Книга Енн із Ейвонлі - читать онлайн бесплатно, автор Люси Мод Монтгомери. Cтраница 4
bannerbanner
Вы не авторизовались
Войти
Зарегистрироваться
Енн із Ейвонлі
Енн із Ейвонлі
Добавить В библиотекуАвторизуйтесь, чтобы добавить
Оценить:

Рейтинг: 0

Добавить отзывДобавить цитату

Енн із Ейвонлі

– Усе тому, – пояснював Гілберт Енн, поки вони йшли додому через Ліс Привидів, – що уздовж тієї дороги живуть усі Паї, а вони не пожертвують ані цента, якщо тільки про це не попросить хтось із їхньої родини.

Наступної суботи Енн та Діана взялись за своє завдання. Вони доїхали до кінця дороги й почали збір пожертвувань, просуваючись у бік дому, починаючи від дівчат Ендрюс.

– Якщо ми застанемо лише Кетрін, то, може, щось та й отримаємо, – сказала Діана, – але якщо там буде й Елайза, то ні.

Елайза, однак, таки була вдома, ще й була навіть похмурішою, ніж завжди. Панна Елайза була однією з тих людей, котрі створюють враження, наче життя – це насправді пелена сліз, а усмішка, не кажучи вже про сміх, – лише до непристойності даремна трата нервової енергії. Дівчата Ендрюс залишалися «дівчатами» вже п’ятдесят з лишком років і, ймовірно, ними й залишаться до кінця свого земного шляху. Кетрін, кажуть, ще не до кінця втратила надію, та Елайза, яка з народження була песимісткою, тієї надії ніколи й не мала. Вони жили в маленькому брунатному будиночку, що стояв у сонячному куточку, притулившись до букових лісів Марка Ендрюса. Елайза скаржилася, що влітку тут було страшенно гаряче, а от Кетрін зазвичай раділа з того, що взимку тут було тепло й приємно.

Елайза шила ковдру з клаптиків і робила це не тому, що їм потрібна була така ковдра, а просто як протест проти легковажних мережив, які плела Кетрін. Поки дівчата розповідали про своє доручення, Елайза слухала їх похмуро, а Кетрін – з усмішкою. Щоразу, коли Кетрін ловила на собі погляд Елайзи, то намагалася приховати усмішку, відчуваючи провину й ніяковість, але вже наступної миті її вуста знову розпливались в усмішці.

– Якби в мене були зайві гроші, які б я не знала, куди витратити, – похмуро сказала Елайза, – тоді я б, мабуть, спалила їх і тішилася б собі, споглядаючи, як вони горять, але не дала б їх на той клуб, ані цента. Від нього жодної користі для селища… це просто місце, де молодь може зібратися для розваг у той час, коли вони всі б уже мали бути вдома у своїх ліжках.

– О, Елайзо, але ж молодь може хоч трохи розважатися, – запротестувала Кетрін.

– Не бачу в цьому необхідності. Кетрін Ендрюс, ми не вешталися по клубах та подібних місцях, коли були молодими. Цей світ з кожним днем стає все гіршим.

– А я думаю, що він тільки кращає, – рішуче відказала Кетрін.

– Це ТИ так думаєш! – голос панни Елайзи виражав глибоке презирство. – Йдеться не про те, що ти ДУМАЄШ, Кетрін Ендрюс. Факти є фактами.

– Що ж, я завжди люблю знаходити в усьому щось хороше, Елайзо.

– Тут немає нічого хорошого.

– О, насправді є! – вигукнула Енн, котра не могла мовчки стерпіти таку єресь. – Адже ж у житті завжди стільки хорошого, панно Ендрюс. Світ насправді просто прекрасний!

– Ти б не була такої високої думки про цей світ, якби пожила на ньому так довго, як я, – кисло відказала у відповідь панна Елайза, – а ще в тебе не було б стільки ентузіазму щодо його вдосконалення. А як там твоя мати, Діано? Боже, вона так постаріла. Виглядає страшенно втомленою. Енн, а скільки мине часу, доки Марілла повністю осліпне?

– На думку лікарів, її зір не погіршиться, якщо вона буде дуже обережна, – затинаючись, промовила Енн.

