Енн із Зелених Дахів

Мене зовсім не нудило на поромі. І пані Спенсер теж не нудило, хоч зазвичай її нудить. Вона сказала, що в неї не було на це часу, бо треба було стежити, щоб я не впала за борт. А також додала, що в житті не бачила нікого, хто б так крутився, як я. Проте якщо це допомогло їй уникнути морської хвороби, то просто щастя, що я так крутилася, правда? Просто я хотіла побачити все, що можна було побачити на поромі, бо не знала, чи випаде ще така нагода.

О, скільки вишень, і всі цвітуть! Цей острів – справжній сад. Я вже його люблю й щаслива, що житиму тут! Я й раніше чула, що острів Принца Едварда – найкрасивіше місце на світі, й часто уявляла своє життя тут, але ніколи не припускала, що це станеться насправді. Чудово, коли уявне здійснюється, правда?

Які дивні ці червоні дороги! Коли ми сіли в поїзд в Шарлот-тауні й за вікнами з’явилися червоні дороги, я запитала пані Спенсер, чому вони червоні, а вона сказала, що не знає і попрохала, заради Бога, не ставити їй більше запитань, бо вже почула їх від мене, напевно, тисячу. Гадаю, що так воно й було, але як же зрозуміти різні речі, якщо не можна ставити запитань? А чому ці дороги червоні?

– Мм… направду… не знаю, – зізнався Метью.

– Що ж, це ще одне запитання, на яке, може, коли-небудь знайдеться відповідь. Хіба не радісно подумати, що ще так багато всього треба дізнатися? Саме тому я рада, що живу, – це такий цікавий світ. І він не був би й наполовину таким захопливим, якби ми всі про все знали, правда? Тоді не було б простору для уяви, адже так? Але, може, я занадто багато розмовляю? Мені завжди роблять зауваження. Може, ви хочете, щоб я не говорила? Скажіть тільки, і я перестану. Я можу перестати, якщо захочу, хоч це важко.

Метью, на свій великий подив, почувався напрочуд добре. Як всі мовчазні люди, він любив балакунів, якщо вони теревенили, не залучаючи його до розмови. Утім, ніколи не припускав, що товариство маленької дівчинки може бути таким приємним.

Жінки для нього були суцільним жахіттям, однак дівчатка – ще гіршими. Він особливо не любив, коли ті, злякано витріщаючись, пробиралися бочком повз нього, ніби чекали, що він їх проковтне, скажи вони хоч слово. А на думку його сусідів, саме такою мала бути добре вихована дівчинка, що живе в містечку Ейвонлі. Проте ця веснянкувата чародійка була зовсім інша. І хоч для неквапливого Метью було досить важко встигати за польотом її думки, він несподівано дійшов думки, що йому, «схоже, подобається її балаканина». А вголос сказав, як завжди коротко:

– О, говори скільки хочеш. Я не проти.

– О, як це мене тішить! Відчуваю, що ми з вами подружимося. Це таке полегшення – говорити, коли хочеться. І коли тобі не кажуть, що дітей краще бачити, ніж чути. Мені це говорили мільйон разів. І ще сміються наді мною, бо я вживаю піднесені слова. Але якщо у вас високі думки, то вам доводиться вживати піднесені слова, щоб їх висловити, ви згодні?

– Мм… схоже, що це виправдано, – погодився Метью.

– Пані Спенсер каже, що мій язик варто було б прикріпити посередині. Але він приріс, і міцно, з одного кінця. Пані Спенсер сказала, що ваша садиба називається Зелені Дахи. Я її розпитувала про це, а вона розповіла, що будинок весь оточений деревами. Я страшенно зраділа, бо дуже люблю дерева. А їх зовсім не було в притулку, тільки кілька нещасних кволих калік перед входом, за вибіленою огорожею. Вони теж здавалися сиротами, ці дерева.

