– Обидва рази, коли я його бачив, я дивився на нього здалеку, тому сказати напевно не можу.
– Однак воно явно справило на вас неприємне враження.
– Його колір здавався неприродним, і в його рисах була дивна нерухомість. Коли я підходив ближче, воно якось несподівано зникало.
– Скільки часу минуло відтоді, коли дружина попросила у вас сто фунтів?
– Майже два місяці.
– Ви колись бачили фотографію її першого чоловіка?
– Ні, в Атланті сталася велика пожежа незабаром після його смерті й усі її папери згоріли.
– Але все ж у неї виявилося свідоцтво про його смерть. Ви казали, що особисто його бачили?
– Атож, після пожежі вона зробила дублікат.
– Ви хоча б раз зустрічалися з кимось, хто знав її в Америці?
– Ні.
– Вона колись просила про те, щоб з’їздити туди?
– Ні.
– Не отримувала звідти листів?
– Наскільки я знаю, ні.
– Дякую. Тепер я хотів би трошки помізкувати над цією справою. Якщо котедж покинули назавжди, у нас можуть виникнути певні труднощі; якщо ж тільки на якийсь час, що мені видається вірогіднішим, то це означає, що мешканців учора попередили про ваш прихід, і вони встигли сховатися. Тоді, можливо, вони вже повернулися, і ми все це легко з’ясуємо. Я вам пораджу: повертайтеся до Норбера й ще раз огляньте котедж зовні. Якщо переконаєтеся, що в ньому хтось є, не вривайтеся самі в будинок, а лише дайте телеграму мені та моєму колезі. Отримавши її, ми за годину будемо у вас, а там дуже скоро дізнаємося, у чому річ.
– Ну, а якщо в будинку все ще нікого немає?
– Тоді я приїду завтра, і ми з вами обговоримо, як бути. До побачення, і головне – не хвилюйтеся, поки не дізналися, що вам насправді є чого хвилюватися.
– Боюся, справи тут кепські, Ватсоне, – сказав мій товариш, коли, відпровадивши містера Ґранта Мунро до дверей, повернувся в наш кабінет. – Як гадаєте?
– Брудна історія, – задумався я.
– Атож. І підґрунтям тут слугує шантаж, або я дуже помиляюся.
– І хто шантажист?
– Не інакше, як та тварюка, що живе в єдиній затишній кімнаті котеджу та тримає в себе ту фотографію на каміні. Чесне слово, Ватсоне, є щось захоплююче в цьому мертвотному обличчі за вікном, і я б дуже не хотів пропустити цей випадок.
– Маєте якусь гіпотезу?
– Поки що тільки першу тезу. Але буду дуже здивований, якщо вона виявиться хибною. У котеджі живе перший чоловік цієї жінки.
– Чому ви так вирішили?
– А чим іще можна пояснити її шалений неспокій, аби туди не увійшов другий? Факти, як вважаю, складаються приблизно так. Жінка виходить в Америці заміж. У її чоловіка виявляються якісь нестерпні схильності, або, скажімо, його вражає якась гидка недуга – він виявляється прокаженим або божевільним. Врешті-решт вона втікає від нього, повертається в Англію, змінює ім’я та починає, як їй здається, будувати життя знову. Вона вже три роки заміжня за іншим і почувається в повній безпеці – чоловікові вона показала свідоцтво про смерть якоїсь іншої людини, чиє ім’я вона й узяла, – аж раптом її місцеперебування стає відоме її першому чоловіку або, скажімо, якійсь не надто добропорядній жінці, котра пов’язалася з хворим. Вони пишуть дружині, погрожують приїхати та вивести її на чисту воду. Вона просить сто фунтів і намагається відкупитися від них. Але вони однаково приїжджають, і коли чоловік у бесіді з дружиною випадково згадує, що в котеджі оселилися нові мешканці, вона за якимись ознаками здогадується, що це – її переслідувачі. Жінка чекає, поки чоловік засне, потім кидається їх умовляти, щоб забиралися геть. Нічого не досягнувши, вона наступного дня із самого ранку вирушає до них знову, і чоловік, як він сам це розповів, зустрічає її в ту мить, коли вона виходить від них. Тоді вона обіцяє йому більше туди не ходити, але за два дні, не втримавшись від спокуси назавжди позбутися страшних сусідів, вдається до нової спроби, прихопивши із собою світлину, яку, можливо, у неї вимагали. Під час перемовин з’являється служниця з повідомленням, що господар уже вдома, і тут дружина, розуміючи, що він одразу ж піде в котедж, випроваджує його мешканців чорним ходом, імовірно, у той сосновий бір, про який тут уже згадувалося. Чоловік приходить і застає житло порожнім. Я, однак, буду вкрай здивований, якщо він і сьогодні знайде його порожнім, коли вийде увечері розгледітися. Що скажете про таку гіпотезу?
