– Певна рiч. А що там за справа?
– Все дiзнаетеся дорогою. Внизу на нас чекае екiпаж i клiент. Їдьмо.
– Хвильку.
Я накидав записку своему сусiду, забiг нагору до дружини, щоб попередити, що iду, i наздогнав Голмса на ганку.
– Ваш сусiд також лiкар? – спитав вiн, кивнувши на мiдну дощечку на сусiднiх дверях.
– Авжеж, вiн купив практику одночасно зi мною.
– І давно вона iснуе?
– Стiльки ж, скiльки й моя. З того часу, як побудували цi будинки.
– Ви купили кращу.
– Атож. Але звiдки ви про це дiзналися?
– По сходах, мiй любий Ватсоне. Вашi сходинки дуже стертi пiдошвами, так, що кожна на три дюйми нижча, нiж у сусiда. А ось i наш клiент. Мiстере Голл Пiкрофт, дозвольте вiдрекомендувати вам мого приятеля, доктора Ватсона, – сказав Голмс.
– Гей, кебмене, – додав вiн, – хльоснiть коней, ми запiзнюемося на потяг.
Я сiв навпроти Пiкрофта.
Це був високий, серйозний чоловiк iз вiдкритим, приемним обличчям i свiтлими закрученими вусиками. На ньому був блискучий цилiндр та акуратний чорний костюм, який додавав йому вигляду чепуристого клерка iз Сiтi, насправдi так i було. Вiн належав до тих людей, яких у нас називають кокнi[2 - Кокнi (англ. cockney) – зневажливо-глузливе прiзвисько уродженця Лондона з середнiх i нижчих верств населення.], але з них походить стiльки прекрасних солдатiв-волонтерiв, а також чудових спортсменiв, як iз жодного iншого прошарку англiйського королiвства. Його кругле рум’яне обличчя було веселим вiд природи, але зараз куточки губ чоловiка опустилися, що додало йому дещо комiчного вигляду. Яке нещастя привело його до Шерлока Голмса, я дiзнався, аж коли ми сiли у вагон першого класу, i потяг рушив.
– Отже, – видихнув Голмс, – маемо ще бiльше години вiльного часу. Мiстере Пiкрофт, розкажiть, будь ласка, моему колезi про свою пригоду, як ви розповiдали менi, а якщо можна, то й докладнiше. Менi також буде корисно простежити хiд подiй ще раз. Справа, Ватсоне, може виявитися дрiб’язковою, але в нiй е певнi достатньо цiкавi обставини, якi ви, як i я, так любите. Отже, мiстере Пiкрофт, до справи. Я бiльше не перериватиму вас.
Наш супутник зиркнув на мене, i його очi спалахнули.
– Найнеприемнiше в цiй iсторii те, – почав вiн, – що в нiй я виглядаю цiлковитим телепнем. Правда, можливо, все ще залагодиться. Зiзнаюся, що не мiг вчинити iнакше. Але якщо я й цю роботу втрачу, не отримавши нiчого натомiсть, то вийде, що немае у свiтi бiльшого дурника, нiж я. Хоч я й не майстер оповiдок, але послухайте, що сталося. Я служив у маклерськiй фiрмi «Коксон i Вудгаус» у Дрейпер-Гарденс, але навеснi цього року луснула венесуельська позика (ви, звiсно, про це чули) i фiрма збанкрутувала. Всi службовцi, двадцять сiм людей, зрозумiло, опинилися на вулицi. Я працював у них п’ять рокiв, i, коли сталася буря, старий Коксон дав менi блискучу характеристику. Я взявся шукати нове мiсце, ходив то туди, то сюди, але таких бiдолах, як я, скрiзь було повно.
Становище було надзвичайно важким. У Коксона я отримував три фунти стерлiнгiв на тиждень i за п’ять рокiв заощадив сiмдесят фунтiв, але цi грошi, як i все на свiтi, скiнчилися. Я дiйшов до межi, у мене не залишилося грошей навiть на марки та конверти, щоб вiдповiдати на оголошення. Я зносив усе взуття, оббиваючи пороги рiзних фiрм, але знайти роботу не мiг.
Коли я вже зовсiм втратив надiю, то почув про вакантну посаду у великому банкiрському домi «Мейсон i Вiльямс» на Ломбард-стрит. Наважуся припустити, що ви не надто знайомi з дiловим свiтом Лондона, але можете менi повiрити: це один iз найбагатших i найсолiднiших банкiв. Пропонувати своi послуги можна було лише поштою. Я надiслав iм запит разом iз характеристикою без будь-якоi надii на успiх. І раптом зворотною поштою отримую вiдповiдь, що наступного понедiлка можу приступити до виконання своiх нових обов’язкiв. Як це сталося, нiхто не мiг пояснити. Кажуть, що в таких випадках управитель просто встромляе руку в купу заяв i витягуе навмання першу-лiпшу, ось i все. Але, у будь-якому разi, менi пощастило, i я нiколи так не радiв, як тодi. Тижнева платня була навiть бiльшою на один фунт, а обов’язки мало чим вiдрiзнялися вiд тих, якi я виконував у Коксона.