Мені завжди хотілося плакати, коли я на них дивилася, а потім промовляла: «О, бідолашні маленькі створіння! Якби ви стояли у великому лісі серед інших дерев, де густий мох і дзвіночки росли б довкруж ваших коренів, а поблизу шумів струмок і пташки співали б у ваших гілках, хіба не велетнями ви були б? Але тут ви не можете рости швидко. Я добре розумію, як вам ведеться, маленькі деревця». Мені було сумно розлучатися з ними сьогодні вранці. Людина прив’язується до подібних речей, адже правда? А біля Зелених Дахів є струмок? Я забула запитати про це в пані Спенсер.

– Так, звичайно, струмок прямо за нашим двором.

– Чудово! Жити біля струмка завжди було моєю мрією. Та й подумати не могла, що вона здійсниться. А хіба не чудово було б, якби мрії завжди ставали реальністю? Але тепер відчуваю себе майже щасливою. Я не можу бути цілковито щасливою, бо… о, як би ви назвали цей колір?

Вона перекинула наперед через худеньке плече одну з довгих блискучих кіс і показала Метью. Метью не звик судити про відтінки жіночих локонів, але тут сумнівів бути не могло.

– Рудий, так? – сказав він.

Дівчинка знову перекинула косу на спину й зітхнула так глибоко, наче цей подих підіймався від самих її стоп і давав вихід всім багатовіковим стражданням.

– Так, рудий, – наче остаточно змирившись зі злою долею, покірно проказала вона. – Тепер ви розумієте, чому я не можу бути цілковито щасливою? Ніхто з рудоволосих не зміг би. Я не засмучуюсь так глибоко через інші речі… веснянки, зелені очі й сухоребрість, бо можу уявити, що в мене шкіра, як пелюстки троянд і чарівні променисті фіалкові очі. Але навіть в уяві не можу позбутися рудого волосся. Хоч дуже стараюся. Я повторюю собі: тепер у мене блискуче чорне волосся, чорне, як вороняче крило. Та все намарне, я знаю, що воно просто руде, і це розбиває мені серце. Це буде трагедія всього мого життя. Я читала одного разу в романі про дівчину, в якої була трагедія всього її життя, але не через руде волосся. У неї були золоті локони, що спускалися з алебастрового чола. Що таке – алебастрове чоло? Мені так і не вдалося з’ясувати. Ви не могли б мені пояснити?

– Мм… ні, боюся, що не можу, – відповів Метью, в якого вже паморочилась голова. Він знову відчував себе на каруселі, куди потрапив у дитинстві, піддавшись на умовляння незнайомого хлопчика.

– Ну, у всякому разі, це було щось чарівне, бо вона описана божественно красивою. Ви коли-небудь уявляли, що відчуває людина, яка божественно красива?

– Мм… ні, ніколи, – зізнався щиросердно Метью.

– А я це часто уявляю. А яким ви хотіли б бути, якби вам запропонували вибирати, – божественно красивим, приголомшливо розумним або добрим, наче янгол?

– Мм… я… точно не знаю.

– Я теж не знаю. Ніяк не можу вирішити. Але це не має значення, бо я, мабуть, ніколи не стану такою. І вже напевно ніколи не буду доброю, як янгол. Пані Спенсер каже… О, пане Катберте! О, пане Катберте!! О, пане Катберте!!!

Насправді це не були слова пані Спенсер, і дівчинка не випала з кабріолета, та й Метью не зробив нічого дивного. Просто вони проминули поворот й опинилися на Авеню.

Авеню жителі Ньюбриджа називали відрізок дороги в чотириста чи п’ятсот ярдів завдовжки, обабіч якої росли велетенські яблуні, які за багато років сплелися гіллям, утворивши тунель. Нині над подорожніми був один суцільний навіс зі сніжно-рожевих запашних суцвіть, під колеса кабріолета лягав пурпурний присмерк, а далеко попереду виднівся шматочок вечірнього неба, блискучий, як величезне стрілчасте вікно в кінці довгої галереї.

Краса цього місця, здавалося, позбавила дівчинку мови. Вона відкинулася на сидінні, зчепила на грудях худенькі руки, і в німому захваті підняла обличчя до білої пишності, що пропливала над головою. І навіть коли вони вже виїхали з Авеню та спускалися довгим косогором до Ньюбриджа, вона мовчала й не рухалася. Тільки дивилася вдалину на призахідне сонце – очевидно на тлі палаючого неба перед її очима поставали дивні видіння.