Елайза похитала головою.

– Лікарі завжди таке кажуть, просто щоб підбадьорити. На її місці я б сильно на це не сподівалася. Краще готуватися до найгіршого.

– Та хіба не треба нам готуватися також і до найкращого? – благальна вигукнула Енн. – Воно так само ймовірне, як і найгірше.

– З мого досвіду – ні, а в мене його п’ятдесят сім років порівняно з твоїми шістнадцятьма, – відповіла Елайза. – То ви вже йдете? Що ж, сподіваюся, що це ваше нове товариство зможе перешкодити Ейвонлі опуститися ще нижче, хоча я й не маю багато надії на це.

Відчуваючи велике полегшення, Енн та Діана змогли нарешті вибратись із будинку й поїхали далі так швидко, як тільки міг їх везти маленький вгодований поні. Коли вони їхали повз буковий ліс, то побачили, що через пасовище пана Ендрюса до них, махаючи рукою, наближається якась пухкенька фігурка. То була Кетрін Ендрюс, і вона була така задихана, що ледве могла говорити, а лиш вклала Енн в руку два четвертаки.

– Це мій внесок у фарбування клубу, – хапаючи ротом повітря, сказала вона. – Хотіла б дати вам долар, та не насмілилася взяти більше з грошей на яйця, адже тоді Елайза б про все довідалася. Мене справді цікавить ваше Товариство, і я вірю, що ви зробите багато добра. Я оптимістка. МУШУ нею бути, живучи з Елайзою. Мушу бігти назад, перш ніж вона помітить, що мене немає… вона думає, що я годую курей. Сподіваюся, вам пощастить зі збором пожертв, і не засмучуйтеся через те, що сказала Елайза. Світ таки СТАЄ кращим… точно стає.

Наступним був дім Деніела Блера.

– Тепер усе залежить від того, вдома його дружина, чи ні, – сказала Діана, коли вони їхали, підстрибуючи, вибоїстою дорогою. – Якщо так, ми не отримаємо ні цента. Усі кажуть, що Ден Блер не зважується навіть підстригтися, не спитавши її дозволу, і зрозуміло, що вона, м’яко кажучи, дуже скупа. Вона каже, що мусить спершу бути скупою, а тоді щедрою. Кале пані Лінд каже, що те «спершу» в неї таке довге, що щедрості від неї годі дочекатися.

Того вечора Енн розповіла про їхні пригоди в домі Блера Маріллі.

– Ми припнули коня, а тоді постукали в кухонні двері. Ніхто не підійшов, але двері були відчинені, тож ми чули, що в коморі хтось був і той хтось страшенно лаявся. Ми не могли розібрати слів, але Діана каже, що лайку впізнає навіть по інтонації. Я не могла повірити, що це був пан Блер, адже він завжди такий тихий і лагідний. Та принаймні тут його добряче вивели з себе, бо, Марілло, коли той бідолаха підійшов до дверей, він був червоний, як буряк, піт горохом котився йому з лиця, а вдягнутий він був в один з тих великих картатих фартухів його дружини. «Не можу зняти з себе цю бісову штуку, – сказав він, – бо стрічки зав’язались у міцний вузол і я не можу їх розірвати, тож маєте мене вибачити, леді». Ми сказали, щоб він на це не зважав, а тоді зайшли досередини й присіли. Пан Блер присів поруч. Він перекрутив свій фартух на спину й закотив його, але виглядав таким присоромленим і стурбованим, що мені було його шкода, а Діана побоювалася, що то був зовсім невдалий час для нашого візиту. «О, ні, що ви, – відказав пан Блер, намагаючись вичавити з себе усмішку – ти ж знаєш, який він завжди ввічливий, – Я трохи зайнятий… збираюся пекти пиріг. Моя дружина сьогодні отримала телеграму про те, що її сестра з Монреаля приїде ввечері, тож вона пішла зустріти її з потяга й розпорядилася, щоб я зробив пиріг до чаю. Вона написала мені рецепт і пояснила, що робити, але я вже встиг забути начисто половину її вказівок. А ще там сказано: «приправи за смаком». Що це означає? Як це можна зрозуміти? Що, як у мене смак не такий, як в інших людей? Чи достатньо буде столової ложки ванілі для невеликого листового пирога?»

