Енн із Зелених Дахів
Коли мені довелося перейти до пані Хаммонд, то найбільшим нещастям було втратити Кеті Морис. Вона теж почувалася нещасною, я знаю, бо плакала, коли поцілувала мене на прощання через дверцята книжкової шафи. У пані Хаммонд не було книжкової шафи. Але біля річки неподалік від будинку тяглася зелена долина, і там жило чарівне відлуння. Воно повторювало кожне сказане слово. Я уявила, що це дівчинка, на ім’я Віолетта, і ми з нею дружили. Я полюбила її майже так само, як і Кеті Морис… не зовсім, але майже так само. Увечері напередодні мого від’їзду до притулку я сказала Віолетті «Прощай», і її «Прощай» повернулося до мене зі сльозами в голосі. Я так прив’язалася до неї, що в мене не вистачило духу уявити душевну подругу в притулку… навіть якби там був простір для уяви.
– Гадаю, дуже добре, що його там не було, – сухо завважила Мерил. – Я не схвалюю подібних дурниць. Ти, здається, сама віриш у свої вигадки. Тобі буде корисно мати справжню живу подругу, щоб у тебе не було таких фантазій в голові. І не розповідай пані Баррі про цих своїх Кеті Морис і Віолетт, а то вона подумає, що ти верзеш нісенітниці.
– О ні, не розкажу. Я можу говорити про них не з кожним – занадто священна для мене пам’ять про них. Але вам мені захотілося розповісти… О, дивіться, яка велика бджола вилетіла з суцвіття! Подумати тільки, жити в такому прекрасному місці – в суцвітті яблуні! Уявіть, спати у квітці, коли вітер тихенько її похитує. Якби я не була людиною, то хотіла б бути бджолою й жити у квітці.
– Вчора ти хотіла бути чайкою, – фиркнула Мерил. – Гадаю, ти дуже непостійна. Я веліла тобі вчити молитву, а не розмовляти. Але ти, здається, не в змозі мовчати, якщо поблизу хтось може слухати твою балаканину. Піди до себе в кімнату й учи там.
– О, я знаю вже майже всю… крім останнього рядка.
– Добре. Роби, що я звеліла. Піди до своєї кімнати й довчи як слід. І залишайся там, поки я не покличу тебе допомогти мені приготувати чай.
– Можна мені взяти квіти з собою? – попросила Енн.
– Ні, не варто засмічувати кімнату квітами. І взагалі, слід було залишити їх на дереві.
– Я теж відчула, що не слід скорочувати їхнє чарівне життя, – сказала Енн. – Якби я була квіткою, то не хотіла б, щоб мене зірвали. Але спокуса була непереборною. Що ви робите, коли стикаєтесь з непереборною спокусою?
– Енн, ти чула, що я звеліла тобі йти в кімнату?
Дівчинка зітхнула й потихеньку рушила до мезоніну. Там сіла на стілець біля вікна й повела дала:
– Ну ось, я вже знаю всю молитву. Я вивчила останнє речення, поки підіймалася сходами… Тепер я уявлю, що ця кімната виглядає зовсім інакше й такою вона залишиться назавжди. Підлога вкрита білим оксамитовим килимом в яскраво-червоних трояндах, а на вікнах яскраво-червоні шовкові штори. Стіни обвішані гобеленами із золотої й срібної парчі. Меблі з червоного дерева. Я ніколи не бачила червоного дерева, але це звучить розкішно. Тут канапа, вся завалена чудовими шовковими подушками – рожевими, блакитними, пурпуровими, золотистими, і я граціозно розкинулася на них. Я бачу своє зображення в чудовому великому дзеркалі, що висить на стіні. Я висока й царствено прекрасна, одягнена в сукню, оздоблену білими мереживами. У мене перловий хрест на грудях і перла в чорному, як ніч, волоссі. Моя шкіра – біла, як слонова кістка. Моє ім’я – леді Корделія Фіцджеральд… Ні-ні, я не можу так забутися, щоб це все здалося мені правдою.
Вона, пританцьовуючи, підбігла до маленького дзеркала. З дзеркала на неї глянуло веснянкувате обличчя з гострим підборіддям і серйозними сірими очима.
