вся його. Однак не рушу його стiн. То мое внутрiшне табу. Вiн створений не для мене i попри мене. Я тiльки цеглина, мур навколо нього. Маленька крига i захист його ества. Все складно… Однак тодi, звiсно, я про це не думала. Я просто летiла до нього за покликом свого серця, немов той метелик на свiтло.
Менi тiльки-но виповнився двадцять один. Десь за дверима Дуня з батьком i частина гостей святкували мiй день народження. Решта подалися на вулицю курити. Увiмкнули голосно радiо, i я встигла побачити, як Толя з протилежного потоку активно вистукуе пiд якусь пiсню каблуками своiх модних шузiв, коли за нами зачинилися дверi моеi кiмнати. Чи вони знали, що вiдбуваеться? Гадаю, що здогадувалися.
Вiн не був нiжним i – надзвичайно нiжним водночас. Я хамила йому вербально, однак, хоча i дерев’янiло, вiдповiдала йому, стежачи за порухами свого тiла. Менi було лячно. Моi груди i мiж ногами – набрякли, немов бруньки котикiв у Гiдропарку навеснi. Я була волога i спантеличена. Його руки ковзали по моему тiлу пiд блузкою i спiдницею, немов намагалися вiднайти якийсь стародавнiй скарб. Я намагалася не схлипувати, але моi вуста мимоволi вiдкривалися, i виходило щось схоже на нявчання котеняти. Вiн те нявчання стишував поцiлунками. Тихше-тихше… Тобi не боляче? Я не знала, що на це вiдказати. Мое тiло нагадувало суцiльне мiнне поле. Я не знала, чи менi не боляче, чи все ж приемно… Єдине, чого я хотiла, – так це продовження. Моi стегна мимоволi розсувалися, i по вологiй шкiрi мiж ними я здогадувалася, що якщо вiн не увiйде в мене, менi доведеться закритися у ваннiй кiмнатi й несамовито пестити себе, доки я не отримаю задоволення. Іншого виходу не було. Голова паморочилася вiд одного бокала шампанського так, нiби й не було пива i горiлки на шкiльному подвiр’i перед iмпровiзованою дискотекою кiлькома роками до того, якi мене мали загартувати й пiдготувати до всього алкоголю у свiтi разом узятого. Я сором’язливо доторкнулася до його штанiв i вiдчула твердий еректований прутень пiд цiвками пальцiв. Вiн, так само сором’язливо, повiльно вiдвiв мою руку вiд своеi ширiнки. Я навiщось подивилася на килим, що висiв над моiм лiжком i зображав пасторальну iдилiю оленят на галявинi. Чомусь на пам’ять спало безлiч ранкiв, коли я роздивлялася тих оленiв i все намагалася нарештi прокинутися, аби спочатку пiти до дитсадка, потiм за кiлька рокiв – до школи, i ось, нарештi, на пари свого педагогiчного… «Ти точно цього хочеш?» – вiн уважно дивився менi у вiчi. «Так, увiйди в мене». Я сама злякалася цих слiв, нiби чула iх вiд когось менi незнайомого, однак це був мiй голос, i я майже просила, волала про допомогу. За перших його рухiв (а я була незайманою, i це не було так уже й просто ввiйти в мене) вiн спинився i знову запитально подивися менi у вiчi.
Я стогнала, i сама пестила собi груди пiд блузкою. Здаеться, такими твердими моi соски ще не були нiколи. Вiн зрозумiв моi порухи й обережно продовжив, так i не дочекавшись моеi вiдповiдi.
Я перетворилася на суцiльний вогонь. Уже не вiдчуваючи окремо рук i нiг, своеi пiхви, його ества в менi… Я рухалася йому назустрiч, пришвидшуючись. Моi щоки розчервонiлись, а пальцi несамовито впивались в його спину. Я вiдчувала, як по стегнах стiкае щось гаряче, й розумiла, що то моя кров. Краем ока глянула на свою постiль. По мальвах на простирадлi розходився невеликий червоний вологий кружечок. Дивно, я не вiдчувала болю. Мое тiло перетворилось на суцiльне задоволення. «Тобi не боляче?» – вкотре запитав вiн i пiдняв мою макiтру з подушки, аби заглянути у вiчi. «Нi-нi», – запевняла я його i хотiла було ще сказати: «Ще… Я хочу ще…», однак вiн раптом спинився i випiрнув iз мене.
Я закрила очi й вiдчула, як вiн цiлуе нiжно мене у вуста. Мое ество потягнулося до нього, i я долонями почала шукати джерело своеi насолоди, аби встромити назад його прутень у ту точку себе, що пульсувала i вимагала бiльшого. Вiн знову обережно мене вiдсторонив вiд себе, немов боявся поранити, i обома руками взяв моi зап’ястки, немов у наручники: «Зупинись. Ми маемо повертатися до гостей».
Чи йому було соромно? Я не знаю. Але закiнчення свята – пiсля того, як ми все ж таки вiдчинили дверi моеi кiмнати й, винувато всмiхаючись, незграбнi та щасливi, повернулися до вiтальнi – я пам’ятаю, немов у туманi. Я ледь дочекалася того моменту, коли потраплю до ванноi кiмнати.