– Мені як ніколи шкода було бідолашного чоловіка. Здавалося, він зовсім не у своїй тарілці. Я чула про підкаблучників, та зараз, здавалося, я побачила одного з них на власні очі. У мене вже крутилися на язику слова: «Пане Блер, якщо ви зробите пожертву, я сама приготую для вас пиріг». Але раптово я подумала, що це буде якось не по-сусідськи укладати такі угоди з ближнім, котрий перебуває в біді. Тож я запропонувала йому зробити пиріг, не ставлячи жодних умов. Він одразу ж вхопився за мою пропозицію. Сказав, що ще до одруження добре навчився власноруч випікати хліб, але боявся, що приготування пирога стане для нього заскладним завданням, а ще дуже не хотів засмучувати дружину. Він дав мені інший фартух, Діана тим часом розбила яйця, а я замісила тісто. Пан Блер бігав коло нас і подавав інгредієнти. Він зовсім забув про свій фартух, і, коли бігав, той розвівався позаду нього. Діана сказала, що тоді думала, що помре зі сміху, спостерігаючи за таким видовищем. Пан Блер сказав, що спекти пиріг зможе самотужки – це для нього справа звична – а тоді ми розповіли про клуб, і він дав нам чотири долари. Тож, як бачиш, ми одержали винагороду за працю. Та навіть якби він не дав нам ані цента, мені здається, що ми вчинили справді по-християнськи, допомігши йому з пирогом.

Наступною зупинкою був дім Теодори Вайт. Ані Енн, ні Діана тут ще не бували, та й вони не були дуже близько знайомі з пані Теодорою, котра не вирізнялася гостинністю. Заходити їм із парадного входу чи ні? Поки вони пошепки про це радилися, у парадних дверях з купою газет в руках з’явилася пані Теодора. Вона почала складати газети одну за одною спочатку на ґанку, тоді на сходах і далі по стежці, аж до місця, де стояли її спантеличені гості.

– Чи не могли б ви, якщо ваша ласка, ретельно витерти ноги на траві, а тоді йти, ступаючи по цих газетах? – схвильовано спитала вона. – Я щойно підмела весь будинок і не можу дозволити, щоб туди знову потрапила пилюка. А стежка після вчорашнього дощу вся в болоті.

– Навіть не думай сміятися, – пошепки застерегла Енн, маршируючи по газетах. – І благаю тебе, Діано, не дивися на мене, хай що там вона казатиме, інакше я не зможу залишатися серйозною.

Газети були розкладені й далі, через увесь передпокій і аж до строгої, ідеально чистої вітальні. Енн та Діана обережно сіли на найближчі крісла й розповіли про своє доручення. Пані Вайт чемно їх вислухала, лише двічі перебивши: один раз, щоб вигнати заповзятливу муху, а інший – щоб підібрати якусь дрібну травинку, що впала на килим з сукні Енн. Енн почувалася страшенно винною, але пані Вайт веліла записати за нею пожертву у два долари, які вона одразу ж їм і віддала – «щоб ми не приходили за ними ще раз», – сказала Діана. коли вони вийшли надвір. Перш ніж вони встигли відв’язати свого поні, пані Вайт уже встигла зібрати всі газети, а виїжджаючи з подвір’я, вони бачили, як вона вже старанно замітає в передпокої.

– Я завжди чула, що пані Теодора Вайт – найбільш охайна жінка в цілому світі, і тепер я в це вірю, – сказала Діана, даючи волю своєму тамованому сміху, як тільки з’явилася нагода.

– Я рада, що в неї немає дітей. – урочисто заявила Енн. – Бо якби мала, їм би велося нестерпно тяжко.

Коли вони прийшли до Спенсерів, пані Ізабелла змусила їх почуватися нещасними, адже наговорила багато неприємного про всіх ейвонлійців. Пан Томас Болтер відмовився жертвувати бодай що-небудь оскільки клуб, споруджений двадцять років тому, збудували не там, де він рекомендував. Пані Естер Белл, котра була іконою хорошого здоров’я, десь пів години в деталях розповідала їм про всі свої болячки, а тоді з сумом дала їм п’ятдесят центів, кажучи, що в цей час наступного року вона вже не зможе цього зробити… ні, вона вже буде в могилі.

