Трагедія Трояндової алеї. Єврейські історії

Кіттен Петерсіл. Румунія

Хохма даат[6] – Промисловість. – Переслідування євреїв

Її справжнє ім’я було Фрадель Леві, а Кіттен Петерсіл лишень її прізвисько. Її так називали, бо вона завжди спала, згорнувшись калачиком, як кошеня, і тому що у неї завжди стояла пляшка з настоєм петрушки за вікном. З її допомогою вона вела запеклу боротьбу проти неприємних маленьких плям, якими було всипане її гарненьке, вродливе обличчя. Це була бідна, але вихована, розумна і працьовита дівчина, яка постійно допомагала батькові, продавцеві вживаного одягу, Шаві Леві та матері Хаві купувати, продавати та лагодити старий одяг.

Проте Кіттен не могла позбутися турбот, що повсякчас бентежили її, і марно вона мріяла про той день, коли зможе сказати: «Сьогодні я можу відпочити».

Для таких бідолашних, як Леві, навіть немає суботи. Чимало хлопців у невеличкому молдавському містечку поглядали на маленьку струнку Кіттен, але хто міг подумати про те, щоб взяти її за дружину? Заможний парубок та його батьки воліли лише багатої нареченої. Отже, батько і мати втратили надію видати заміж свою крихітку.

А проте Кіттен ніколи було думати про чоловіка, її єдиною мрією було хутро. Не дорогоцінне, як у гарних дружин бояр, ні, звичайнісінька кацавейка, облямована кролячим хутром. Кіттен нервувала, коли взимку працювала в крамничці, її трясло від морозу, і навіть влітку вона іноді тремтіла, і тому їй здавалося, що найбільшим блаженством є сховатися в м’якому, теплому хутрі.

Одного вечора, коли вона сиділа в маленькій крамничці з позолоченим карнизом, яка була забита всілякими речами, аж раптом туди увійшов маленький довгобородий чоловік. Він привітався з усмішкою і запропонував їй поворожити. Це був Чес Мессінг, який володів хохма даат та заробляв собі на життя пророкуванням.

Кіттен подякувала. Вона не могла нічого витратити на таку марну річ. Але Чес не здавався.

– Дайте мені банку з берези, – сказав він, – і мені буде достатньо.

– Добре, – вона простягнула йому банку, і він узяв її руку.

– Щастя! – вигукнув він, – яке щастя! Невдовзі ти станеш заможною, ще якою заможною! І чоловік, який чоловік!

Кіттен недовірливо усміхнулася, але не минуло й тижня, як Бар, сват із Ясс, приїхав до Шави Леві. Побачивши його дочку та поговоривши з нею, він мовив:

– Дівчина гарненька, розумна і добра. Заможний Пасхалес шукає таку дружину для свого сина. Це велика родина, якій немає рівних у всьому королівстві. Наречена мусить бути з коліна Леві, і Бог допоміг мені знайти цю дівчину, таку чарівну і такого шляхетного походження.

Кілька днів по тому юний Модрух Пасхалес із Баром приїхали на заручини, через місяць відбулося весілля, і наступного дня Кіттен переїхала як господиня до будинку свого чоловіка в Яссах.

Вона вважала, що їй усе сниться, і боялася, що прокинеться будь-якої миті. Але ні, вона не спала. Пожадливість, яку вона відчула вперше, коли прослинула у велике хутро, що їй подарував чоловік, вона відчувала і коли сиділа в м’яких шкурах у залізничному купе, і коли їхала у візку вулицями Ясс поруч із Модрухом. Коні були запряжені справжні, вона не соромилася, і мармурові сходи в маленькому палаці не провалилися, коли вона підіймалася ними. Ні, це їй не снилося, щастя, яке напророчив Чес Мессінг, було справжнім, вона могла схопити його руками. Вона захоплено торкалася шовкових штор у своїй спальні, меблів, і насамперед золотого соболя, яким була облямована її кацавейка.

Так тривало якийсь час. Здавалося, занепокоєння назавжди зникло, воно ніби ухилилося від передпокою, прикрашеного гіпсовими зліпками стародавніх скульптур та екзотичними рослинами, але поступово воно проникло крізь тріщини в стінах і замкові шпари.