Через Ньюбридж, маленьке містечко, де їх обгавкали собаки, привітали криками маленькі хлопчики, а з вікон проводжали цікаві очі, вони проїхали, як і раніше, мовчки. У кабріолеті й слова не пролунало потім ще три милі. Очевидно, дівчинка могла мовчати так само затято, як і говорити.

– Ти, напевно, втомилася й голодна, – наважився нарешті хоч щось сказати Метью, який не міг знайти іншого пояснення цьому незвично довгому затишшю. – Не хвилюйся, скоро приїдемо, залишилося близько милі.

Дівчинка з глибоким зітханням вийшла із задуми й подивилася на нього мрійливим поглядом прибульця, який повернувся з далеких зоряних просторів.

– О, пане Катберте, – прошепотіла вона, – це місце, яке ми проїжджали… те біле місце… що це було?

– Мм… ти, напевно, маєш на увазі Авеню, – сказав Ме-тью після недовгого, але глибокого роздуму. – Так, дуже гарне місце.

– Гарне? О, слово «гарне» не дуже підходить, І прекрасне – теж не підходить. О, воно чудове… чудове! Я вперше в житті побачила таке, що не можна уявити ще дивовижнішим. Воно запало мені в серце, сповнило радістю, ось тут, – вона поклала руку на груди. – Від нього тут такий дивний біль, але це приємний біль. У вас коли-небудь буває такий біль, пане Катберте?

– Мм… та не пам’ятаю навіть, щоб коли-небудь був.

– У мене часто буває – щораз, коли я бачу щось по-справжньому красиве. Але не слід називати це чарівне місце Авеню. Ця назва нічого не виражає. Потрібно назвати його… Зараз, подумаю… Білий Шлях Чарівності. Хіба не чудова ця образна назва? Коли мені не подобається назва місця або ім’я людини, я завжди придумую нове й відтак їх завжди й називаю.

У притулку була дівчинка на ім’я Хепзиба Дженкінс, але я завжди про себе називала її Розалія де Вер. Нехай інші називають це місце Авеню, я завжди називатиму його Білим Шляхом Чарівності. Нам справді залишилося проїхати всього пару кілометрів? О, мені й радісно, й сумно. Сумно, бо ця дорога була такою приємною, а мені завжди сумно, коли щось приємне кінчається. Хоча, звичайно, потім може статися щось навіть ще приємніше, але ніколи не можна бути впевненим заздалегідь.

А часто потім буває щось неприємне. Я знаю з досвіду. Проте я рада, що в мене буде будинок. Розумієте, в мене ніколи не було справжнього дому, скільки я себе пам’ятаю. І в мене знову з’являється цей приємний біль в грудях, тільки-но подумаю, що їду в справжній, свій будинок. О, як це чудово!

Вони минули гребінь пагорба. Внизу блиснув водним дзеркалом ставок, що виглядав майже, як річка – таким довгим і звивистим він був. Міст перетинав його посередині. Нижче мосту, до того місця, де бурштиновий пояс піщаних пагорбів відділяв його від темно-блакитної морської затоки, вода буяла безліччю мінливих фарб – напівпрозорих відтінків шафранного, рожевого, блідо-зеленого з іншими невловимими відтінками, для яких ще ніхто не знайшов назви.

Вище мосту ставок вився між гаями ялин і кленів та виблискував темною водою серед тінистих ділянок. Подекуди схилялася з берега дика вишня, немов дівчина в білому, яка стала навшпиньки, щоб помилуватися своїм зображенням у воді. З болота, що оточував верхній кінець ставу, долинав гучний, меланхолійно солодкий хор жаб. Трохи вище ставка, на схилі стояв маленький сірий будиночок, ніби визираючи з яблуневого саду. Хоч іще не було зовсім темно, світло горіло в одному з його вікон.

– Це ставок Баррі, – сказав Метью.

