– Усе ясно, – заявив Лестрейд.
– Авжеж, усе, – мимоволi вирвалося у мене.
– Ясно, як день, – докинув i Голмс.
Почувши несподiванi нотки в його голосi, я пiдняв голову. Обличчя Голмса мене вразило. Воно тремтiло вiд ледве стримуваного смiху, очi виблискували. Раптом я побачив, що мiй товариш ледь опановуе себе, щоб не розреготатися.
– Ви тiльки подумайте! – нарештi сказав вiн. – Нiхто не здогадаеться. Яка, проте, оманлива зовнiшнiсть! Який гарний юнак! Урок нам, аби надалi не занадто покладалися на власнi враження, чи не так, Лестрейде?
– Саме так, мiстере Голмс. Зайва самовпевненiсть лише шкодить, – запевнив той.
Нахабство цього чоловiка перейшло всi межi, але заперечити йому було нiчого.
– Яке дбайливе провидiння! Це ж треба було, щоб, знiмаючи капелюха з гачка, цей юнак притиснув до стiни великий палець правоi руки! Який природний рух, можна лише собi уявити!
Зовнi Голмс був повнiстю спокiйний, але все його тiло напружилося, як пружина, вiд стримуваного хвилювання.
– До речi, Лестрейде, хто мав честь зробити це чудове вiдкриття?
– Економка. Вона вказала на пляму констеблевi, котрий чергував уночi.
– А де був констебль?
– На своему посту в спальнi, де й сталося вбивство. Наглядав, аби нiхто нiчого не чiпав.
– Чому ж полiцiя не помiтила цей вiдбиток учора?
– Ми не мали особливих причин оглядати передпокiй настiльки ретельно. У такому мiсцi не вiдразу й помiтиш, самi бачите.
– Так-так, зрозумiло. У вас, звiсно, немае сумнiвiв, що вiдбиток був тут i вчора?
Лестрейд поглянув на Голмса, як на людину, що несповна розуму. Зiзнаюся, веселий вигляд мого приятеля та його безглузде запитання спантеличили й мене.
– Ви що ж, вважаете, що Мак-Фарлейн вийшов серед ночi з в’язницi зумисне для того, щоб залишити ще один доказ проти себе? – спитав Лестрейд. – У всьому свiтi не знайдете кримiналiста, котрий заперечив би, що це вiдбиток великого пальця правоi руки Мак-Фарлейна й нiкого iншого.
– У цьому немае жодних сумнiвiв.
– То чого ви ще хочете? Я дивлюся на речi тверезо, мiстере Голмс, менi важливi факти. Маю факти – роблю висновки. Якщо я вам ще буду потрiбен, знайдете мене у вiтальнi, я йду писати звiт.
До Голмса вже повернулася його звична незворушнiсть, хоча менi здавалося, що в його очах усе ще мерехтять веселi iскринки.
– Незаперечний доказ, чи не так, Ватсоне? – звернувся вiн до мене. – Однак саме йому Мак-Фарлейн буде зобов’язаний своiм порятунком.
– Яке щастя! – радiсно вигукнув я. – А я вже боявся, що все пропало.
– Пропало? Такий висновок був би дещо передчасним, любий Ватсоне. Рiч у тiм, що доказ, якому наш колега Лестрейд надае такого великого значення, мае справдi серйозну ваду.
– Жартуете, Голмсе! Яку ж?
– Учора, коли я оглядав передпокiй, вiдбитка тут не було. А тепер, Ватсоне, погрiемося трiшки на сонечку.
Украй здивований, але з певною надiею в серцi я спустився за своiм товаришем до саду. Голмс обiйшов навколо будинку, уважно його вивчаючи. Потiм ми повернулися й оглянули всi кiмнати вiд пiдвалу до горища. Половина кiмнат стояла без меблiв, але детектив уважно дослiдив i iх. У коридорi другого поверху, куди виходили дверi трьох порожнiх спалень, на нього знову напали веселощi.
– Випадок i справдi незвичайний, Ватсоне, – тiшився вiн. – Мабуть, час просвiтити нашого приятеля Лестрейда. Вiн трохи позловтiшався на наш рахунок. Тепер настала наша черга, якщо я правильно розв’язав загадку. Здаеться, я знаю, що треба зробити… Авжеж, саме так!
Коли ми зайшли до вiтальнi, iнспектор Скотленд-Ярду все ще сидiв там i писав.
– Пишете звiт? – спитав його Голмс.
– Так.
– Боюся, передчасно. Розслiдування ще не закiнчилося.
Лестрейд занадто добре знав мого приятеля, щоб пропустити його слова повз вуха. Вiн поклав ручку й iз цiкавiстю звiв свiй погляд на Шерлока.
– Що ви маете на увазi, мiстере Голмс?
– А те, що е важливий свiдок, котрого ви ще й не бачили.
– Можете його нам показати?
– Гадаю, що так.
– Тодi тягнiть його сюди.
– Зараз. Скiльки маете констеблiв?
– У будинку й надворi загалом трое.
– Чудово. А скажiть, вони всi хлопцi високi, дужi, а голос у них гучний?
– Звiсно, однак до чого тут iхнiй голос?
– Я допоможу вам це збагнути, i не лише це, – пообiцяв Голмс. – Будьте такi люб’язнi, покличте ваших людей, зараз i почнемо.
За п’ять хвилин трое полiсменiв стояли в передпокоi.
– У хлiвi е солома, – звернувся до них Голмс. – Будь ласка, принесiть два оберемки. Це допоможе нам роздобути свiдка, про котрого я згадував. Так, дякую. Сподiваюся, ви маете сiрники, Ватсоне. А тепер, мiстере Лестрейд, прошу всiх iти за мною.
Як я вже казав, на другому поверсi мiстився широкий коридор, куди виходили дверi з трьох порожнiх спалень. Ми пiшли в кiнець коридора, i Голмс розставив усiх по мiсцях. Полiсмени всмiхалися, Лестрейд витрiщався на мого приятеля. Здивування на його обличчi змiнилося очiкуванням, а очiкування – обуренням. Голмс стояв перед нами з виглядом фокусника, котрий зараз почне демонструвати дива.
– Будьте такi добрi, Лестрейде, пошлiть одного з ваших людей принести два вiдра води. Розкладiть солому на пiдлозi, ось тут, подалi вiд стiн. Ну ось, тепер усе готово.
Обличчя Лестрейда стало червоним, як буряк.
– Ви що ж, знущаетеся над нами, мiстере Шерлок Голмс? – не витримав вiн. – Якщо щось знаете, то скажiть по-людськи, нема чого влаштовувати цирк!
– Запевняю, Лестрейде, для всього, що роблю, я маю вагомi пiдстави. Ви, мабуть, пам’ятаете, що трохи посмiялися надi мною сьогоднi вранцi, коли удача всмiхалася вам, тому не гнiвайтеся за цю невеличку театральну виставу. Прошу, Ватсоне, вiдчинiть це вiкно та пiднесiть сiрник до соломи. Ось сюди.
