Енн з Лопотливих Тополь
За словами Ребекки Дью, вона нікого не підпускає близько до себе. Удови кілька неділь запрошували її на вечерю… добрі душі завжди так роблять, щоб розважити самотніх, і подають на стіл найсмачніший ‘‘Цезар’’… проте вона так і не відповіла. Тож вони облишили цю затію, бо, за словами тітки Кейт ‘‘існують певні межі’’.
Подейкують, що вона дуже розумна, співає й декламує… язик у неї гострий, як у Ребекки Дью… проте й норов той самий. Якось на благодійній вечері тітка Чатті попросила її щось продекламувати.
– Нам здалося, що вона вкрай нечемно відмовилася, – розповіла тітка Кейт.
– Просто гаркнула, – додала Ребекка Дью.
У Кетрін глибокий гортанний голос… майже чоловічий… і справді схожий на гарчання, коли вона не гуморі.
Вона не красуня, але могла б себе показати. Вона смаглява, з довгим розкішним чорним волоссям, вічно прибраним з високого чола й незґрабно скрученим вузлом на шиї. Її ясні світлі бурштинові очі, що дивляться з-під чорних брів, контрастують із темним волоссям. У неї прекрасні вуха, яких не потрібно соромитися й ховати, і я ще ні в кого не бачила таких прекрасних рук, як у неї. А ще Кетрін має гарно окреслені вуста. Проте вдягається вона жахливо. Схоже, у неї винятковий хист добирати одяг тих кольорів і фасонів, які їй не варто носити. Вона носить сукні темно-зелених матових і тьмяно-сірих тонів, а вони ж роблять її шкіру надто жовтуватою, і тканину в смужки, і через це вона, сама висока й струнка, виглядає ще вищою й худішою. А її одяг – завжди видається, що його наче корова жувала.
Вона поводиться вкрай виклично… як би сказала Ребекка Дью, вічно в неї муха на носі сидить. Щоразу, коли ми розминаємося на сходах, я відчуваю, як вона в ту хвилину думає про мене щось огидне. Щоразу, як я з нею розмовляю, вона змушує мене почуватися так, начебто я сказала щось не те. І все-таки мені її неймовірно шкода, хоча, знаю, моє співчуття її б шалено обурило. І чим я можу їй допомогти, коли вона відкидає будь-яку допомогу? Вона насправді мене ненавидить. Якось, коли всі ми троє сиділи в учительській, я зробила щось, що, схоже, порушило неписані правила Саммерсайду, а Кетрін відрізала: ‘‘Ви, мабуть, думаєте, що правила вас не стосуються, панно Ширлі’’. Іншого разу, коли я пропонувала зробити певні зміни, що, як на мене, принесуть користь школі, вона глузливо осміхнулася: ‘‘Мені не цікаві ваші казки’’. А ще якось, коли я якось похвалила її роботу й вчительські методи, вона відповіла: ‘‘А де ж ложка дьогтю у всій вашій бочці меду?’’
Та найбільше мене обурило й засмутило ось що… одного дня я випадково розкрила якусь її книжку, глянула на форзац і сказала:
– Мені подобається, що ви пишете своє ім’я ‘‘Кетрін’’, а не ‘‘Катаріна’’, воно звучить набагато жвавіше, аніж оте прилизане ‘‘Катаріна’’.
Вона не відповіла, але наступну записку, яку я одержала від неї, було підписано ‘‘Катаріна Брук’’.
Я пирхала всю дорогу додому.
Я дійсно облишила б усі спроби потоваришувати з нею, якби не химерне непоясненне відчуття, що, незважаючи на всю свою їжакуватість і відлюдькуватість, вона насправді тільки й шукає товариства.
Загалом, просто не знаю, що б я робила з ворожістю Кетрін і ставленням Принглів, якби не Ребекка Дью й твої листи… і Крихітка Елізабет.
Адже я познайомилася з Крихіткою Елізабет. А вона просто сонечко.