– Усе може бути.
– Зате вона пов’язує всі факти. Коли нам стануть відомі нові деталі, які не вкладуться в нашу версію, тоді встигнемо її переглянути. Найближчим часом нічого не можемо вдіяти, поки не отримаємо нових звісток із Норбера.
Довго чекати не довелося. Телеграму принесли, як тільки ми випили чай. «У котеджі живуть, – йшлося в ній. – Знову бачив у вікні обличчя. Прийду зустріти потяг о сьомій і до вашого прибуття нічого не робитиму».
Коли ми вийшли з вагону, Ґрант Мунро чекав на платформі, і при світлі станційних ліхтарів було помітно, що він дуже блідий і тремтить від хвилювання.
– Вони ще там, містере Голмс, – сказав він, схопивши мого приятеля за рукав. – Коли я йшов сюди, то бачив у котеджі світло. Тепер ми з цим покінчимо раз і назавжди.
– Який маєте план? – спитав мій товариш, коли ми пішли темною, обсадженою деревами дорогою.
– Я силою вдеруся до будинку й особисто побачу, що там таке. Вас двох я попросив би бути при цьому свідками.
– Ви твердо зважилися так вчинити, незважаючи на застереження вашої дружини, що для вас буде краще не розкривати її таємницю?
– Авжеж, зважився.
– Що ж, ви, мабуть, маєте рацію. Правда, якою б вона не була, краща за невизначеність і підозри. Пропоную вирушати негайно ж. Звісно, перед обличчям закону цим ми поставимо себе в становище винних, але гадаю, що на ризик таки варто піти.
Ніч була дуже темною, і почався дрібний дощик, коли ми звернули з шосейної дороги на вузький, порізаний глибокими коліями путівець, що проліг між двома рядами живоплоту. Містер Ґрант Мунро від нетерпіння мало не втік від нас, і ми, хоч і спотикаючись, намагалися не відставати від нього.
– Це вогні мого будинку, – пробурмотів він, вказуючи на світло, що мерехтіло крізь дерева, – а ось котедж, і зараз я туди зайду.
Путівець у цьому місці завертав. Біля самого повороту стояла хатинка. Жовта смуга світла на чорній землі перед нами показувала, що двері відчинені, й одне вікно на другому поверсі було яскраво освітлене. Ми поглянули та побачили, що на тлі штори рухається темна пляма.
– Вона там, ця тварюка! – заверещав Ґрант Мунро. – Ви самі бачите, що там хтось є. За мною, і зараз ми про все дізнаємося!
Ми підійшли до дверей, але раптом із чорноти виступила жінка й зупинилася в золотій смузі світла, що падало від лампи. У темряві я не бачив її обличчя, але простягнуті руки висловлювали благання.
– Заради бога, Джеку, зупинися! – закричала вона. – У мене було передчуття, що ти прийдеш сьогодні ввечері. Не думай нічого лихого, любий! Повір мені ще раз, і тобі ніколи не доведеться шкодувати про це.
– Я дуже довго вірив тобі, Еффі! – промовив чоловік суворо. – Пусти! Я однаково ввійду. Я та мої друзі, ми вирішили покінчити з цим раз і назавжди.
