Енн із Ейвонлі

– Усе тому, – пояснював Гілберт Енн, поки вони йшли додому через Ліс Привидів, – що уздовж тієї дороги живуть усі Паї, а вони не пожертвують ані цента, якщо тільки про це не попросить хтось із їхньої родини.

Наступної суботи Енн та Діана взялись за своє завдання. Вони доїхали до кінця дороги й почали збір пожертвувань, просуваючись у бік дому, починаючи від дівчат Ендрюс.

– Якщо ми застанемо лише Кетрін, то, може, щось та й отримаємо, – сказала Діана, – але якщо там буде й Елайза, то ні.

Елайза, однак, таки була вдома, ще й була навіть похмурішою, ніж завжди. Панна Елайза була однією з тих людей, котрі створюють враження, наче життя – це насправді пелена сліз, а усмішка, не кажучи вже про сміх, – лише до непристойності даремна трата нервової енергії. Дівчата Ендрюс залишалися «дівчатами» вже п’ятдесят з лишком років і, ймовірно, ними й залишаться до кінця свого земного шляху. Кетрін, кажуть, ще не до кінця втратила надію, та Елайза, яка з народження була песимісткою, тієї надії ніколи й не мала. Вони жили в маленькому брунатному будиночку, що стояв у сонячному куточку, притулившись до букових лісів Марка Ендрюса. Елайза скаржилася, що влітку тут було страшенно гаряче, а от Кетрін зазвичай раділа з того, що взимку тут було тепло й приємно.

Елайза шила ковдру з клаптиків і робила це не тому, що їм потрібна була така ковдра, а просто як протест проти легковажних мережив, які плела Кетрін. Поки дівчата розповідали про своє доручення, Елайза слухала їх похмуро, а Кетрін – з усмішкою. Щоразу, коли Кетрін ловила на собі погляд Елайзи, то намагалася приховати усмішку, відчуваючи провину й ніяковість, але вже наступної миті її вуста знову розпливались в усмішці.

– Якби в мене були зайві гроші, які б я не знала, куди витратити, – похмуро сказала Елайза, – тоді я б, мабуть, спалила їх і тішилася б собі, споглядаючи, як вони горять, але не дала б їх на той клуб, ані цента. Від нього жодної користі для селища… це просто місце, де молодь може зібратися для розваг у той час, коли вони всі б уже мали бути вдома у своїх ліжках.

– О, Елайзо, але ж молодь може хоч трохи розважатися, – запротестувала Кетрін.

– Не бачу в цьому необхідності. Кетрін Ендрюс, ми не вешталися по клубах та подібних місцях, коли були молодими. Цей світ з кожним днем стає все гіршим.

– А я думаю, що він тільки кращає, – рішуче відказала Кетрін.

– Це ТИ так думаєш! – голос панни Елайзи виражав глибоке презирство. – Йдеться не про те, що ти ДУМАЄШ, Кетрін Ендрюс. Факти є фактами.

– Що ж, я завжди люблю знаходити в усьому щось хороше, Елайзо.

– Тут немає нічого хорошого.

– О, насправді є! – вигукнула Енн, котра не могла мовчки стерпіти таку єресь. – Адже ж у житті завжди стільки хорошого, панно Ендрюс. Світ насправді просто прекрасний!

– Ти б не була такої високої думки про цей світ, якби пожила на ньому так довго, як я, – кисло відказала у відповідь панна Елайза, – а ще в тебе не було б стільки ентузіазму щодо його вдосконалення. А як там твоя мати, Діано? Боже, вона так постаріла. Виглядає страшенно втомленою. Енн, а скільки мине часу, доки Марілла повністю осліпне?

– На думку лікарів, її зір не погіршиться, якщо вона буде дуже обережна, – затинаючись, промовила Енн.

Елайза похитала головою.

– Лікарі завжди таке кажуть, просто щоб підбадьорити. На її місці я б сильно на це не сподівалася. Краще готуватися до найгіршого.

– Та хіба не треба нам готуватися також і до найкращого? – благальна вигукнула Енн. – Воно так само ймовірне, як і найгірше.