Три дні тому я принесла ввечері склянку молока до хвіртки, а Крихітка Елізабет, замість ‘‘Прислуги’’, забрала її власноруч, просунувши голову в отвір над дверима так, що її личко облямував плющ. Вона – мала, бліда, золотоволоса й задумлива. Її оченята, що дивилися на мене у вечірніх сутінках, – великі й світло-карі. Її сріблясто-золоте волосся з проділом посередині, просто пригладжене на голові гребінцем, хвилями спадає на плечі. Вона мала блідо-блакитну картату сукенку й вираз обличчя як у королеви фей. Ребекка Дью сказала б, що вона створює ‘‘ніжне враження’’, а мені вона видалася дитиною, якій так чи інак бракує поживи… не для тіла, а для душі. Вона швидше місячний промінчик, не сонячний.
– Ти Елізабет? – спитала я.
– Не сьогодні, – серйозно відповіла вона. – Сьогодні вечір, щоб бути Бетті, бо сьогодні мені подобається усе на світі. Минулого вечора я була Елізабет, а завтра я, мабуть, стану Бет. Усе залежить від настрою.
Ось тобі й дотик спорідненої душі. Я вмить відгукнулася на нього.
– Ой, як же приємно мати ім’я, яке можна так легко міняти, й відчувати, що хай там як, а воно твоє власне.
Крихітка Елізабет кивнула.
– Я можу придумати з нього море імен. І Елсі, і Бетті, й Бесс, і Еліза, і Лісбет, і Бет… тільки не Ліззі. Я ніколи не почуваюся як Ліззі.
– А хто б почувався? – спитала я.
– Ви думаєте, що це по-дурному, панно Ширлі? Бо так вважають Бабуся й ‘‘Прислуга’’.
– Зовсім не по-дурному… дуже розумно й дуже гарно придумано.
Крихітка Елізабет округлила на мене очі, глянувши поверх своєї склянки. Я відчула, що зараз мене оцінюють на якихось таємничих вагах душі, й одразу ж зрозуміла, що, на щастя, мене не забракували. Бо Крихітка Елізабет попросила мене про одну послугу… а Крихітка Елізабет не просить про послуги в тих, хто їй не подобається.
– Можна, щоб ви підняли кота й дозволили мені його погладити? – боязко спитала вона.
Порошинка лащився мені до ніг. Я його підняла, Крихітка Елізабет простягнула ручку і з захватом погладила його по голові.
– Я більше люблю кошенят, аніж немовлят, – сказала вона, поглядаючи на мене з химерним виразом малої бунтарки, так наче знала: це мене вразить, але я за всяку ціну повинна почути правду.
– Думаю, ти ніколи не займалася немовлятами, тому й не знаєш, які вони милі, – усміхнулася я. – У тебе є кошеня?
Елізабет заперечно похитала головою.
– Ні, Бабуся не любить котів. А ‘‘Прислуга’’ їх ненавидить. ‘‘Прислуги’’ сьогодні немає вдома, тому я змогла вийти по молоко. Я люблю виходити по молоко, бо Ребекка Дью дуже приємна жінка.
– Ти б хотіла, щоб сьогодні принесла молоко саме вона? – засміялася я.
Елізабет похитала головою.
– Ні. Ви теж дуже приємна. Я завжди хотіла з вами познайомитися, але боялася, що це могло б статися після того, як настане Завтра.
Ми стояли під будинком й балакали, а я, поки Елізабет елегантно попивала молоко, дізналася про Завтра геть усе. ‘‘Прислуга’’ їй сказала, що Завтра ніколи не настане, та Елізабет тямить своє. Завтра колись прийде. Одного прекрасного ранку вона просто прокинеться й виявить, що настало Завтра. Не Сьогодні, а саме Завтра. А тоді дещо станеться… дещо прекрасне. У неї, напевне, буде такий день, у який вона робитиме саме так, як їй заманеться, і за нею ніхто не наглядатиме… хоча, як на мене, Елізабет думає, що про це не варто й мріяти, навіть у Завтра. Або, напевне, вона дізнається, куди приводить дорога від гавані… той звивистий путівець, що повзе гарною червоною змійкою й прямує до краю світу, – переконана Елізабет. Можливо, він приводить до Острова Щастя. Елізабет певна, що десь лежить Острів Щастя, на якому заякорилися всі ті кораблі, що не повернулися з плавання, а вона той острів знайде – ось тільки нехай настане Завтра.
