Енн із Ейвонлі

VIII. Марілла бере під свою опіку двійнят

Пані Рейчел Лінд сиділа біля кухонного вікна й в’язала ковдру, точнісінько так само, як одного вечора кілька років тому, коли Метью Катберт з’їжджав униз по схилу, везучи «свою приїжджу сироту», як її навала сама пані Рейчел. Та тоді була весна, а зараз – пізня осінь, тож усі ліси стояли голі й безлисті, а поля – темні й висохлі. Сонце саме сідало, виблискуючи багряно-золотавим сяйвом, позаду темних ейвонлійських лісів, коли це вниз по схилу з’їхала бричка, в котру була запряжена якась спокійна гніда шкапа. Пані Рейчел пильно прикипіла до неї поглядом.

– Це Марілла, повертається додому з похорону, – сказала вона чоловікові, який лежав на канапі в кухні. Томас Лінд останнім часом лежав на канапі більше, ніж раніше, але пані Рейчел, яка так чітко підмічала все, що ставалося поза її господарством, цього досі не зауважила. – І двійнята з нею… так, ось Деві перехиляється через бильце, хапаючи поні за хвоста, а Марілла відтягує його назад. А Дора сидить на своєму сидінні так чемно, що аж дивитись приємно. Вона завжди має такий вигляд, наче її лише щойно накрохмалили й випрасували. Що ж, бідолашна Марілла цієї зими точно матиме вдосталь клопотів. Проте їй нічого іншого не залишалося, як взяти їх до себе за таких умов, та й вона має Енн, яка їй допоможе. Енн страшенно хоче їм догодити, а вона, мушу визнати, добре дає собі раду з дітьми. Лишенько, а здається ж, що й дня не минуло відтоді, як бідолашний Метью привіз саму Енн додому й усі сміялися з того, що Марілла зібралася виховувати дитину. А тепер вона взяла під свою опіку двійнят. У цьому житті ти ніколи не застрахований від несподіванок.

Вгодований поні пробіг через місток у Долині Лінд, а тоді по доріжці, що вела до Зелених Дахів. Лице в Марілли було досить похмуре. Вони проїхали десять миль від Іст-Ґрафтона, а Деві Кіт, здавалося, був одержимий бажанням постійно рухатися. Марілла не могла змусити його сидіти спокійно, тож усю дорогу вона нервувалася, переживаючи за те, що він перекинеться через край брички й скрутить в’язи або ж, надто перехилившись вперед, впаде просто під копита поні. У відчаї вона врешті пригрозила, що добряче його відшмагає, коли вони дістануться дому. Після цього Деві заліз їй на коліна, не зважаючи на віжки, обвив своїми пухкенькими ручками її шию й стиснув її у ведмежих обіймах.

– Я не вірю, що ви зробите це насправді, – сказав він, лагідно цмокнувши її в зморшкувату щоку. – Ви не скидаєтеся на леді, яка шмагатиме маленького хлопчика за те, що він не може сидіти спокійно. Хіба вам не важко було всидіти на одному місці, коли ви були такого віку, як я?

– Ні, я завжди сиділа на місці, якщо мене просили, – сказала Марілла, намагаючись говорити суворо, хоча й відчувала, як її серце тане від таких раптових виявів ніжності від Деві.

– Ну, думаю, це через те, що ви були дівчинкою, – відказав Деві, перелазячи назад на своє місце після ще одних обіймів. – Напевно, ви таки БУЛИ колись дівчинкою, хоча зараз страшенно смішно думати про це. Ось Дора може сидіти чемно… але, думаю, це геть не весело. Мені здається, що бути дівчинкою – дуже нудно. Агов, Доро, можна я тебе трохи розважу?

«Розважити» Дору Деві спробував, взявши її за кучері й смикнувши. Дора закричала й розплакалася.

– Як ти можеш бути таким неслухняним, коли твою матір щойно сьогодні поклали в домовину? – з відчаєм вигукнула Марілла.

– Але вона була рада померти, – довірливо сказав Деві. – Я знаю, бо вона сама мені сказала. Вона страшенно втомилася хворіти. Ми з нею довго балакали в ніч перед її смертю. Вона сказала, що ви візьмете нас із Дорою до себе на зиму й що я маю бути хорошим хлопчиком. Я й буду хорошим, але хіба не можна при цьому не тільки сидіти непорушно, а й бігати собі довкола? А ще вона сказала, щоб я завжди був добрим до Дори й захищав її, і я так і робитиму.

