Роздiл другий. Життя в рожевих окулярах
На вiкнi узори,
Квiти на вiкнi.
Десь снiги, як море,
В бiлiй далинi.
Облетiли клени
листячком давно.
Рiк новий до мене
Загляда в вiкно.
Далi неозорi,
Як заводiв дим…
Комунiзму зорi
На вiкнi моiм.
В. Сосюра
Починався зимовий вечiрник тiльки-но народженого тисяча дев’ятсот п’ятдесят дев’ятого року. Снiг падав розмiрено i тонко. Немов Дуня сипала просо iз сита на дощечку, щоб потiм розкачати по нiй тiсто i злiпити з нього пирiг. Виходила така собi прокладка мiж казковим i реальнiстю. Мiж сьогоденням i тим, що або вже було, або, найшвидше, iснувало лишень в уявi й творах якогось казкаря-утопiста, який волiв нiчого не бачити, або, хоча б, у рожевих окулярах. Імовiрно, вiн писав про стаханiвський рух, запеклiсть i затятiсть солдатiв без належноi зброi на передовiй у перший мiсяць Вiтчизняноi. Ну тобто зовсiм необов’язково щось вигадував. Лише прикрашав i видозмiнював, немов у кривому дзеркалi Снiговоi королеви. Писав здебiльшого про новi шати Голого короля, i тим королем були всi «братнi» народи, яких запевняли, що те вбрання iм личить.
* * *
Учора я дiзналася, що Едiт Пiаф на останньому своему концертi знепритомнiла на сценi «Емпайр-Рум»[14 - 16 лютого 1959 року Едiт Пiаф пiсля пережитоi нещодавно автокатастрофи втрачае свiдомiсть на концертi в Нью-Йорку.]. Дуня, здаеться, тодi щось почала причитати, коли почула це, пораючись на кухнi. Щось на кшталт, що це через те, що вчора на Стрiтення Господне було вiтряно i похмуро, а це вкрай погана прикмета, от тепер i маемо всiлякi бiди… Батько, який нерухомо сидiв на потертому старому диванi, нiчого не говорив. Вiн був таким же далеким вiд французькоi спiвачки, як i вiд нас пiсля смертi мами.
По всiх радiостанцiях пiсля цього випадку, що трапився наприкiнцi лютого, миттево прокотилася, нiби по небу кометою, ii пiсня La vie en rose, щоб счезнути з ефiру радiомовлення УРСР пiсля цього назавжди. І мое тринадцятирiчне життя десь таким i було – життям у рожевих окулярах. Це дослiвний переклад назви цiеi пiснi.
Саме так. Не «дивитися на життя через рожевi окуляри», а саме життя прикидалося райдужним i безтурботним. Найшвидше, через мiй юний вiк. Хоча я i потiм умiла примусити свое життя носити задля мене рожевi окуляри. І воно дивилося на мене через них, а я регулярно зневiрювалася, iстерила, вкотре йшла i поверталася до Олексiя. Вiн був моiм нарiжним каменем. Тiею точкою бiфуркацii, вiд якоi я вiдштовхувалася стiльки разiв, а потiм, мов той м’ячик йо-йо на гумцi, поверталася до нього – своеi вiдправноi точки, i все починалося спочатку. Замкнене коло з мого персонального пекла. А втiм, життя менi все те пробачало стiльки разiв…
Імовiрно, тi окуляри були з якогось чарiвного плексигласу, що активно популяризували тодi, в «космiчних» шiстдесятих, як модний i надсучасний матерiал. Однак насправдi тi окуляри були iндульгенцiею моеi мами – перед розстрiлом едине, чого вона попросила в зоряних небес над собою, падаючи на сибiрський незайманий снiг, аби ii дитя було щасливим. Завжди. Попри все.
І я завжди щаслива, мамочко. Це щось усерединi мене, i навiть коли я вкрай нещасна, то я вiдаю… знаю, що те все скороминуче, i знову стаю щасливою. Попри все. Щось е в менi таке… невмируще. Немов частинку мене зроблено з атома Фенiкса. Справжньоi казковоi птахи, що вiдроджуеться i переживае. Дивно… в украiнськiй мовi дiеслово «переживати» означае двi протилежнi, як на мою думку, дii: нервувати, перейматися й перемогти, здолати емоцiйно: «пережити ворогiв», жити довше за ворогiв. Пережити… Так, нiби перший стан для украiнцiв завжди означатиме в перспективi й другий, доконаний стан перемоги.