– Ти всього лише Енн із Дахів Зелених, – сказала вона суворо. – Я бачу тебе такою, яка ти є, навіть коли ти намагаєшся уявити, що ти леді Корделія. Проте краще бути Енн із Дахів Зелених, ніж Анною нізвідки, правда?
Вона нахилилася, ніжно поцілувала своє зображення в дзеркалі й підійшла до відчиненого вікна.
– Дорога Снігова Королево, добрий вечір! Добрий вечір, дорогі берізки в долині. Добрий вечір, дорогий сірий будинку на пагорбі. Цікаво, чи стане Діана моєю душевною подругою? Сподіваюся, стане, я її дуже любитиму. Проте я ніколи не ображу забуттям Кеті Морис і Віолетту, бо не хочу зачіпати чиїсь почуття, навіть почуття дівчинки з книжкової шафи або ді-вчинки-відлуння. Згадуватиму їх щодня, посилаючи поцілунок.
Енн кінчиками пальців послала кілька повітряних поцілунків у бік розквітлої вишні, а потім, поклавши підборіддя на руки, з насолодою занурилася в солодкі мрії.
IX. Обурення пані Рейчел Лінд
Минуло два тижні від появи Енн у Зелених Дахах, а пані Лінд ще не спромоглася як слід її роздивитися. Втім, слід зазначити, була вона в тому не винна. Важкий не по сезону грип змусив цю гідну жінку залишатися вдома з часу її останнього візиту в Зелені Дахи. Пані Рейчел хворіла нечасто й не надто співчувала людям зі слабким здоров’ям. Проте грип, на її переконання, не був звичайною хворобою, тож слід було вбачати в ньому певного роду кару Божу. Втім, щойно лікар дозволив їй виходити з дому, вона невідкладно рушила до Зелених Дахів, щоб з’ясувати, чи правду люди кажуть про сирітку, яка тут оселилася.
У минулі два тижні Енн не витрачала даремно й хвилини: вона вже знала кожне дерево й кожен кущик біля будинку. Також виявила, що за яблуневим садом починається стежка до лісу й пройшлася нею до самого кінця. А дорогою було на що подивитися. Спочатку шлях лежав уздовж чарівних вигинів струмка, потім через місток, відтак починалися зарості ялиці, а дикі вишні стояли обабіч і утворювали склепіння, посплітавшись між собою гілками. Ще згодом стежка петляла кутками, густо порослими папоротями, й губилася під кронами кленів і горобин, які погойдувалися на вітрі.
Енн подружилася також із джерельцем в долині – напрочуд глибоким, чистим і незвичайно холодним. Воно було обкладене гладкими плитами червоного пісковику, а навколо росли папороті, схожі на долоні велетів. За ними був дерев’яний місток, який повів легкі ніжки Енн до порослого лісом пагорба, де під високими густими ялинами та смереками панували вічні сутінки.
Тут росли міріади ніжних конвалій, цих скромних і чарівних лісових квітів, та де-не-де траплялися бліді, легкі переліски, немов душі торішніх первоцвітів. Тонкі павутинки виблискували між деревами, ніби нитки срібла, а шишки ялин, здавалося, дружньо шепотілися між собою.
Усі ці чудові подорожі тривали в ті години, коли їй дозволялося погратися. Після повернення Енн засипала Метью та Мерил розповідями про свої «відкриття». Метью, зрозуміло, не скаржився, він слухав все з мовчазною й задоволеною усмішкою. Мерил спочатку дозволяла всю цю «балаканину», а потім зі здивуванням зрозуміла, що слухає не з меншим захопленням, ніж Метью. Тоді вона зазвичай поспішно змушувала Енн «притримати язика».
Коли пані Лінд нарешті добралася до Зелених Дахів, Енн блукала садом, роздивляючись буйно порослі трави, яким додало кольорів червонувате вечірнє сонце. Тож у поважної жінки було вдосталь часу для всебічного звіту про свою хворобу, включно з деталізацією кожного больового відчуття та кількості ударів серця при цьому. Мерил навіть подумала, що грип може залишити незабутні спомини. Коли всі подробиці були оприлюднені, пані Рейчел перейшла до обговорення не менш цікавої для неї теми, якій, власне, і присвятила свій візит:
– Я чула дивні речі про вас із Метью.
