Енн із Зелених Дахів

IV. Ранок у Зелених Дахах

Енн прокинулася, коли вже давно розвиднілося. Сіла на ліжку й розгублено подивилася у вікно, через яке лився потік радісного сонячного світла, а на тлі яскраво-блакитного неба погойдувалося щось біле й пухнасте. Нарешті згадала, де опинилася, й попервах відчула піднесення, немов сталося щось дуже приємне. Та за мить пам’ять пронизав жахливий спогад: так, це Зелені Дахи, і тут її не хочуть, бо вона не хлопчик!

Але був ранок, і за вікном стояла розквітла вишня. Енн вискочила з ліжка й одним стрибком дісталася вікна. Відтак рішуче штовхнула віконну раму. Та піддалася зі скрипом, ніби її' давно не відчиняли, – втім, так і було, – й опустилася на коліна, вдивляючись у червневий ранок. Очі її блищали від захоплення. О, хіба це не диво? Хіба це не чарівне місце? Якби ж то вона могла тут залишитися! Треба негайно уявляти себе посеред усієї цієї краси – тут є простір для уяви!

Величезна вишня стояла так близько до вікна, що її гілок можна було легко торкнутися й водночас майже не розгледіти жодного листочка – так густо вкривали її суцвіття. По обидва боки будинку тягнулися великі білопінні сади, з одного – яблуневий, з другого – вишневий, а трава під деревами здавалася жовтою від квітучих кульбаб. Трохи віддалік виднілися кущі бузку, звідки ранковий вітерець доносив до вікна Енн запаморочливо солодкий аромат яскраво-фіолетових квітів.

Далі за садом розкинулися зелені луки, вкриті соковитою конюшиною, і спускалися до долини. Там жебонів струмок, а над підліском росли стрункі берізки, немов запрошуючи на чудовий відпочинок серед папоротей, мохів і лісових трав. За долиною виднівся пагорб, зелений і пухнастий від ялин і ялиць. У невеликому проміжку між ними було добре видно сірий мезонін того будиночка, який напередодні Енн бачила з іншого боку Озера Блискучих Вод.

Ліворуч стояли величезні хліви та стодоли, а за ними спускалися до блискучого блакитного моря зелені поля.

Енн вдивлялася-всотувала цю красу, намагаючись не пропустити жодної деталі в різноманітті краєвидів. За своє коротке життя дівчинка перебачила стільки похмурих і негарних місць, що світла краса, яка відкрилася її очам, стала для неї справжнім відкриттям.

Вона так і застигла навколішках, забувши про все на світі. Не почула навіть, як увійшла Мерил, поки та не поклала їй руку на плече і сказала:

– Давно пора одягатися.

Власне, Мерил просто не знала, як говорити з цією дитиною. Саме це, неприємне їй самій незнання, попри бажання, робило її різкою й непривітною.

Маленька мрійниця глибоко зітхнула й підвелася.

– О, хіба це не чудово? – запитала вона, вказуючи рукою на світ за вікном.

– Так, це велике дерево, – розважливо підтвердила Мерил, – і цвіте рясно, проте самі вишні нікуди не годяться – дрібні й червиві.

– О, я кажу не тільки про дерево. Звичайно, воно гарне… Так, воно просто сліпучо гарне… воно цвіте так, ніби для нього самого це надзвичайно важливо… Але я мала на увазі все: і сад, і дерева, й струмок, і ліси – весь великий неймовірний світ. Ви не відчуваєте в такий ранок, ніби любите весь світ? Я навіть звідси чую, як сміється струмок. Ви коли-небудь помічали, які радісні створіння ці струмки? Вони завжди сміються. Навіть взимку я чую їхній сміх з-під льоду.

Як добре, що тут, біля Зелених Дахів, є струмок. Може, ви думаєте, що це не має для мене значення, раз ви не хочете залишити мене тут? Але це не так. Мені завжди буде приємно згадувати, що біля Зелених Дахів є струмок, навіть якщо я ніколи більше його не побачу. Якби тут не було струмка, мене завжди переслідувало б неприємне почуття, що він повинен тут бути.

