– Я дуже довго вiрив тобi, Еффi! – промовив чоловiк суворо. – Пусти! Я однаково ввiйду. Я та моi друзi, ми вирiшили покiнчити з цим раз i назавжди.
Вiн вiдiпхнув ii, i ми, не зупиняючись, пiшли за ним. Тiльки-но чоловiк вiдчинив дверi, як прямо на нього вибiгла лiтня жiнка й спробувала заступити йому дорогу, але той вiдштовхнув ii, тож за мить ми всi трое вже пiдiймалися сходами. Грант Мунро увiрвався в освiтлену кiмнату другого поверху, а за ним i ми.
Покiй був затишний, добре обставлений, на столi горiли двi свiчки, а на камiнi – ще двi. У кутку, зiгнувшись над письмовим столом, сидiла маленька дiвчинка. Їi обличчя, коли ми увiйшли, було обернене в iнший бiк, ми розгледiли лише, що вона в червоному платтячку та довгих бiлих рукавичках. Коли вона жваво кинулася до нас, я зойкнув вiд жаху та несподiванки. Мала звернула до нас обличчя дуже дивного мертвотного кольору, i його риси були позбавленi будь-якого виразу. За мить загадка вирiшилася. Голмс зi смiхом провiв рукою за вухом дiвчинки, маска зiскочила, i вугiльно-чорна мулатка засяяла всiма своiми бiлими зубками, весело регочучи з нашого здивованого вигляду. Подiляючи ii веселощi, голосно засмiявся i я, але Грант Мунро стояв, вирячивши очi та схопившись рукою за горло.
– Боже! – закричав вiн. – Що це означае?
– Я скажу тобi, що це означае, – проголосила жiнка, вступаючи в кiмнату з гордою рiшучiстю на обличчi. – Ти змушуеш мене вiдкрити тобi мою таемницю, хоч це й здаеться менi нерозумним. Тепер разом вирiшимо, як нам iз цим бути. Мiй чоловiк в Атлантi помер. Але моя дитина залишилася жива.
– Твоя дитина!
Вона дiстала захований на грудях срiбний медальйон.
– Ти нiколи не зазирав усередину.
– Я думав, що вiн не вiдмикаеться.
Вона натиснула пружину, i передня стулка медальйона вiдскочила. Пiд нею був портрет чоловiка з винятково гарним i тонким обличчям, хоча його риси виявляли безпомилковi ознаки африканського походження.
– Це Джон Геброн iз Атланти, – повiдомила жiнка, – i не було на землi шляхетнiшоi людини. Вийшовши за нього, я вiдiрвалася вiд свого народу, але, поки вiн був живий, жодного разу нi на мить не пошкодувала про це. Нам не пощастило – наша едина дитина вдалася не в мене, а в нього. Таке часто трапляеться в змiшаних шлюбах, i маленька Люсi набагато чорнiша, нiж був ii батько. Але чорна чи бiла, вона моя рiдна, моя люба маленька дiвчинка, i мама ii дуже любить!
Дiвчинка при цих словах пiдбiгла до жiнки й занурилася обличчям в ii сукню.
– Я залишила ii тодi в Америцi, – продовжувала жiнка, – тiльки з тiеi причини, що вона ще не зовсiм одужала, а змiна клiмату могла б зашкодити ii здоров’ю. Я вiддала ii на пiклування вiрноi шотландки, нашоi колишньоi служницi. У мене й у думках не було вiдступатися вiд своеi дитини. Але коли зустрiла тебе на своему шляху, коли тебе покохала, Джеку, то не наважилася розповiсти тобi про свою дитину. Хай даруе менi бог, я побоялася, що втрачу тебе, i в мене забракло мужностi все розповiсти. Менi довелося вибирати мiж вами, i через свою слабкiсть я вiдвернулася вiд рiдноi моеi дiвчинки. Три роки приховувала вiд тебе ii iснування, але листувалася з нянею та знала, що з дiвчинкою все гаразд. Однак останнiм часом у мене з’явилося непереборне бажання побачити свою дитину. Я боролася з ним, але марно. І хоча знала, що це ризиковано, зважилася на те, щоб дiвчинку привезли сюди, нехай хоч на кiлька тижнiв. Я послала няньцi сто фунтiв i дала iй вказiвки, як поводитися тут у котеджi, щоб вона могла здатися простою сусiдкою, до якоi я не маю жодного стосунку. Я дуже боялася, тому не дозволяла виводити дитину з будинку вдень. Вдома ми завжди прикриваемо iй личко та руки: раптом хтось побачить ii у вiкно, i поширяться чутки, що по сусiдству з’явилося чорне дитинча. Якби я менше остерiгалася, було б набагато розумнiше, але я втрачала розум вiд страху, щоб до тебе не дiйшла правда.
Ти першим сказав менi, що в котеджi хтось оселився. Менi б зачекати до ранку, але я не могла заснути вiд хвилювання, i нарештi вийшла нишком, знаючи, як мiцно ти спиш. Але ти побачив, що я виходила, i з цього почалися всi моi негаразди. Наступного дня менi довелося вiддатися на твою милiсть, i ти шляхетно вирiшив не допитуватися. Але на третiй день, коли ти увiрвався в котедж iз головного входу, нянька з дитиною ледь встигли втекти крiзь запаснi дверi. І ось сьогоднi ти все дiзнався, i я питаю тебе: що з нами тепер буде – зi мною та моею дитиною?
Вона стиснула руки й чекала на вiдповiдь.
Двi довгих хвилини Грант Мунро не порушував мовчанку, а коли вiн озвався, це була така вiдповiдь, що менi й зараз приемно ii згадати. Вiн пiдняв дiвчинку, поцiлував i потiм, тримаючи ii на руцi, простягнув iншу дружинi й обернувся до дверей.