– З мого досвіду – ні, а в мене його п’ятдесят сім років порівняно з твоїми шістнадцятьма, – відповіла Елайза. – То ви вже йдете? Що ж, сподіваюся, що це ваше нове товариство зможе перешкодити Ейвонлі опуститися ще нижче, хоча я й не маю багато надії на це.

Відчуваючи велике полегшення, Енн та Діана змогли нарешті вибратись із будинку й поїхали далі так швидко, як тільки міг їх везти маленький вгодований поні. Коли вони їхали повз буковий ліс, то побачили, що через пасовище пана Ендрюса до них, махаючи рукою, наближається якась пухкенька фігурка. То була Кетрін Ендрюс, і вона була така задихана, що ледве могла говорити, а лиш вклала Енн в руку два четвертаки.

– Це мій внесок у фарбування клубу, – хапаючи ротом повітря, сказала вона. – Хотіла б дати вам долар, та не насмілилася взяти більше з грошей на яйця, адже тоді Елайза б про все довідалася. Мене справді цікавить ваше Товариство, і я вірю, що ви зробите багато добра. Я оптимістка. МУШУ нею бути, живучи з Елайзою. Мушу бігти назад, перш ніж вона помітить, що мене немає… вона думає, що я годую курей. Сподіваюся, вам пощастить зі збором пожертв, і не засмучуйтеся через те, що сказала Елайза. Світ таки СТАЄ кращим… точно стає.

Наступним був дім Деніела Блера.

– Тепер усе залежить від того, вдома його дружина, чи ні, – сказала Діана, коли вони їхали, підстрибуючи, вибоїстою дорогою. – Якщо так, ми не отримаємо ні цента. Усі кажуть, що Ден Блер не зважується навіть підстригтися, не спитавши її дозволу, і зрозуміло, що вона, м’яко кажучи, дуже скупа. Вона каже, що мусить спершу бути скупою, а тоді щедрою. Кале пані Лінд каже, що те «спершу» в неї таке довге, що щедрості від неї годі дочекатися.

Того вечора Енн розповіла про їхні пригоди в домі Блера Маріллі.

– Ми припнули коня, а тоді постукали в кухонні двері. Ніхто не підійшов, але двері були відчинені, тож ми чули, що в коморі хтось був і той хтось страшенно лаявся. Ми не могли розібрати слів, але Діана каже, що лайку впізнає навіть по інтонації. Я не могла повірити, що це був пан Блер, адже він завжди такий тихий і лагідний. Та принаймні тут його добряче вивели з себе, бо, Марілло, коли той бідолаха підійшов до дверей, він був червоний, як буряк, піт горохом котився йому з лиця, а вдягнутий він був в один з тих великих картатих фартухів його дружини. «Не можу зняти з себе цю бісову штуку, – сказав він, – бо стрічки зав’язались у міцний вузол і я не можу їх розірвати, тож маєте мене вибачити, леді». Ми сказали, щоб він на це не зважав, а тоді зайшли досередини й присіли. Пан Блер присів поруч. Він перекрутив свій фартух на спину й закотив його, але виглядав таким присоромленим і стурбованим, що мені було його шкода, а Діана побоювалася, що то був зовсім невдалий час для нашого візиту. «О, ні, що ви, – відказав пан Блер, намагаючись вичавити з себе усмішку – ти ж знаєш, який він завжди ввічливий, – Я трохи зайнятий… збираюся пекти пиріг. Моя дружина сьогодні отримала телеграму про те, що її сестра з Монреаля приїде ввечері, тож вона пішла зустріти її з потяга й розпорядилася, щоб я зробив пиріг до чаю. Вона написала мені рецепт і пояснила, що робити, але я вже встиг забути начисто половину її вказівок. А ще там сказано: «приправи за смаком». Що це означає? Як це можна зрозуміти? Що, як у мене смак не такий, як в інших людей? Чи достатньо буде столової ложки ванілі для невеликого листового пирога?»

