Енн з Лопотливих Тополь
Енн поцікавилася в пані Брайс, чи в них, бува, немає якихось старих записів. Пані Брайс похитала головою.
– Ні, наскільки я знаю. Хвилинку… нагорі стоїть стара скриня дядька Енді, – пожвавішала вона. – У ній могло б щось знайтися. Він колись плавав зі старим капітаном Принглом. Я зараз вийду спитаю Данкана, чи можна вам в ній понишпорити.
Данкан передав, що Енн може нишпорити всюди, де їй заманеться, і якщо вона «вискіпає якісь ДУКУМЕНТИ», то може забрати їх собі. Він так чи інак планував спалити корабельні записи, а в скриню поскладати реманент. Тож Енн скористалася дозволом, але тільки того й знайшла, що старий пожовклий щоденник, або судновий журнал, який Енді Брюс, схоже вів усі роки своєї служби. Енн скрасила понурий ранок тим, що захоплено читала його журнал. Енді знався на моряцькому ремеслі й не один раз виходив у море з капітаном Абрагамом Принглом, на котрого він, вочевидь, молився. Щоденник ряснів одами, написаними з помилками, капітановій відвазі й винахідливості, особливо під час однієї безрозсудної затії обігнути Мис Горн.[9] Проте, схоже, його захоплення не поширювалося на Абрагамового брата, Майрома Прингла, що теж ходив під вітрилами, щоправда, він був капітаном іншого судна.
«Сьогодні був у Майрома Прингла. Дружина його збісила, а він встав і вилив їй в обличчя склянку води».
«Майром повернувся. Його корабель згорів, і вони сіли на шлюпки. Ледь не вмерли з голоду. Зрештою, С’ЇЛИ Джонаса Селькірка, який застрелився. Жили з нього, поки їх не підібрала ‘‘Мері Дж.’’ Майром це сам мені РОСПОВІВ. Мабуть, думав, що жарт вдалий».
Енн здригнулася, прочитавши цей останній запис, що був тим більш відразливий, що безпристрасніше його констатував автор. Тоді Енн віддалася на волю мріям. У щоденнику не було нічого, чим пані Стентон змогла б хоч якось скористатися, однак хіба він не зацікавить панну Сару й панну Еллен, адже тут стільки написано про їхнього улюбленого старого батька? А що, якби їй надіслати його? Данкан Брайс сказав, що Енн може розпоряджатися щоденником на свій розсуд.
Ні, вона не надішле. Чого б вона мала старатися догодити сестрам Прингл чи роздувати їхню сміховинну пиху, яка й вже й так забагато роздута? Вони спочатку заповзялися вижити Енн зі школи, і їм це вдавалося. Вони зі своїм кланом завдали їй поразки.
Того вечора Вілфред відвіз її додому до Лопотливих Тополей, і обидвоє почувалися задоволені. Енн вдалося вмовити Данкана Брюса, щоб Вілфред завершив навчання в Саммерсайдській школі.
– Тоді за рік я справлюся з Королівським педагогічним коледжем, а тоді навчатиму сам. Як я колись зможу вам віддячити, панно Ширлі? Дядько нікого б не послухався, проте ви йому подобаєтеся. Він зізнався мені в повітці: «Рудоволосі жінки могли завжди крутити мною, як заманеться». Та, як на мене, ваші кучері тут ні до чого, панно Ширлі, хоч вони й розкішні. Справа у ВАС».
О другій ночі Енн прокинулася й вирішила, що надішле в Кленовий Пагорб щоденник Енді Брюса. Зрештою старі леді трішечки їй сподобалися. А як мало було в їхньому житті речей, які на дрібку скрасили б те життя… хіба тільки гордість за свого батька. О третій Енн вкотре прокинулася й вирішила, що не надсилатиме. Дійсно, чого б це їй старатися для панни Сари, що при ній удавала глуху! О четвертій її вчергове взяли сумніви. Урешті-решт Енн твердо наважилася відіслати щоденник. Вона не буде дріб’язковою. Енн смертельно боялася видатися дріб’язковою… як Паї.