– Нам буде зручнiше поговорити про все вдома, – сказав вiн. – Я не дуже хороша людина, Еффi, але, менi здаеться, все ж таки кращий, нiж ти гадала.
Ми з Голмсом провели iх до повороту, i, коли вийшли на дорогу, мiй приятель смикнув мене за рукав.
– Гадаю, – сказав вiн, – у Лондонi вiд нас буде бiльше користi, нiж у Норберi.
Про цей випадок вiн не сказав нi слова бiльше аж до пiзньоi ночi, коли, взявши запалену свiчку, обернувся до дверей, щоб пiти в свою спальню.
– Ватсоне, – зронив вiн, – якщо вам колись здасться, що я занадто покладаюся на своi здiбностi або придiляю справi менше уваги, нiж вона того заслуговуе, будь ласка, шепнiть менi на вухо: «Норбер», i я буду за це надзвичайно вдячний.
Бiржовий клерк
Незабаром пiсля одруження я купив практику в доктора Фаркера в Паддiнгтонi. Старий лiкар колись мав повно пацiентiв, але пiзнiше через хворобу (щось на кшталт танцю святого Вiтта[1 - Танець святого Вiтта – (лат. Chorea sancti viti) розлад центральноi нервовоi системи, що характеризуеться мимовiльними рухами тулуба, кiнцiвок, голови, м’язiв обличчя.]), а також через похилий вiк, iх число помiтно зменшилося. Адже люди, i це природно, вважають за краще лiкуватися в того, хто й сам здоровий, i мало довiряють медичним знанням людини, не здатноi зцiлити навiть саму себе. І чим гiршало здоров’я мого попередника, тим бiльше занепадала його практика, i до того моменту, коли я ii купив, вона приносила замiсть колишнiх тисячi двохсот трохи бiльше, нiж триста фунтiв на рiк. Але я зважав на свою молодiсть та енергiйнiсть i не сумнiвався, що за рiк-два пацiентiв буде хоч греблю гати.
Першi три мiсяцi, вiдколи оселився в Паддiнгтонi, я був дуже зайнятий i зовсiм не бачився зi своiм приятелем Шерлоком Голмсом. Зайти до нього на Бейкер-стрит менi бракувало часу, а вiн сам, якщо й виходив кудись, то лише в справах. Тому я дуже зрадiв, коли одного червневого ранку, читаючи «Британського медичного вiсника» пiсля снiданку, я почув у передпокоi дзвiнок, а згодом – рiзкий голос мого доброго товариша.
– А, мiй любий Ватсоне, – привiтався вiн, увiйшовши до кiмнати, – радий вас бачити! Сподiваюся, мiсiс Ватсон уже оговталася пiсля тих переживань, яких нам довелося зазнати в справi «Знаку чотирьох».
– Дякую, вона почуваеться чудово, – вiдповiв я, гаряче тиснучи йому руку.
– Сподiваюся також, – продовжував Шерлок, сiдаючи в крiсло-гойдалку, – що медицина ще не зовсiм позбавила вас iнтересу до наших маленьких загадок?
– Навпаки! – вигукнув я. – Навiть учора ввечерi я ще розбирав своi старi нотатки, а деякi навiть перечитав.
– Сподiваюся, ви не вважаете свою колекцiю завершеною?
– Звiсно ж, нi! Я б дуже хотiв ii доповнити.
– І навiть сьогоднi?
– І сьогоднi також.
– Навiть якщо доведеться iхати до Бiрмiнгема?
– Куди скажете.
– А практика?
– Не проблема. Попрошу сусiда, вiн прийме моiх пацiентiв. Я ж його заступаю, коли вiн кудись iде.
– Ну, i чудово, – зрадiв Голмс, вiдкидаючись у крiслi та кидаючи на мене проникливий погляд з-пiд примружених повiк. – Еге, та ви, бачу, нездужали. Застуда влiтку – рiч не надто приемна.
– Маете рацiю. Минулого тижня я дуже застудився й аж три днi сидiв удома. Але менi здавалося, вiд хвороби тепер уже й слiду не залишилося.
– Це правда, вигляд у вас цiлком здоровий.
– Як же ви здогадалися, що я хворiв?
– Мiй любий Ватсоне, ви ж знаете мiй метод.
– Метод логiчних висновкiв?
– Ще б пак.
– З чого ж ви почали?
– З ваших домашнiх капцiв.
Я глянув на нове шкiряне взуття, яке було на моiх ногах.
– Але що з ними… – почав було я, та Голмс вiдповiв на запитання ранiше, нiж я встиг його скiнчити.
– Вашi капцi новi, – пояснив вiн. – Ви iх носите не бiльше двох тижнiв, а пiдошви, якi зараз виставили напоказ, уже пiдгорiли. Спочатку я подумав, що ви iх намочили, а згодом, коли сушили, спалили. Але потiм помiтив бiля самiсiньких пiдборiв паперовi ярлики з назвою крамницi. Вiд води вони, мабуть, вiдмокли б. Отже, ви сидiли бiля камiна, витягнувши ноги до самого вогню, що навряд чи робив хтось здоровий навiть такого вогкого та холодного лiта, яке видалося цього року.
Як завжди, пiсля пояснень Шерлока все виявилося дуже простим. Голмс сумно всмiхнувся, прочитавши цю думку на моему обличчi.
– Боюся, що моi пояснення завдають менi лише шкоди, – зауважив вiн. – Нiчим не вмотивованi результати дiють на уяву набагато дужче… Ну, готовi iхати зi мною до Бiрмiнгема?