– А коли настане Завтра, – запевнила дівчинка, – в мене точно буде мільйон песиків і сорок п’ять котиків. Я так і сказала Бабусі, коли вона заборонила мені тримати кошеня, а вона розізлилася й відповіла: ‘‘Хто вам дозволив так зі мною розмовляти, панно Нахабо?’’ Мені не дали вечері й відправили до своєї кімнати… та я ж не хотіла хамити. А ще я не могла заснути, панно Ширлі, бо ‘‘Прислуга’’ розповіла мені про одну дитину, яку вона знала, і яка вмерла уві сні після того, як нахамила.
Коли Елізабет допила молоко, хтось різко постукав по шибі вікна, не видного з-за смерек. Думаю, за нами весь час наглядали. Дівчинка-ельф побігла, і сяйво її золотистих кучерів виднілося на темній смерековій алеї, аж доки вона не зникла в будинку.
– Вона маленька фантазерка, – зауважила Ребекка Дью, почувши про мою пригоду… (і справді, Гілберте, у цієї зустрічі був певний присмак пригоди). Якось вона мене питає: ‘‘Ребекко Дью, а ви боїтеся левів?’’ ‘‘Я ніколи не бачила справжнього лева, тому звідки я знаю’’, – кажу їй. ‘‘Коли прийде Завтра, там буде страшно багато левів. Але то будуть гарні чемні леви’’, – каже вона. ‘‘Дитино, та ти вся перетворишся на очі, якщо будеш так вглядатися’’, – вона просто пропалювала мене поглядом, дивлячись на якусь свою химеру. ‘‘Ребекко Дью, я зараз заглиблююся в глибокі думки’’, – пояснила вона. – Біда цієї дитини в тому, що вона замало сміється.
Я пригадала, що коли ми розмовляли, Елізабет ні разу не засміялася. Я впевнена: цього вона ще не навчилася. У її будинку так тихо, так самотньо й безрадісно. Навіть у цю пору, коли світ буяє осінніми барвами, той дім видається сірим і понурим. Крихітка Елізабет занадто захопилася прислуханням до шепоту примарних голосів.
Думаю, одним із моїх завдань тут, у Саммерсайді, буде навчити її сміятися.
Твоя найніжніша, найвірніша подруга,
ЕНН ШИРЛІ
P. S. Ще трохи від бабусі тітки Чатті!»
III
Лопотливі Тополі,
провулок Примар,
Саммерсайд
25 жовтня
«Гілберте, КОХАНИЙ!
Уяви собі! Я побувала в гостях у Кленовому Пагорбі!
Панна Еллен власноруч написала запрошення. Ребекка Дью була неймовірно схвильована… адже вона все не вірила, що Прингли колись мене помітять. А ще вона була твердо переконана, що мені нема чого радіти.
– Вони затіяли щось лихе, нутром чую! – вигукнула вона.
У мене самої дійсно було схоже передчуття.
– З’явіться до них виключно у своєму якнайкращому вбранні, – скомандувала Ребекка Дью.
Тож я вирядилася в кремову муслінову сукенку у фіалки й зачесалася на новий лад, зробивши проділ на чолі. Виглядає страшенно привабливо.
Дами з Кленового Пагорба по-своєму чарівні. Я б їх полюбила – якби на те їхня воля. Кленовий Пагорб – величний фешенебельний особняк, навколо якого туляться дерева, і до якого ніяк не пасує означення «пересічний». Там, у фруктовому саду серед сизих хвиль полину біля парадних дверей знаходиться велика біла дерев’яна фігура жінки зі знаменитого корабля капітана Абрагама, ‘‘Піди-І-Поклич-Її’’, яку перші Прингли привезли у свою нову домівку більше ніж сто років тому. Ще один їхній предок брав участь Мінденькій битві[5], а його меч висить тепер на стіні у вітальні поруч із портретом капітана Абрагама Капітан Абрагам – їхнього батька, і вони страшенно цим пишаються, чого навіть не приховують.