Вирішивши таким чином свою проблему, Енн заплющила очі, щоб нарешті міцно заснути, міркуючи про те, як чудово прокинутися посеред ночі й слухати першу завірюху, що розгулялася навколо вежі, а тоді вмоститися під ковдрою й знову поринути в сон.
Уранці в понеділок вона старанно загорнула щоденник і надіслала його панні Сарі разом із записочкою.
«ШАНОВНА панно ПРИНГЛ!
Можливо, Вас зацікавить цей старий щоденник. Пан Брюс віддав мені його для пані Стентон, яка пише історію нашого округу, але мені здається, що вона ним не скористається, тож я подумала, що Ви, можливо, захочете його собі повернути.
З повагою,
ЕНН ШИРЛІ».
– Жах, яка офіційна записка, – подумала Енн, – але я не можу писати їм інакше. І мене б нітрохи не здивувало, якби вони хутенько повернули щоденник у Лопотливі Тополі.
У прекрасних блакитних сутінках того раннього зимового вечора Ребекка Дью зазнала найбільшого за все своє життя збентеження. Екіпаж з Кленового Пагорба прокотився провулком Примар, проїхав по пухнастому сніжку, а тоді став перед парадним входом. З нього вийшла панна Еллен, а за нею… на превелике здивування всіх… панна Сара власною персоною, що років із десять не виїжджала за межі Кленового Пагорба.
– Вони прямують до парадних дверей, – аж рота роззявила Ребекка Дью, охоплена панікою.
– Куди б іще прямував Прингл? – зауважила тітка Кейт.
– Звичайно… звичайно… проте двері заклинило, – з трагічною ноткою відказала Ребекка. – Вони справді не відчиняються… ви ж знаєте. Востаннє ми відчиняли їх минулої весни, коли влаштували генеральне прибирання. Це вже остання крапля.
Парадні двері дійсно не піддавалися… проте Ребекка Дью розпачливим ривком їх розчахнула і провела відвідувачок з Кленового Маєтка до вітальні. «Дяка Богові, ми нині розпалили камін, – подумала вона. – Я тільки сподіваюся, що на дивані не залишилася шерсть Того Котиська. Якщо на сукні Сари Прингл опиниться котячий ворс з нашої вітальні…»
Уявити собі наслідки того Ребекка Дью просто не зважилася. Вона піднялася у вежу й закликала Енн до вітальні, після того, як панна Сара поцікавилася, чи панна Ширлі вдома, а тоді вирушила на кухню, просто згоряючи від цікавості, що заради всього святого змушує старих панн зустрітися з панною Ширлі.
– Якщо запахло ще якимись цькуваннями, – зловісно мовила Ребекка Дью.
Сама Енн з відчутним неспокоєм спустилася до вітальні. Невже вони прийшли, щоб із колючою насмішкою повернути їй щоденник?
Коли Енн увійшла, її зустріла низенька, зморщена й сувора панна Сара, що заявила без усяких передмов:
– Ми прийшли з капітуляцією, – гірко сказала вона. – Що ще нам залишається… звісно, ви знали все, коли знайшли той скандальний запис про бідолашного дядька Майрома. Це вигадки… це не може бути правдою. Дядько Майром просто підіймав Енді Брюса на глузи. Енді так легко брав усе за чисту монету. Та кожен, хто не належить до нашої родини, залюбки повірить у його слова. Ви знали, що ми б перетворилися б на посміховисько… й гірше. Яка ви розумна. Ми це визнаємо. Джен вибачиться й надалі буде поводитися чемно. Я, Сара Прингл, даю вам своє слово. Будь ласка, пообіцяйте, що не розкажете пані Стентон… нікому не розкажете… ми зробимо все, про що ви попросите… все.