Він відіпхнув її, і ми, не зупиняючись, пішли за ним. Тільки-но чоловік відчинив двері, як прямо на нього вибігла літня жінка й спробувала заступити йому дорогу, але той відштовхнув її, тож за мить ми всі троє вже підіймалися сходами. Ґрант Мунро увірвався в освітлену кімнату другого поверху, а за ним і ми.
Покій був затишний, добре обставлений, на столі горіли дві свічки, а на каміні – ще дві. У кутку, зігнувшись над письмовим столом, сиділа маленька дівчинка. Її обличчя, коли ми увійшли, було обернене в інший бік, ми розгледіли лише, що вона в червоному платтячку та довгих білих рукавичках. Коли вона жваво кинулася до нас, я зойкнув від жаху та несподіванки. Мала звернула до нас обличчя дуже дивного мертвотного кольору, і його риси були позбавлені будь-якого виразу. За мить загадка вирішилася. Голмс зі сміхом провів рукою за вухом дівчинки, маска зіскочила, і вугільно-чорна мулатка засяяла всіма своїми білими зубками, весело регочучи з нашого здивованого вигляду. Поділяючи її веселощі, голосно засміявся і я, але Ґрант Мунро стояв, вирячивши очі та схопившись рукою за горло.
– Боже! – закричав він. – Що це означає?
– Я скажу тобі, що це означає, – проголосила жінка, вступаючи в кімнату з гордою рішучістю на обличчі. – Ти змушуєш мене відкрити тобі мою таємницю, хоч це й здається мені нерозумним. Тепер разом вирішимо, як нам із цим бути. Мій чоловік в Атланті помер. Але моя дитина залишилася жива.
– Твоя дитина!
Вона дістала захований на грудях срібний медальйон.
– Ти ніколи не зазирав усередину.
– Я думав, що він не відмикається.
Вона натиснула пружину, і передня стулка медальйона відскочила. Під нею був портрет чоловіка з винятково гарним і тонким обличчям, хоча його риси виявляли безпомилкові ознаки африканського походження.
– Це Джон Геброн із Атланти, – повідомила жінка, – і не було на землі шляхетнішої людини. Вийшовши за нього, я відірвалася від свого народу, але, поки він був живий, жодного разу ні на мить не пошкодувала про це. Нам не пощастило – наша єдина дитина вдалася не в мене, а в нього. Таке часто трапляється в змішаних шлюбах, і маленька Люсі набагато чорніша, ніж був її батько. Але чорна чи біла, вона моя рідна, моя люба маленька дівчинка, і мама її дуже любить!
Дівчинка при цих словах підбігла до жінки й занурилася обличчям в її сукню.
– Я залишила її тоді в Америці, – продовжувала жінка, – тільки з тієї причини, що вона ще не зовсім одужала, а зміна клімату могла б зашкодити її здоров’ю. Я віддала її на піклування вірної шотландки, нашої колишньої служниці. У мене й у думках не було відступатися від своєї дитини. Але коли зустріла тебе на своєму шляху, коли тебе покохала, Джеку, то не наважилася розповісти тобі про свою дитину. Хай дарує мені бог, я побоялася, що втрачу тебе, і в мене забракло мужності все розповісти. Мені довелося вибирати між вами, і через свою слабкість я відвернулася від рідної моєї дівчинки. Три роки приховувала від тебе її існування, але листувалася з нянею та знала, що з дівчинкою все гаразд. Однак останнім часом у мене з’явилося непереборне бажання побачити свою дитину. Я боролася з ним, але марно. І хоча знала, що це ризиковано, зважилася на те, щоб дівчинку привезли сюди, нехай хоч на кілька тижнів. Я послала няньці сто фунтів і дала їй вказівки, як поводитися тут у котеджі, щоб вона могла здатися простою сусідкою, до якої я не маю жодного стосунку. Я дуже боялася, тому не дозволяла виводити дитину з будинку вдень. Вдома ми завжди прикриваємо їй личко та руки: раптом хтось побачить її у вікно, і поширяться чутки, що по сусідству з’явилося чорне дитинча. Якби я менше остерігалася, було б набагато розумніше, але я втрачала розум від страху, щоб до тебе не дійшла правда.