– То ось який ти добрий до неї – смикаєш її за волосся?

– Ну, зате я не дозволю нікому іншому її смикати, – сказав Деві, стиснувши руки в кулачки й нахмурившись. – Нехай тільки спробують! Та і я не зробив їй боляче… вона розплакалася просто тому, що вона дівчинка. Я радий, що народився хлопчиком, шкода лиш, що я з двійнят. Коли сестра Джиммі Спротта сперечається з ним, він просто каже: «Я старший від тебе, тому, звісно ж, я знаю краще», і це заспокоює її. Та я не можу сказати те саме Дорі, тож вона просто продовжує суперечку. Ви б могли навіть дати мені управляти цією конячкою, адже я – чоловік.

Після всього Марілла відчула приємне полегшення, коли заїхала на власне подвір’я, де нічний осінній вітер крутив у танці брунатні листочки. Енн зустріла їх біля воріт і допомогла двійнятам вилізти з брички. Дора спокійно дала їй себе поцілувати, а от Деві відповів на привітання Енн одним зі своїх сердечних обіймів і радісно повідомив: «Я пан Деві Кіт».

За вечерею Дора поводилася, як справжня юна леді, а от манери Деві були далекими від ідеалу.

– Я такий голодний, що не має часу їсти чемно, – відказав він Маріллі, коли вона насварила його. – Дора й наполовину не така голодна, як я. Згадайте лиш, скільки я рухався по дорозі сюди. А цей пиріг страшенно смачний, та ще й зі сливами. Вдома в нас ніколи не бувало ніяких пирогів, адже мама була надто хвора, щоб їх робити, а пані Спротт казала, що найбільше, що вона може зробити, – це спекти для нас хліба. Ну а пані Віггінс ніколи не додає слив до СВОЇХ пирогів. Можна мені ще шматочок?

Марілла вже було хотіла йому відмовити, але Енн щедро врізала йому другий шматок. Вона, однак, нагадала Деві, що він має подякувати. Деві ж на це зауваження просто усміхнувся до неї й відкусив велетенський шматок. А коли доїв, то сказав:

– Якщо ти даси мені ЩЕ ОДИН шматочок, я подякую за НЬОГО.

– Ні, ти вже з’їв достатньо пирога, – сказала Марілла тоном, котрий Енн вже був добре відомий, а Деві тільки належало пізнати як такий, що не підлягає оскарженню.

Деві підморгнув до Енн, а тоді, перехилившись через стіл, вирвав у Дори прямо з пальців її перший шматок пирога, від якого вона щойно встигла відкусити лише маленький кусочок, і, відкривши рота якомога ширше, умить проковтнув його цілісінького. У Дори затремтіли губи, а Марілла від жаху аж заніміла. Енн одразу ж викрикнула у своїй «вчительській» манері:

– Ох, Деві, джентльмени так себе не поводять!

– Знаю, – відказав Деві, як тільки зміг говорити, – але я не джемплам.

– Та хіба ти не хочеш ним стати? – вражено запитала Енн.

– Звісно ж, хочу. Але не можна стати джемпламом, поки не виростеш.

– О, насправді можна, – поспішила сказати Енн, подумавши, що є таки шанс своєчасно посіяти в ньому зернята добра. – Ти можеш починати ставати джентльменом, навіть бувши ще маленьким хлопчиком. А джентльмени НІКОЛИ нічого отак в леді не виривають з рук… і не забувають дякувати… і не смикають нікого за волосся.

– Тоді у них в житті небагато веселощів, це факт, – відверто сказав Деві. – Думаю, я краще почекаю й стану джемпламом, вже коли виросту.

Марілла покірно відрізала для Дори інший шматок пирога. Вона не відчувала в собі сил упоратись із Деві. У неї був важкий день, враховуючи похорон і далеку дорогу. У той момент вона чекала майбутнього з таким песимізмом, який був гідний навіть самої Елайзи Ендрюс.

Двійнята, хоча й обоє біляві, не були дуже схожими між собою. Дора мала довгі гладенькі кучері, які завжди були гарно зачесані. У Деві ж вся його кругла голова була вкрита копицею дрібних пухнастих жовтуватих кучериків. Дорині карі очі були ніжними й м’якими, а в Деві – такими пустотливими та грайливими, наче в ельфа. У Дори був прямий ніс, а в Деві – виразно кирпатий; Дора примхливо закопилювала свої губки, а в Деві вони завжди розтягалися в усмішці. Крім того, він мав ямочку на одній щоці, що надавала йому дуже милого й потішного вигляду, коли він сміявся. Все його маленьке личко світилося пустощами й веселощами.