Над старими чорними камінними полицями з рельєфом висять розкішні дзеркала, стоїть кришталева ваза з восковими квітами, картини, де красуються численні вітрильники з минулих епох, вінок з пасмами кожнісінького Прингла, великі ракушки, а на ліжку в гостьовій спальні – клаптикова ковдра, всіяна візерунком з дрібнесеньких крил.
Ми сиділи у вітальні на кріслах XVIII століття з червоного дерева. Стіни тут були оздоблені шпалерами в срібну смужку. Важкі парчеві штори на вікнах. Мармурові столи, на одному з яких – чудова копія вітрильника з пурпуровим остовом й під білосніжними парусами, ‘‘Піди-І-Поклич-Її’’. Велетенський скляний канделябр, увесь у підвісках, що звисає зі стелі. Кругле дзеркало з годинником у центрі… річ, колись привезена капітаном Абрагамоміз «заморських країв». Усе це – неймовірно. Хотілося б мені, щоб і в домі нашої мрії було щось схоже.
Самі вже тіні свідчили про традиції й красномовство. Панна Еллен показала мені тисячі фоторафій Принглів… більшість світлин – дагеротипи[6] в шкіряних рамках. У вітальню зайшов великий кіт із шубкою черепахового кольору, застрибнув мені на коліна й виявився одразу ж витуреним до кухні. Панна Еллен вибачилася. Проте, підозрюю, спершу вона вибачилася перед котом на кухні.
Переважно розмову вела панна Еллен. Панна Сара, крихітна жіночка в чорній шовковій сукні й накрохмаленій нижній спідниці, зі сніжно-білим волоссям й очима, що своєю чорнотою не поступалися сукні, сиділа, лагідна, люб’язна, склавши тонкі руки, крізь які між тонких мереживних складок проступали вени, і виглядала надто вже тендітною для розмов. І все ж, Гілберте, мене не полишало враження, що всі Прингли як один з панною Еллен власною персоною танцюють під її дудку.
У нас була розкішна вечеря. Воду подали охолодженою, скатертини були чудові, тарілки й склянки – тонкої роботи. За вечерею нам прислуговувала покоївка, горда й стримана, як і господині. Проте щоразу, коли я зверталася до панни Сари, та вдавала, ніби вона ледь недочуває, а мені здавалося, що кожен наступний шматок стане мені поперек горла. Де й поділася вся моя сміливість! Я почувалася, геть як та нещасна муха на мухоловці. Гілберте, мені ніколи, ніколи не вдасться перемогти чи завоювати ‘‘Королівську родину’’. Уже бачу, як подаю заяву про звільнення на Новий рік. Проти такого клану в мене немає анінайменших шансів.
І все ж, оглядаючи їхній дім, я увесь час відчувала жаль до тих двох старих леді, Колись у ньому жили люди… народжувалися… вмирали… тріумфували… переживали страх і відчай, радість і безнадію, любов і надію, і ненависть. А тепер тут нічого не залишилося, нічого, крім спогадів, якими живуть його мешканці… та ще своєю гордістю.
Тітка Чатті страшенно засмучена – коли вона сьогодні перестеляла мені ліжко, то на свіжій постелі виявила складку у формі ромба. Вона просто переконана, що це віщує смерть когось із домочадців. Тітка Кейт відчуває страшенну відразу до таких забобонів. Але мені забобонні люди доволі подобаються. Без них життя було б нудним. Хіба світ не був би сірим, якби всі навколо поводилися розважливо, розумно… й правильно? Які б у нас тоді були теми для балачок?
Два дні тому в нас відбулася катастрофа. Порошинка тинявся десь усю ніч.
І це попри всі громові ‘‘Киць-киць-киць’’, які Ребекки Дью вигукувала на задньому подвір’ї. А коли він приплентався вранці… що він мав за вигляд! Одне око не розплющувалося, а на морді красувалася ґуля завбільшки з яйце. Шерсть стала як дріт від болота, і виявилося, що одна лапа в нього прокушена. Зате яким тріумфом, якою впертістю світилося його здорове око! Удови перелякалися до смерті, однак Ребекка Дью заявила: ‘‘Той Котисько вперше у своєму житті задав комусь добрячої прочуханки. Закладаюся, інший кіт має набагато жалюгідніший вигляд!’’