Панна Сара зім’яла свою тонку мереживну хустинку у своїх тендітних руках, на яких проступали блакитні вени.
Вона буквально тремтіла.
Енн витріщилася на неї із жахом… і здивуванням. Нещасні старенькі! Вони, було, вирішили собі, що їх шантажують!
– Що за прикре непорозуміння! – вигукнула вона, вклавши тремтячі долоньки панни Сари у свої. – Я… Мені навіть не снилося, що ви подумаєте, ніби я намагаюся… я прислала вам той щоденник, бо вирішила, що ви б хотіли одержати всі ті цікаві деталі про свого славнозвісного батька. Я й не думала нікому показувати чи розказувати про той інший невеличкий запис. Я вирішила, що він не має ні найменшого значення. І завжди так уважатиму.
На хвилю запала мовчанка. Тоді панна Сара обережно вивільнила свої долоні, приклала хусточку до очей і сіла на диван, а її витончене зморшкувате обличчя вкрилося легким рум’янцем.
– Ми… ми помилилися, дорогенька. і ми… ми ставилися до вас просто огидно. Ви нас вибачите?
За пів години… пів години, протягом якої Ребекка Дью ледь не вмерла, сестри Прингл пішли. Ті пів години точилася дружня розмова навколо недражливих записів у щоденнику Енді. Біля парадного входу панна Сара… що не мала ні найменших проблем зі слухом під час розмови… на хвильку відвернулася й витягла зі свого ридикюля клаптик паперу, помережаний гострим витонченим почерком.
– Я тоді майже забула… ми якось обіцяли пані Мак-Лін рецепт фунтового кексу. Можете їй передати його? І сказати, що дуже важливо, аби тісто впріло… просто обов’язково. Еллен, твій чепчик з одного боку нерівно сидить. Краще поправ його, поки ми не вийшли. Ми… ми трохи перехвилювалися, поки збиралися.
Енн розповіла вдовам і Ребецці Дью, що віддала старий бортовий журнал Енді Брюса паннам з Кленового Пагорба, а вони прийшли подякувати. Таке пояснення мало вгамувати їх цікавість, хоча в Ребекки Дью постійно було таке відчуття, наче за тим візитом крилося щось більше… набагато більше. Удячність за старий вицвілий щоденник, на якому виднілися залишки тютюну, нізащо не привела б саму панну Сару Прингл під парадні двері Лопотливих Тополь. Тут крилося щось серйозніше… набагато серйозніше!
– Після цього візиту я неодмінно відчинятиму ті двері раз на день! – поклялася Ребекка. – Просто щоб час від часу практикувати. Я там ледь не простяглася, коли вони таки піддалися. Ну, що б там не було, тепер у нас є рецепт фунтового кексу. Тридцять шість яєць! Якби ви позбулися Того Котиська й дозволили мені завести курей, ми б змогли раз на рік дозволити собі принглівський кекс.
Виголосивши це, Ребекка Дью помарширувала на кухню й поквиталася з долею тим, що налила Тому Котиську молока, знаючи, що йому хотілося печінки.
Війні Принглів і Ширлі настав край. Тільки Прингли знали справжню причину, проте саммерсайдці зрозуміли, що панна Ширлі сама-одна якимось дивним чином приборкала цілісінький клан, що відтоді злагіднів, мов ягня. Наступного дня Джен знову з’явилася на уроках і на очах усіх учнів сумирно вибачилася перед Енн. Відтоді вона стала зразковою ученицею, а кожен юний Прингл наслідував її приклад. Що ж до старших Принглів, то їх ворожість зійшла, як уранішня роса. Скарг на дисципліну чи непосильне домашнє завдання як і не бувало. Більше ніяких майстерних тонких шпильок від Принглів. Вони буквально змагалися, хто буде з Енн люб’язнішим. Без Енн не відбувалося жодних танців чи походів на ковзанку. Бо, хоч той згубний щоденник потрапив у полум’я, куди його власноруч кинула панна Сара, прочитаного не зітреш, а в панни Ширлі було що розказати, якби їй раптом схотілося. Ніколи б не завадило, щоб та пані Стентон пронюхала, що капітан Майром Прингл був канібалом!