– Гадаю, ти здивована не більше, ніж я сама, – підтакнула Мерил. – Тільки зараз починаю приходити до тями.
– Жахливо, що сталася така помилка, – сказала пані Рейчел співчутливо. – А ви не могли відправити її назад?
– Мабуть, могли, але вирішили не робити цього. Метью вона сподобалася. Та й мені самій вона подобається, хоч, визнаю, недоліків також не бракує. Наш будинок немов ожив. Вона і справді миле створіння.
Мерил чомусь сказала більше, ніж збиралася, й одразу прочитала несхвалення на обличчі пані Рейчел.
– Ви взяли на себе величезну відповідальність, – сказала вона похмуро, – особливо тому, що ніколи не мали справи з дітьми. Я вважаю, ви мало знаєте про цю дівчинку та її характер, та й не можна заздалегідь вгадати, якою виявиться ця дитина. Але я, звичайно, не хочу налякати вас, Мерил.
– Це й неможливо, – сухо відрізала та. – Якщо вже я на щось наважуюся, то не відступаю. Тобі, напевно, хочеться поглянути на Енн? Я покличу її.
Енн вбігла до кімнати з наміром розповісти про нове «відкриття», проте, побачивши незнайому особу, розгублено зупинилася в дверях. Вона справді виглядала дещо дивно в короткій затісній сукні з цупкої тканини, пошитій у сиротинці. Ноги, що стирчали з-під неї, здавалися незграбно довгими. Веснянки, пригріті сонечком, стали немов помітнішими та ряснішими, ніж зазвичай, а непокрите, розшарпане вітром волосся здавалося ще рудішим.
– Гм, вибрали тебе не за красу, це точно, – таким виразним був коментар пані Рейчел Лінд, яка завжди пишалася тим, що висловлювала свою думку без звичних для інших еківоків. – Яка вона худезна й негарна, Мерил! Іди сюди, дитинко, дай мені краще тебе роздивитися. Господи помилуй, та чи бачив хто стільки ластовиння? А волосся яке червоне – морквина морквиною! Підходь ближче, дитинко, чуєш?
Енн «підійшла», але зовсім не так, як очікувала ця поважна добродійка. Відстань від порогу до пані Рейчел вона подолала, здавалося, одним величезним стрибком. А коли зупинилася, то та аж відсахнулася від неї: обличчя дівчинки почервоніло від гніву, губи кривилися, а тендітна постать тремтіла з голови до ніг.
– Я вас ненавиджу! – закричала вона, задихаючись і тупаючи ногою. – Я вас ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу… – Вона тупала дедалі сильніше з кожним черговим потвердженням ненависті. – Як ви смієте називати мене худезною й непривабливою? Як ви смієте говорити, що в мене веснянки та руде волосся? Ви груба, невихована, бездушна жінка!
– Енн! – вигукнула Мерил з жахом.
Але дівча безстрашно дивилося в обличчя пані Рейчел, виблискуючи очима й стиснувши кулачки. Лютим роздратуванням віяло від усієї її фігурки.
– Як ви смієте говорити таке про мене? – повторювала вона несамовито. – Чи хотіли б ви почути таке про себе? Коли б вам сказали, що ви товста й незграбна й у вас, ймовірно, немає й іскри уяви! Мене не хвилює, що я ранитиму ваші почуття, коли це кажу! Я навіть хочу їх ранити. Ви поранили мої почуття сильніше, ніж будь-коли їх ранив п’яний чоловік пані Томас. І я ніколи не пробачу вам цього, ніколи, ніколи!
І вона тупнула ніжкою ще. А потів ще і ще.
– Так чи хто бачив щось подібне! – вигукнула приголомшена пані Рейчел.
– Енн, іди до своєї кімнати й залишайся там, поки я не прийду, – сказала Мерил, коли нарешті прийшла до мови.
