Рілла з Інглсайду

VI. Сьюзан, Рілла й собака Понеділок приймають рішення

Велику вітальню Інглсайду запорошило шматками білої бавовни. Від штабу Червоного Хреста надійшло повідомлення, що будуть потрібні простирадла та бинти. Нан, Ді та Рілла тяжко працювали. А пані Блайт та Сьюзан нагорі в кімнаті хлопчиків мали особливе завдання. З сухими, сповненими болю очима, вони пакували Джемові речі. Він мав відбути у Валкартьє наступного ранку. Вони чекали на цю звістку, але коли вона прийшла, легше не стало.

Рілла вперше в житті підшивала поділ простирадла. Коли прийшла звістка, що Джем повинен піти, вона виплакала сльози серед сосен Веселкової Долини, а тоді пішла до мами.

– Мамо, я хочу щось зробити. Я лише дівчинка… я не можу зробити нічого, аби виграти цю війну… але я хочу хоч якось допомогти з дому.

– Прийшла бавовна для простирадл, – відповіла пані Блайт. – Можеш допомогти Нан та Ді їх підшивати. Рілло, як думаєш, ти зможеш організувати Молодіжний Червоний Хрест серед юних дівчаток? Думаю, буде краще, якщо вони працюватимуть самі, а не матимуть справи зі старшими людьми.

– Але, мамо… я ж ніколи нічого подібного не робила.

– Нам усім впродовж наступних місяців доведеться займатися тим, що ми ще не робили, Рілло.

– Ну, – Рілла зробила рішучий крок, – я спробую, мамо… тільки скажи, з чого почати. Я все обдумала й вирішила, що маю стати хороброю, відважною й безкорисливою, наскільки це можливо.

Пані Блайт не усміхнулася у відповідь на твердження Рілли. Можливо, просто не хотіла усміхатися, а, може, вгледіла справжнє зерно рішучості за романтичністю Ріллиного хизування.

Отак Рілла й прошивала простирадла й подумки організовувала Молодіжний Червоний Хрест, займаючись шиттям. До того ж організовувати їй подобалося значно більше, ніж підшивати. То було цікаве заняття, а Рілла, на свій подив, виявила до нього хист. Хто буде очільником? Не вона. Старшим дівчатам це не сподобається. Ірен Говард? Ні, Ірен не настільки популярна, як мала б бути. Марджорі Дрю? Ні, у Марджорі сили волі на це не вистачить. Тож вона наважилася погодитися з останньою кандидатурою. Бетті Мед… спокійна, тямуща, тактовна Бетті – саме те, що потрібно! А Уна Мередіт буде скарбничою, а, якщо вони наполягатимуть, то Рілла може стати секретарем. Інші комітети потрібно обрати, коли вже організують Молодіжний Червоний Хрест, але Рілла принаймні знала, кого куди поставити. Вони проводитимуть зустрічі… без жодних смаколиків… Рілла знала, щодо цього доведеться серйозно сваритися з Олівією Кірк… але все потрібно робити по-діловому… впорядковано. Її книгу для записів потрібно перефарбувати в білий і намалювати на обкладинці Червоний Хрест… і добре було б зробити якусь уніформу, аби мати що одягати на концерти, які вони повинні організовувати, щоб збирати пожертви… щось просте, але гарне.

– Ти прошила верхній край простирадла з одного боку, а нижній край – з іншого, – мовила Ді.

Рілла взялася проти й зловила себе на думці, що вона ненавиділа шиття. А керувати Молодіжним Червоним Хрестом буде значно цікавіше.

Тим часом на горішньому поверсі пані Блайт розказувала:

– Сьюзан, а пам’ятаєш той день, коли Джем підняв свої маленькі рученята й назвав мене «ма»… перше слово, яке він намагався вимовити?

– З цим щасливим дитинчам Ви не можете згадати нічого, що б я не пам’ятала аж до смерті, – мрійливо відповіла Сьюзан.

– Сьюзан, я й досі думаю про той вечір, коли він плакав за мною. Йому було лише кілька місяців. Гілберт не хотів, щоб я до нього ішла… казав, що з дитиною все добре, йому тепло, що так в нього з’явиться погана звичка. Але я пішла… взяла його на руки… і відчула, як міцно його ручки обплели мою шию. Сьюзан, якби я не пішла тієї ночі, двадцять один рік тому, не взяла дитинку, яка так за мною плакала, я б не могла зустріти завтрашній ранок.