– Мені як ніколи шкода було бідолашного чоловіка. Здавалося, він зовсім не у своїй тарілці. Я чула про підкаблучників, та зараз, здавалося, я побачила одного з них на власні очі. У мене вже крутилися на язику слова: «Пане Блер, якщо ви зробите пожертву, я сама приготую для вас пиріг». Але раптово я подумала, що це буде якось не по-сусідськи укладати такі угоди з ближнім, котрий перебуває в біді. Тож я запропонувала йому зробити пиріг, не ставлячи жодних умов. Він одразу ж вхопився за мою пропозицію. Сказав, що ще до одруження добре навчився власноруч випікати хліб, але боявся, що приготування пирога стане для нього заскладним завданням, а ще дуже не хотів засмучувати дружину. Він дав мені інший фартух, Діана тим часом розбила яйця, а я замісила тісто. Пан Блер бігав коло нас і подавав інгредієнти. Він зовсім забув про свій фартух, і, коли бігав, той розвівався позаду нього. Діана сказала, що тоді думала, що помре зі сміху, спостерігаючи за таким видовищем. Пан Блер сказав, що спекти пиріг зможе самотужки – це для нього справа звична – а тоді ми розповіли про клуб, і він дав нам чотири долари. Тож, як бачиш, ми одержали винагороду за працю. Та навіть якби він не дав нам ані цента, мені здається, що ми вчинили справді по-християнськи, допомігши йому з пирогом.

Наступною зупинкою був дім Теодори Вайт. Ані Енн, ні Діана тут ще не бували, та й вони не були дуже близько знайомі з пані Теодорою, котра не вирізнялася гостинністю. Заходити їм із парадного входу чи ні? Поки вони пошепки про це радилися, у парадних дверях з купою газет в руках з’явилася пані Теодора. Вона почала складати газети одну за одною спочатку на ґанку, тоді на сходах і далі по стежці, аж до місця, де стояли її спантеличені гості.

– Чи не могли б ви, якщо ваша ласка, ретельно витерти ноги на траві, а тоді йти, ступаючи по цих газетах? – схвильовано спитала вона. – Я щойно підмела весь будинок і не можу дозволити, щоб туди знову потрапила пилюка. А стежка після вчорашнього дощу вся в болоті.

– Навіть не думай сміятися, – пошепки застерегла Енн, маршируючи по газетах. – І благаю тебе, Діано, не дивися на мене, хай що там вона казатиме, інакше я не зможу залишатися серйозною.

Газети були розкладені й далі, через увесь передпокій і аж до строгої, ідеально чистої вітальні. Енн та Діана обережно сіли на найближчі крісла й розповіли про своє доручення. Пані Вайт чемно їх вислухала, лише двічі перебивши: один раз, щоб вигнати заповзятливу муху, а інший – щоб підібрати якусь дрібну травинку, що впала на килим з сукні Енн. Енн почувалася страшенно винною, але пані Вайт веліла записати за нею пожертву у два долари, які вона одразу ж їм і віддала – «щоб ми не приходили за ними ще раз», – сказала Діана. коли вони вийшли надвір. Перш ніж вони встигли відв’язати свого поні, пані Вайт уже встигла зібрати всі газети, а виїжджаючи з подвір’я, вони бачили, як вона вже старанно замітає в передпокої.

– Я завжди чула, що пані Теодора Вайт – найбільш охайна жінка в цілому світі, і тепер я в це вірю, – сказала Діана, даючи волю своєму тамованому сміху, як тільки з’явилася нагода.

– Я рада, що в неї немає дітей. – урочисто заявила Енн. – Бо якби мала, їм би велося нестерпно тяжко.

Коли вони прийшли до Спенсерів, пані Ізабелла змусила їх почуватися нещасними, адже наговорила багато неприємного про всіх ейвонлійців. Пан Томас Болтер відмовився жертвувати бодай що-небудь оскільки клуб, споруджений двадцять років тому, збудували не там, де він рекомендував. Пані Естер Белл, котра була іконою хорошого здоров’я, десь пів години в деталях розповідала їм про всі свої болячки, а тоді з сумом дала їм п’ятдесят центів, кажучи, що в цей час наступного року вона вже не зможе цього зробити… ні, вона вже буде в могилі.