Енн, вибухнувши сльозами, кинулася до дверей й зачиняючи гупнула ними так, що аж стіни задрижали. Вихором промчавши передпокоєм і сходами, вона увірвалася до кімнатки в мезоніні, сповіщаючи про це черговим гуркотом ні в чому не винних дверей.
– Ну, не заздрю тобі, Мерил, що ти будеш це виховувати, – урочисто сказала пані Рейчел.
Мерил вже відкрила рота, щоб вимовити якісь примирливі слова, але чомусь сказала зовсім не те, що думала:
– Тобі не слід було насміхатися над її зовнішністю, Рейчел.
– Мерил, чи не хочеш ти сказати, що виправдовуєш цей кошмарний спалах люті? – запитала пані Рейчел роздратовано.
– Ні, – повільно проказала Мерил. – Я не виправдовую її. Вона повелася жахливо, й мені доведеться поговорити з нею про це. Але ми повинні брати до уваги деякі обставини. Її ніколи не вчили, що правильно, а що – ні. А ти справді була дуже жорстокою до неї, Рейчел.
Мерил не змогла втримати в собі останнє речення, хоч знову здивувалася, що сказала його. Пані Рейчел підвелася з виглядом ображеної гідності.
– Бачу, Мерил, мені доведеться бути дуже обережною у висловлюваннях після цього, бо делікатні почуття сиріт, привезених невідомо звідки, в цій хаті віднедавна на першому місці. О ні, я не серджуся, не хвилюйся. Мені дуже шкода вас, тож про роздратування не йдеться. Вам доведеться нелегко з цією дитиною. Коли б ти зважила на мою пораду – чого ти, я вважаю, не зробиш, хоч я виховала десятеро дітей і поховала двох, – то «поговорила» б з нею гарною березовою різкою. Гадаю, це була б найефективніша мова у спілкуванні з такою дитиною. Здогадуюся, що характер у неї такий само полум’яний, як ії волосся. Ну, до побачення, Мерил. Сподіваюся, ти час від часу заходитимеш до мене, як зазвичай це робила. Проте на мене тут не чекай.
І пані Рейчел з гідністю виплила з кімнати – якщо тільки можна сказати так про гладку жінку, яка завжди ходить перевальцем. Своєю чергою Мерил, навіть не сказавши гості прощальних слів, з похмурим виразом обличчя попрямувала в мезонін.
Підіймаючись сходами, вона невпинно роздумувала над тим, як же слід вчинити. Безумовно, нещодавно розіграна сцена була жахливою. До неї додавалося й те, що Енн виявила таку запальність саме перед пані Рейчел Лінд! Мерил раптом зупинилася, бо з докором визнала, що саме участь сусідки тривожить її більше, аніж поведінка Енн. Як же покарати її? Дружня порада про березову різку, чудодійну властивість якої, очевидно, відчули на собі всі діти пані Рейчел, не знайшла відгуку в серці Мерил. Вона навіть уявити не могла, що зможе бити дитину. Ні, потрібно знайти інший спосіб покарання, щоб змусити Енн усвідомити всю тяжкість її проступку.
Так нічого й не придумавши, Мерил прочинила двері в кімнату. Дівчинка лежала на ліжку в брудних черевиках, зануривши обличчя в подушку й буквально заходилася плачем.
– Енн, – сказала Мерил несподівано примирливо.
Відповіді не було.
– Енн, – вже суворіше повторила вона, – зараз же встань з ліжка й послухай, що я тобі скажу.
Дівчинка сповзла з ліжка й сіла на стілець, що стояв поруч. Її обличчя розпухло й було мокрим від сліз. Вона вперто не підіймала очей.
– Добре ж ти поводишся, Енн! Тобі не соромно?
– Ця жінка не мала жодного права називати мене некрасивою й рудою, – схлипуючи проказала Енн.
– Ти теж не мала жодного права так гніватися й ображати її. Мені було соромно, дуже соромно за тебе. Я хотіла, щоб ти була мила та ввічлива з пані Лінд, а ти зганьбила мене. А ще геть чисто не розумію, чому тебе так зачепило про руду й негарну. Ти сама це не раз говорила.