– Не знаю, як, але нам доведеться з цим змиритися, пані лікарко, люба. Тільки не кажіть мені, що то буде останнє прощання. Він повернеться у відпустку, навіть не встигне за океан полетіти, правда?

– Сподіваємося, але ми не певні. Я мирюся з думкою, що ні, аби не розчаровуватися ще більше. Сьюзан, я налаштована посилати свого хлопчика завтра з усмішкою на обличчі. Не хочу, аби він їхав, згадуючи слабку матір, у якої не вистачило хоробрості відправити його, хоч йому вистачило хоробрості піти. Сподіваюся, ніхто з нас не плакатиме.

– Я не плакатиму, пані лікарко, люба, будьте певні. Але зможу я усміхнутися чи ні, то вже залежить від Всевишнього, але в животі в мене точно все стиснеться. Ще залишилося місця для фруктового пирога? А для пісочного печива? А фаршированого пирога? Та благословенна дитина не повинна страждати від голоду, байдуже, буде в тому Квебеку що їсти чи ні. Здається, усе змінилося так швидко, правда? Навіть старий кіт у будинку пастора помер. Востаннє дихнув за чверть до десятої минулого вечора. Кажуть, Брюсові його смерть розбила серце.

– Час вже був тому котяті відійти у світи, де й місце хорошим котам. Йому було щонайменше п’ятнадцять років. Схоже, він почувався самотньо, відколи померла тітка Марта.

– Я б не побивалася, пані лікарко, люба, якби та худоба Гайд теж здохла. Він здебільшого був паном Гайдом, відколи Джем повернувся додому у військовій формі, я тої думки й притримуватимуся. Не знаю, що робитиме Понеділок, коли Джем піде. У цього створіння такий людський погляд, що вивертає в мені все хороше. Еллен Вест завжди лаялася на Цісаря, а ми думали, що вона з глузду з’їхала. А виявилося, «хоч це й божевілля, є в ньому послідовність»[19]. Ну, цей кошик ми спакували, пані лікарко, люба, піду вниз зготую найкращі смаколики на вечерю. От би знати, коли я наступного разу зготую Джемові вечерю, але скільки всього приховано від наших очей.

Джем Блайт і Джеррі Мередіт вирушили наступного ранку. То був похмурий день, тяжкі сірі хмари – провісники дощу, скупчувалися на небі, але всі з Глена, Чотирьох Вітрів, Гарбоу Гед, Верхнього Глену й містечок за гаванню… окрім Вусаня-з-місяця… прийшли їх провести. Родини Блайт та Мередіт усміхалися. Навіть Сьюзан, так влаштував Всевишній, одягнула усмішку, хоча ефект від неї був болючіший, аніж якби в неї текли сльози. Фейт і Нан були дуже бліді й дуже хоробрі. Рілла думала, що протримається, якщо клубок не підступить до горла, а губи не тремтітимуть. Собака Понеділок прийшов також. Джем спробував попрощатися з ним в Інглсайді, але Понеділок благав так майстерно, що Джем поступився й дозволив йому піти на станцію. Собака простував впритул біля Джемових ніг і спостерігав за кожним рухом свого любого господаря.

– Я не можу дивитися в очі цій собаці, – мовила пані Мередіт.

– У цієї тваринки відчуття сильніші, аніж у більшості людей, – мовила Мері Венс. – Ну, чи думав хтось з нас, що ми доживемо до такого дня? Я проплакала всю ніч, думаючи про те, що Джем і Джеррі отак підуть. Думаю, вони й самі засмучені. Міллер вбив собі в голову, що теж має піти, але я його швидко відмовила… його тітка сказала кілька зворушливих слів. Вперше ми з Кітті Алек дійшли згоди. Диво, яке, певне, відбулося вперше й востаннє. А ось і Кен, Рілло.

Рілла знала, що Кеннет тут. Вона була в цьому певна, відколи зістрибнула з брички Лео Веста. А тепер він підійшов до неї з усмішкою на обличчі.

– Як я бачу, ти тут вдаєш хоробру-усміхнену-сестричку. Тут такий натовп з Глену зібрався! Ну, я теж їду з дому через кілька днів.

Вітерець спустошення, якого не зміг здійняти навіть від’їзд Джема, зовсім здув усю Ріллину рішучість.

– Чому? В тебе ж іще місяць канікул лишився!