Кіттен Петерсіл жила в достатку, мов дружина набоба, вона більше не тремтіла, і їй достатньо було торкнутися однієї з кнопок зі слонової кістки, які були повсюди, і електрична іскра розносила її накази будинком, щоб привести в рух військо рабів. Її чоловік був лише першим з її рабів. І вона стала неймовірно гарною після того, як народила йому першу дитину, хлопчика. Її струнка фігура ще більш розквітнула, і навіть неприємні плями, здавалося, зникли. Але турботи, до яких вона звикла в дитинстві та юності, щоразу більше осідали в ній і незабаром терзали її ще жорстокіше і жахливіше, ніж раніше, в старій батьківській крамниці.

У сердешної Кіттен, яка була щасливою протягом декількох днів, щасливою протягом декількох місяців і задоволеною впродовж року, знову не було спокійної години. Якась лихоманка штовхала її з однієї кімнати будинку до іншої, з будинку на фабрику, в місто і назад, і бентежила її уві сні та наяву. Якось вона прокинулася вночі та подумала: «А що, якби зараз трапилася пожежа?» Вона швиденько надягла шовкові панчохи, турецькі капці, прослизнула в нічне хутро з жовтого шовку, що було розшите золотом та облямоване блискучим горностаєм, обгорнула свою ніжну голівку червоною перською тканиною, а потім прокралася через кімнати до кухні, щоб подивитися, чи не забули вони загасити лампу чи свічку, та залила водою вуглини.

У театрі, коли розігрувалася оперета, її охопила думка: «Коли б мій чоловік раптово став бідним!». Вона швиденько вийшла із ложі, щоб відвідати Модруха в його кабінеті та потішитися його книгами.

Вона встала посеред обіду, який влаштувала друзям чоловіка, і кинулася до колиски своєї дитини, щоб переконатися, що малюк не помер.

Модрух зрештою почав страждати від цих душевних тортур дружини. Даремно він переконував її, що це ілюзії, що вона мучить себе, ускладнює життя собі та всьому оточенню хворобливою оманою, на що вона щоразу відповідала сумною усмішкою. Але коли він одного разу привів до неї їхню дитину і докірливо мовив:

– Тебе це теж не тішить?

Вона пробурмотіла:

– Не сердься на мене, це все добре, але щастя настало доволі пізно.

Тихим осіннім ранком Кіттен прогулювалася наодинці сама поміж голим віттям свого саду. Світило сонце, але вона натягнула кацавейку на груди і сховала руки в широких рукавах. Вона здригнулася та відчула себе безмежно нещасною і майже розплакалася.

Раптом до саду прибіг здоровенний чоловік, Ассур Мендерсон, якого всі називали велетнем. Він приїхав із Галичини, і Пасхалес вважав його найкращим серед усіх своїх робітників, тому що Ассур був солдатом та здобув медаль за відвагу у битві під Ягелем, а ще він був покірним та розумним.

– Милостива пані, – гукнув він здалеку, – де господар? Його немає на фабриці.

Кіттен була налякана до смерті, вона відчувала, що Ассур приніс погані новини.

– Що трапилося? – вигукнула вона, збіднівши.

– Це починається! – серйозно мовив Ассур. – Ці лиходії, які довгий час підбурювали нас, євреїв, нарешті досягли мети. Бунт. У місті вже пограбовані різні крамниці. Поліція спостерігає, не втручаючись. Вони також йдуть до вас. Настав час масових безладів.

Цієї миті прийшов Модрух, приніс ще одну погану звістку. Робітники на фабриці попросили підвищення їм заробітної платні, і, оскільки це не було виконано, вони припинили працювати. Кіттен поглянула на свого чоловіка, і коли побачила, що він холоднокровний та спокійний, раптово заспокоїлася сама. Цілком новим для себе тоном вона мовила:

– Ти все влаштовуєш на фабриці, чи не так? Я попіклуюся про будинок.