VIII
(Уривок із листа до Гілберта)
«Я зараз у своїй вежі, а Ребекка Дью виспівує на кухні різдвяний хорал[10]: ‘‘Чи можу я піднятися, там, де стояв Мойсей?’’ А я згадую, що дружина пастора запросила мене співати в церковному хорі! Звісно, Прингли замовили їй слівце. Я можу співати в ті неділі, коли залишаюся в Лопотливих Тополях. Прингли з подвійним запалом прийняли мене в парафіяльну спільноту… взяли мене обома руками. Неймовірна родина!
Я вже побувала на трьох їхніх вечірках. Я нікого не приструнювала, проте мені здається, всі їхні дівчата тепер підробляються під мою зачіску. Що ж, ‘‘наслідувати – найщиріше лестити’’. І, Гілберте, вони справді дуже мені подобаються… я завжди відчувала, що вподобаю Принглів, якщо вони мені дадуть такий шанс. Я навіть починаю підозрювати, що рано чи пізно з’ясується, що й Джен мені до вподоби. Вона може бути милою, коли хоче, і ясно як день, що вона прагне бути такою.
Минулого вечора я вхопила лева за гриву в його ж лігвиську… тобто, я сміливо піднялася парадними сходами до квадратного портика Хвойного Маєтка, оздобленого чотирма металевими урнами, побіленими вапном, і подзвонила у двері. Коли вийшла панна Монкмен, я поцікавилася, чи вона, бува, не відпустить Крихітку Елізабет на прогулянку зі мною. Я чекала на відмову, проте зникнувши в будинку й переговоривши з пані Кемпбелл, ‘‘Прислуга’’ повернулася й похмуро повідомила, що я можу взяти Елізабет, але просила не затримувати її допізна. Цікаво, чи й з пані Кемпбелл дісталися відповідні вказівки панни Сари.
Елізабет спустилася, пританцьовуючи, темним маршем сходів, схожа на маленьку фею у своєму червоному пальтечку й зеленій шапочці, на радощах проковтнувши язика.
– Я вся хвилююся й тремчу, панно Ширлі, – прошепотіла вона, щойно ми вислизнули геть. – Я Бетті… Я завжди Бетті, коли так почуваюся.
Ми зайшли Дорогою-Що-Веде-На-Край-Світу так далеко, як наважилися, а тоді повернулися. Здається, сьогодні ввечері гавань, що темніла, розкинувшись на тлі багряного заходу, навіювала мрії про ‘‘безвісні океани’’[11] й таємничі острови в незвіданих морях. Я затремтіла від захвату, побачивши цю картину, а маленька фея, яку я тримала за руку, – теж.
– Якби ми щосили побігли, то попали б у захід сонця, правда? – захотіла дізнатися вона.
Мені згадався Пол зі своїми фантазіями про ‘‘країну, де засинає сонце’’.
– Ми маємо дочекатися, коли настане Завтра, і тільки тоді зможемо туди потрапити. Елізабет, бачиш отой золотий острів із хмари просто над входом до гавані? Давай удамо, що він – наш Острів Щастя.
– Десь там унизу лежить один острів, – замріяно промовила Елізабет. – Він називається Летюча Хмарина. Яка гарна назва, правда? Родом просто зі Завтра. Я бачу його з вікон на горищі. Власник острова – один джентльмен із Бостона, там у нього літній будинок. Але я вдаю, що острів – мій.
На порозі я схилилася й поцілувала Елізабет у щічку, перш ніж та зникла в будинку. Ніколи не забуду виразу в її очах. Гілберте, ця дитина так і прагне любові.