– Так… але я не можу відпочивати в Чотирьох Вітрах, насолоджуватися канікулами, коли світ потерпає в такому вогні. Я вирушу до Торонто, знайду спосіб якось допомагати, попри ту кляту щиколотку. Я не дивлюся на Джема чи Джеррі… бо мене аж роз’їдають заздрощі. Ви, дівчатка, молодці…. не плачете… не стоїте з похмурими виразами обличчя. Хлопці поїдуть у бадьорому настрої. Сподіваюся, мама й Персіс поводитимуться так само, коли прийде моя черга.

– Ох, Кеннете… війна закінчиться, ще й твоя черга не плийде.

Ось! Вона знову не вимовила всіх букв. Ще один неймовірний момент зіпсуто. Ну, така вже її доля. У будь-якому випадку, це не має значення. Кеннет уже пішов… він говорив з Етел Різ, яка о сьомій ранку одягнула ту саму сукенку, в якій ходила на танці, а тепер стояла і плакала.

Якого біса плакала Етел? Ніхто з Різів не одягнув військової форми. Рілла також хотіла плакати… але не плакатиме. Що там так меланхолійно скиглила мамі ця страшна стара пані Дрю?

– Не знаю, як ви це витримуєте, пані Блайт. Я б не змогла, якби ішов мій бідолашний хлопчик.

А мама… ох, на маму завжди можна було покластися! Сірі очі на її блідому обличчі зблиснули.

– Могло бути гірше, пані Дрю. Якби мені довелося змусити його піти.

Рілла зрозуміла те, що так і не дійшло до пані Дрю. Вона високо підняла голову. Її брата не потрібно змушувати йти.

Рілла стояла на самоті, слухаючи безладні уривки розмов людей, що проходили повз неї.

– Я сказала Марку зачекати, подивитися, чи вони покличуть другу хвилю добровольців. Якщо так, я дозволю йому піти… та вони й не покличуть, – мовила пані Палмер Бурр.

– Думаю, я б свого змусила вельветовим поясом, – відповіла Бессі Клов.

– Я боюся дивитися в обличчя свого чоловіка… Боюся побачити в його очах бажання піти, – мовила наречена з іншого берега гавані.

– Я добряче налякана, – примхливо промовила пані Джім Говард. – Я боюся, що Джим піде в добровольці… але й не менше боюся, що не піде.

– До Різдва війна закінчиться, – сказав Джо Вікерс.

– Нехай європейські нації воюють одна з одною, – мовив Абнер Різ.

– Коли він був ще хлопчиком, я бив його безліч разів, – вигукнув Норман Дуґлас, здавалося, звертаючись до когось з високих військових чинів Шарлоттауна. – Так, сер, я його добряче віддубасив, він тепер важлива персона.

– На кону існування Британської Імперії, – зауважив священник методистської церкви.

– Звичайно, це пов’язано з уніформами, – зітхнула Ірен Говард.

– Ця війна має комерційний характер, усе сказане й зроблене не варте й краплини канадської крові, – мовив незнайомець з готелю на березі.

– Родина Блайтів легко це все сприймає, – зауважила Кейт Дрю.

– Їхні молоді дурні просто встряють ще в одну пригоду, – буркнула Натан Кроуфорд.

– Я в Кітченері цілком впевнений, – промовив лікар з іншого берега гавані.

За ці десять хвилин Рілла пережила послідовно напади злості, сміху, презирства, депресії та натхнення. Ох, люди такі… потішні! Як мало вони розуміють. «Легко сприймають» – справді… навіть коли Сьюзан всю ніч очей не могла стулити! Кейт Дрю завжди була таким зухвалим дівчиськом.

Ріллі здавалося, що вона в якомусь жахливому нічному кошмарі. Невже це ті люди, які ще три тижні тому говорили про врожаї, ціни й місцеві плітки?

Надходив поїзд… мама тримала руку Джема… Собака Понеділок її облизував… усі прощалися… прибув потяг! Джем спочатку поцілував Фейт… стара пані Дрю істерично зойкнула…. хлопець, якого вів Кеннет, бадьоро скрикнув… Рілла відчула, як Джем стискає її руку… «Прощавай, Павуче»… хтось поцілував її щоку… вона вірила, що то був Джеррі, але не була до кінця в цьому певна… вони поїхали… потяг вирушив… Джем і Джеррі махали всім на пероні… усі махали у відповідь… мама й Нан досі усміхалися, ніби й забули зняти усмішку з обличчя… Понеділок тужливо завивав, священник методистської церкви заледве втримав його, аби собака не побіг за потягом… Сьюзан махала своїм найкращим капелюшком і вигукувала «ура», наче чоловік… невже вона зійшла з розуму?… потяг завернув. Вони поїхали.