Сьогодні вранці я не в безодні горя. Бо ніколи не буваю в безодні горя вранці. Хіба це не чудово, що буває ранок? Але мені дуже сумно. Я щойно уявляла, що вам все-таки потрібна саме я і тому залишуся тут назавжди-назавжди. Було великою втіхою це уявити. Але найнеприємніше в уявних речах – це те, що настає момент, коли доводиться перестати уявляти, а це дуже боляче.

– Краще одягайся, спускайся вниз і нічого не уявляй, – завважила Мерил, тільки-но їй вдалося вставити слівце. – Сніданок чекає. Умийся та причепурися. Залиш вікно відчиненим і розкрий постіль, щоб вона провітрилася. І швидше, будь ласка.

Енн вочевидь могла не баритися, коли на те була потреба, бо вже за десять хвилин спустилася вниз, акуратно одягнена, з розчесаним і заплетеним у коси волоссям та вмитим обличчям. Душу її наповнювало приємне відчуття вправно виконаних вимог Мерил. Крім однієї – постіль вона все-таки забула розкрити для провітрювання.

– Я сьогодні дуже голодна, – оголосила дівчинка, щойно вмостившись на стільці, вказаному їй Мерил. – Світ мені вже не здається такою похмурою пустелею, як вчора ввечері. А ще тішить сонячний ранок. Втім, я люблю й дощові ранки теж. Будь-який ранок цікавий, правда? Невідомо, що чекає нас в цей день, тому відкривається так багато простору для уяви. Мене тішить, що сьогодні немає дощу, бо легше не сумувати й стійко долати мінливості долі в сонячний день. А я відчуваю, що сьогодні доведеться багато чого подолати. Дуже легко читати про чужі нещастя й уявляти, як героїчно ми їх зносимо, проте в житті, насправді це не так легко, правда?

– Заради Бога, помовч трохи, – не витримала Мерил. – Маленька дівчинка не повинна так багато говорити.

Після цього зауваження Енн намертво припнула язика, аж її тривале мовчання стало дещо дратувати Мерил, наче в ньому було щось неприродне. Метью теж мовчав, але в цьому не було нічого дивного. Тож сніданок минав за повної тиші.

І чим ближче було до його завершення, тим Енн ставала дедалі неуважнішою: їла машинально, а її великі очі невідривно, незрячим поглядом дивилися на небо за вікном. Це неабияк дратувало Мерил, яка відчувала, що тілом ця дивна дитина за столом, але дух її ширяє в якійсь захмарній країні. Та хто захотів би мати в будинку таку дитину?

Проте набагато незбагненнішим було для неї те, що Ме-тью хотів залишити дівчинку! Мерил відчувала, що він прагне цього сьогодні вранці так само сильно, як учора ввечері, і не збирається відмовлятися від цього бажання. Це була його звичайна манера – вбити собі в голову якусь примху й чіплятися за неї з мовчазним завзяттям. А воно було в десять разів сильнішим, ніж якби він говорив про своє бажання з ранку до вечора.

Коли сніданок закінчився, Енн повернулася на грішну землю й буденним голосом запропонувала вимити посуд.

– Ти вмієш мити посуд як слід? – недовірливо запитала Мерил.

– Так, досить непогано. Ще краще в мене виходить тільки няньчити дітей. Маю великий досвід у цій справі. Шкода, що у вас немає дітей, якими я могла б опікуватися.

– Зате мене тішить те, що тут немає більше дітей. З однією достатньо проблем. Ніяк не збагну, що з тобою робити. Метью такий смішний.

– Він милий, – сказала Енн з докором. – І дуже доброзичливий – зовсім не заперечував проти моїх розмов. Йому це, здається, подобалося. Я одразу відчула споріднену душу, тільки-но побачила його.

– Обидва ви диваки, якщо ти це маєш на увазі, кажучи про спорідненість душ, – фиркнула Мерил. – Добре, можеш мити посуд. Не шкодуй гарячої води та витри все як слід. У мене сьогодні зранку повно роботи, бо після обіду доведеться їхати у Вайт Сендс до пані Спенсер. Поїдеш зі мною, можливо, одразу там і вирішимо, що з тобою робити. Коли закінчиш із посудом, піди нагору й застели ліжко.