Так ось, я все пережила, мамочка, i все ще переживу. Все те, що ще на мене чатуе. А доки я у своему тисяча дев’ятсот п’ятдесят дев’ятому, i едине про що я шкодую, що тебе зi мною немае.
* * *
Батько, побачивши, як я пiднесено наспiвую весь час пiд ту мелодiю Едiт, дiстав десь ii платiвку, i я постiйно крутила La vie еn rose. Хоча баба Дуня полюбляла «Бесаме мучо», яку написала Консуело Веласкес. Та платiвка в нас уже давно була.
Батько якось попросив: «Слухай тихiше», на що я зауважила, що чула ii по державному радiо. Батько хмикнув, мовляв, помилка зовнiшньоi розвiдки. «А як же «Бесаме мучо»? Вона ж також iноземна?» – не вгамовувалась я. «То мексиканська спiвачка», – пiднявши пальця догори уточнив батько. Я не стала перепитувати його, що вiн мав на увазi, але пiсля цього довго про це думала. І справдi, звiдки взявся цей французький шансон на наших теренах? Та ще й всього на один день? Так, нiби радянськi спецслужби дiзналися про кончину Едiт швидше за самого Бога й дозволили собi таку iндульгенцiю – популяризувати серед радянських громадян буржуазну занепадницьку музику, бо ж все одно незабаром помре, то який вiд неi негативний зиск? Так, я не помилилася, саме зиск. Колiщатка радянськоi влади, маленькi нишпорки та людоiди в законi – радянськi спецслужби, всюди шукали зиск. Це нам, сiрiй масi, втовкмачували про стаханiвський рух, зорану цiлину, самовiддану i, головне – майже неоплачувану роботу на шахтах i заводах… А верхiвка все робила за чiтким, рацiональним планом. Інодi дещо уособлено егоiстичному якогось iз вождiв, однак в жодному разi не позбавленому рацiо. Трохи бiльше рацiо, панове (себто – товаришi)! Трохи менше безглуздих, нiкому непотрiбних емоцiй. Вони доречнi лишень у лiжку. Із законною дружиною або панянкою фертильного вiку, яка неодмiнно пiсля статевого акту мае привести в цей свiт здорову i роботящу одиницю радянського суспiльства – маленьку червону людину, щоб та гарувала на заводах, шахтах, учрежденiях, товаришi. Ну прямо тобi якась ортодоксальна релiгiя. Мормони, чи що?
Усе мае бути виваженим. Навiщо зайвий раз займатись акробатикою в лiжку? Збережiть сили для законноi працi! Вранцi почнете, пiсля того смiховинного дригання пiд ранкову фiзкультуру по радiо. Ймовiрно саме тому професiйного спорту в Радянському Союзi не iснувало. Зайве витрачання енергii м’язiв. Краще iдьте на якийсь там БАМ, чи що, i збудуйте, ну збудуйте вже щось корисне!
І трохи менше слiз, ми вас просимо, трохи менше. Згадайте видатних спiввiтчизникiв, що поклали за вас голови в бою. Героiчнiсть вiталася в усiх проявах. Бажання видiлятися й хотiти бiльше, нiж у сусiда, так само засуджувалося. Хоча це якось не стосувалося радянськоi верхiвки. Тi були iншою кастою.
А ось звичайним громадянам – зась…
У п’ятдесят сьомому на екрани виходить мувi «Летять журавлi». Надзвичайно пронизливе. В кiнотеатрах на нього аншлаги. Люди плачуть, переглядаючи цей фiльм, i навiть дотепна iронiя, такий собi глум над системою пробачаеться. Закривають очi.
– А мы вчера брата провожали и мама так плакала…
– А Вы?
– Я тоже.
– От профкома или по-домашнему?