Вона простягнула йому руку, яку він здивовано потиснув, та швидко пішла до будинку. Тут вона віддавала необхідні накази, спокійно, розумно і розважливо. Спочатку вона відвела свою дитину в безпечне місце, потім сховала касу та коштовності. Зрештою вона зняла зі стіни маленький револьвер, зарядила його і поклала до кишені своєї кацавейки.

Раптом знадвору полинув шум. Увійшла банда п’яних головорізів, які почали нападати на робітників.

Ватажок страйкарів Бореску вигукнув:

– Ви маєте рацію, усіх євреїв нам потрібно вигнати, – і озброївся залізним прутом.

Інші зробили те саме, і тепер вони почали з несамовитими криками вриватися до фабрики, брама якої була зачинена за наказом Модруха.

Інші намагалися пробратися до будинку. Але раптом Модрух розлютився, і вони боязко відступили від нього. Він почав говорити з ними, і його розумні слова, здавалося, подіяли, але Бореску різко перервав його і вхопив його за барки.

– Гроші або життя, єврею! – заволав він.

Інші схопили Модруха за руки. Він видавався приреченим.

Тоді його дружина кинулася до робітників і відтіснила Бореску.

– Що ти хочеш, – запитала вона, її вогненні очі, здавалося, готові були пронизати будь-кого, хто надто близько підійшов до її чоловіка: – грабіжнику, вбивце!

– Нам потрібні ваші гроші, – відповів ватажок і знову схопив власника фабрики.

Геть! – сказала Кіттен востаннє.

– Геть її! – вигукнув Бореску, і решта здійняли залізні прути.

Але Кіттен дістала револьвер із кишені та вистрілила в Бореску. Він похитнувся, відпустив її чоловіка, а потім упав перед нею, як раб перед своєю коханкою.

Вона стала поруч із чоловіком та дивилася вогненними очима. Тримаючи револьвер у правій руці, вона направила зброю на робітників, які з жахом відсахнулися, немов від хижака, який готовий стрибнути. Але, попри хоробрість, Кіттен разом із Модрухом були приречені, якби не кинувся на поміч Ассур із важкою сокирою у руці. Наблизитися до нього ніхто не наважився. Він прикрив їхній відступ, і володар фабрики із дружиною вдало дісталися будинку.

Тут вони забарикадувалися, Модрух, Кіттен та кілька єврейських робітників і слуг, зайняли вікна й пригрозили вистрілити у страйкарів, тільки-но вони з’являться. Якийсь час страйкарі міркували, а потім відійшли, але лише для того, щоб підпалити фабрику з усіх боків. Незабаром полум’я розповсюдилося скрізь та охопило будинок, який вартувала роздратована юрба.

– Ми мусимо знайти вихід, – сказав Модрух, – якщо не воліємо задихнутися тут в диму.

Кіттен взяла дитину на руки, і всі озброєні чоловіки-євреї оточили її. Вони неквапом спустилися сходами. Велетень почав відчиняти двері.

Затим пролунали труби і стукіт копит коней. Прибула кавалерійська ескадрилья та розігнала юрбу страйкарів клинками.

Модрух зробив ще одну спробу врятувати будинок, але невдовзі здався і насупився, стиснувши зуби – його добро згоріло. Раптом легка рука лягла йому на плече, і голос, сповнений любові та енергії, сказав:

– Коханий мій чоловіку, не впадай у відчай. Ми відбудуємо дім і фабрику. У мене є ти, у тебе є дружина і дитина, і ми можемо обійтися без того, що втрачено.

І маленька жінка стримала своє слово. Раптово до неї повернулася вся енергія та сили, нещастя повернуло їй спокій і зробило холоднокровною.

Тільки-но порядок було встановлено, а життя і майно євреїв були в безпеці, вона прийшла до міністра і поклала на уряд відповідальність за збитки, заподіяні її чоловікові, та отримала допомогу, про яку просила. Потім вона поспішала з країни до країни, з міста до міста, де її чоловік просив грошей, та вимагала від його ділових партнерів дострокової оплати. Вона відправлялася з Бессарабії на Буковину й до Галичини, звідти – до Угорщини та Трансільванії.