Енн досить швидко й ретельно вимила посуд, і це не пройшло повз увагу Мерил. Відтак застелила ліжко, щоправда, з меншим успіхом, бо ніколи не спала на перинах, а отже, не знала, як з ними вправлятися. Більше завдань для неї в Мерил не було, окрім бажання на певний час позбутися дівчинки, тож вона сказала, що дозволяє їй піти в сад і погратися там до обіду.

Енн радісно кинулася до дверей: її очі аж засяяли на вмить пожвавілому обличчі. Проте на самому порозі вона раптово зупинилася й так само швидко повернулася до столу. Щасливий вираз з її обличчя наче вітром здуло.

– Ну, що ще трапилося? – запитала Мерил.

– Не наважуюся вийти, – сказала Енн тоном мученика, що відрікається від усіх земних радощів. – Навіщо мені закохуватися в Зелені Дахи, якщо потім їх більше не побачу. А якщо я познайомлюсь з усіма цими деревами, квітами, із садом, зі струмком, то не зможу не полюбити їх.

У мене й так важко на душі, тож не хочу, щоб стало ще гірше. Мені дуже хочеться вийти – все, здається, кличе мене: «Енн, Енн, вийди до нас! Енн, Енн, ми хочемо погратися з тобою!», – але краще не робити цього. Не варто закохуватися в те, від чого незабаром тебе відірвуть назавжди, адже так? А як втриматися й не полюбити тут усе, правда? Ось чому я зраділа, коли думала, що залишуся й ніщо не завадить мені любити тут усе. Та цей короткий сон минув. Тепер я примирилася з неминучістю, тож краще не виходити. Інакше, боюся, що не зумію знову зробити це. Як звуть квітку в горщику на підвіконні, скажіть, будь ласка?

– Це герань.

– О, не про цю назву йдеться. Я запитую, яке ім’я ви їй дали. Ви ніяк її' не назвали? Тоді можна мені це зробити? Можна, я назву її… о, дайте подумати… Бонні… так, таке ім’я підійде… можна мені називати її Бонні, поки я тут? О, дозвольте мені її так називати!

– Та заради Бога, називай, мені все одно. Тільки який сенс давати ім’я герані?

– О, я люблю, щоб предмети мали імена, навіть якщо це тільки герань. Тоді вони схожі на людей. Ми ж не знаємо: а раптом ця герань ображається, коли її називають просто «герань»? Вам, мабуть, теж не сподобалося б, якби вас завжди називали просто жінкою. Так, називатиму її Бонні. Від сьогодні має ім’я й вишня під вікном моєї спальні. Я назвала її Сніговою Королевою – вона така біла. Звичайно, це не постійне її вбрання, проте завжди можна це уявити, правда?

– Ніколи в житті не бачила й не чула нічого подібного, – бурмотіла Мерил, рятуючись від цих нестримних тирад втечею до льоху за картоплею. – Дівчинка справді цікава, як каже Ме-тью. Самій не терпиться дізнатися, що ще вона розповість. А як усе придумує доладно! Вона, мабуть, і на мене напускає чари, як напустила їх на Метью. Цей його погляд вранці сказав усе – він не передумав. Коли б то, як усі інші чоловіки він говорив словами. Тоді можна було б відповісти, переконати його. А що робити з чоловіком, який тільки дивиться?

Коли Мерил повернулася, то знову застала Енн за мрійництвом. Дівчинка сиділа, опустивши підборіддя на руки, а погляд спрямувавши в небо. Такою Мерил застала її, коли взялася накривати на стіл.

– Чи можу я взяти кобилу й кабріолет після обіду, Ме-тью? – запитала Мерил.

Метью кивнув і сумно глянув на Енн. Мерил перехопила цей погляд і додала сухо:

– Я збираюся до Вайт Сендс і візьму Енн з собою, щоб пані Спенсер могла відразу відправити її назад до Нової Шотландії. Тобі залишу чай на плиті, а додому повернуся саме до доїння корів.

І знову Метью нічого не сказав. Мерил відчула, що даремно витрачає слова. Ніщо так не дратує, як чоловік, який не відповідає… крім жінки, яка не відповідає.