Не вирiзае цей дiалог цензура, нi. Йде певна Вiдлига. Або – певний натяк на вiдлигу. Зворушливий обман, коли громадян нiби пiдштовхують вiдкриватися iндивiдуально, ставати особистостями, а потiм знову хвилею починають карати за iхню ж iндивiдуальнiсть. А потiм iз полегкiстю обтесують iхню вдачу та iнакшiсть – мовляв, слава Боговi, виявили вчасно. Заздалегiдь. Доки цей сучок недотесаний не натворив дiлов.
* * *
Наступного року пiсля прем’ери цей фiльм здобувае Золоту пальмову гiлку Каннського кiнофестивалю. Пiсля такого трiумфу Тетяну Самойлову, яка зiграла головну роль у цьому мувi, запрошують до Голлiвуду. Їй пропонують роль Анни Каренiноi, де партнером акторки мав стати Жерар Фiлiп. І що ви думаете? Вiтчизна пишаеться нею i напучуе: «Звичайно iдь, квiтко. Це ж такий успiх, такий шанс…»? Звiсно нi, вiтчизна вкотре поводиться, як ревнива мачуха. Де юре керiвники Держкiно (а де факто – спецслужби) не дають iй згоди на участь у голлiвудському фiльмi. Вона ще зiграе одну-двi ролi в кiно за все свое життя. Талановита Самойлова з таким пломенистим поглядом, що й справдi мачусi страшно – а якщо не повернеться до своеi батькiвщини? До заводiв-фабрик-шахт-лагерiв? Адже можуть i звабити буржуазним добробутом. Та й кому то всьо потрiбно? Хутра, шампань, пальми, що втикаються своiми столiтнiми гривами в сине небо Калiфорнii? Фу. Таке доступне лишень мiфiчним гiперборейцям iз ЦК. І то на якихось ялтинських дачах, що тiльки вiддалено нагадують американську мрiю. А товариш Самойлова – вона ж проста актрисулька з ленiнградськоi родини акторiв, то куди iй до небожителiв?
Кастова система Радянського Союзу не дозволяла перескакувань. То тiльки в книжках, кiно й iнших жанрах фiкшену.
Казка мала бути реальнiшою. Адже дiти – ще той матерiал. Нестабiльний. Як ртуть. З ним не варто жартувати. Краще про сироту, що замерзае в лiсi, шукаючи пролiски для королеви. (Трактувати слiд було так, я гадаю: якщо владi заманеться щось таке, що звичайним розумом пересiчного громадянина не зрозумiти, роби. Бо влада краще знаеться на цьому.) Краще про бездарний i майже самовбивчий героiзм Мальчиша-Кiбальчиша. Не зовсiм казка, (хоча за задумом автора Гайдара – то казка, звiсно), однак вiковий контингент той самий[15 - Ідеться про «Казку про Вiйськову таемницю, про Мальчиша-Кiбальчиша i його тверде слово» радянського письменника А. Гайдара. Вперше казку було опублiковано 1933 року в газетi «Пiонерська правда».].
Ми саме ставили в школi «Дванадцять мiсяцiв» Маршака, i я мала грати юну королеву. Моi емоцii й хейтерiв навколо мене (дiти вмiють ненавидiти й робити боляче, як нiхто; кристально чистi у своему абсолютi емоцiй, допоки не пiзнають власний бiль) докорiнно рiзнились. Я, власне, пишалася, що вчителька росiйськоi лiтератури й словесностi менi довiрила цю роль. Адже на менi буде вилискувати справжнiсiнька маленька корона з фольги, i моя сукня буде найкращою з усiх убрань акторiв! Пам’ятаю, як Дуня побивалася, з чого б ii пошити i, врештi-решт, порiзала на неi тюль фiранок i ще десь дiстала якiсь куцi залишки темно-синього, як нiч, оксамиту. Тодi цей дивний матерiал, що приемно пестив мою дитячу долоню густим ворсом, я бачила вперше. Гадаю, Дуня його випросила в нашоi сусiдки – дружини генерала i за сумiсництвом директорки сусiдньоi школи – Вiри Ігнатiвни. Директорка та була незлобливою i навiть (о, диво!) не дуже зверхньою, досить приемною, i нашiй зубожiлiй родинi симпатизувала.