Тільки-но вона повернулася, завали відразу почали розчищати, і на їхньому місці невдовзі здійнялася нова будівля. Кіттен Петерсіл перемогла труднощі долі. Закляття, яке утримувало її душу в полоні, було зруйноване. Коли ялинку, прикрашену стрічками, було встановлено на даху нової будівлі, і старший муляр, тримаючи кухоль із вином, вітав згори будівельників, які стояли з родиною на подвір’ї, маленькі ручки гарненької жінки неквапом вибралися з м’яких рукавів кацавейки й обвилися навколо шиї Модруха, мов чарівна петля.

– Ми чимало втратили, – сказала вона, піднявши сяючі очі на чоловіка, – але я перемогла все.

– Ти, нарешті, задоволена мною? – запитав Модрух, усміхаючись.

– О! Я така щаслива! – вигукнула вона. – Бог покарав мене, але Його рука вивела мене, як колись Його народ із Єгипту, від рабства до свободи, від темряви до світла.

Фальшивий талер. Південна Німеччина

рСвято кущ

Приблизно в середині вересня після довгої відсутності Мартін Фрідліб повернувся на батьківщину, до великого міста на півдні Німеччини.

Того вечора всі ізраїльські родини говорили про його повернення, а також Зіндель, найзаможніший єврей міста, який володів значною частиною фабрики іграшок.

– Що він тепер матиме від того, – сказав Зіндель, – витратив усі свої статки на навчання і лишився сьогодні без копійки в кишені. Що Мартін робитиме зараз? Стане тягарем для громади.

– Вважаю, йому це не потрібно, – відповіла фрау Леонора Зіндель, яка була поціновувачкою прекрасного. – Він навчався у провідних університетах Мюнхена, Берліна, Гейдельберга, Праги та Відня, він об’їхав Італію, Францію і Нідерланди. Подорожував, бачив усі галереї, всі дивовижні скарби мистецтва старовини та сучасності.

– Який зиск він має з цього зараз? – глузливо запитав Зіндель.

– Він мистецтвознавець, – сказала Леонора, – нині він пише книгу, а потім стане професором.

– А проте це може нічого не принести.

– Ой! Є професори, які отримують десять тисяч марок на рік і більше.

– Добре, подивимось.

Дебора, дочка Зінделя, не зронила ні слова, вона продовжувала мовчки працювати над лялькою, яку вдягала, але все, що вона почула, відразу ж викликало співчуття та інтерес до молодого вченого. Наступного ранку, коли Мартін їх відвідав, вона увійшла до вітальні, серце її калатало.

Час від часу Мартін залюбки поглядав на струнку фігуру, чисте незаймане обличчя Дебори, і вона знаходила його неймовірно мужнім і дотепним. Коли Мартін підвівся, щоб уже йти, таємничий зв’язок між ними обома був встановлений. Мати відразу відчула це і, оскільки молодий професор, як вона називала Мартіна, зачарував її, вона запросила його на обід, водночас запропонувавши, – адже у нього немає ні батька, ні матері, – будувати з ними шатро[7], бо свято було вже на порозі. Мартін із вдячністю погодився, і Дебора почервоніла, потиснувши йому руку на прощання.

Наступного дня під час обіду Мартін мав змогу відчути певну повагу з боку Зінделя. Розмова велася про прийдешнє свято, і Мартін люб’язно та скромно пояснив його значення. Він розповів історію свята, як воно виникло на згадку про перебування в пустелі та водночас як своєрідне свято врожаю, оскільки тоді до Землі обітованої були принесені всі плоди й закінчився збір урожаю.

– За законом, ви маєте жити у шатрі протягом семи днів, на згадку про кочове життя в пустелі, але фрукти, які чіпляють в хатині з листя, радше є символом того палестинського свята врожаю.