Сьогодні, коли вона ввечері прийшла по молоко, я помітила, що вона заплакана.
– Вони… вони змусили мене змити ваш поцілунок, панно Ширлі, – хлипало дівча. – Я більше нізащо не буду вмиватися. Я дала клятву. Тому що я не хотіла змивати ваш поцілунок. Сьогодні зранку я втекла до школи невмивана, але увечері ‘‘Прислуга’’ просто силоміць змила його.
Я зберігала серйозний вигляд.
– Як же ти зможеш прожити все життя, ні разу не вмивавшись, сонечко? Не переживай за поцілунок. Я тебе цілуватиму щовечора, коли ти приходитимеш по молоко, і тоді байдуже, що він змиється наступного ранку.
– Ви – одна-єдина на цілий світ, хто мене любить. Коли ви зі мною розмовляєте, мені пахне фіалками.
Нікому ніколи ще не робили гарнішого компліменту. Але я не могла просто взяти й пропустити повз вуха те, що вона сказала спочатку.
– Елізабет, бабуся тебе любить.
– Неправда… вона мене ненавидить.
– Ти просто трішечки-трішечки не розумієш. Твоя бабуся й панна Монкман – дві старі жінки, а старі легко хвилюються через дрібниці. Звісно, ти часом їм надокучаєш. І, звісно, за їхньої молодості дітей виховували набагато суворіше, ніж тепер. Вони дотримуються традицій.
Та я зрозуміла, що Елізабет мої слова не переконують. Щиро кажучи, вони її не люблять, і вона про це знає. Вона обережно озирнулася на будинок, що переконатися, чи зачинені двері. А тоді зумисне заявила:
– Бабуся й ‘‘Прислуга’’ – просто дві старі тиранки, і коли настане Завтра, я назавжди від них утечу.
Мені здається, вона чекала, що я закам’янію від жаху. Насправді в мене підозри, що Елізабет сказала це лише для того, щоб справити враження. Я лише розсміялася й поцілувала її. Сподіваюся, Марта Монкман бачила нас у ту мить з кухонного вікна.
Із вікна вежі ліворуч мені видно весь Саммерсайд. Зараз він просто нагромадження привітних білих дашків… нарешті привітних, адже Прингли привітали мене у своєму товаристві. Подекуди в мансардних вікнах палає світло. Подекуди видно подихи примарно-сірого диму. Низько нависле над усім цим небо густо всипане зорями. ‘‘Місто у сон поринає’’[12]. Яка чудова фраза! Пам’ятаєш… ‘‘Ішов Галахад, а міста в сон поринали?’’
Я така щаслива, Гілберте. Мені не доведеться на Різдво з поразкою й ганьбою їхати в Зелені Дахи. Яке чудове життя… неймовірно чудове.
Як і фунтовий кекс панни Сари. Ребекка Дью таки замісила тісто й змусила його ‘‘впріти’’ відповідно до вказівок… що означало всього-на-всього вкрити кількома грубими шарами обгорткового паперу й ще кількома рушниками й залишити настоюватися на три дні. Можу його порекомендувати.
(У слові ‘‘рекомендувати’’ ‘‘е’’ чи ‘‘и’’? Хоч у мене диплом гуманітарія, та я завжди сумніваюся. Цікаво, що, якби Прингли дізналися про це до того, як я знайшла щоденник Енді!)»
IX
Одного лютневого вечора Трикс Тейлор згорнулася клубочком у вежі, поки за шибами свистіла маленька хурделиця, а та явно крихітна грубка муркотіла, наче розжарений чорний кіт. Трикс виливала Енн свої жалі. Енн виявляла, що з усіх сторін потроху перетворюється на повірницю. Усі знали, що вона має нареченого, тому жодна саммерсайдська дівчина не боялася, що Енн стане можливою суперницею, а ще щось у ній вселяло певність: їй можна довіритися.