– Їм уже краще йти спати, – сказала Марілла, подумавши, що це буде найлегший спосіб їх позбутися. – Дора спатиме зі мною, а Деві можна постелити на західному піддашші. Ти ж не боїшся спати сам, Деві?

– Ні, але я не збираюся так швидко лягати, – спокійно відказав Деві.

– О ні, ще і як збираєшся.

Це було все, що сказала Марілла, але щось у її тоні приструнило навіть Деві. Він слухняно поплентався нагору слідом за Енн.

– Перше, що я зроблю, коли виросту, – не спатиму всю ніч, просто щоб зрозуміти, як це, – по секрету сказав він їй.

У подальші роки при згадці про той перший тиждень перебування двійнят у Зелених Дахах Марілла завжди здригалася. Не те щоб він був набагато гіршим за всі наступні тижні, але здавався таким через свою новизну. Рідко коли траплялася хоч хвилинка на день, коли Деві не робив якихось збитків або не вигадував нової шкоди. Та його найбільш пам’ятна витівка сталася на другий день після їхнього приїзду, одного недільного ранку… То був погожий, теплий день, імлистий і лагідний, як то буває у вересні. Енн збирала Деві до церкви, у тоді як Марілла займалася Дорою. Спочатку Деві сильно заперечував проти того, щоб умити лице:

– Марілла вчора вже мене вмивала… а пані Віггінс добряче вимила мене з милом у день похорону. На один тиждень мені вже вистачить. Не бачу нічого доброго в тому, щоб бути таким жахливо чистим. Набагато зручніше бути брудним.

– А Пол Ірвінг щоранку вмиває лице з власного бажання, – зухвало промовила Енн.

Деві мешкав у Зелених Дахах лиш трохи більш ніж сорок вісім годин, а вже обожнював Енн і ненавидів Пола Ірвінга, адже чув, як Енн захоплено його розхвалювала наступного дня після їхнього приїзду. Якщо Пол Ірвінг умивав лице щодня, тоді все вирішено. Він, Деві Кіт, зробить те саме, навіть якщо це його вб’є. Та ж думка змусила його покірно стерпіти й інші туалетні процедури, тож коли вони завершили, він виглядав дуже гарним малим хлопчиськом. Енн відчувала майже материнську гордість за нього, коли вела його до старої лави Катбертів у церкві.

Спочатку Деві поводився досить добре, потай поглядаючи на всіх малих хлопців у полі зору й гадаючи, хто з них був Полом Ірвінгом. Перші два гімни та читання Святого Письма пройшли без пригод. Пан Аллан саме виголошував молитву, коли відбулася справжня сенсація.

Лоретта Вайт сиділа саме перед Деві, злегка схиливши голову, а її біляве волосся спадало вниз двома довгими косами, між якими спокусливо виднівся клаптик білої шиї, обрамлений широким мереживним комірцем. Лоретта була пухкенькою, спокійною на вигляд дитиною восьми років, яка поводилася в церкві просто бездоганно з першого ж дня, коли мати принесла її сюди шестимісячним немовлям.

Деві запхав руку в кишеню й витягнув звідти… гусеницю, волохату гусеницю, яка почала звиватись у нього в руці. Марілла це побачила й схопила його за руку, та було вже надто пізно. Деві кинув гусеницю Лоретті за комір.

Молитву пана Аллана перервали пронизливі верески. Пастор налякано застиг, широко розплющивши очі. Уся паства підняла голови вгору. Лоретта Вайт підстрибувала, сидячи на своїй лаві, і несамовито хапалася за сукню ззаду.

– Ой… матінко… матінко… ой… заберіть її… ой… заберіть її геть… ой… той поганий хлопчисько кинув її мені за комір… ой… матінко… вона лізе вниз… ой… ой… ой…

Пані Вайт встала і з кам’яним обличчям вивела Лоретту, яка істерично кричала й вигиналася, геть із церкви. Її крики стихали вдалині, і пан Аллан продовжив службу. Та у всіх було відчуття, ніби сьогоднішню службу вже безповоротно зіпсовано. Уперше у своєму житті Марілла не зважала на слова проповіді, а Енн сиділа з червоними від сорому щоками.