– Ні, це ім’я мені теж не подобається. Я назву його… дайте подумати… Озеро Блискучих Вод. Так, це правильне ім’я. Я впізнаю це за тремтінням. Коли я знаходжу ім’я, яке точно підходить, то відчуваю тремтіння. У вас що-небудь викликає тремтіння?

Метью розмірковував.

– Мм… мабуть, так. Тремтіння мене завжди пробирає, коли я бачу цих противних білих гусениць, які повзають в огіркових грядках. Терпіти їх не можу.

– О, мені здається, це не зовсім те тремтіння. А ви як думаєте? Адже є різниця між гусеницями й озерами блискучих вод, правда? Але чому цей ставок називають ставком Баррі?

– Напевно, тому, що пан Баррі живе там, у тій хаті. Садовий Схил – ось як це місце називається. Якби не той густий гай за ним, ти могла б побачити звідси Зелені Дахи. Але нам доведеться проїхати через міст і навкруг дорогою, а це ще приблизно пів милі.

– А в пана Баррі є маленькі дочки? Ну, не дуже маленькі – мого віку.

– Так, у нього доньці одинадцять років. Її звуть Діана.

– О-о-о! – протягнула вона, глибоко втягуючи повітря. – Яке чарівне ім’я!

– Ну, я так не думаю. Звучить якось жахливо по-поганському. Я волів би Джейн або Мері або ще якесь розумне ім’я на кшталт цього. Але коли Діана народилася, Баррі здавали кімнату шкільному вчителеві. Вони попросили його вибрати ім’я, і він запропонував – Діана.

– Шкода, що не було такого вчителя там, де я народилася. О, ми вже на мосту! Я заплющила очі міцніше. Мені завжди страшно переїжджати через мости. Я не можу втриматися, щоб не уявити, що, може, саме коли ми будемо на його середині, він закриється, як складаний ніж і защемить нас. Тому я заплющую очі. Але мені завжди доводиться розплющувати їх, коли здається, що ми вже біля середини. Адже, розумієте, якби міст закрився, я хотіла б побачити, як він закривається. Як він весело грюкає! Я люблю, коли щось так грюкає. Хіба не чудово, що є так багато речей на світі, які можна любити? Ну, ось і проїхали. Тепер я подивлюся назад. Добраніч, дороге Озеро Блискучих Вод. Я завжди кажу «добраніч» речам, які люблю – зовсім, як людям. Гадаю, їм це подобається. А вода немов усміхається мені!

Коли вони минули черговий пагорб і дорога знову повернула, Метью сказав:

– Ми майже біля будинку. Зелені Дахи…

– О, не кажіть де, – перервала вона, поспішно хапаючи його за руку, яка було піднялася, й заплющуючи очі, щоб не бачити, куди він вказав. – Дозвольте, я вгадаю. Я впевнена, що вгадаю правильно.

Вона розплющила очі й поглянула навколо. Кабріолет був на гребені пагорба. Сонце вже зайшло, але околиці ще чітко виднілися. Західніше на тлі яскраво-оранжевого неба височів темний шпиль церкви. Внизу була маленька долина, а за нею тягнувся довгий похилий схил, на якому юрмилися акуратні фермерські дворики. Очі дівчинки перебігали від одного до одного жадібно й серйозно. Нарешті, погляд її зупинився на одній фермі, що стояла далеко від дороги і біліла в серпанку квітучих дерев і сутінок довколишнього лісу. Над нею з південно-західного боку бездоганно чистого неба виблискувала величезна кришталево-біла зірка, немов світильник, який вказує шлях, повний надій.

– Ось це, правда? – сказала вона, вказуючи рукою.

Метью якось аж радісно хльоснув кобилу віжками.

– Ну, вгадала! Але, впевнений, пані Спенсер все докладно описала, тому тобі це вдалося.