У належний час Метью запряг гніду кобилу. Мерил та Енн сіли в кабріолет і Метью відкрив перед ними ворота двору. Коли вони повільно проїжджали повз нього, він сказав голосно і, здавалося, ні до кого:

– Тут був вранці один хлопчина, Джеррі Буот з Крика, я погодився найняти його на літо.

Мерил не відповіла, але хльоснула нещасну гніду з такою силою, що та обурено рвонула галопом, бо не звикла до такого поводження. Коли кабріолет виїжджав на велику дорогу, Мерил обернулася й побачила, що нестерпний Метью стоїть, притулившись до воріт, і не зводить з них очей.

V. Історія Енн

– Знаєте, – сказала Енн довірливо, – я збираюся насолоджуватися цією поїздкою. Бо з досвіду знаю, що радість тільки й очікує, що її покличуть. Однак на це треба зважитися по-справжньому. Тому я викину з голови всі згадки про притулок, поки їдемо. О, подивіться, там уже одна маленька квіточка на кущі дикої троянди! Принадність, правда? Як ви думаєте, приємно, мабуть, бути трояндою? Хіба не чудово було б, якби квіти могли розмовляти? Впевнена, вони розповіли б нам багато чарівних історій. Погодитесь, що рожевий колір – найчарів-ніший у світі? Я дуже його люблю, але, от біда – він мені не личить. Рудоволосим не можна його носити… навіть в уяві. Ви не чули про яку-небудь дівчинку, в якої волосся було в дитинстві рудим, а потім колір змінився?

– Ні, ніколи не чула про таке, – промовила Мерил безжально, – і не думаю, щоб це сталося з твоїм волоссям.

Енн зітхнула:

– Ну ось, ще одна надія померла. Моє життя – справжнє кладовище надій. Я прочитала цю фразу в одній книжці й тішуся нею щораз, коли в чомусь розчаровуюсь.

– Не бачу, в чому тут розрада, – повагом завважила Мерил.

– Але ж це звучить так красиво й романтично, немов я героїня повісті, розумієте? Я так люблю все романтичне, а кладовище надій – це найромантичніша річ, яку тільки можна уявити. Як добре, що в мене є таке кладовище. Ми поїдемо сьогодні через Озеро Блискучих Вод?

– Ми оминемо ставок Баррі, якщо це його ти так називаєш. Поїдемо прибережною дорогою.

– Прибережна дорога. Звучить чудово! – сказала Енн мрійливо. – Цікаво, вона так само прекрасна, як і її назва? Щойно ви промовили «прибережна дорога», я відразу уявила її! І «Вайт Сендс» теж гарна назва, але вона мені не так подобається, як «Ейвонлі». Бо «Ейвонлі» звучить, як музика. А далеко до Вайт Сендс?

– Вісім кілометрів. Якщо ти вирішила не замовкати й на хвилину, то говори, щонайменше, з користю. Розкажи мені все, що ти про себе знаєш.

– О, те, що я знаю про себе, не варто й розповідати, – гаряче вигукнула Енн. – Якби ж ви дозволили мені розповісти, як я себе уявляю, вам би це здалося набагато цікавішим.

– Ні, з мене досить твоїх фантазій. Дотримуйся суворих фактів. Почни з початку. Де народилася й коли?

– Мені виповнилося одинадцять у березні, – із зітханням повідомила Енн перший факт. – Я народилася в Болінброці, це Нова Шотландія. Мого батька звали Волтер Ширлі, він був учителем у місцевій школі. Мою маму звали Берта Ширлі. Волтер і Берта – чарівно, правда? Як мене тішать ці красиві імена! Було б жахливо мати батька на ім’я, скажімо, Джедеді, так?

– Я вважаю, що не має значення, як звуть людину, якщо тільки це порядна людина, – сказала Мерил, вирішивши, що дівчинка має почути альтернативну і, головне, правильну думку.

– Ну, не знаю, – Енн задумливо глянула на неї. – Я одного разу прочитала в книжці, що троянда пахла б так само солодко, якби навіть називалася по-іншому. Але ніколи в це не повірю. Хіба могла б вона бути такою прекрасною, якби називалася «будяком» або «капустою». Гадаю, мій батько був би хорошою людиною, навіть з ім’ям Джедеді, проте, впевнена, це був би тяжкий хрест для нього.