Проте найгірше їх прийняли в домі Саймона Флетчера. Коли вони заїхали у двір, то побачили два обличчя, що пильно спостерігали з ними з ґанку через вікно. Та хоча вони стукали у двері й терпляче та наполегливо чекали, ніхто так і не підійшов до дверей. Роздратовані й обурені дівчата врешті поїхали геть від Саймона Флетчера. Навіть Енн зізналася, що починає відчувати зневіру. Проте незабаром напрям течії змінився. Вони проїхали кілька садиб Слоанів, де одержали чималі пожертви, і відтоді аж до самого завершення їм щастило, хіба лише іноді доводилося зіткнутись із неприязним ставленням. Останнім місце, де їм довелося побувати, був дім Роберта Діксона, розташований біля моста через ставок. Там вони залишилися на чай, хоча й були вже майже вдома, та не хотіли образити пані Діксон, в якої була репутація дуже «чутливої» жінки.

Поки вони були там, до них зайшла старенька пані Вайт.

– Я щойно була в Лоренсо, – оголосила вона. – Він у цю хвилину – найщасливіший чоловік на все Ейвонлі. Що ви собі думаєте? У них щойно народився хлопчик… а після семи дівчат то неабияка подія, скажу я вам.

Енн слухала, нашорошивши вуха, а коли вони вже їхали геть, сказала:

– Я їду прямо до Лоренсо Вайта.

– Але ж він живе на тій дорозі, що веде до Вайт Сендс і їхати туди дуже далеко, – запротестувала Діана. – Гілберт і Фред зайдуть до нього.

– Вони не прийдуть туди аж до наступної суботи, а тоді буде вже надто пізно, – рішуче заперечила Енн. – Лоренсо Вайт – страшенно непривітний чоловік, але в цю мить він зробить пожертву на БУДЬ-ЩО. Ми не можемо втратити таку чудову нагоду, Діано.

Результат виправдав очікування Енн. Пан Вайт зустрів їх на подвір’ї, сяючи, наче сонце в великодню неділю. Коли Енн попросила його про пожертву, він охоче погодився.

– Звісно, звісно. Запишіть від мене на долар більше від найбільшої пожертви, яку ви отримали.

– Виходить п’ять доларів… пан Деніел Блер дав чотири, – дещо налякано сказала Енн. Але Лоренсо від свого слова не відступив.

– П’ять – то п’ять. Ось і гроші. А тепер я хочу, щоб ви зайшли в дім. Там є дещо, що варто побачити… дещо, що поки бачило зовсім небагато людей. Просто заходьте і скажете, що ВИ про це думаєте.

– Що ми скажемо, якщо дитина буде негарна? – з тривогою в голосі прошепотіла Діана, поки вони йшли слідом за схвильованим Лоренсо до будинку.

– О, ми точно знайдемо, що ще хорошого можна сказати, – безтурботно відповіла Енн. – Коли йдеться про дитину, завжди спадає на думку щось приємне.

Однак дитина таки БУЛА гарненькою, а пан Вайт вирішив, що його п’ятидоларова пожертва вартувала такого щирого захоплення, яке виявили дівчата щодо пухкенького новонародженого дитяти. Та це був перший, останній і єдиний раз, коли Лоренсо Вайт давав на що-небудь пожертву.

Енн, хоч яка була втомлена, зробила ще одне зусилля на благо громади цього вечора, пробравшись через поля до пана Гаррісона, щоб поцікавитися, чи не пожертвує і він щось для клубу. Пан Гаррісон, як завжди, курив собі люльку на веранді, а поруч нього сидів Джинджер. Строго кажучи, жив він на дорозі, що веде до Кармоді, але Джейн та Герті, які його зовсім не знали, хіба що з сумнівних чуток, нервово благали Енн зайти до нього замість них.

Пан Гаррісон, однак, рішуче відмовився пожертвувати хоча б цент, і жодні вмовляння Енн його не переконали.

– Але я думала, що ви підтримуєте наше Товариство, пане Гаррісон, – похнюпившись, сказала вона.