Проте найгірше їх прийняли в домі Саймона Флетчера. Коли вони заїхали у двір, то побачили два обличчя, що пильно спостерігали з ними з ґанку через вікно. Та хоча вони стукали у двері й терпляче та наполегливо чекали, ніхто так і не підійшов до дверей. Роздратовані й обурені дівчата врешті поїхали геть від Саймона Флетчера. Навіть Енн зізналася, що починає відчувати зневіру. Проте незабаром напрям течії змінився. Вони проїхали кілька садиб Слоанів, де одержали чималі пожертви, і відтоді аж до самого завершення їм щастило, хіба лише іноді доводилося зіткнутись із неприязним ставленням. Останнім місце, де їм довелося побувати, був дім Роберта Діксона, розташований біля моста через ставок. Там вони залишилися на чай, хоча й були вже майже вдома, та не хотіли образити пані Діксон, в якої була репутація дуже «чутливої» жінки.

Поки вони були там, до них зайшла старенька пані Вайт.

– Я щойно була в Лоренсо, – оголосила вона. – Він у цю хвилину – найщасливіший чоловік на все Ейвонлі. Що ви собі думаєте? У них щойно народився хлопчик… а після семи дівчат то неабияка подія, скажу я вам.

Енн слухала, нашорошивши вуха, а коли вони вже їхали геть, сказала:

– Я їду прямо до Лоренсо Вайта.

– Але ж він живе на тій дорозі, що веде до Вайт Сендс і їхати туди дуже далеко, – запротестувала Діана. – Гілберт і Фред зайдуть до нього.

– Вони не прийдуть туди аж до наступної суботи, а тоді буде вже надто пізно, – рішуче заперечила Енн. – Лоренсо Вайт – страшенно непривітний чоловік, але в цю мить він зробить пожертву на БУДЬ-ЩО. Ми не можемо втратити таку чудову нагоду, Діано.

Результат виправдав очікування Енн. Пан Вайт зустрів їх на подвір’ї, сяючи, наче сонце в великодню неділю. Коли Енн попросила його про пожертву, він охоче погодився.

– Звісно, звісно. Запишіть від мене на долар більше від найбільшої пожертви, яку ви отримали.

– Виходить п’ять доларів… пан Деніел Блер дав чотири, – дещо налякано сказала Енн. Але Лоренсо від свого слова не відступив.

– П’ять – то п’ять. Ось і гроші. А тепер я хочу, щоб ви зайшли в дім. Там є дещо, що варто побачити… дещо, що поки бачило зовсім небагато людей. Просто заходьте і скажете, що ВИ про це думаєте.

– Що ми скажемо, якщо дитина буде негарна? – з тривогою в голосі прошепотіла Діана, поки вони йшли слідом за схвильованим Лоренсо до будинку.

– О, ми точно знайдемо, що ще хорошого можна сказати, – безтурботно відповіла Енн. – Коли йдеться про дитину, завжди спадає на думку щось приємне.

Однак дитина таки БУЛА гарненькою, а пан Вайт вирішив, що його п’ятидоларова пожертва вартувала такого щирого захоплення, яке виявили дівчата щодо пухкенького новонародженого дитяти. Та це був перший, останній і єдиний раз, коли Лоренсо Вайт давав на що-небудь пожертву.

Енн, хоч яка була втомлена, зробила ще одне зусилля на благо громади цього вечора, пробравшись через поля до пана Гаррісона, щоб поцікавитися, чи не пожертвує і він щось для клубу. Пан Гаррісон, як завжди, курив собі люльку на веранді, а поруч нього сидів Джинджер. Строго кажучи, жив він на дорозі, що веде до Кармоді, але Джейн та Герті, які його зовсім не знали, хіба що з сумнівних чуток, нервово благали Енн зайти до нього замість них.

Пан Гаррісон, однак, рішуче відмовився пожертвувати хоча б цент, і жодні вмовляння Енн його не переконали.

– Але я думала, що ви підтримуєте наше Товариство, пане Гаррісон, – похнюпившись, сказала вона.

– Це так… це правда… але моя кишеня не така глибока, як моя підтримка, Енн.

– Ще кілька таких зустрічей, як ті, що в мене були сьогодні, і я стану такою ж песимісткою, як панна Елайза Ендрюс, – промовила Енн до свого відбиття в дзеркалі на горищі, готуючись до сну.