Моя мама теж вчителювала до заміжжя. Адже чоловік – це така велика відповідальність. Пані Томас казала мені, що це була пара дітей, до того ж бідних, як церковні миші. Вони оселилися в маленькому жовтому будиночку в Болінброці. Я ніколи не бачила цього будиночка, хоч уявляла тисячу разів. Наприклад, те, що біля вікна вітальні вилися в’юнки, перед ґанком ріс бузок, а під воротами – лілії. Так, не забути про муслінові фіранки на всіх вікнах, бо саме вони надають будинку вишуканого вигляду.

Саме в такому будиночку я народилася. Пані Томас також сказала, що таких негарних немовлят вона ще ніколи не бачила: шкіра, кістки, ну ще очі. Зате мама вважала мене надзвичайно красивою. Вона ж може оцінити краще, ніж бідна прибиральниця, правда? У всякому разі, я рада, що не розчарувала Її, адже вона так недовго прожила після пологів. Всього три місяці і – померла від лихоманки. Я так часто мрію, щоб вона прожила довше й почула від мене «мама». Гадаю, це так солодко звучить «мама», правда?

Тато помер через чотири дні після неї, теж від лихоманки. Так я стала сиротою. Усі почали сушити собі голову – так пані Томас говорила, – що зі мною робити. Розумієте, я нікому не була потрібна навіть тоді. Видно, з такою долею й народилася. Батько й мати приїхали здалеку та ще й родичів у них не було. Нарешті, пані Томас сказала, що візьме мене, хоч сама бідувала та ще й мала чоловіка-п’яницю. І таки вигодувала мене. З соски.

Ви, часом, не знаєте, чому люди, які виросли без грудного молока, повинні бути кращими за інших? Бо коли я не слухалася, пані Томас з докором говорила, що не розуміє, як я можу бути такою поганою дівчинкою, коли вона вигодувала мене з соски…

Пан і пані Томас переїхали з Болінброка в Мерисвіль разом зі мною й чотирма рідними дітьми. Всі вони народилися вже після мене, тож доводилося їх няньчити. А це, повинна вам сказати, нелегка справа. Я жила з ними до восьми років, поки пан Томас не загинув, потрапивши під потяг. Його мати взяла до себе пані Томас з дітьми, а мене й бачити не захотіла. Тож пані Томас почала сушити голову, так вона говорила, що робити зі мною.

Тоді пані Хаммонд, яка жила вище по річці, сказала, що візьме мене, бо я вмію няньчити дітей. І я поїхала до її будинку, що біля лісоповалу. Це жахливо безлюдне місце. Не впевнена, чи змогла б там жити, якби в мене не було уяви. У пана Хаммонда, який працював там на маленькій лісопильні, й у пані Хаммонд було восьмеро дітей. Ба більше: тричі поспіль народжувалися близнюки. Я люблю дітей в помірних кількостях, але близнюки тричі поспіль – це занадто. Тому рішуче висловила протест пані Хаммонд, коли остання пара з’явилася на світ, бо страшенно втомилася тягати всіх її дітей.

Там я прожила майже два роки, поки не помер пан Хаммонд. Відтак пані Хаммонд згорнула господарство, роздала дітей родичам і поїхала до Сполучених Штатів. Мені довелося відправитися до притулку в Хоуптоні, бо ніхто більше не хотів взяти мене. У притулку спочатку теж відмовлялися, посилаючись на переповненість. Однак їм не вдалося відкрутитися, тож я пробула там чотири місяці, поки не приїхала пані Спенсер.

Закінчивши свою оповідь, Енн зітхнула з полегшенням. Вочевидь їй не дуже хотілося розповідати про свій життєвий досвід у світі, де вона нікому не потрібна.

– Ти коли-небудь ходила до школи? – запитала Мерил, направляючи кобилу на прибережну дорогу.