Коли вони повернулися додому, Марілла вклала Деві в ліжко й змусила його залишатися там увесь день. Вона не дала йому обіду, дозволила лише підкріпитися хлібом з молоком. Енн віднесла йому перекус і сумовито сиділа поруч, поки він їв – з насолодою й без жодного натяку на каяття. Лише жалібні очі Енн почали його непокоїти.

– Я припускаю, – задумливо мовив він, – що Пол Ірвінг ніколи б не кинув гусеницю дівчині за комір у церкві, чи не так?

– Справді, він би такого не зробив, – сумно відповіла Енн.

– Що ж, тоді мені, мабуть, шкода, що я це зробив, – зізнався Деві. – Але то була така гарна велика гусениця…. Я підібрав її на сходах церкви, якраз коли ми заходили досередини. Я подумав, що шкода буде втратити таку можливість. І скажи, хіба ж не весело було слухати, як верещить та дівчинка?

У вівторок по обіді в Зелених Дахах відбулися збори Товариства. Енн хутко повернулася додому зі школи, адже знала, що Маріллі знадобиться її допомога. Дора, охайна й чепурна у своїй гарно накрохмаленій білій сукні з чорною стрічкою, сиділа разом із членами товариства у вітальні, скромно відповідала, коли до неї зверталися, а коли ні – мовчала, – словом, поводилася, як зразкова дитина. Деві ж, брудний, але щасливий, ліпив тістечка з грязюки на скотному дворі.

– Я йому дозволила, – стомлено сказала Марілла. – Подумала, що це не дасть йому накоїти більших збитків. А так він може хіба що забруднитися. Ми спершу доп’ємо свій чай, а вже тоді покличемо його. Дора може побути з нами, та я б ніколи не наважилася посадити Деві за один стіл із членами Товариства.

Коли Енн пішла, щоб покликати членів Товариства за стіл, то виявила, що Дори у вітальні немає. Пані Белл сказала, що Деві підходив до дверей і покликав її надвір. Після спішної консультації з Маріллою в коморі було вирішено, що краще дати дітям випити чаю разом трохи згодом.

Гості саме пили чай, коли до вітальні увірвалась якась жалюгідна істота. Марілла та Енн нажахано втупились у неї, а члени Товариства були напрочуд здивовані. Чи ж могла то бути Дора… оця істота, яку важко було й словами описати, яка все схлипувала, у промоклій до нитки сукні й із волоссям, з якого струменями текла вода прямо на новий килимок Марілли?

– Доро, що з тобою трапилося? – скрикнула Енн, винувато глянувши на пані Белл, у сім’ї якої, кажуть, ніколи не ставалося жодних казусів.

– Деві змусив мене пройтися по паркану біля свинарника, – поскаржилась Дора. – Я не хотіла, та він обізвав мене боягузкою. А тоді я впала, і моя сукня одразу ж вся забруднилася, та ще й свині прибігли до мене. Сукня виглядала просто жахливо, але Деві сказав, що, якщо я стану під помпою, він її відмиє, і я так і зробила, а він полив на мене воду, але плаття від того чистішим не стало, а моя гарненька стрічка й черевички тепер зіпсовані!

До кінця трапези за столом хазяйнувала Енн, а Марілла тим часом піднялася нагору, щоб перевдягнути Дору в старий одяг. Тоді вона зловила Деві й відправила його в ліжко без вечері. Вже в сутінках Енн пішла до його кімнати й серйозно з ним поговорила. То був метод, у дієвість якого вона мала велику віру, виправдану результатами. Вона сказала йому, що була дуже незадоволена його поведінкою.

– Мені й самому тепер прикро, – визнав Деві, – та біда в тому, що я ніколи не шкодую про щось, аж доки не зроблю цього. Дора не хотіла допомагати мені робити тістечка, бо боялася, що вимастить сукню, і це мене розізлило. Думаю, Пол Ірвінг не змусив би СВОЮ сестру ходити по паркану біля свинарника, якби знав, що вона впаде?

– Ні, він ніколи б і не подумав про таке. Пол – бездоганний маленький джентльмен.

Деві заплющив очі й, здавалося, якийсь час розмірковував над цими словами. Тоді він підліз до Енн й обвив її шию руками, схиливши своє рум’яне личко їй на плече.

– Енн, а ти любиш мене хоч трохи, навіть якщо я не такий хороший хлопчик, як Пол?

– Так, авжеж, – щиро сказала Енн. З якоїсь причини неможливо було не полюбити Деві. – Та все ж я б любила тебе ще більше, якби ти не був таким нечемним.