– Ні, вона не описувала… правда, не описувала. Її словами можна описати будь-яку з цих ферм. У мене не було уявлення, як вона виглядає. Проте щойно побачивши, я відчула, що це мій будинок. О, мабуть, я уві сні. Знаєте, в мене, напевно, вся рука вище ліктя в синцях, стільки разів я себе сьогодні щипала. Кожну хвилину мене охоплювало страшне почуття: все це тільки сон. І тоді я щипала себе, щоб переконатися: ні, все насправді. А потім подумала: якщо навіть це тільки сон, то краще спати й дивитися його якомога довше. І я перестала себе щипати. Але це не сон, і скоро ми будемо вдома.

Захоплено зітхнувши, вона знову занурилася в мовчання. Метью неспокійно совався на своєму місці. Він тішився, що це Мерил, а не йому доведеться сказати цій бідній бездомній дитині, що будинок, якого вона так прагнула, не стане її' домом. Вони проїхали по Долині Лінд, де вже було досить темно, – але не так, щоб пані Рейчел не помітила їх зі свого спостережного пункту біля вікна, а потім пагорбом і довгою стежкою до Зелених Дахів.

На той час Метью почав тремтіти й не міг собі пояснити причину цього. Він думав не про Мерил, не про себе, не про ті клопоти, які ця помилка, ймовірно, їм принесе, а про розчарування дівчинки. Коли він подумки бачив, як захоплення згасає в її очах, у нього з’являлося хворобливе відчуття, ніби він був співучасником убивства. Таке відчуття з’являлося в нього, коли треба було зарізати ягня або теля або будь-яке інше невинне маленьке створіння.

Коли вони під’їхали до будинку, було вже зовсім темно і чулося тільки шелестіння тополь.

– Послухайте, дерева розмовляють уві сні, – прошепотіла дівчинка, коли він зняв її з кабріолета й поставив на землю. – Які в них, мабуть, чудові сни!

Потім, міцно тримаючи саквояж, що містив у собі «все її земне майно», вона пішла за Метью в будинок.

III. Сюрприз для Мерил Катберт

Мерил швидко піднялася їм назустріч, коли почула, як Ме-тью відкрив двері. Та щойно її погляд впав на маленьку дивну фігурку в тісній негарній сукні, з довгими яскраво-рудими косами й радісно сяючими очима вона пригальмувала та з подивом вигукнула:

– Метью, хто це? Де хлопчик?

– Там не було хлопчика, – відповів Метью з нещасним виглядом. – Там була тільки вона.

Він кивнув на дівчинку, тільки тепер згадавши, що навіть не запитав, як її звуть.

– Як не було хлопчика? Але там повинен був бути хлопчик, – наполягала Мерил. – Адже ми просили пані Спенсер привезти хлопчика.

– Вона цього не зробила. Вона привезла її. Я запитав начальника станції. І мені довелося взяти її додому. Не можна ж було залишити дитину одну на ніч на станції, хоч і сталася помилка.

– Отакої! – вигукнула Мерил.

Протягом цього діалогу дівчинка не промовила й слова, тільки погляд її перебігав з одного співрозмовника на іншого. Все пожвавлення миттєво щезло з її обличчя. Здавалося, вона нарешті зрозуміла весь сенс сказаного. Кинувши свій дорогоцінний саквояж, вона підскочила ближче, заломила руки й закричала:

– Ви не хочете взяти мене! Я вам не потрібна, бо не хлопчик! Я мала на це очікувати. Ніхто ніколи не хотів взяти мене! Я повинна була знати, що це занадто добре для мене, щоб було насправді. Я повинна була знати, що нікому не потрібна. О, що мені робити? Я, напевно, буду вічно плакати!

Саме так вона і вчинила: впала на стілець, що стояв біля столу, поклала руки на стіл, впала на них обличчям і відчайдушно заридала. Мерил і Метью розгублено переглянулися поверх кухонної плити. Обидвоє не знали, що сказати або зробити. Нарешті, Мерил незграбно спробувала виправити ситуацію:

– Ну-ну, нема про що тут так плакати.

– Нема про що? – дівчинка швидко підняла голову, показавши залите сльозами обличчя й тремтячі губи. – Ви теж плакали б, якби були сиротою, а потім приїхали в те місце, яке, як ви думали, стане вашим домом, і раптом дізналися б, що вас не хочуть залишити, тому що ви не хлопчик. О, це найтрагіч-ніша хвилина в моєму житті!