Я саме вчила роль. «По-ми-ло-вать… Каз-нить… Лучше напишу „казнить”» – это короче»[16 - Слова юноi королеви з п’еси-казки радянського письменника С. Маршака. Твiр написано в 1942–1943 рр. для Московського художнього театру.]. Коли почула по радiо про Едiт Пiаф.
* * *
Якась дикторка повчально зазначила, що в популярноi спiвачки була едина дитина – дочка Марсель, яка в тридцять четвертому занедужала на «iспанку» i померла. І тодi я почала уявляти себе нею… Цiею дiвчинкою. Думала про Едiт Пiаф, як про свою маму. Бо тебе я не пiзнала. А та, хоч i далека, майже до казковостi – спiвачка, була ближчою менi за тебе, мамочко. Уявляла, що б ми робили з нею в Парижi, або деiнде. Та де завгодно…
Тiтка Дуня не могла менi замiнити маму, а батько весь час був такий вiдчужений у моему ранньому дитинствi, що я чимдуж потерпала вiд браку простого людського тепла, що називаеться «любов’ю». Дуня давила мене своiм пiклуванням й iнодi, дуже зрiдка – казками та небилицями, якимись iсторiями про себе й батька, коли вони ще були малими. Однак тодi в моему уявленнi iснував iнший концепт батькiвськоi любовi. І я почала уявляти себе все бiльше i бiльше дочкою Едiт.
Пiзнiше я довго думала, чи покохала б тебе, якби в мене була повноцiнна родина? Якби в дитинствi я отримала вдосталь уваги й тепла, турботи й любовi? Звiсно… менi нема на що нарiкати. В мене була двоюрiдна бабуся – тiтка батька Дуня i, власне, сам тато. Однак… Гадаю, я б уже давно полишила цей ментальний зв’язок, розiрвала його i пiшла своею дорогою далi, якби в мене була мама.
Або Зворотний бiк мiсяця
«…ясно одне: в шiстдесятих роках космос побачить Людину. І немае сумнiву в тому, що то буде наша, радянська людина, яка здiйснюе план комунiстичного семирiччя».
Л. Вишеславський
Лiтературна газета № 1(1618)
01.01.1960
Коли ти дивишся на мене, в менi нiби вибухае воднева бомба. Й досi вибухае. Я так i не змогла перебороти тебе. Чи я старалася чимдуж? Важко сказати… Коли в сiмдесят другому ти, немов чорт iз табакерки, якимось чином опинився в Берлiнi незадовго пiсля того, як я потрапила сюди, я повiрила у фатум. Усе мае свое значення в цьому свiтi. І ми не владнi, не здатнi, та просто не спроможнi щось змiнити. Навiть коли нам здаеться, що ми керуемо своею долею. Щось вище за нас вирiшуе, кому з ким i на яких умовах, iнодi досить непаритетних, бути. Тому сенс до спротиву втрачаеться. Вiн мiнiмальний. Хiба що для заспокоення своеi совiстi – мовляв, я ж старався. А вийшло як завжди…
Однак я все пам’ятаю. Досi все пам’ятаю. Кожне твое слово, кожен погляд i порух твоеi душi назустрiч до мене. Менi здаеться, я навiть перебiльшую. Хм, звiсно що так. Гiпертрофую свое значення для тебе шляхом перебiльшення всього того сказаного i зробленого мiж нами.
Жiнки взагалi завжди все перебiльшують. А чоловiки применшують.
Так природою склалося, i в нашi не такi вже й патрiархальнi сiмдесятi, коли жiнки чого тiльки не робили. І асфальт закатували, i на шахтах ми гарували плiч-о-плiч iз «сильною статтю». Та й на каторжних роботах по таборах… Горiли, «фiтилили», мов тi свiчки. Радянськi одиницi – не люди. Без гендерних ознак. Усе вимiрювалося знайомствами й благонадiйнiстю.
Що ж…
Однак психологiчно ми були такi самi, як i решта чоловiкiв i жiнок до нас i пiсля нас, у цiй краiнi й iнших по всьому свiту. Бо природу-матiнку не обманеш нiякими каторжними роботами. Ми так само народжували (це я про жiнок), а в наших чоловiкiв так само, як i в iнших, було завдання прогодувати й забезпечити родину.