– Не дуже довго. Тільки один рік, коли була в пані Томас. А будинок пані Хаммонд стояв так далеко від школи, що взимку, коли все замітало, я не могла туди дістатися, а влітку були канікули. Тож для навчання залишалися весна й осінь. Втім, у притулку я, зрозуміло, ходила до школи, навчилася добре читати й знаю напам’ять багато віршів: «Битва під Хохенлінде-ном», «Единбург після повені», «Бінген на Рейні», уривки з «Дів озера» і майже всі «Пори року» Джеймса Томсона та багато інших. Ви любите вірші, від яких мурашки по спині біжать? Є такі вірші в хрестоматії для п’ятого класу – «Падіння Польщі» – ох, прямо тремтіння проймає. Я, зрозуміло, була не в п’ятому, а тільки в четвертому, але старші дівчатка давали мені почитати свої підручники.

– А ці жінки – пані Томас і пані Хаммонд – були добрими до тебе? – запитала Мерил, дивлячись на Енн краєчком ока.

– О-о-о! – нерішуче протягнула дівчинка. Від збентеження її виразне обличчя раптово залилося густим рум’янцем. – О, в них були такі наміри, я знаю, вони збиралися бути якомога добрішими й милішими. А коли люди хочуть бути добрими до тебе, то не варто дуже ображатися, якщо їм це не завжди вдається. У них було таке важке життя. Це тяжке випробування – мати чоловіка-п’яницю. І мати тричі поспіль близнюків – теж, напевно, тяжке випробування. Але я впевнена, що вони хотіли бути добрими.

Мерил більше не ставила запитань. Енн замовкла, захопившись спогляданням узбережжя, а Мерил майже кинула правити гнідою, поринувши в глибоку задуму. Її серце раптом сповнилося співчуттям до цієї дитини. Яке нещасне, позбавлене любові було її життя, натомість сповна заповнене важкою роботою, бідністю, сирітством. Мерил була досить проникливою, щоб читати між рядків історію Енн.

Тож нічого дивного в тому, що дівчинка була в такому захваті від можливості знайти справжній дім і родину. Шкода, що доведеться відіслати її до притулку. А якщо все-таки пристати на пропозицію Метью? Вона, здається, непогана та й до роботи беручка. «Щоправда, говорить дуже багато, – думала Мерил, – але від цього її можна відучити. Та й нема в її мові нічого грубого й вульгарного. В ній точно щось є від молодої жінки. Схоже, вона справді з хорошої сім’ї».

Дорога вздовж берега моря була «і дикою, й пустельною». Праворуч юрмилися низькорослі ялиці, чий дух не змогли зломити довгі роки боротьби з морськими вітрами. Ліворуч тягнулися круті скелі з червоного пісковику, які подекуди підходили так близько до дороги, що кінь менш спокійний, ніж гніда кобила Мерил, міг би не раз випробувати нерви своїх сидоків. Біля підніжжя скель лежали купи відшліфованих прибоєм валунів і маленькі піщані бухти, всіяні блискучою галькою, немов коштовностями океану. А далі розстилалося море, блакитне й пінисте, а над ним парили чайки – їхні крила сріблясто спалахували на сонці.

– Правда, море неймовірне? – сказала Енн, прокидаючись від довгого споглядання. – Одного разу в Мерисвілі пан Томас винайняв фургон і повіз нас всіх на цілий день до моря, за шістнадцять кілометрів. Я насолоджувалася кожною миттю того дня, хоч доводилося весь час наглядати за дітьми. А потім роками переживала цю подію в щасливих снах. Але цей берег гарніший, ніж у Мерисвілі. Які красиві чайки, правда? Ви хотіли б бути чайкою? Я хотіла б… ну, тобто якби я не була людиною. Як було б чудово прокидатися на світанку й парити цілий день у блакитних просторах над водою. А потім ввечері летіти до свого гнізда. О, як добре я можу собі все це уявити!.. Що це за величезний будинок попереду?

– Це готель у Вайт Сендс. Його господар пан Кірк. Сезон ще не почався, а загалом сюди приїжджає на літо купа американців. Їм дуже подобається тутешнє узбережжя.

– Я боялася, що це будинок пані Спенсер, – сказала Енн сумно. – Мені туди зовсім не хочеться. Здається, що це кінець мого життя.

VI. Рішення Мерил

І все-таки вони туди приїхали. Пані Спенсер жила у великому жовтому будинку біля бухти Вайт Сендс. Вона прудко вибігла на ґанок, а її усміхнене обличчя одночасно виражало і здивування, й радість.