– Я… ще дещо зробив сьогодні, – вів далі Деві приглушеним голосом. Зараз я шкодую про це, але страшенно боюся тобі розповісти. Ти ж не будеш дуже сердитися, правда? І ти ж не скажеш Маріллі?

– Не знаю, Деві. Може, мені доведеться їй розказати. Але, думаю, я можу пообіцяти тобі, що не зроблю цього, якщо ти пообіцяєш більше ніколи такого не робити, що б то не було.

– Ні, я більше ніколи цього не робитиму. У будь-якому разі, малоймовірно, щоб я знайшов ще кілька таких в цьому році. Цю я знайшов на сходах до підвалу.

– Деві, що ж такого ти зробив?

– Я поклав жабу Маріллі в ліжко. Можеш піти й забрати її, якщо хочеш. Але скажи, Енн, хіба ж не весело було б залишити її там?

– Деві Кіт! – Енн випручалась з обіймів Деві й кинулася через передпокій до кімнати Марілли. Постіль на ліжку була трохи прим’ята. У поспіху вона гарячково відкинула ковдри, і під ними й насправді виявилася жаба, яка блимала до неї очима з-під подушки.

– Як мені забрати звідси цю огидну істоту? – здригнувшись, простогнала Енн. Аж ось їй в очі впав совок для вугілля, і вона тихенько підкралася, щоб взяти його, поки Марілла була зайнята чимось у коморі. Енн добряче намучилася, поки знесла жабу вниз сходами, бо вона встигла тричі вистрибнути з совка. Одного разу вона вже було подумала, що загубила її десь у передпокої. Нарешті випустивши жабу на волю у вишневому саду, вона з полегшенням видихнула.

– Якби Марілла про це дізналася, вона б вже ніколи не почувалась у безпеці, лягаючи в ліжко. Яка ж я рада, що той малий грішник вчасно розкаявся! Он-де Діана подає мені сигнал з вікна. Як добре… мені справді треба трохи відволіктися, бо через Ентоні Пая в школі й Деві Кіта вдома мої нерви пережили вже достатньо для одного дня.

IX. Питання кольору

– Сьогодні знову приходила та надокучлива стара, Рейчел Лінд, причепилася, щоб я зробив пожертву на придбання килима в ризницю, – гнівно повідомив пан Гаррісон. – Я ненавиджу цю жінку більше за всіх, кого я знаю. Вона може вмістити цілу проповідь, текст, коментарі й звернення у шість слів і жбурнути їх в тебе, як цеглину.

Енн, котра сиділа на краю веранди, насолоджуючись легеньким принадним західним вітерцем, який віяв зі щойно зораного поля в сірих листопадових сутінках і виспівував якусь вигадливу мелодію серед закручених ялинок поза садом, озирнулася через плече, звернувши до нього своє замріяне обличчя.

– Проблема в тому, що ви з пані Лінд не розумієте одне одного, – пояснила вона. – Коли люди одне одному так не подобаються, причина завжди саме в цьому. Мені пані Лінд теж спочатку не сподобалася, та як тільки я почала її розуміти, то й любити її навчилася.

– Може, пані Лінд комусь та й подобається. Та я не буду й далі їсти банани лише тому, що мені скажу, що колись я навчуся їх любити, – пробурчав пан Гаррісон. – А щодо того, щоб її зрозуміти, то я розумію тільки, що вона просто невиправно надокучлива. Так я їй і сказав.

– О, це, певно, дуже скривдило її почуття, – з докором мовила Енн. – Як ви могли таке сказати? Колись давно я теж говорила пані Лінд жахливі речі, але це ставалося лише тоді, коли я втрачала самовладання. Я не могла сказати такого СВІДОМО.

– Але ж це правда, а я вважаю, те, що всім треба казати правду.

– Та ви ж не говорите всієї правди, – заперечила Енн. – Ви кажете тільки ту частину правди, яка вас не влаштовує. Ось, наприклад, ви сотню разів говорили, що в мене руде волосся, та жодного разу не сказали, який в мене гарний ніс.

– Думаю, ти й без того це знаєш, – засміявся пан Гаррісон.

– Я й про своє руде волосся знаю… хоча зараз воно НАБАГАТО темніше, ніж було колись… тож немає жодної потреби казати мені про це.

– Гаразд, гаразд, я спробую не згадувати про це, якщо ти така вразлива. Маєш вибачити мені, Енн. У мене така звичка – бути відвертим, і люди не мають через таке ображатися.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

1

Octogenarian (лат.) – вісімдесятилітній (прим. пер.).