Щось на зразок мимовільної усмішки, немов заржавілої від того, що до неї так довго не вдавалися, пом’якшило суворе обличчя Мерил.

– Ну, не плач більше. Ми ж не збираємося негайно вигнати тебе з дому. Ти залишишся тут, поки не з’ясується, в чому справа. Як тебе звати?

Дівчинка на мить завагалася.

– Будь ласка, називайте мене Корделія, – сказала вона гаряче.

– Називати тебе Корделія! Це що, твоє ім’я?

– Ні, не зовсім, але я хотіла б називатися Корделією. Це так вишукано!

– Не розумію, про що ти говориш. Якщо Корделія не твоє ім’я, то як тебе звати?

– Енн Ширлі, – неохоче пробурмотіла дівчинка. – Проте, будь ласка, називайте мене Корделією. Адже вам все одно, як називати мене, якщо я залишуся тут ненадовго, правда? Енн – таке неромантичне ім’я.

– Романтичне-неромантичне, нісенітниця! – сказала Мерил, знизавши плечима. – Енн – гарне, просте, розумне ім’я. І тобі нічого його соромитися.

– Та ні, я не соромлюся, – пояснила Енн, – просто Корделія мені подобається більше. Я завжди уявляю, що моє ім’я Корделія, в усякому разі останніми роками. Коли я була молодшою, то уявляла, що мене звуть Джеральдина, але тепер мені більше подобається Корделія. Проте, якщо ви називатимете мене Енн, то, будь ласка, кажіть Анна, а не Енн.

– Яке це має значення? – запитала Мерил з тією самою, немов заіржавілою, усмішкою, беручись за чайник.

– О, велике. Анна виглядає набагато красивіше. Коли ви чуєте, як ім’я вимовляють, хіба ви не бачите його в уяві, немов надрукованим? Я бачу. І Енн виглядає жахливо, а Анна – набагато вишуканіше. Якщо ви називатимете мене Анна, а не Енн, я постараюся примиритися з тим, що ви не кличете мене Корделією.

– Дуже добре. Тоді, Анна, а не Енн, чи не можеш ти пояснити нам, що за помилка сталася? Ми просили передати пані Спенсер, щоб вона привезла нам хлопчика. Хіба в притулку немає хлопчиків?

– О, їх там навіть занадто багато. Але пані Спенсер чітко сказала, що ви хочете дівчинку років одинадцяти. І завідувачка запевнила, що, на її думку, я вам підійду. Ви не уявляєте, в якому захваті я була: не могла спати від радості всю минулу ніч. О, – додала вона з докором, обернувшись до Метью, – чому ви не сказали мені на станції, що я вам не потрібна, і не залишили мене там? Якби я не бачила Білого Шляху Чарівності й Озера Блискучих Вод, мені не було б тепер так важко на душі.

– Та про що ж вона говорить? – запитала Мерил, здивовано глянувши на Метью.

– Вона… вона згадує, про що ми говорили дорогою, – сказав Метью поспішно. – Я піду розпрягати кобилу, Мерил. Приготуй чай до мого повернення.

– Пані Спенсер везла ще якусь дитину, крім тебе? – повела далі Мерил, коли Метью вийшов.

– Вона взяла Лілі Джоунс для себе. Лілі всього п’ять років, і вона дуже красива. У неї каштанове волосся. Якби я була дуже касивою та ще й з каштановим волоссям, ви б все одно мене не взяли?

– Ні. Нам потрібен хлопчик, щоб допомагати Метью на фермі. А дівчинка нам ні до чого. Знімай капелюха. Я покладу його та твою сумку на столі у вітальні.

Енн слухняно зняла капелюха. Саме повернувся Метью, й вони сіли вечеряти. Але Енн не могла їсти. Тільки даремно кришила хліб із маслом і безтямно перевертала ложкою яблучне повидло в маленькій креманці із зубчиками. Вона зовсім не просунулася в цій справі.