Ти першим сказав мені, що в котеджі хтось оселився. Мені б зачекати до ранку, але я не могла заснути від хвилювання, і нарешті вийшла нишком, знаючи, як міцно ти спиш. Але ти побачив, що я виходила, і з цього почалися всі мої негаразди. Наступного дня мені довелося віддатися на твою милість, і ти шляхетно вирішив не допитуватися. Але на третій день, коли ти увірвався в котедж із головного входу, нянька з дитиною ледь встигли втекти крізь запасні двері. І ось сьогодні ти все дізнався, і я питаю тебе: що з нами тепер буде – зі мною та моєю дитиною?
Вона стиснула руки й чекала на відповідь.
Дві довгих хвилини Ґрант Мунро не порушував мовчанку, а коли він озвався, це була така відповідь, що мені й зараз приємно її згадати. Він підняв дівчинку, поцілував і потім, тримаючи її на руці, простягнув іншу дружині й обернувся до дверей.
– Нам буде зручніше поговорити про все вдома, – сказав він. – Я не дуже хороша людина, Еффі, але, мені здається, все ж таки кращий, ніж ти гадала.
Ми з Голмсом провели їх до повороту, і, коли вийшли на дорогу, мій приятель смикнув мене за рукав.
– Гадаю, – сказав він, – у Лондоні від нас буде більше користі, ніж у Норбері.
Про цей випадок він не сказав ні слова більше аж до пізньої ночі, коли, взявши запалену свічку, обернувся до дверей, щоб піти в свою спальню.
– Ватсоне, – зронив він, – якщо вам колись здасться, що я занадто покладаюся на свої здібності або приділяю справі менше уваги, ніж вона того заслуговує, будь ласка, шепніть мені на вухо: «Норбер», і я буду за це надзвичайно вдячний.
Біржовий клерк
Незабаром після одруження я купив практику в доктора Фаркера в Паддінґтоні. Старий лікар колись мав повно пацієнтів, але пізніше через хворобу (щось на кшталт танцю святого Вітта[1]), а також через похилий вік, їх число помітно зменшилося. Адже люди, і це природно, вважають за краще лікуватися в того, хто й сам здоровий, і мало довіряють медичним знанням людини, не здатної зцілити навіть саму себе. І чим гіршало здоров’я мого попередника, тим більше занепадала його практика, і до того моменту, коли я її купив, вона приносила замість колишніх тисячі двохсот трохи більше, ніж триста фунтів на рік. Але я зважав на свою молодість та енергійність і не сумнівався, що за рік-два пацієнтів буде хоч греблю гати.
Перші три місяці, відколи оселився в Паддінґтоні, я був дуже зайнятий і зовсім не бачився зі своїм приятелем Шерлоком Голмсом. Зайти до нього на Бейкер-стрит мені бракувало часу, а він сам, якщо й виходив кудись, то лише в справах. Тому я дуже зрадів, коли одного червневого ранку, читаючи «Британського медичного вісника» після сніданку, я почув у передпокої дзвінок, а згодом – різкий голос мого доброго товариша.
– А, мій любий Ватсоне, – привітався він, увійшовши до кімнати, – радий вас бачити! Сподіваюся, місіс Ватсон уже оговталася після тих переживань, яких нам довелося зазнати в справі «Знаку чотирьох».
– Дякую, вона почувається чудово, – відповів я, гаряче тиснучи йому руку.
– Сподіваюся також, – продовжував Шерлок, сідаючи в крісло-гойдалку, – що медицина ще не зовсім позбавила вас інтересу до наших маленьких загадок?
– Навпаки! – вигукнув я. – Навіть учора ввечері я ще розбирав свої старі нотатки, а деякі навіть перечитав.
– Сподіваюся, ви не вважаєте свою колекцію завершеною?
– Звісно ж, ні! Я б дуже хотів її доповнити.
– І навіть сьогодні?
– І сьогодні також.
– Навіть якщо доведеться їхати до Бірмінґема?