– Але ж це велика різниця, коли ви говорите щось про себе й коли чуєте це від інших, – зі сльозами проказала Енн. – Ви можете знати, як насправді виглядаєте, але ж сподіваєтесь, що інші думають інакше. Ви, напевно, думаєте, що в мене жахливий характер, але я нічого не могла з собою вдіяти! Коли вона все це сказала, щось у мені піднялося й стало душити. Я просто повинна була накинутися на неї.
– Ну й показала ти себе, Енн, повинна я сказати. З найкращого боку! Відтепер пані Лінд розповідатиме про тебе всюди – можеш, не сумніватися. Це жахлива історія, Енн.
– Ви просто уявіть, що відчували б, якби хтось обізвав вас худезною й негарною, – не стримуючи сліз, виправдовувалася Енн.
Давній спогад несподівано ожив у пам’яті Мерил. Вона була ще зовсім маленькою, коли почула, як одна з Її тіток сказала, звертаючись до іншої родички: «Шкода, що воно таке непоказне, негарне створіння». Тільки в п’ятдесят Мерил, нарешті, змогла забути ці слова, що так вжалили її тоді, а потім усе життя не давали спокою. Тому вона повела далі вже значно м’якше:
– Я не стверджую, що пані Лінд вчинила правильно, кидаючи тобі в обличчя ті слова. – Рейчел завжди занадто прямолінійна. Але це зовсім не вибачає твоєї поведінки. Вона незнайома жінка, набагато старша за тебе і до того ж моя гостя – ось три вагомі підстави, щоб поставитися до неї з усією повагою. Однак ти повелася грубо й зухвало, тому… – тут в голову Мерил нарешті прийшла рятівна ідея покарання – тобі доведеться піти до неї додому й попросити вибачення.
– Я ніколи не зможу цього зробити, – сказала Енн з рішучою похмурістю. – Ви можете покарати мене найжорстокіше, Мерил. Наприклад, замкнути в темному, вологому підвалі, де живуть змії й жаби, й тримати там на хлібі та воді. Я не скаржитимуся. Але я не зможу попросити вибачення в пані Лінд.
– У нас немає звичаю замикати людей в темних, вологих підвалах, – сказала Мерил холодно. – До того ж їх і немає в Ейвонлі. Але перепросити в пані Лінд тобі доведеться, інакше залишатимешся у своїй кімнаті доти, поки не наважишся це зробити.
– Значить, мені доведеться залишитися тут назавжди, – скорботно сказала Енн. – Я не можу сказати пані Лінд, ніби шкодую про те, що їй сказала. Бо я не шкодую! Мене непокоїть, що я засмутила вас, а те, що сказала цій жінці сприймаю з величезним полегшенням. Я навіть не можу уявити, що шкодую про це.
– Може, твоя уява запрацює краще завтра вранці, – сказала Мерил, встаючи, щоб піти. – У тебе є ніч, щоб проаналізувати свою поведінку та змінити свою думку. Ти говорила, що постараєшся бути дуже хорошою дівчинкою, якщо ми залишимо тебе в Зелених Дахах, але мушу визнати: в це важко повірити сьогодні.
Залишивши цю парфянську стрілу терзати бурхливу душу Енн, Мерил спустилася на кухню, охоплена болісним неспокоєм і роздратуванням. Вона сердилася на себе, так само як і на Енн, бо, раз у раз згадуючи приголомшене обличчя пані Рейчел, губи її мимоволі розтягувалися в усмішці і виникало нестримне бажання розреготатися.
X. Вибачення Енн
Того вечора Мерил нічого не сказала Метью про те, що трапилося, але коли наступного ранку Енн не поступилася, довелося пояснити її відсутність за сніданком. Мерил не втаїла від Метью жодної подробиці, доклавши водночас чимало зусиль, щоб віддати належне жахливій поведінці Енн.
– Непогано, що Рейчел Лінд так поставили на місце. Вона просто стара пліткарка, яка всім остогидла, – такою була «підтримка» Метью.
