– Собаки? Але вона нiяк не поводилася!
– Оце й дивно, – зауважив Голмс.
Через чотири днi ми з Голмсом знову сидiли в потязi, який мчав у Вiнчестер, де мав розiгруватися кубок Вессекса. Полковник Росс чекав на нас, як i було домовлено, у своему екiпажi, запряженому четвiркою, бiля вокзалу на майданi. Ми поiхали за мiсто, де була арена. Полковник був похмурий, тримався напрочуд зимно.
– Жодних звiсток про мого коня досi немае, – заявив вiн.
– Сподiваюся, ви його впiзнаете, коли побачите?
Полковник спаленiв:
– Я можу вам описати одну за одною всiх коняк, якi брали участь у перегонах за останнi двадцять рокiв. Мого фаворита, з його мiткою на чолi та бiлою плямою на правiй переднiй бабцi, впiзнае кожна дитина!
– А якi ставки?
– Вiдбуваеться щось незрозумiле. Вчора ставили п’ятнадцять до одного, вранцi розрив став швидко скорочуватися, не знаю, чи втримаються зараз на трьох до одного.
– Гм, – буркнув Голмс, – сумнiвiв немае, хтось щось знае.
Екiпаж пiд’iхав до огорожi, що оточувала головну трибуну. Я взяв афiшу й прочитав:
Приз Вессекса
Жеребцi чотирьох i п’яти рокiв. Дистанцiя – 1 миля 5 ферлонгiв. 50 фунтiв пiдписних. Головний приз – 1000 фунтiв, другий приз – 300 фунтiв, третiй приз – 200 фунтiв.
1. Негр – власник Гiт Ньютон; жокей – червоний шолом, пiсочний однострiй.
2. Боксер – власник полковник Вордлоу; жокей – помаранчевий шолом, однострiй синiй, рукави чорнi.
3. Обачний – власник лорд Беквотер; жокей – шолом i рукави однострою жовтi.
4. Срiбна зiрка – власник полковник Росс; жокей – шолом чорний, однострiй червоний.
5. Кришталь – власник герцог Балморал; жокей – шолом жовтий, однострiй чорний iз жовтою смужкою.
6. Бешкетник – власник лорд Сiнглфорд; жокей – шолом бузковий, рукави однострою чорнi.
– Ми викреслили Баярда, нашу другу коняку, яка мала бiгти, зважаючи на вашу пораду, – заявив полковник. – Але це не страшно? Фаворит сьогоднi Срiбна зiрка?
– Срiбна зiрка – п’ять до чотирьох! – лунало з трибун. – Обачний – п’ятнадцять до п’яти! Усi решта – п’ять до чотирьох!
– Конi на стартi! – вигукнув я. – Дивiться, усi шестеро!
– Всi шестеро! Отже, Срiбна зiрка бiжить! – вигукнув полковник дуже схвильовано. – Але я його не бачу. Моiх мiток наразi немае.
– Вийшло лише п’ятеро. Ось, мабуть, i вiн, – вказав я, i в цю хвилину iз загону клусом вибiг чудовий гнiдий жеребець i промчав повз нас. На жокеi були кольори полковника, вiдомi всiй Англii.
– Це не мiй кiнь! – залементував полковник Росс. – На ньому немае жодноi бiлоi плямочки! Пояснiть, що вiдбуваеться, мiстере Голмс!
– Подивимось, що буде, – незворушно сказав Голмс.
Кiлька хвилин вiн не вiдводив бiнокля вiд очей.
– Чудово! Чудовий старт! – раптом вигукнув вiн. – Ось вони, погляньте, завертають!
З екiпажа нам було добре видно, як конi вийшли на пряму дiлянку. Вони йшли так близько, що iх усiх, здавалося, можна було накрити однiею попоною, але ось на половинi прямоi жовтий колiр лорда Беквотера вирвався вперед. Однак ярдiв за тридцять вiд того мiсця, де стояли ми, жеребець полковника обiйшов Обачного й опинився бiля фiнiшу на цiлих шiсть корпусiв попереду. Кришталь герцога Балморала з великим вiдривом прийшов третiм.
– Як би там не було, кубок мiй, – прошепотiв полковник, проводячи долонею по очах. – Убийте мене, якщо я хоча б щось зрозумiв. Вам не здаеться, мiстере Голмс, що ви вже достатньо довго водите мене за носа?
– Маете рацiю, полковнику. Зараз ви все дiзнаетеся. Ходiмо поглянути на коня всi разом. Он вiн, – продовжував Голмс, входячи в загiн, куди впускали лише власникiв коней та iхнiх друзiв. – Варто лише потерти йому чоло й бабку спиртом, i ви впiзнаете Срiбну зiрку.
– Що!
– Ваш кiнь потрапив у руки шахрая, я знайшов його й узяв на себе смiливiсть випустити на поле в тому виглядi, як його сюди доправили.
– Шановнi, ви вчинили диво! Кiнь у чудовiй формi. Нiколи в життi вiн не йшов так добре, як сьогоднi. Дуже прошу вибачити менi за те, що сумнiвався у вас. Ви надали менi найбiльшу послугу, повернувши коня. Ще бiльшу послугу надасте менi, якщо знайдете вбивцю Джона Стрекера.
– Я його знайшов, – спокiйно видихнув Голмс.
Полковник витрiщився на нього.
– Знайшли вбивцю! То де ж вiн?
– Вiн тут.
– Тут! Де ж?!
– У цю мить маю честь перебувати в його товариствi.
Полковник вибухнув.
– Розумiю, мiстере Голмс, що багато чим зобов’язаний вам, але цi слова можу сприймати лише, як надзвичайно невдалий жарт або як образу.
Голмс зареготав.
– Ну що ви, полковнику, у мене й на гадцi не було, що ви причетнi до злочину! Вбивця власною персоною стоiть у вас за спиною.
Вiн ступив уперед i поклав руку на лискучу холку скакуна.
– Убивця – кiнь! – в один голос вирвалося в нас iз полковником.
– Атож, кiнь. Але провину Срiбноi зiрки пом’якшуе те, що вiн скоiв убивство iз самозахисту й що Джон Стрекер був зовсiм не гiдний вашоi довiри… Та я чую дзвiнок. Вiдкладемо докладну розповiдь до вiдповiднiшого моменту. У наступному забiгу сподiваюся трохи виграти.
Повертаючись увечерi того дня додому в купе пульманiвського вагона, ми не помiтили, як потяг привiз нас до Лондона, – iз таким iнтересом слухали ми з полковником розповiдь про те, що сталося в Дартмурськiй стайнi в понедiлок уночi, i як Голмс розгадав таемницю.
– Мушу зiзнатися, – розповiдав Голмс, – що всi версii, якi я склав на пiдставi газетних повiдомлень, виявилися хибними. Але ж можна було навiть виходячи з них, намацати напрямки, якби не купа подробиць, якi часописи поспiшали звалити на голови читачiв. Я приiхав у Девоншир iз переконаннням, що злочинець – Фiцрой Сiмпсон, хоча й розумiв, що докази проти нього дуже непевнi. Тiльки коли ми пiд’iхали до будиночка Стрекера, я усвiдомив важливiсть тiеi обставини, що на вечерю того вечора була баранина пiд часниковим соусом. Ви, мабуть, пам’ятаете мою неуважнiсть – всi вийшли з екiпажа, а я все ще сидiв, нiчого не помiчаючи. Це я був уражений, що мало не пройшов повз настiльки очевидний доказ.
– Зiзнаюся, – перебив його полковник, – я й зараз не розумiю, до чого тут баранина.