– Куди скажете.
– А практика?
– Не проблема. Попрошу сусіда, він прийме моїх пацієнтів. Я ж його заступаю, коли він кудись їде.
– Ну, і чудово, – зрадів Голмс, відкидаючись у кріслі та кидаючи на мене проникливий погляд з-під примружених повік. – Еге, та ви, бачу, нездужали. Застуда влітку – річ не надто приємна.
– Маєте рацію. Минулого тижня я дуже застудився й аж три дні сидів удома. Але мені здавалося, від хвороби тепер уже й сліду не залишилося.
– Це правда, вигляд у вас цілком здоровий.
– Як же ви здогадалися, що я хворів?
– Мій любий Ватсоне, ви ж знаєте мій метод.
– Метод логічних висновків?
– Ще б пак.
– З чого ж ви почали?
– З ваших домашніх капців.
Я глянув на нове шкіряне взуття, яке було на моїх ногах.
– Але що з ними… – почав було я, та Голмс відповів на запитання раніше, ніж я встиг його скінчити.
– Ваші капці нові, – пояснив він. – Ви їх носите не більше двох тижнів, а підошви, які зараз виставили напоказ, уже підгоріли. Спочатку я подумав, що ви їх намочили, а згодом, коли сушили, спалили. Але потім помітив біля самісіньких підборів паперові ярлики з назвою крамниці. Від води вони, мабуть, відмокли б. Отже, ви сиділи біля каміна, витягнувши ноги до самого вогню, що навряд чи робив хтось здоровий навіть такого вогкого та холодного літа, яке видалося цього року.
Як завжди, після пояснень Шерлока все виявилося дуже простим. Голмс сумно всміхнувся, прочитавши цю думку на моєму обличчі.
– Боюся, що мої пояснення завдають мені лише шкоди, – зауважив він. – Нічим не вмотивовані результати діють на уяву набагато дужче… Ну, готові їхати зі мною до Бірмінґема?
– Певна річ. А що там за справа?
– Все дізнаєтеся дорогою. Внизу на нас чекає екіпаж і клієнт. Їдьмо.
– Хвильку.
Я накидав записку своєму сусіду, забіг нагору до дружини, щоб попередити, що їду, і наздогнав Голмса на ґанку.
– Ваш сусід також лікар? – спитав він, кивнувши на мідну дощечку на сусідніх дверях.
– Авжеж, він купив практику одночасно зі мною.
– І давно вона існує?
– Стільки ж, скільки й моя. З того часу, як побудували ці будинки.
– Ви купили кращу.
– Атож. Але звідки ви про це дізналися?
– По сходах, мій любий Ватсоне. Ваші сходинки дуже стерті підошвами, так, що кожна на три дюйми нижча, ніж у сусіда. А ось і наш клієнт. Містере Голл Пікрофт, дозвольте відрекомендувати вам мого приятеля, доктора Ватсона, – сказав Голмс.
– Гей, кебмене, – додав він, – хльосніть коней, ми запізнюємося на потяг.
Я сів навпроти Пікрофта.
Це був високий, серйозний чоловік із відкритим, приємним обличчям і світлими закрученими вусиками. На ньому був блискучий циліндр та акуратний чорний костюм, який додавав йому вигляду чепуристого клерка із Сіті, насправді так і було. Він належав до тих людей, яких у нас називають кокні[2], але з них походить стільки прекрасних солдатів-волонтерів, а також чудових спортсменів, як із жодного іншого прошарку англійського королівства. Його кругле рум’яне обличчя було веселим від природи, але зараз куточки губ чоловіка опустилися, що додало йому дещо комічного вигляду. Яке нещастя привело його до Шерлока Голмса, я дізнався, аж коли ми сіли у вагон першого класу, і потяг рушив.
– Отже, – видихнув Голмс, – маємо ще більше години вільного часу. Містере Пікрофт, розкажіть, будь ласка, моєму колезі про свою пригоду, як ви розповідали мені, а якщо можна, то й докладніше. Мені також буде корисно простежити хід подій ще раз. Справа, Ватсоне, може виявитися дріб’язковою, але в ній є певні достатньо цікаві обставини, які ви, як і я, так любите. Отже, містере Пікрофт, до справи. Я більше не перериватиму вас.