– Це так… це правда… але моя кишеня не така глибока, як моя підтримка, Енн.

– Ще кілька таких зустрічей, як ті, що в мене були сьогодні, і я стану такою ж песимісткою, як панна Елайза Ендрюс, – промовила Енн до свого відбиття в дзеркалі на горищі, готуючись до сну.

VII. Почуття обов’язку

Одного погожого жовтневого вечора Енн відхилилася на спинку свого стільця й зітхнула. Вона сиділа за столом, ущерть заваленим підручниками й зошитами для вправ, але списані аркуші паперу, що лежали ближче, якраз перед нею, жодним чином не були пов’язані з навчанням чи роботою в школі.

– У чому справа? – запитав Гілберт, який щойно зайшов до кухні, саме вчасно, щоб почути зітхання.

Енн почервоніла й прибрала ті списані нею аркуші з поля зору, заховавши їх під якісь шкільні твори.

– Нічого смертельного. Я лише намагалася записати деякі свої міркування, як мені радив професор Гамільтон, але ніяк не могла досягти того, щоб вони мене вдовольнили. Вони здаються такими безглуздими й дурними, як тільки я переношу їх на папір. Фантазії – вони неначе тіні… їх не можна ув’язнити в клітці, адже вони такі норовливі й мінливі. Але, може, одного дня я відкрию секрет, якщо буду й далі намагатися. У мене, знаєш, немає аж так багато вільного часу. Коли я закінчую перевіряти всі вправи й твори, то не завжди маю бажання ще й сама щось писати.

– Тобі чудово вдається вчителювання, Енн. Усі діти тебе обожнюють, – сказав Гілберт, сідаючи на кам’яні східці.

– О ні, зовсім ні. Ентоні Пай мене зовсім не любить і НЕ ПОЛЮБИТЬ. А ще гірше те, що він мене не поважає… зовсім не поважає. Він просто ставиться до мене з презирством і, мушу тобі зізнатися, це змушує мене почуватися нещасною. Справа не в тому, що він аж такий поганий… він лише трохи пустотливий, та поводиться не гірше, ніж інші. Він рідко мене не слухає… та коли виконує те, що я кажу, то робить це з такою зневажливою поступливістю, ніби вважає, що це й суперечки не варте, інакше він би посперечався, і це погано впливає на решту. Я всіляко намагалася завоювати його прихильність, але починаю побоюватися, що мені це ніколи не вдасться. А мені б цього так хотілося, адже він досить милий хлопчина, навіть якщо він один із Паїв, та я б могла його полюбити, якби він мені дозволив.

– Можливо, це просто наслідок того, що він чує вдома.

– Не зовсім. Ентоні – незалежний хлопчина, і він на все має свою думку. Раніше він завжди навчався в чоловіків, і тепер каже, що в дівчатах-вчительках немає нічого хорошого. Але що ж, ми ще побачимо, що з ним зроблять терпіння і доброта. Мені подобається долати труднощі, тож вчителювання для мене направду дуже цікава робота. А все, чого мені бракує в інших, компенсує Пол Ірвінг. Ця дитина – просто золото, Гілберте, а до того ж він справжній геній. Я переконана, що одного дня про нього почує весь світ, – переконливо підсумувала Енн.

– Мені теж подобається вчителювання. По-перше, це хороша практика. Адже, Енн, за ці кілька тижнів, що я навчаю молодь Вайт Сендс, я дізнався більше, аніж за всі ті роки, що сам ходив до школи. Здається, у нас всіх досить добре виходить. Я чув, що в Ньюбриджі всі полюбили Джейн, і, думаю, у Вайт Сендс усі відносно задоволені твоїм покірним слугою… всі, окрім пана Ендрю Спенсера. Минулого вечора по дорозі додому я зустрів пані Блуетт, і вона сказала, що вважає своїм обов’язком повідомити мене, що пан Спенсер не схвалює мої методи навчання.