Сьогодні на гавань спадає туман, загладжуючи ту червону дорогу, яку Крихітка Елізабет хоче дослідити. У всіх міських садках палять опале листя й бур’яни, а дим, змішуючись з туманом, перетворює провулок Примар на захопливу моторошну зачаровану вуличку. Находить пізня година, і моє ліжко каже, що в ньому на мене чекає сон. Я вже звикла залазити в нього східцями… і злазити теж. Гілберте, ти зараз перший почуєш дещо, історія настільки кумедна, аж мені несила стримуватися. Уперше прокинувшись у Лопотливих Тополях, я геть чисто забула про сходи й зробила безтурботний ранковий стрибок з ліжка. Я приземлилася лантухом цегли, як би висловилася Ребекка Дью. На щастя, усі кістки залишилися цілі, проте я цілий тиждень ходила в синяках з ніг до голови.
Ми з Крихіткою Елізабет уже міцно заприятелювали. Вона щовечора приходить по молоко, бо ‘‘Прислугу’’ зараз звалило те, що Ребекка Дью називає ‘‘бриньхітом’’. Я завжди застаю її біля хвіртки в мурі, де вона чекає на мене, а її очі повні вечірнього світла. Ми розмовляємо, і нас розділяють ворота, які роками ніхто не відчиняв. Елізабет попиває своє молоко якомога повільніше, щоб якнайдовше розтягнути нашу балачку. І завжди, коли допито останню краплю, лунає стукіт у шибу.
Я дізналася про дещо, що неодмінно відбудеться, коли прийде Завтра, – вона одержить лист від батька. Вона ніколи не отримувала від нього листів. Цікаво, про що зараз думає той чоловік.
– Знаєте, панно Ширлі, він не стерпів мого вигляду, але міг би радо мені написати, – сказала вона.
– Хто тобі сказав, що він би не стерпів твого вигляду? – обурилася я.
– «Прислуга». (Щоразу, як Елізабет вимовляє ‘‘ПРИслуга’’, я уявляю, як та жінка просто гаРИкає на малу, – вона така зла, мов оса.) – І це має бути правдою, бо він би якось приїхав побачитися зі мною.
Того вечора вона звалася Бес… а вона згадуватиме батька лише тоді, коли вона Бес. Коли вона Бетті, то нишком глузує з Бабусі й ‘‘Прислуги’’, однак коли перетворюється в Елсі, їй стає соромно за те, вона думає, що варто в усьому зізнатися, проте не наважується. Дуже рідко вона – Елізабет, і тоді вона виглядає як істота, що слухає музику фей і розуміє, що розказують троянди й конюшина. Яке вона химерне створіння, Гілберте… трепетне, як один листок лопотливих тополь, і я її люблю. Я шаленію від думки, що ті дві злі старі баби змушують її лягати спати в темноті.
– ‘‘Прислуга’’ сказала, що я вже настільки доросла, що маю спати без світла. Але я почуваюся такою малесенькою, панно Ширлі, бо ніч – така велика й така жахлива. А в мене в кімнаті стоїть опудало ворони, і я його боюся. ‘‘Прислуга’’ заявила, що ворона видряпає мені очі, якщо я заплачу. Звичайно, панно Ширлі, я їй не вірю, але мені однаково страшно. Уночі речі перешіптуються одні з одними. Але коли прийде Завтра, тоді я нічого не буду боятися… навіть викрадачів дітей не злякаюся!
– Та ж Елізабет, хто тебе може викрасти?
– ‘‘Прислуга’’ сказала, якщо я куди-небудь вийду одна або розмовлятиму з незнайомцями, то мене викрадуть. Але ви ж своя, правда, панно Ширлі?
– Правда, сонечко. Ми завжди були подругами в Завтра, – запевнила я її».
IV
Лопотливі Тополі,
провулок Примар,
Саммерсайд
10 листопада
«ЛЮБИЙ ГІЛБЕРТЕ!