Наш супутник зиркнув на мене, і його очі спалахнули.
– Найнеприємніше в цій історії те, – почав він, – що в ній я виглядаю цілковитим телепнем. Правда, можливо, все ще залагодиться. Зізнаюся, що не міг вчинити інакше. Але якщо я й цю роботу втрачу, не отримавши нічого натомість, то вийде, що немає у світі більшого дурника, ніж я. Хоч я й не майстер оповідок, але послухайте, що сталося. Я служив у маклерській фірмі «Коксон і Вудгаус» у Дрейпер-Ґарденс, але навесні цього року луснула венесуельська позика (ви, звісно, про це чули) і фірма збанкрутувала. Всі службовці, двадцять сім людей, зрозуміло, опинилися на вулиці. Я працював у них п’ять років, і, коли сталася буря, старий Коксон дав мені блискучу характеристику. Я взявся шукати нове місце, ходив то туди, то сюди, але таких бідолах, як я, скрізь було повно.
Становище було надзвичайно важким. У Коксона я отримував три фунти стерлінгів на тиждень і за п’ять років заощадив сімдесят фунтів, але ці гроші, як і все на світі, скінчилися. Я дійшов до межі, у мене не залишилося грошей навіть на марки та конверти, щоб відповідати на оголошення. Я зносив усе взуття, оббиваючи пороги різних фірм, але знайти роботу не міг.
Коли я вже зовсім втратив надію, то почув про вакантну посаду у великому банкірському домі «Мейсон і Вільямс» на Ломбард-стрит. Наважуся припустити, що ви не надто знайомі з діловим світом Лондона, але можете мені повірити: це один із найбагатших і найсолідніших банків. Пропонувати свої послуги можна було лише поштою. Я надіслав їм запит разом із характеристикою без будь-якої надії на успіх. І раптом зворотною поштою отримую відповідь, що наступного понеділка можу приступити до виконання своїх нових обов’язків. Як це сталося, ніхто не міг пояснити. Кажуть, що в таких випадках управитель просто встромляє руку в купу заяв і витягує навмання першу-ліпшу, ось і все. Але, у будь-якому разі, мені пощастило, і я ніколи так не радів, як тоді. Тижнева платня була навіть більшою на один фунт, а обов’язки мало чим відрізнялися від тих, які я виконував у Коксона.
Тепер підходжу до найдивовижнішої частини моєї історії. Маю вам сказати, що орендую квартиру за Гемпстедом, на Поттерз-стрит, 17. Того ж вечора, коли отримав цього приємного листа, я сидів удома й курив люльку. Раптом зайшла власниця квартири й подала візитівку, на якій було надруковано: «Артур Піннер, фінансовий агент». Я ніколи раніше не чув про нього, тож не уявляв, хто він і чому я йому знадобився, проте попросив домовласницю запросити його нагору. Увійшов темноокий брюнет середнього зросту, з чорною бородою та лискучим носом. Його хода була швидкою, а мова уривчастою, як у людини, котра звикла цінувати час.
«Містер Пікрофт, якщо не помиляюся?» – перепитав він.
«Атож, сер», – відповів я, пропонуючи сісти.
«Ви раніше служили в Коксона?»
«Авжеж, сер».
«А зараз влаштувалися в банкірський дім Мейсона?»
«Саме так».
«Ага, – сказав він. – Бачте, я чув, що ви маєте неабиякі ділові здібності. Мені вас дуже рекомендував Паркер, колишній управитель Коксона».
Я, природно, був дуже задоволений, почувши настільки втішний відгук про себе. Я завжди сумлінно виконував свої обов’язки в Коксона, але мені й на гадку не спадало, що про мене таке кажуть в Сіті.
«Маєте хорошу пам’ять?» – поцікавився Піннер.
«Не нарікаю», – відповів я скромно.
«Ви стежили за курсом паперів останнім часом?»