Уже за три дні до свята повсюди почалося будівництво шатер, у якому всі брали участь – і старі, і молоді, кожен вносив свою лепту. За фабрикою розташовувався величний будинок Зінделя в старонімецькому стилі, а за ним – сад. Тут, на невеликому лузі, Мартін вбив чотири кілочки, які мали підтримувати всю споруду. Стовпи були з’єднані планками, які утворювали своєрідну стіну. Зіндель і його син Еліас накрили планки ялиновими гілками і мохом ззовні, а жінки покривали внутрішню частину білою тканиною. Мартін будував стелю. Зробивши дах із дерев’яних прутів, він накрив його ялиновими гілками, але так, щоб залишалися невеликі щілини, крізь які можна було дивитися на небо і зорі. Коли це було зроблено, він увійшов до шатра, щоб прикрасити його оздобами, які приготували Елеонора і Дебора. Гарненька дівчина наполягла на тому, щоб допомогти йому. Вона простягла йому намиста з кольорового паперу, гілочки горобини, червоні плоди яких тішили око на яскраво-зеленому тлі, груші, яблука, виноград, позолочені горіхи, які він підвішував до стелі, а також пташенят, зроблених із порожніх яєць, із дзьобами та крилами із золотого паперу.

Їхні руки час від часу торкалися, і щоразу красуня червоніла. Після пальмової гілки лулав і кедра, райського яблука, також розмістили в зеленому шатрі маген-Давид, щит Давида, який було прикріплено маленькими цвяхами посередині стелі. Мартін зробив із позолочених паличок трикутник, а потім встромив посередині гачок, з якого висів семистовбурний світильник.

– Тепер останнє, – сказала Дебора, усміхаючись йому своїми дитячими очима.

– Що ти маєш на увазі? – запитав Мартін.

Дебора, яка досі ховала руки за спиною, раптом простягла йому саме під носа велику червону цибулину, всипану перами.

– Правильно! – вигукнув Мартін. – Ми не мусимо забувати про магію проти всіх злих духів.

Вони почепили цибулю на двері, і тепер вхід усіляким шедім[8] був заборонений на поріг шатра.

– Ти, напевно, думаєш, що ми надто забобонні, – сказала Дебора, – ти – той, хто бачив пів світу.

– Не думай, що там, де вирують великі хвилі життя, людина стає більш просвітленою та щасливою. Забобони безсмертні. Вони завжди набувають нових форм, але ніколи не зникають. Сьогодні це релігійна омана, завтра – політична, післязавтра – наукова, але людство не може існувати без забобонів.

– Тож ми забобонні! – вигукнула Дебора і зробила навмисне рух, так, що товста чорна коса, якою вона бавилася, вдарила Мартіна по щоці. Він зіщулився.

– Я зробила тобі боляче? – запитала вона.

– Ні, ти лишень змахнула чарівною паличкою, – сказав він з усмішкою, – і якщо я захотів би зараз почепити перед моїм серцем велику червону цибулю, то було б запізно.

– Ти негідник! – розсміялася дівчина і знову вдарила його косою, цього разу по носі.

Зіндель був запрошений на вечірку з віста в перший день свята, а фрау Леонора занурилася в роман Шпільхагена, тому що дощило, день був нудним, зі свинцевим небом, туманом та струмками на вулицях.

Але Дебора, попри негоду, спокійно мріяла та відчувала себе комфортно в маленькій хатині з віття. Вона накрила дах дошками і почепила перед дверима килим, запалила лампу, всілася в подушки. Її маленькі ніжки, що стояли на невеличкій табуретці, були загорнуті в хустку, вона прислухалась, як плескають краплі, дивилась, як маленькі пташки разом з горіхами гойдаються від подиху вітру, та вдихала запах вологої смоли ялинових гілок.

Вона була дещо вражена, коли килим відкинувся вбік, і Мартін зазирнув усередину, але це був радісний переляк, який змусив її молоде тіло тремтіти. Вона простягнула йому руки так тепло, що вчений зрозумів, це більш ніж вітання.

– Пробач мою сміливість, Деборо, – почав Мартін, коли увійшов, – але я хотів скористатися дощем, вістом й Шпільхагеном, щоб сказати кілька слів тобі наодинці.

– Так, говори.

– Деборо, я не вмію пишно висловлюватися, – мовив далі Мартін, – та й навіщо? Якщо ти добра до мене, немає сенсу в красномовстві. А якщо ти до мене не прихильна, вони не матимуть користі. Я кохаю тебе, люба.