Рілла глибоко вдихнула й прийшла до тями. Раптово запала тиша. Не залишалося нічого іншого, як повернутися додому… і чекати. Лікар та пані Блайт ішли разом… як і Нан з Фейт… як і Джон Мередіт і Розмарі. Волтер, Юна, Ширлі, Ді, Карл і Рілла ішли групкою. Сьюзан знову одягнула капелюшка на голову задом наперед і похмуро йшла на самоті. Ніхто й не помітив відсутності собаки Понеділка. Коли виявили пропажу, Ширлі повернувся за ним. Він знайшов Понеділка, той скрутився в одному з відділів біля станції, і спробував виманити його додому. Але Понеділок не зрушив з місця. Він тільки змахнув хвостом, показуючи, щов нього не залишилося почуттів, тож жодні вмовляння не допоможуть.

– Думаю, Понеділок вирішив чекати там, поки Джем не повернеться, – промовив Ширлі, намагаючись засміятися, приєднуючись до інших. Саме це собака Понеділок й зробив. Його любий господар поїхав… він, Понеділок, якому демон в одежі методистського священника злісно й навмисно не дозволив піти за господарем. Тому він, Понеділок, сидітиме тут, поки хрипке чудовисько, з якого йде дим, яке забрало його героя, не поверне його назад.

Ох, чекай тут, маленький вірний собако з м’якими розумними збентеженими очима. Пройде ще багато довгих сумних днів, перш ніж твій товариш повернеться назад.

Лікар поїхав на виклик того вечора, тож Сьюзан, перш ніж лягти спати, навідалася до кімнати пані Блайт, подивитися, чи любій пані лікарці «добре й спокійно». Вона урочисто зупинилася біля ліжка і так само урочисто заявила:

– Пані лікарко, люба, я вирішила бути героїнею.

«Люба пані лікарка» ледь стрималася, аби не засміятися… що було зовсім негарно, позаяк вона не сміялася, відколи Рілла оголосила про такі ж героїчні наміри. Будьте певні, Рілла – слабке створіннячко в білій одежі, з обличчям, наче у квіточки й променистими юними очима, у яких палахкотіли різноманітні почуття. А Сьюзан була в простенькій сірій фланелевій нічній сорочці, червона вовняна смужка обплела її сиве волосся, наче то був оберіг від невралгії. Але загалом жодної різниці. Потрібно ж зважати на бойовий дух? Проте пані Блайт було важко не сміятися.

– Я не збираюся, – твердо продовжила Сьюзан, – нарікати, скиглити чи сумніватися в мудрості Всемогутнього більше, аніж до цього. Скиглити, зневірюватися чи звинувачувати Всемогутнього – марно, це нічого не дасть. Треба розуміти, що ми робимо – байдуже, прополюємо ми землю для цибулі чи керуємо урядом. Я зрозумію. Ці, благослови їх Боже, хлопці пішли на війну. А ми, жінки, пані лікарко, люба, мусимо жити з гідністю й не втрачати мужності.

VII. Дитя війни та супниця

– Льєж і Намур тепер належать Бельгії, – похитав головою лікар. – Ой, не подобається мені це все… ой, не подобається.

– Не втрачайте самовладання, пане лікарю, любий. Їх просто захищають іноземці, – величаво зауважила Сьюзан. – Почекайте, поки німці почнуть воювати проти англійців. Ото вже буде інша історія, можете повірити.

Лікар знову похитав головою, але вже не так сумно. Можливо, вони всі підсвідомо поділяли переконання Сьюзан, що «тонка сіра лінія» незламна, попри переможну ходу вимуштруваних німецьких мільйонів. У будь-якому випадку, коли настав той жахливий день… перший із вервечки жахливих днів… новини, що Британській армії довелося виступити, змусили їх розгублено витріщатися один на одного.

– Це… це неправда, – видихнула Нан, ховаючись у тимчасовому притулку недовіри.

– Я відчувала, що сьогодні надійдуть погані новини, – мовила Сьюзан, – сьогодні без жодної на те причини це котяче створіння перетворилося в пана Гайда, а це поганий знак.

– Розбита, стомлена, але недеморалізована армія, – бурмотів лікар, читаючи звіти з Лондона. – Невже так можна говорити про армію Англії?

– Тепер уже війна не скоро закінчиться, – у відчаї вигукнула пані Блайт.

Віра Сьюзан, затьмарена на мить, знову повернулася з тріумфом.