– Метью, ти мене дивуєш! Адже знаєш: поведінка Енн не витримує жодної критики та все одно стаєш на її бік! Може, скажеш, що вона зовсім не заслуговує покарання?
– Ну… ні… не зовсім, – зніяковіло промимрив Метью. – Так, визнаю: її треба трошки покарати. Але не будь з нею занадто суворою, Мерил. Згадай, в неї нікого не було, щоб навчати доброго поводженню. Ти… ти ж даси їй поїсти?
– Хіба ти коли чув, щоб я голодом примушувала людей до доброї поведінки? – запитала Мерил обурено. – Вона їстиме у своїй кімнаті. Проте залишатиметься там доти, поки не зважиться на вчинок. Це остаточне рішення, Метью.
На обіді й вечері Енн, як і раніше, не було за столом. Щораз Мерил відносила в мезонін повну тацю страв і пізніше приносила їх на кухню майже неторканими. Увечері Метью не витримав і уважно з занепокоєнням придивився до вщерть заповненої таці. Невже Енн цілий день нічого не їла?
Метью саме тинявся без діла біля комор, коли Мерил рушила на дальнє пасовище за коровами. Власне, він дожидався саме цього моменту, щоб прослизнути в будинок і з виглядом злодія піднятися в мезонін. Зазвичай Метью обертався між кухнею і своєю маленькою спальнею біля передпокою, часом наважуючись відвідати хіба що вітальню або їдальню, коли до чаю запрошували священника. Але на другому поверсі свого будинку він був востаннє чотири роки тому, коли допомагав Мерил клеїти шпалери в гостьовій кімнаті.
Він тихенько пройшов через маленьку вітальню мезоніну, відтак якусь мить постояв перед дверима кімнатки Енн, перш ніж наважився постукати у двері, а потім відчинити їх.
Енн сиділа на жовтому стільці біля вікна, сумно дивлячись у сад. Вона здавалася такою маленькою й нещасною, що в Метью здригнулося серце. Він безшумно зачинив за собою двері й навшпиньки підійшов до неї.
– Енн, – прошепотів він, немов боячись, що їх підслуховують. – Як ти тут, Енн?
Дівчинка важко усміхнулася:
– Непогано. Я багато уявляю, й саме це допомагає приємніше коротати час. Звичайно, мені досить самотньо, проте сподіваюся незабаром звикнути.
Енн знову усміхнулася, хоробро дивлячись вперед – на довгі роки майбутнього одиничного ув’язнення.
Метью згадав, що він повинен сказати те, що збирався, не втрачаючи часу, бо Мерил могла повернутися раніше, ніж зазвичай.
– Послухай, Енн, подумай… краще це зробити й покінчити з цим, – прошепотів він. – Доведеться це зробити рано чи пізно, знаєш, адже Мерил – жахливо непохитна жінка… жахливо непохитна, Енн. Зроби це зараз. послухай. і все буде позаду.
– Ви маєте на увазі попросити вибачення в пані Лінд?
– Так… попросити вибачення… саме так, – сказав Метью гаряче. – Загладити це, так би мовити. Ось до цього я й веду.
– Мабуть, я можу це зробити заради вас, – сказала Енн задумливо. – І це буде правдою, коли я скажу, що мені шкода за свою поведінку, бо й справді шкодую. Хоч учора ввечері я цього не відчувала і вночі теж, бо страшенно злилася. Прокидалася тричі і не тямила себе від люті. Але сьогодні вранці все пройшло. Залишилася тільки якась неприємна знемога. І мені стало так соромно. Але я навіть думки не допускала, щоб піти й сказати про це пані Лінд. Це так принизливо. Тож вирішила, що краще залишуся тут під замком на все життя. Але тепер… для вас я зробила б що завгодно… і якщо ви справді хочете, щоб я…
– Ну, звичайно, хочу. Там внизу жахливо самотньо без тебе. Сходи й загладь це все… будь хорошою дівчинкою.
– Добре, – сказала Енн покірно. – Я скажу Мерил, щойно вона повернеться, що розкаялася.
– Правильно… правильно, Енн. Але не кажи Мерил, що я з тобою про це говорив. Вона подумає, що я втручаюся в її справу, а я обіцяв цього не робити.