Колись я найбільше в усьому світі ненавиділа саме того, через кого в мене затуплювалася ручка. Проте я не злюся на Ребекку Дью попри її нестерпну звичку користуватися моєю ручкою, щоб переписати рецепт, поки я не вдома. Вона – вкотре! – позичила її, а тому цього разу ти одержиш короткий і діловий лист. (Найкоханіший.)
Останній коник просюркотів свою пісню. Настали такі холодні вечори, що тепер я палю дрова в маленькій пузатій подовгуватій грубці. Її облаштувала Ребекка Дью. Тому ручку я їй пробачаю. Ця жінка вміє абсолютно все; а коли я приходжу зі школи, то вона завжди дбає, щоб у грубці горів вогонь. Грубка зовсім крихітна… Я б могла взяти її в долоні. На своїх кривих залізних ніжках вона – ну викапане жваве чорне собача. Проте коли докласти туди хмизу, вона розцвітає рожево-червоним полум’ям і дихає добрячим жаром – неможливо уявити, як стає затишно. Я саме сиджу прямо перед грубкою, поклавши ноги на її крихітний коминок, і шкрябаю тобі лист.
Усі саммерсайдці… чи майже всі… на танцях, які влаштувала Гарді Прингл. Мене не запросили. А Ребекка Дью через це така лиха, що не хотіла б я зараз опинитися на місці Порошинки. Та коли я згадую доцю Гарді Прингл, Міру, гарненьку й глупувату, яка намагалася в контрольній роботі довести, що КОТИ при основі рівнобедреного трикутника – рівні, то пробачаю цілій їхній зграї. А минулого тижня вона – можеш собі уявити! – назвала шибеницю ‘‘вішалкою’’! Заради справедивості варто таки зауважити: не всі, хто допускається таких грубих помилок, Принглівського роду. Блейк Фентон нещодавно назвав алігатора ‘‘великою комахою’’. Ось тобі й смішинки вчительського життя!
Схоже, сьогодні засніжить. Люблю вечори в передчутті снігу. Вітер ‘‘гуляє у вежі й у вітті дерев’’ і робить мою затишну кімнату ще затишнішою. Сьогодні ввечері з тополь неодмінно злетить останній золотий листок.
Думаю, тепер я вже відбула всі гостини. Я про запрошення від батьків своїх учнів, і з містечка, і з околиць. Гілберте, коханий, як я об’їлася гарбузового мармеладу! Давай домовимося, що у Будинку Нашої Мрії ніколи, нізащо не подаватимуть гарбузовий мармелад.
Майже всюди, де я тільки не гостювала минулого місяця, мене пригощали гарбузовим мармеладом. Коли я вперше скуштувала гарбузовий мармелад, мені сподобалося… він був такий золотий, що мені здалося, наче я їм сонячне проміння… і я в захопленні необачно про це прохопилася. Пішли чутки, що я обожнюю гарбузовий мармелад, і люди спеціально для мене його діставали. Минулого вечора я йшла в гості до пана Гамільтона, і Ребекка Дью запевнила, що мені не доведеться їсти гарбузовий мармелад, бо ніхто з Гамільтонів його не любить. Проте коли ми сіли за стіл, на буфеті неминуче стояв кришталевий таріль по вінця повний гарбузовим мармеладом.
– Я не робила свій мармелад, – пояснила пані Гамільтон, щедро накладаючи мені цілу тарілку, – але мені сказали, що ви просто вмираєте за ним, тому минулої неділі я відвідала свою кузину в Лоувейлі й розповіла, що цього тижня в мене буде гостювати панна Ширлі, а вона обожнює гарбузовий мармелад. І я попросила її позичити мені банку. Тож маєте гарбузовий мармелад, решту можете забрати собі додому.
Вартувало тільки побачити, з яким виразом Ребекка Дью зустріла мене, коли я вернулася від Гамільтонів з банкою, на дві третини повною гарбузового мармеладу. У нас його ніхто не їсть, тож глупої ночі ми закопали ту банку в садку.
– Ви ж про це не напишете? – схвильовано поцікавилася вона.