– Пам’ятайте, пані лікарко, люба, що британська армія – це не британський військово-морський флот. Ніколи про це не забувайте. Росіяни теж на підході, хоча я про росіян багато не знаю, а відтак, не дуже на них покладаюся.

– Росіянам забракне часу, аби врятувати Париж, – похмуро зауважив Волтер. – Париж – це серце Франції, дорога туди відкрита. Ох, якби ж то, – а тоді він раптом зупинився й вийшов.

Після такого паралізованого дня мешканцям Інглсайду вдалося «жити далі», навіть зіштовхнувшись віч-на-віч з найпохмурішими новинами. Сьюзан шалено працювала на кухні, лікар поїхав на огляд, Нан і Ді почали займатися справами Червоного Хреста, а пані Блайт поїхала до Шарлоттауна на збори Червоного Хреста. Рілла, виплеснувши всі свої почуття бурхливою рікою сліз у Веселковій Долині й рядками в щоденнику, згадала, що визвалася бути героїнею. Вона думала, що робить справді героїчний вчинок, ставши волонтером й одного дня об’їхавши на старому сірому коні Абнера Кроуфорда весь Глен та Чотири Вітри, збираючи обіцяні постачання для Червоного Хреста. Один з інглсайдських коней кульгав, лікарю треба було іншого скакуна, тож не залишалося нічого іншого, як взяти кобилу Кроуфорда, спокійну, неспішну товстошкіру істоту з доброзичливою звичкою зупинятися кожні кілька ярдів, аби скинути муху з однієї ноги іншою. Рілла відчувала, що витримати все це, а ще й той факт, що німці лише за п’ятдесят миль від Парижа – майже неможливо. Але вона хоробро вирушила виконувати доручення отримавши неймовірні результати.

Пізно пополудні вона вже прямувала на бричці, наповненій різними посилками, і виїхала на трав’янисту довгу стежку, що вела до берега гавані, думаючи, чи варто було їхати до будинку Андерсонів. Андерсони були страшенно бідні, навряд чи пані Андерсон мала що дати. З іншого боку, її чоловік, вроджений британець, працював у Кінгспорті, коли почалася війна, одразу поплив до Британії й записався добровольцем, навіть не приїхавши додому й не надіславши достатньо грошей, аби вони змогли протриматися. Тож пані Андерсон може образитися, якщо її дім обійдуть стороною. Рілла вирішила навідатися. Згодом час від часу вона про це шкодувала, але врешті-решт залишилася задоволена, що пішла.

Будинок Андерсонів був маленький, напівзруйнований, він похилився в ліску серед пошарпаних ялин біля берега, ніби соромлячись самого себе й намагаючись ховаючись від людського ока. Рілла прив’язала свого сірого коня до хиткого паркану й підійшла до дверей. Вони були відчинені. Те, що вона побачила за ними, змусило її безмовно застигнути на місці.

Крізь відкриті двері малої спальні навпроти, Рілла побачила пані Андерсон, що лежала на неохайному ліжку. Пані Андерсон померла. Не було жодних сумнівів. Не було також сумнівів, що огрядна, замурзана, руда, червонолиця й надто дебела жінка, яка сиділа біля виходу, спокійно курячи люльку, виглядала цілком живою. Вона ліниво хиталася вперед-назад серед усього цього бруду й безладу, зовсім не звертаючи уваги на пронизливий лемент, що долинав із колиски, яка стояла посеред кімнати.

Рілла знала жінку за зовнішністю та характером. То була пані Коновер, тітка пані Андерсон; вона жила в рибацькому селищі. Жінка зловживала випивкою й курінням.

Спочатку Рілла поривалася повернутися й піти. Але так не піде. Можливо, та жінка, якою гидкою вона б не була, потребує допомоги… хоча не схоже було, щоб вона взагалі переймалася чиєюсь допомогою.

– Заходь-но, – мовила пані Коновер, забираючи люльку. Вона витріщилася на Ріллу своїми маленькими щурячими очиськами.

– А… а пані Андерсон справді померла? – обережно спитала Рілла, переступаючи через поріг.

– Мертва, як дверний цвєх, – бадьоро відповіла пані Коновер. – Врізала дуба пів години тому. Я послала Джена Коновера подзвонити могильнику, шоб він покликав на допомогу. А ти ж донька лікаря, га? Ну шо, як настрій?

Рілла не побачила жодного незагромадженого стільця, а відтак і далі стояла.

– Це сталося… дуже раптово?