– Навіть дикі коні не вирвуть у мене цю таємницю, – урочисто пообіцяла Енн. – Тільки незрозуміло, як дикі коні можуть вирвати у кого-небудь таємницю…
Але Метью вже пішов, переляканий власним успіхом. Він квапливо попрямував до найвіддаленішого кінського пасовища, щоб відвести від себе будь-яку підозру. Тим часом Мерил, яка, зрозуміло, ні про що не здогадувалася, після повернення в будинок була приємно здивована, почувши жалібний голосок, що доносився згори біля поручнів сходів:
– Мерил!
– Ну, що таке? – запитала вона, заходячи до вітальні мезоніну.
– Мені шкода, що я втратила самовладання й наговорила грубощів… я згодна піти й сказати це пані Лінд.
– Дуже добре, – відповідала Мерил рішучим голосом, нічим не видавши полегшення, яке відчула при цій звістці. Перед цим вона вже занепокоєно розмірковувала над тим, що робитиме, якщо Енн не захоче поступитися. – Я зайду за тобою після доїння.
Вони йшли, тримаючись за руки, одна – з піднятою головою й виглядом переможниці, друга – згорбившись і виглядаючи вельми пригнічено. Але з пів дороги пригніченість Енн десь поділася, немов за помахом чарівної палички. Дівчинка підняла голову й легко закрокувала попереду, раз у раз повертаючи голову у бік західсонця. Ба більше: від неї повіяло ледь стримуваним пожвавленням. Мерил несхвально дивилася на цю зміну – це вочевидь не нагадувало смиренне каяття, з яким слід було постати перед ображеною пані Лінд.
– Про що ти думаєш, Енн? – запитала вона різко.
– Про те, що маю сказати пані Лінд, – мрійливо відповідала дівчинка.
Здавалося б, усе гаразд… або майже… Проте Мерил не могла позбутися враження, що її план покарання зазнає краху. Енн не мала права виглядати такою радісною. Втім, саме такою вона була доти, поки не постала перед пані Лінд, яка, зрозуміло, сиділа з плетивом біля вікна своєї кухні. Тоді світ померк в очах дівчинки, а всі її риси набули сумного каяття. Перш ніж будь-хто встиг сказати хоч слово, Енн несподівано впала на коліна перед здивованою пані Рейчел і з благанням простягнула до неї руки.
– О, пані Лінд, я так глибоко шкодую, – сказала вона з тремтінням у голосі. – Я ніколи не зможу висловити все, що мене засмутило… ні, ніколи, навіть, якщо скористаюся усіма словами словника. Ви повинні просто це уявити. Я поводилася жахливо щодо вас… і накликала ганьбу на моїх любих друзів,
Метью та Мерил, які дозволили мені залишитися в Зелених Дахах, хоч я й не хлопчик. Визнаю, я страшенно погана й невдячна дівчинка й заслуговую на найстрашніше покарання й вигнання з товариства шанованих людей.
Це було дуже нерозумно з мого боку – піддатися гніву через те, що ви сказали правду. А кожне ваше слово було правдивим. У мене руде волосся, я веснянкувата, худезна, негарна. Те, що я сказала вам, теж було правдою, але мені не слід було цього говорити. О, пані Лінд, прошу вас, будь ласка, вибачте! У разі вашої відмови, це стане трагедією всього мого життя. Адже ви не хочете бути причиною трагедії всього життя бідної маленької сироти, нехай навіть у неї й жахливий характер? О, я впевнена, – ви не хочете. Прошу вас, скажіть, що ви прощаєте мене, пані Лінд.
Чекаючи на вирок, Енн склала руки та схилила голову.
Не могло бути ніяких сумнівів в її щирості – вона чулася в кожному звуці її голосу. Жінки відчували це. Проте Мерил із жахом зрозуміла, що насправді Енн насолоджувалася юдоллю приниження й упивалася повнотою свого смирення. А де ж цілюще покарання, яке вона, Мерил, винайшла і яким так хизувалася? Енн перетворила його на свого роду задоволення.