– А ти коли-небудь помічав, – задумливо запитала Енн, – що коли люди кажуть, що мають за свій обов’язок сказати тобі що-небудь, то варто готуватися до чогось неприємного? Чому вони ніколи не думають, що це їхній обов’язок переповісти тобі щось приємне, що вони чули про тебе? Пані ДонНЕЛЛ вчора знову завітала до школи й сказала, що вважає СВОЇМ обов’язком повідомити мене, що пані Ендрюс не схвалює те, що я читаю дітям казки, а пан Роджерсон вважає, що його Пріллі надто повільно робить успіхи в арифметиці. Якби Пріллі менше поглядала на хлопців з-над своєї грифельної дошки, навчання їй, може, давалося б краще. Я більш ніж певна, що Джек Джилліс розв’язує приклади замість неї, хоча мені ще не вдавалося упіймати його на гарячому.

– А вдалося тобі примирити такого здібного сина пані ДонНЕЛЛ з його праведним іменем?

– Так, – засміялась Енн, – але то було дуже складне завдання. Спочатку, коли я кликала його Сен-Клером, він ніяк не реагував, аж поки я двічі, а то й тричі не повторювала; тоді інші хлопці починали штовхати його ліктями, і він підводив очі, дивлячись на мене так ображено, ніби я назвала його Джоном або Чарлі й він ніяк не міг знати, що я звертаюся до нього. Тож одного вечора я затримала його в школі після уроків і приязно поговорила з ним. Я сказала, що його мама захотіла, щоб я називала його Сен-Клером, а я не можу піти проти її бажань. Він усе зрозумів, коли я йому пояснила – він справді дуже розумний хлопчина – і сказав, що дозволяє мені кликати його Сен-Клером, але якщо хтось із хлопців лиш спробує так його назвати, він із них «дух виб’є». Звісно, я змушена була насварити його за такі жахливі слова. Відтоді я називаю його Сен-Клером, а хлопці – Джейком, і все йде гладко. Він розповів мені, що збирається стати столяром, але пані ДонНЕЛЛ каже, що я маю зробити з нього професора коледжу.

Згадка про коледж спрямувала думки Гілберта в нове річище, і вони почали говорити про свої плани та мрії – поважно, урочисто, впевнено, так, як любить говорити молодь, якій майбутнє ще здається незвіданою стежкою, сповненою дивовижних можливостей.

Гілберт нарешті вирішив, що хоче стати лікарем.

– Це чудова професія, – з ентузіазмом сказав він. – Людина все життя має з чимось боротися – хіба хтось навіть не називав людину істотою, що здатна боротися? – і я хочу боротися з недугами, болем і неуцтвом, які в житті тісно переплітаються. Я хочу робити свою порядну й корисну справу в цьому світі, Енн, і додати свій внесок до скарбниці людських знань, котру споконвіку поповнювали всі хороші люди. Люди, які жили до мене, зробили для мене так багато, що я хочу показати свою їм вдячність, так само зробивши щось для своїх наступників. Мені здається, це єдиний спосіб повернути свій борг перед людством.

– А я б хотіла привнести в життя трохи краси, – замріяно сказала Енн. – Мені не хочеться саме допомагати людям більше ЗНАТИ – хоч я й знаю, що ЦЕ було б найблагороднішим прагненням – а натомість хочеться, щоб завдяки мені вони могли проводити час з більшою приємністю, переживати маленькі радощі або веселі думки, яких би не існувало, якби я не народилась на цей світ.

– Думаю, ти й так втілюєш це своє прагнення кожного дня, – захоплено відказав Гілберт.

І він мав рацію. Енн з народження була дитиною, котра несе іншим світло. Після того, як вона входила в чиєсь життя з усмішкою чи добрим словом, як промінчик сонця, власник цього життя хоча б на мить починав уважати його чудовим і сповненим надій.

Після того, як вона пройшла через життя з усмішкою чи словом, перекинутим на неї, як блиск сонячного світла, власник цього життя побачив це принаймні як надію, милу й добру доповідь.

Врешті Гілберт із сумом підвівся.

– Що ж, я мушу бігти до Макферсонів. Муді-Спурджен сьогодні приїхав додому на вихідні з Королівської вчительської семінарії і мав привезти книжку, яку мені позичив професор Бойд.

– А я маю приготувати чай для Марілли. Вона ввечері поїхала провідати пані Кіт і скоро вже має повернутися.