«Безумовно! Я щоранку переглядаю “Біржовий вісник”».
«Дивовижна сумлінність! – вигукнув він. – Ось де джерело будь-якого успіху! Якщо не заперечуєте, я вас трохи проекзаменую. Скажіть, який курс Ейширських акцій?»
«Від ста п’яти до ста п’яти з чвертю».
«А Об’єднаних новозеландських?»
«Сто чотири».
«Добре, а Брокенгільських англійських?»
«Від ста семи до ста семи з половиною».
«Чудово! – вигукнув він. – Просто чудово. Таким я вас собі й уявляв. Хлопчику мій, ви створені для більшого, ніж бути простим клерком у Мейсона!»
Його захоплення, як ви розумієте, мене, звісно, дещо збентежило.
«Та воно наче й так, містере Піннер, – зауважив я, – але не всі про мене такої високої думки. Я не один день побігав, поки знайшов цю вакансію. І дуже радий їй».
«Боже милий, що це ви таке кажете! Хіба ваше місце там? Ось послухайте, що вам скажу. Правда, я не можу негайно ж запропонувати вам посаду, на яку ви заслуговуєте, але порівняно з Мейсоном це – небо і земля. Коли ви починаєте працювати в Мейсона?»
«У понеділок».
«Гм, закладаюся, що ви туди не підете».
«Що, я не піду до Мейсона?!»
«Еге ж, мій любий. До цього часу ви вже будете працювати комерційним директором “Франко-Мідланської компанії бляхарських виробів”, що має сто тридцять чотири відділення в різних містах і селищах Франції, у тому числі в Брюсселі та Сан-Ремо».
Мені відняло мову.
«Але я ніколи не чув про цю компанію», – пробурмотів я.
«Таке можливо. Ми не кричимо про себе на кожному розі, капітал фірми повністю складають приватні внески, а справи йдуть так добре, що реклама просто зайва. Генеральний директор фірми – мій брат Гаррі Піннер, він також її засновник. Знаючи, що я їду до Лондона, він попросив мене знайти йому меткого помічника, парубка, удатного та ділового, з хорошими рекомендаціями. Паркер розповів мені про вас, і ось я тут. Для початку можемо запропонувати вам всього якихось п’ятсот фунтів на рік, але надалі…»
«П’ятсот фунтів?!» – я вражено затулив рота рукою.
«Це на старті. Крім цього, ви отримуватимете один відсоток комісійних із кожного нового контракту, і, можете мені повірити, ваша платня подвоїться».
«Але ж я нічого не тямлю в бляхарських виробах».
«Зате ви розумієтеся на бухгалтерії».
Голова моя пішла обертом, і я ледь всидів на місці. Аж раптом у душу мою закрався сумнів.
«Буду з вами відвертим, сер, – сказав я. – Мейсон призначив мені двісті фунтів на рік, але фірма «Мейсон і Вільямс» – дуже солідна. А про вас я зовсім нічого…»
«Ви незрівнянні! – захоплено вигукнув мій гість. – Саме така людина нам і потрібна. Вас не надуриш. І це дуже добре. Ось вам сто фунтів, і якщо вважаєте, що ми домовилися, сміливо кладіть їх до своєї кишені як аванс».
«Це дуже велика сума, – розгубився я. – Коли маю приступити до роботи?»
«Їдьте завтра вранці до Бірмінґема, – відповів він. – І о першій приходьте в тимчасовий офіс фірми на Корпорейшн-стрит, будинок 126. Я дам вам листа для мого брата. Потрібна його згода. Але, між нами кажучи, вважаю ваше призначення вирішеним».
«Не знаю, як і дякувати вам, містере Піннер», – не міг я отямитися.
«Дурниці, мій хлопчику. Ви маєте дякувати лише самому собі. А тепер ще один-два пункти… так, справжня формальність, але це треба залагодити. Маєте папір? Будьте ласкаві, напишіть: «Згоден зайняти посаду комерційного директора у «Франко-Мідландській компанії бляхарських виробів» із річною платнею 500 фунтів”».