Тепер пiдходжу до найдивовижнiшоi частини моеi iсторii. Маю вам сказати, що орендую квартиру за Гемпстедом, на Поттерз-стрит, 17. Того ж вечора, коли отримав цього приемного листа, я сидiв удома й курив люльку. Раптом зайшла власниця квартири й подала вiзитiвку, на якiй було надруковано: «Артур Пiннер, фiнансовий агент». Я нiколи ранiше не чув про нього, тож не уявляв, хто вiн i чому я йому знадобився, проте попросив домовласницю запросити його нагору. Увiйшов темноокий брюнет середнього зросту, з чорною бородою та лискучим носом. Його хода була швидкою, а мова уривчастою, як у людини, котра звикла цiнувати час.
«Мiстер Пiкрофт, якщо не помиляюся?» – перепитав вiн.
«Атож, сер», – вiдповiв я, пропонуючи сiсти.
«Ви ранiше служили в Коксона?»
«Авжеж, сер».
«А зараз влаштувалися в банкiрський дiм Мейсона?»
«Саме так».
«Ага, – сказав вiн. – Бачте, я чув, що ви маете неабиякi дiловi здiбностi. Менi вас дуже рекомендував Паркер, колишнiй управитель Коксона».
Я, природно, був дуже задоволений, почувши настiльки втiшний вiдгук про себе. Я завжди сумлiнно виконував своi обов’язки в Коксона, але менi й на гадку не спадало, що про мене таке кажуть в Сiтi.
«Маете хорошу пам’ять?» – поцiкавився Пiннер.
«Не нарiкаю», – вiдповiв я скромно.
«Ви стежили за курсом паперiв останнiм часом?»
«Безумовно! Я щоранку переглядаю “Бiржовий вiсник”».
«Дивовижна сумлiннiсть! – вигукнув вiн. – Ось де джерело будь-якого успiху! Якщо не заперечуете, я вас трохи проекзаменую. Скажiть, який курс Ейширських акцiй?»
«Вiд ста п’яти до ста п’яти з чвертю».
«А Об’еднаних новозеландських?»
«Сто чотири».
«Добре, а Брокенгiльських англiйських?»
«Вiд ста семи до ста семи з половиною».
«Чудово! – вигукнув вiн. – Просто чудово. Таким я вас собi й уявляв. Хлопчику мiй, ви створенi для бiльшого, нiж бути простим клерком у Мейсона!»
Його захоплення, як ви розумiете, мене, звiсно, дещо збентежило.
«Та воно наче й так, мiстере Пiннер, – зауважив я, – але не всi про мене такоi високоi думки. Я не один день побiгав, поки знайшов цю вакансiю. І дуже радий iй».
«Боже милий, що це ви таке кажете! Хiба ваше мiсце там? Ось послухайте, що вам скажу. Правда, я не можу негайно ж запропонувати вам посаду, на яку ви заслуговуете, але порiвняно з Мейсоном це – небо i земля. Коли ви починаете працювати в Мейсона?»
«У понедiлок».
«Гм, закладаюся, що ви туди не пiдете».
«Що, я не пiду до Мейсона?!»
«Еге ж, мiй любий. До цього часу ви вже будете працювати комерцiйним директором “Франко-Мiдланськоi компанii бляхарських виробiв”, що мае сто тридцять чотири вiддiлення в рiзних мiстах i селищах Францii, у тому числi в Брюсселi та Сан-Ремо».
Менi вiдняло мову.
«Але я нiколи не чув про цю компанiю», – пробурмотiв я.
«Таке можливо. Ми не кричимо про себе на кожному розi, капiтал фiрми повнiстю складають приватнi внески, а справи йдуть так добре, що реклама просто зайва. Генеральний директор фiрми – мiй брат Гаррi Пiннер, вiн також ii засновник. Знаючи, що я iду до Лондона, вiн попросив мене знайти йому меткого помiчника, парубка, удатного та дiлового, з хорошими рекомендацiями. Паркер розповiв менi про вас, i ось я тут. Для початку можемо запропонувати вам всього якихось п’ятсот фунтiв на рiк, але надалi…»
«П’ятсот фунтiв?!» – я вражено затулив рота рукою.