Чай вже був готовий, коли прийшла Марілла, у каміні весело потріскував вогонь, на столі красувалася ваза з букетом із засушеної папороті й кленового листя, а в повітрі витав приємний аромат тостів з шинкою. Але незважаючи на це, Марілла одразу ж, глибоко зітхнувши, впала у своє крісло.

– Тебе непокоять очі? Чи голова болить? – схвильовано запитала Енн.

– Ні. Я просто втомлена… і стурбована. Йдеться про Мері й тих дітей… Мері гіршає… і вона довго не протримається. А що ж до тих двійнят, то я й не знаю, що з ними буде.

– А від їхнього дядька звісток не було?

– Так, він надіслав Мері листа. Він працює на лісозаготівельному пункті й живе там у якійсь «халупі», що б це не означало. У будь-якому разі він каже, що не зможе взяти дітей до себе, мабуть, аж до весни. Тоді він збирається одружитись і матиме дім, в який можна буде їх забрати. Та він каже, що вона має попросити когось із сусідів взяти їх до себе на зиму. Мері ж бідкається, що й насмілитися не може звертатися до когось із них, адже вона ніколи добре не ладнала з іст-ґрафтонцями, і це факт. Суть у тому, Енн, що, я впевнена, Мері хоче, щоб я взяла до себе тих дітей… вона цього не казала, але я зрозуміла все з її ПОГЛЯДУ.

– О! – плеснула в долоні Енн, сповнена радісного збудження. – Ти ж, певна річ, зробиш це, Марілло, чи не так?

– Я ще не вирішила, що робити. – доволі кисло відказала Марілла. – Я не кваплюся з прийняттям рішень так, як ти, Енн. Те, що ми родички в третіх, – не означає, що я маю погодитися. Дбати про двох шестирічних дітей – двійнят, до того ж – це страшенно велика відповідальність.

У Марілли було уявлення, що від двійнят клопотів удвічі більше, ніж від однієї дитини.

– Із двійнятами дуже цікаво… принаймні з одною парою, – сказала Енн. Лише коли їх стає дві або три пари, це стає одноманітною справою. А ще, думаю, для тебе дуже добре буде мати когось, хто б тебе розважив, поки я буду в школі.

– Не думаю, що з ними в мене буде багато розваг… більше турбот і клопотів, я б сказала. Це б не було так ризиковано, якби їм було хоча б стільки років, скільки було тобі, коли я взяла тебе до себе. Дора ще нічого – вона здається милою й спокійною. А от Деві – ще той розбишака.

Енн обожнювала дітей і щиро шкодувала двійнят Кіт. Спогади про власне нещасливе дитинство досі були дуже яскравими в її пам’яті. Вона знала, що єдиним слабким місцем Марілли була її непохитна відданість тому, що вона вважає своїм обов’язком, тож Енн уміло вибудувала свої аргументи довкола цієї лінії.

– Якщо Деві такий неслухняний, йому тим більше потрібне добре виховання, хіба ні, Марілло? Якщо ми не візьмемо їх до себе, то не знатимемо, ані хто їх оточуватиме, ані яким чином їх виховуватимуть. Припустімо, що їх візьмуть до себе сусіди пані Кіт, Спротти. Та пані Лінд каже, що той Спротт – найбільш нечестивий чоловік у світі, а діти в нього такі, що жодному їхньому слову вірити не можна. Хіба ж не буде це жахливо, якщо двійнята також навчаться чогось схожого? Або ж уявімо, що їх візьмуть Віггінси. Пані Лінд каже, що пан Віггінс продає все, що стоїть не на своєму місці й що можна продати, а свою родину тримає без ріски в роті. Ти ж не хотіла б, щоб твої родичі, навіть троюрідні, голодували, правда ж? Мені здається, Марілло, що це твій обов’язок взяти їх до себе.

– Думаю, такі є, – сумно згодилася Марілла. – Гаразд, я перекажу Мері, що візьму їх до себе. Тобі нема чого виглядати такою щасливою, Енн. Це означатиме багацько додаткової роботи й для тебе. Я не можу й стібка зробити через свої очі, тож тобі доведеться шити й латати їхню одіж. А ти не любиш шиття.