– Ти нічого не їси, – сказала Мерил, суворо дивлячись на дівчинку, ніби це був вчинок, гідний осуду.

Енн зітхнула:

– Не можу. Я в безодні горя. Ви можете їсти, коли ви в безодні горя?

– Ніколи не була в безодні горя, тому не знаю, – відповіла Мерил.

– Як це не були? Але ви коли-небудь намагалися уявити, що ви в безодні горя?

– Ні, не намагалася.

– Тоді, гадаю, ви не зможете зрозуміти, як це. Але це справді дуже неприємне відчуття. Коли намагаєшся їсти, грудка встає в горлі й неможливо нічого проковтнути, навіть якби це була шоколадна цукерка. Я одного разу їла шоколадну цукерку два роки тому – це було просто чудово. Мені часто після цього сниться, що в мене безліч шоколадних цукерок, але я завжди

прокидаюся, тільки-но одну з них беру до рук. Все тут неймовірно смачно, але все одно я не можу їсти.

– Мабуть, вона втомилася, – сказав Метью, який не зронив ще ні слова з того часу, як повернувся зі стайні. – Приготуй їй постіль, Мерил.

Мерил саме роздумувала, де покласти Енн спати. Для бажаного й довгоочікуваного хлопчика вона заздалегідь постелила на канапці, що стояла в комірчині біля кухні. Там все дихало охайністю, проте їй здалося, що все-таки дівчинці там спати недоречно. Про те, щоб помістити це бездомне створіння в кімнаті для гостей, не могло бути й мови. Тож залишалася тільки невеличка кімнатка в мезоніні з вікнами, оберненими на схід.

Мерил запалила свічку й покликала Енн за собою. У передпокої дівчинка прихопила свій капелюшок та саквояж, які здавалися такими неохайними посеред блискучої чистоти. Проте маленька кімнатка в мезоніні, куди вони увійшли через хвилину, здавалася ще чистішою.

Мерил поставила свічку на трикутний столик із трьома ніжками й відкинула ковдру на ліжку.

– У тебе, напевно, є нічна сорочка? – запитала вона.

Енн кивнула:

– Так, аж дві. Директорка пошила їх для мене. Та вони страшенно тісні. У притулку завжди бракує всього, тому все завжди тісне – в усякому разі, в такому бідному сиротинці, як наш. Ненавиджу тісні нічні сорочки. Утім, людина може в них спати так само солодко, як і в пишних сорочках з рюшами навколо шиї. Це єдина розрада.

– Ну, роздягайся швидше й лягай. Я прийду хвилин за п’ять, щоб забрати свічку. Не чіпай її, бо ще пожежі наробиш.

Коли Мерил пішла, Енн сумно озирнулась навкруги. Побілені голі стіни додали їй смутку. Вона навіть подумала, що вони, мабуть, також страждають від своєї наготи. Підлога теж була голою, тільки посередині сиротливо притулився куций плетений килимок – таких Енн ніколи не бачила раніше. В одному кутку стояло високе старомодне ліжко з чотирма темними точеними балясинами, в іншому – вже згаданий трикутний столик, прикрашений пухкою червоною оксамитовою подушечкою для шпильок, такою твердою, що вона могла зігнути кінець найтвердішої шпильки. Над ним висіло невелике, 15 на 20 сантиметрів, дзеркало. Між столом і ліжком було вікно зі сніжно-білою мусліновою фіранкою нагорі, а навпроти стояв умивальник.

Від усієї кімнати віяло таким холодом, що в Енн забракло слів описати те, як він пробрав її до самої душі. Плачучи, вона поспіхом стягнула з себе одяг, наділа вузьку нічну сорочку й пірнула в ліжко, сховавши обличчя в подушку й натягнувши ковдру на голову. Коли Мерил повернулася за свічкою, тільки убога одежина, розкидана по підлозі, та злегка порушена постіль означили присутність ще когось у кімнаті. Вона неспішно зібрала одяг дівчинки, акуратно поклала його на жовтий стілець і, піднявши свічку, обернулася до ліжка.