Трикс прийшла запросити Енн на вечерю, заплановану наступного дня. Трикс була веселим пухким дівчам, рум’янощоким і з блискучими карими очима, і не схоже, що у двадцять життя тягарем налягало їй на плечі. Та, з’ясувалося, що й у неї не все так гладко.
– Завтра увечері в гості приїжджає професор[13] Леннокс Картер. Тому ми так хочемо, щоб і ти прийшла. Він тепер очолює кафедру сучасних мов у Редмонді й стільки всього знає, тому нам за столом треба співрозмовника з розумною головою. Ти ж знаєш, ні я, ні батько, хоч він і Прингл, не можемо похвалитися особливою кмітливістю. А Есме… Енн, ти ж знаєш, яка вона мила, і до того ж направду тямовита, але така сором’язлива, що навіть не може скористатися тією своєю головою поруч із професором Картером. Вона по вуха в нього закохана. Це жалюгідно. Я дуже люблю Джонні… але щоб я отак перед ним розкисала!
– Вони з професором Картером заручені?
– Ще ні… не офіційно. Та Енн, вона так надіється, що цього разу він планує попросити її руки. Хіба він би приїжджав би сюди до своєї кузини просто серед семестру, якби мав на думці дещо інше? Надіюся, він так і зробить, інакше бідолашна Есме просто помре. Але, між нами, він мене не зачарував аж так, щоб я хотіла з ним породичатися. За словами Есме, він украй вередливий, а вона страшно переживає, що ми йому не сподобаємося. Якщо він нас не вподобає, то ніколи не попросить її руки, вважає вона. Тому ти тільки уяви, як вона надіється, що завтра за вечерею все пройде гладесенько. Не розумію, чого б мало бути навпаки… Мама пречудово готує, у нас добра прислуга, а Прингла я підкупила половиною своїх щомісячних кишенькових, щоб він тільки поводився як годиться. Звісно, Картер і йому не до вподоби… каже, що він – ще той франт… проте Картер кохає Есме. Хоч би батька не охопили меланхолія!
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
Примечания
1
Американський пампух-бублик – донат (прим. пер.)
2
Самюель де Шамплен – засновник французьких провінцій у Канаді, укладав союзи з індіанськими племенами гуронів (прим. пер.).
3
Фунтовий кекс (англ. poundcake) – традиційна випічка, де припадає по фунту (близько 0,5 кг) чотирьох складників (борошна, яєць, цукру й масла), звідси й назва (прим. пер.).
4
Скай – один з островів з архіпелагу Внутрішніх Гербридів, другий за величиною острів Шотландії (прим. пер.).
5
Мінденська битва – одна з битв Семилітньої війни (1759), перемогу в якій досі щороку 1 серпня згадують деякі британські підрозділи (прим. пер.).
6
Дагеротип – фото, одержане внаслідок першого практичного способу зйомки з використанням йодованого срібла, зображення виходили досить чіткі, проте їх не можна було скопіювати (прим. пер.).
7
Лорд Дарнлі – принц-консорт королеви Шотландії Марії Стюарт. Він на чолі зі змовниками вбив її секретаря, Девіда Річчо, що згодом використали як привід усунути самого Дарнлі й звинуватити в цьому королеву (прим. пер.).
8
Ідеться про канадську провінцію на південному сході країни (прим. пер.).
9
Мис Горн – найпівденніша точка архіпелагу Вогняна Земля, славиться несприятливими погодними умовами (прим. пер.).
10
Рядки з гімну «There is a land of pure delight» (прим. пер.).
11
Безвісні океани – алюзія на поему Джона Кітса «До солов’я» (прим. пер.).
12
Із поеми Альфреда Теннісона «Лицар Галахад» (прим. пер.).
13
У американських навчальних закладах професором називають викладача (прим. пер.).
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
Полная версия книги