– Ну, вона всихалася, ше відколи нікчема Джим намилився до Англії… а шкода, шо він поїхав. Я думаю, то її наніц скосило, щойно те зачула. Два тижні тому народився оцей малий, відтоді вона ось так злягла, а сьогодні встала й вмерла, жодна жива душа такого не чекала.

– А я можу чимось до… допомогти? – завагалася Рілла.

– Боже правий, нє… хіба шо ти можеш дати раду дітям. Бо я нє. Те мале дитя кричить денно і ношно. А мені вже по цимбалях.

Рілла обережно підійшла до колисочки й більш сторожко відкинула брудну ковдру. Вона не мала наміру торкатися дитини… вона теж не вміла «давати дітям ради». Вона побачила противного карлика з червоним перекошеним малим обличчям, загорнутим у шматок вицвілої старої фланелі. Вона ще ніколи в житті не бачила противнішої дитини. Її раптово накрило відчуття жалю до покинутої осиротілої крихітки, яка «прийшла нізвідки» в це небезпечне «тут».

– А що буде з дитиною? – спитала вона.

– Бог його знає, – байдуже промовила пані Коновер. – Мін страшенно хвилювалася за нього, а тоді вмерла. Вона все казала: «Ох, шо то буде з моїм бідолашним дитям, коли мені несила буде терпіти». А я кажу, я ним перейматися не буду. Я вже виховувала хлопа, якого моя сеструха підкинула, а коли воно підросло, з нього вийшли люди, то він мені на старості взагалі не допомагає, невдячний вилупок. Я казала Мін, шо дитя треба відіслати в сиротинець, а тоді чекати на повернення Джима, аби він за тою дитиною глядів. Можеш повірити, їй та ідея не сподобалася. Отаке воно сталосі.

– Але хто доглядатиме за дитиною, поки її не заберуть до сиротинця? – наполягала Рілла. Її турбувала доля дитини.

– Певне, вже мені доведеться, – пробурмотіла пані Коновер. Вона відклала люльку й без тіні сорому добряче сьорбнула з чорної пляшки, яку дістала з полички, що стояла поруч. – Не думаю, шо те дитя довго протягне. Воно хоробливе. Мін ніколи не мала здоровля, та й воно мо’ не має. Я си думаю, шо воно ше не довго завиватиме.

Рілла посунула ковдру вниз.

– Боже, дитина зовсім без одягу, – вигукнула шокована Рілла.

– А кому, ти мені скажи, його одягати? – вимогливо й жорстоко промовила пані Коновер. – Мені було ніколи… я доглядала за Мін весь час. До речі, я вже ж казала, я про дітей ніц не знаю. Стара пані Біллі Кроуфорд була тут, коли те дитя народилося. Вона його помила, згорнула в цю фланель і ше троха доглядала. Тій істоті доволі тепло. Та й надворі холодно так, шо зуб на зуб не попадає.

Рілла притихла, дивлячись на заплакану дитину. Вона ще ніколи раніше не стикалася з трагедією життя, а ця зворушила її до глибини серденька. Їй завдавала страшного болю одна лише думка про бідолашну маму, яка саменька спускалася тінистим пагорбом, трясучись над дитиною, у якої не залишилося нікого, окрім цієї противної старої жінки. Якби вона прийшла хоч трішки раніше! Та що б вона зробила… і що їй робити тепер? Вона не знала, але повинна була щось зробити. Вона ненавиділа дітей… але просто не могла піти й залишити цю маленьку істоту на пані Коновер, яка знову прикладалася до чорної пляшки і, певне, безпробудно питиме, поки ніхто не надійде.

«Я не можу залишитися, – роздумувала Рілла. – Пан Кроуфорд сказав, що я маю повернутися додому до вечері, він хоче забрати свого поні. Ох, що ж мені робити?»

Вона прийняла раптове, відчайдушне та імпульсивне рішення.

– Я візьму дитя до себе додому, – промовила вона. – Можна?

– На, якщо хочеш, – привітно відповіла пані Коновер. – Ніц не маю проти. Бери, прошу.

– Я… я не можу його нести, – заперечила Рілла. – Я мушу керувати конем, я можу дитину впустити. Тут десь знайдеться кошик… десь, куди б я змогла покласти дитя?

– Та ніби нє. Тут майже ніц нема. Можу заклястися. Я ж кажу. Мін бідувала, воно таке ж безпорадне, як Джим. Ти оно відклий ту шуфлєду, там троха дитячого одягу. Ліпше бери все.