– І я… я не хочу інших чоловіків, окрім тебе, – випалила Дебора. – Моєму батькові буде тяжко, але у мене теж є голова, і я не здамся, перш ніж я…

– Перш ніж ти не станеш дружиною професора?

– Так, – вигукнула вона, – ось моя рука, вона твоя.

Вони багато говорили, сидячи поруч, поки дощ падав на дах, і музика осіннього вітру прокрадалася крізь ялинові гілки. Коли їхні серця відкрилися, їхні руки і вуста також знайшли одне одного.

Дебора довірилася матері, і вона цілком схвалила її вибір. Коли наступного ранку Мартін явився, щоб урочисто просити руки, Леонора енергійно його підтримувала, але Зіндель звів брови і коротко та сухо мовив:

– Я нічого не маю проти вас, містере Фрідліб, але як ви забезпечуватимете свою дружину?

– Мій скарб завжди при мені, – відповів молодий вчений.

– Можливо, але дівчина не може так довго чекати, поки ви станете професором, – відповів підприємець. – Окрім того, у мене має бути зять, який може займатися комерційними справами, і, врешті, ви – марнотрат. Я не можу настільки безпечно віддати свою дитину на страждання.

Даремно Леонора використала все своє красномовство, марно Дебора лила сльози, Зіндель залишився непохитним.

Наступного дня Аарон Біркоф, довірена особа Зінделя, завітав до Мартіна.

– Я з доброю пропозицією, – сказав він, сміючись усім своїм широким червоним обличчям, – оскільки ви заморочили голову дівчині, тож ви й мусите виправити це, повернути все назад, на місце. Ось чому містер Зіндель хоче дати вам десять тисяч марок за умови, що ви залишите його дочку.

– Ніколи!

– Чому ніколи? Ви не отримаєте дівчину і десять тисяч марок – це непогані гроші.

– Можливо. Я люблю Дебору і не продам свого життя і за десять тисяч мільйонів.

Біркоф похитав головою.

Мартін вирушив до Зінделя, він хотів знову поговорити з Деборою і потім полишити місто. Коли він підійнявся сходами, вона полетіла йому назустріч.

– Візьми гроші, – випалила вона, – з цією сумою ти отримаєш посаду, і коли ти станеш професором, мій батько дасть свою згоду. Я не вийду заміж ні за кого іншого.

Мартін замислився, потім кивнув головою, приклав палець до вуст Дебори і повернувся додому, щоб написати невеличкого листа Зінделю.

Через годину Біркоф, пихкаючи, в супроводі кількох робочих із фабрики приніс йому десять мішків, кожен з яких містив тисячу марок.

Іще через годину Мартін Фрідліб постукав у двері Зінделя.

– Що вам ще потрібно? – запитав Зіндель. – Хіба ви не одержали свої десять тисяч марок?

– Ні, – відповів Мартін, кидаючи талер на стіл Зінделя. Падаючи, він видав глухий звук. – Цей талер фальшивий.

Зіндель узяв талер, оглянув його за допомогою монокля, постукав монетою по столу і, нарешті, мовив:

– Так, талер фальшивий.

Потім він поглянув на Мартіна і довго не говорив ні слова.

– Містере Зіндель, мій час дорогоцінний.

– Мій теж, – сказав підприємець. – Однак дивуєте ви мене не цим. Ви виявили фальшивий талер, і я, чесно кажучи, цим вражений. Слухайте, ви не такий марнотратний чоловік, як я вважав. Інакше ви б взяли гроші, не рахуючи, і тепер, коли я не в змозі більше бачити почервонілі від сліз очі моєї дочки, я маю зробити це – віддати вам і талер, і дівчину.

– Містере Зіндель, ви хороша людина, – вигукнув Мартін.

– Обійми мене, зятю, – урочисто сказав Зіндель, – я дозволяю тобі.

Мартін обійняв його щиросердно.

– Ти можеш поцілувати мене, якщо хочеш, – мовив далі Зіндель, – навіть якщо я не такий гарний, як Дебора.

Два лікарі. Австрія

Талмуд. – Два види ліків