Відтоді, як Ребекка дізналася, що я часом пишу одну-другу історію в газету, вона живе в постійному страху… чи в надії… що геть усе, що стається в Лопотливих Тополях, потрапить на папір. Вона хоче, щоб я ‘‘начисто виклала все про Принглів і завдала їм жару’’. Проте, на жаль, жару зараз завдають саме Прингли, а поміж війнами з ними й роботою в школі мені бракує часу на історії.
Зараз у садку залишилося одне зів’яле листя й притрушені інеєм стебла. Ребекка Дью закутала в солому кущі троянд й натягнула зверху мішки з-під картоплі, як вона зазвичай робить, і в сутінках вони як дві краплі води схожі на групку горбатих стариганів, які опираються на ціпки.
Сьогодні я одержала поштівку від Деві з десятьма перекресленими сердечками, а ще лист від Прісцилли, написаний на папері, який їй прислав ‘‘один приятель з Японії’’… на тонесенькому шовковистому папері з примарно-тьмяним цвітом сакури. У мене починають закрадатися певні підозри щодо того її приятеля. А твій великий грубий лист став для мене королівським подарунком, який мені подарував день. Я перечитала його цілих чотири рази, щоб розсмакувати кожну деталь, наче пес, що вилизує свою миску! Не надто романтичне порівняння, проте саме воно щойно спало мені на думку. Все ж листів, навіть наймиліших, недостатньо. Я хочу зустрітися з тобою. Тішуся, що до різдвяних канікул залишилося всього п’ять тижнів».
V
Одного пізньолистопадового вечора Енн, сидячи на підвіконні у вежі з олівцем у зубах і мріями в очах, виглянула на світ, оповитий сутінками, і зненацька вирішила, що залюбки прогулялася б до старого кладовища. Доти їй там ще не доводилося бувати, для своїх вечірніх блукань вона обирала гайок, де росли клени й берізки, а не дорогу до гавані. Однак коли в листопаді ліси вже голі, завжди з’являється той простір, порушувати який, як відчувала Енн, майже недоречно – земна краса лісів відійшла, а небесна краса безсмертя, чистоти й білизни ще не зійшла. Тож натомість Енн вирушила на кладовище. У цю хвилину вона почувалася такою пригніченою й зневіреною, що й цвинтар видавався їй порівняно веселішою місциною. А до того ж там лежали одні Прингли, – це вона довідалася від Ребекки Дью. Там колись ховали цілі покоління Принглів – вони обрали старе кладовище й підтримували традицію доти, доки «втиснути ще більше Принглів стало неможливо». Енн вирішила, що їй би додало духу, якби вона подивилася, скільки там лежить Принглів, які вже більше нікому не зможуть допекти.
Стосовно Принглів, які залишаються на землі, Енн відчула, що її терпінню настав край. Усе це дедалі більше починало скидатися на якесь страхіття. Кампанія з непослуху, яку колись так уміло організувала Джен Прингл, нарешті сягла своєї кульмінації. Якось за тиждень до того Енн задала старшим учням написати твір на тему: «Найважливіша подія тижня». Джен Прингл блискуче впоралася зі завданням… розумне дівчисько… хитро вставило у твір вихватку проти вчительки… таку нахабну, що заплющити на це очі було неможливо. Енн відправила її додому, заявивши, що Джен має вибачитися, і тільки тоді зможе повернутися в клас. Масло майже долилося у вогонь. Тепер між нею й Принглами оголошено відкриту війну. І бідолашна Енн навіть не сумнівалася в тому, чиї стяги переможно замайорять. Рада директорів тягнутиме руку за Принглами, а їй доведеться обирати між тим, щоб Джен повернулася за свою парту, і добровільною відставкою.
Їй було неймовірно прикро. Енн зробила все, що було в її силах, і вона знала: був би в неї хоч шанс, їй би вдалося покарати Джен.
«Я в цьому не винна, – пригнічено думала вона. – Хто б встояв перед такою бандою й такою тактикою?»
Та хіба вона може повернутися до Зелених Дахів з поразкою! Витерпіти обурення пані Лінд і тріумф Паїв! Навіть дружня підтримка завдала б їй болю! А якщо про її поразку в Саммерсайді піде поголос десь-інде, їй ніколи не вдасться влаштуватися в іншу школу.